журнал
Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.
Освіта
ЧТО ПОСЛЕ КЛЕНОВОЙ ВЕСНЫ? Судьба прямой демократии в Монреале
Студенческие протесты повлекли за собой дальнейшую мобилизацию. В районах Монреаля возникли общественные автономные районные собрания (Assemblee populaires autonomes de quartier, APAQ). Студенческая мобилизация повлияла и на старшие анархистские группы, активные на протяжении многих лет. Основная идея заключалась в разработке прямой демократии на уровне районов. Николя ван Калун, один из организаторов собрания граждан района Пуант-сен-Шарль (Pointe-St-Charles) и один из основателей проекта Documentaire Semences (серии фильмов на тему повстанческих альтернатив в Латинской Америке), знал людей, состоящих в подобных структурах в Аргентине и организовавших протест в результате кризиса 2001 года, от которых и получил советы по организации собраний. Во-первых, следует позаботиться о том, чтобы эти собрания были с самого начала признаны постоянными структурами. Во-вторых, важно сформулировать свою долгосрочную программу, а не только реагировать на события. В районе Пуант-сен-Шарль организаторы вдохновлялись либертарным, антиавторитарным видением общества. Некоторые организаторы раньше уже знали работы Букчина и его концепцию либертарного муниципализма, системы ротации и прямой демократии. Три человека при помощи других активистов из Pointe Libertaire опубликовали в июне манифест на тему прямой демократии. По подсчетам Николя ван Калуна (одного из главных авторов текста), около 30 тысяч человек прочитали этот манифест (счетчик на веб-странице показывает, что пост был просмотрен 20 411 раз). Из бесед с активистами других районов он сделал вывод, что этот документ вдохновил многих на организацию районных собраний. Например, в одном из районов манифест в начале первого собрания зачитали вслух. Следует обратить внимание на этот случай, так как он представляет собой редкий пример попытки воплотить в жизнь прямую демократию, которая по-прежнему остается скорее теорией, нежели практикой.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ КАПІТАЛ, ВЛАСНІСТЬ І РОБОЧА СИЛА
За таких обставин оптимістичне припущення щодо потреби перекваліфікації багатьох працівників на виконання інформаційно-зорієнтованих завдань можна вважати здійсненим, але є сумніви щодо подальшого оптимізму. Взагалі, картина, яку ми тут змалювали, не дуже відповідає поглядам деяких дослідників на інформаційне суспільство та блага, які воно надасть населенню, оскільки становище працівників значно погіршилось. Мої погляди на розмови про інформаційне суспільство, які я наводжу в цій главі, є іронічними. Найкраще їх можна підсумувати словами Стенлі Ароновіца та Вільяма Діфазіо (Stanley Aronowitz and William DiFazio): «Подібно до того, як левова частка офісної роботи стала прерогативою автоматизації і таких приладів, як автовідповідачі та персональні комп’ютери, так сьогодні значна частина координаційної управлінської роботи може «перейти до рук» комп’ютерів (які вже навчилися виконувати координаційну роботу)» (1996: 67). Ті, хто брав участь у запровадженні автоматизації і впливав таким чином на звільнення працівників, сьогодні самі мають шанс бути звільненими з тих самих причин. У своїх особливо песимістичних поглядах на інформаційну еру Ян Енджел стверджує, що в майбутньому існуватиме тонкий прошарок елітних робітників інтелектуальної сфери та велика маса робітників сфери послуг, але при цьому він доходить інших висновків. Головним стане переконатися, що ти один з так званих «нових варварів», що відчують переваги інформаційної ери та зможуть процвітати в умовах надіндивідуалізованої інформаційної доби, підкоривши собі нижчий прошарок (Angelí, 2000: 228). Якщо інші розглядають інформаційну еру як прояв суспільного поступу, то Енджел вбачає в ній надзвичайну (і невідворотну) загрозу суспільним та культурним здобуткам віку Просвітництва. Але, вважає він, найбільші зміни в суспільстві стануться навіть не в ринкових відносинах, а у сфері політики.
ПО ТОЙ БІК ПЛАГІАТУ
Воістину, боротьба проти плагіату схожа на іншу, не менш популярну донкіхотську боротьбу в сучукрсуспільстві — «проти гомосексуалізму та інших сексуальних збочень». Наведений в епіграфі витяг дуже нагадує недавні політичні заклики деяких ентузіастів «забирати батьківські права в сексуальних збоченців». І там, і там ідеться про непримириму (праведну!) війну проти глибинно деструктивних тенденцій загрозливого розпаду суспільства. Однак і там, і там під прискіпливим поглядом ультраправильних інквізиторів винним може виявитись майже кожен — адже у всіх у шафі затаївся якийсь скелет… Звичайно, повністю знімати відповідальність з таких тенденцій теж не варто. Безперечно, вони (особливо у комерціалізованій формі) мають загрозливі вияви: комерційний плагіат дискредитує академічне середовище, руйнуючи дискурс всередині нього, а комерційні «збочення» атомізують суспільство, спрощуючи його до рівня «споживацтва». Проте замість того, щоб поносити їх у моралізаторських гротескних формах чи забороняти у новітніх версіях «закону про три колоски», ця стаття пропонує дещо інше. Ні, не адвокатуру — вона нічим не краща, ніж ультраправильність. Радше, ця стаття пропонує аналіз плагіату та адекватні висновки. Банально? Але чомусь поважні соціологи (такі прозорливі у своїх дослідженнях складних суспільних явищ) поза «емпіричною реальністю» в тих питаннях, що заторкують їх не науково, а буденно, залишаються цілком слабозорими (ба, навіть реакційними!), коли від них потрібен просто глибинний аналіз. Глибинний аналіз, який дозволить опинитися по той бік плагіату і зрозуміти, що будь-які його заборони є лише боротьбою з млинами, позаяк в основі лежать причини набагато серйозніші, ніж банальна студентська лінь. Спробу такого аналізу ми тут і запропонуємо.
БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ
Сірі бетонні стіни й підлога; вузенькі віконця, цілодобова задушлива спека й один поламаний вентилятор на кімнатку площею 20 кв.м; а ще ящірки й павуки на стінах і дерев’яні меблі… Так виглядає не тюрма й не концтабір, а одна із приватних шкіл у найбагатшому штаті на північному заході Індії. Утім, не все так страшно: кабінетам фізики, хімії й інформатики позаздрять найбільші київські гімназії.
Робити ж «євроремонт» у звичайних класних кімнатах тут не прийнято — мовляв, однаково все поламають і рознесуть.
Ця думка небезпідставна. У школі навчається більше трьох тисяч дітей — а це всього-на-всього сорок-п’ятдесят чоловік у класі і п’ять хвилин на перекличку за номерами в журналі: «Перший», — «Є, мем!». «Другий», — «Присутній, мем!» Щоб учителька запам’ятала твоє ім’я, тут треба бути дуже видатною особистістю. Наприклад, сваритися із сусідами по парті, кидатися папірцями, запізнюватися на ранкові молитви.
До речі, молитва вже давно почалася, а учні все заходять і заходять до класу. Вони швидко зрозуміли, що я нікого не каратиму й не битиму за спізнення. Так-так, за найменші порушення дисципліни в індійських школах б’ють — боляче, з усієї сили, по щоках, а то й книжкою по голові. Фізичні покарання, за які будь-де у світі на вчителя давно подали б до суду, тут нікого особливо не бентежать. Директор школи, якому я першого робочого дня побігла скаржитись на небачену жорстокість, навіть не зрозумів, що мені не подобається; самі ж батьки й діти сприймають такий стан справ як належний і справедливий — вчителька завжди права, її авторитет незаперечний, отже, якщо когось і вдарила, то було за що.
НОВИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ
Постійні намагання провести реформи в Україні протягом останніх двадцяти років дискурсивно оформлюються як вибір «західного» шляху розвитку на противагу застарілому «радянському». Трансформації сфери освіти не уникли цього протиставлення: кожен міністр, що отримував посаду, в тих чи інших варіаціях незмінно підтверджував доцільність подальших реформ вищої освіти в напрямку наближення до європейської/західної моделі, при цьому рідко розшифровуючи, про яку, власне, модель ідеться.
Нечасті протестні голоси освітян проти міністерської політики так само грають на протиставленні західного і радянського, наголошуючи на невідповідності реформ міжнародним/європейським/західним зразкам та продовженні радянської практики управління галуззю. При цьому ця сама радянська практика представляється як сукупність винятково неефективних рішень, котрі повністю суперечать «ідеї Університету». Так, президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт стверджує: «Радянська влада повністю зруйнувала підвалини класичного університету, куди від часів Середньовіччя входили: академічна свобода, автономія, освіта, заснована на християнському світогляді, повага до людської індивідуальності, національні цінності, соціальна та інтелектуальна елітарність» (Квіт, 2006). Таке твердження базоване на невисловленому припущенні, що до приходу радянської влади ці «підвалини класичного університету» цілком успішно існували на українських теренах. Водночас історичні дослідження доводять протилежне: до приходу радянської влади університети знаходились під значним впливом органів державної влади і, вочевидь, не могли бути місцем розквіту вільних наук. Тож, напевно, радянська влада не могла зруйнувати того, чого не було.
Проте подібні твердження базуються не на конкретному історичному університеті, а радше на уявленні про ідеальний університет – західний, якому протиставляється не-ідеальний – радянський. У той же час наполягання на виборі «західного» шляху розвитку університету криє в собі не менші загрози, аніж очевидне просування «радянських» методів управління з боку міністерства. Головною загрозою є той факт, що «західний» університет є пустим означником, терміном, який означає нічого і водночас все, що захоче вкласти в нього той чи інший мовець. У таких умовах ведення діалогу стає абсолютно неможливим, адже як мінімум не вистачає спільних дефініцій. За фальшивим узагальненням «західний університет» розмивається маса відмінностей, котрі не можна не помічати. Оперування такими «фальшивими універсаліями» (за Саїдом) дозволяє виправдовувати будь-яку політику.
ДИТЯЧІ СТРАЙКИ В 1911 РОЦІ
Дитячі страйки 1911 року, як показує Дейв Марсон у цьому тексті, були частиною величезного зрушення робітників протягом довгого, спекотного літа 1911 року. Про робітничі повстання багато пишуть, а шкільні страйки відкрив саме Дейв Марсон. Він натрапив на них випадково, коли досліджував історію своєї спільноти — галльських докерів. Він простежив історію цих страйків по всій країні і вписав їх у контекст як шкіл, так і ширших спільнот. Ситуація зі школами, яку він описує, мало змінилася. Не й зникли труднощі з організацією опору.
Автор цього тексту зараз працює докером, а в 1970-1972 він був студентом у Раскіні.
СТАН ВИЩОЇ ОСВІТИ У ФРАНЦІЇ ТА РОСІЇ
Шарль Сульє — французький соціолог, викладач університету «Париж-VIII». Інтереси: соціологія та демографія вищої освіти, соціологія науки, історія університету «ПарижVIII». charles.soulie@neuf.fr
Алєксандр Бікбов — російський соціолог, співробітник Центру Моріса Хальбвакса (Париж), редактор журналів «Логос» та «Пушкін». Наукові інтереси: соціологія вищої освіти, соціологія науки, академічне самоврядування. http://a.bikbov.ru
КРЕЙҐ КАЛХУН: «Потрібно ставити питання про мету існування університету»
Я маю на увазі, що ми повинні думати про цю проблему не лише в економічній площині, адже спершу всі думають саме про фінансовий бік проблеми: яка вартість навчання, які переваги й таке інше, а не про суспільну роль університету, його призначення. Що він дає суспільству чи державі, що він дав випускникам, які можуть отримати роботу деінде? Це питання здається мені знехтуваним, і не лише в соціологічних обговореннях, але навіть у плануванні політики університетів. Усі думають про університет так, ніби це бізнес: як йому дістати достатньо грошей, як отримати прибуток, як заплатити професорам…
SEX У НАШОМУ СЕЛІ (ЗРІЗ «РАДИКАЛЬНОЇ» СВІДОМОСТІ)
Зрештою, тільки наше небайдуже та активне ставлення до тих ірраціональних sex-покручень студентської свідомості, що розгортаються у деяких вишах, може змінити ситуацію на користь раціональності. Тільки воно може скерувати її в конструктивне русло всупереч усім зовнішнім несприятливим обставинам та, врешті-решт, розсіяти гендерне мракобісся. Університет багато разів виступав джерелом просвітництва і генератором соціальних змін, чому б до цього не вдатися і в теперішні темні часи.
ЛИСТ «НОВИМ ЛІВИМ»
Чарльз Райт Міллз (1916-1962) — видатний американський соціолог, один із небагатьох публічних інтелектуалів, які наважувалися займати ліву позицію в маккартистські післявоєнні роки у США. Міллз суттєво вплинув на ідеї американських та британських нових лівих рухів. Серед його найважливіших робіт дослідження зрощення військової, політичної та економічної еліти у США («Владна еліта») та відчуження в бюрократичних інституціях зростаючого в ті часи «середнього класу», масового прошарку «білих комірців» — офісних працівників («Білі комірці: американські середні класи»). Найбільш впливова книжка Міллза «Соціологічна уява» лишається класичним вступом до професії для критичного ангажованого соціолога, завдання якого — виявляти соціальні причини приватних проблем окремих людей та привертати до них увагу широкої громадськості. Міллз також був автором популярних полемічних памфлетів з критикою «холодної війни», зовнішньої політики США і СРСР та на підтримку Кубинської революції. «Лист до нових лівих» — можливо, найбільш впливовий з політичних текстів Міллза.
2010 - 2013 • Cпільне: журнал соціальної критики