журнал
Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.
Мистецтво
ДЕНІЕЛ ВАЛКОВІЦ: «Ми хотіли почути іншу версію історії — розказану робітниками»
Як історик я зайнявся написанням нової соціальної історії. До того часу історія переважно описувала життя якихось давно померлих білих чоловіків, і коли ви заходили до університету, то в аудиторіях не було жінок, а всі обличчя були білошкірими. Тому коли ми прийшли до університету, то подумали, що наш досвід теж чогось вартий. Серед нас уже з’явилися діти мігрантів, серед нас були жінки, у кампусах можна було побачити афроамериканців. Усі вони почали усвідомлювати, що їхня власна історія має бути написана. Пізніше ця течія в історичній науці отримала назву «історія знизу», на противагу традиційній історії, яка розглядала свій предмет із перспективи еліт. Так само, замість того, щоб розглядати перебудову з точки зору Горбачова чи апаратчиків, на Донбасі ми намагалися виявити, наскільки іншою буде історія, розказана голосом простих шахтарів (зверніть увагу на назву мого фільму – «Перебудова знизу» (Perestroika from below).
А до Донецька я вперше потрапив наприкінці 1980-х. Тоді я жив у Ґрінвіч-Вілліджі, богемному центрі Нью-Йорка, де збиралися багато режисерів та художників. Я знімав документальні фільми про робітничий люд: про страйки на шахтах Західної Вірджинії, про робітників із організації Індустріальних робітників світу (Industrial Workers of the World), про американських комуністів, які воювали у складі бригади Лінкольна проти Франко та іспанського фашизму.
Одного дня мені зателефонував молодий чоловік і сказав: «Мені порекомендували до вас звернутися. Справа в тому, що я живу у Пітсбурзі, а це місто-побратим Донецька. Я безробітний сталевар, який зробив кілька невеликих відеозаписів для громадського телебачення». Насправді це був кабельний телеканал, і передачу побачило 85 глядачів – дуже невелика аудиторія, за його власним зізнанням. А ще він організував фотовиставку про безробітних металургів та шахтарів Пітсбурга. Цей чоловік розказав про те, як у 1989-му до міста приїжджав мер Донецька: перебудова дозволяла людям шукати нових підприємницьких зв’язків із Заходом, чого раніше не можна було навіть уявити. Мер побачив ці фотографії і запропонував Ларі (здається, саме так звали того чоловіка, який мені тоді дзвонив) приїхати до Донецька і поспілкуватися із місцевими шахтарями та сталеварами. Той одразу погодився. Проблема полягала лише в тому, що у Ларі не було ані достатніх знань, ані грошей, аби туди поїхати. Тому він і подзвонив мені. Я зібрав грошей, найняв кількох хороших людей, які могли бути корисними, і ми поїхали.
Журнал «СПІЛЬНЕ», №6: Гендер і праця
Шостий випуск журналу соціальної критики «Спільне» на тему «Гендер і праця» пропонує увазі читачів і читачок соціалістичний аналіз гендерних питань — альтернативу як ліберальному, так і радикальному фемінізму. Ми прагнемо не просто звернути увагу на гендерну дискримінацію на ринку праці, але й показати, як вона вплетена в капіталізм, як взаємодіють класова експлуатація та гендер.
Хоча в сучасному українському суспільстві проводять чимало наукових досліджень на перетині гендеру і праці, а також ведуть жваві публічні дискусії на цю тематику, проте далеко не завжди у них жінок і чоловіків розглядають як гетерогенні групи, які характеризуються класовими, етнічними, віковими особливостями, відмінними сексуальними ідентичностями та регіоном походження. Тому в цьому номері ми не говоримо про жінок (у тому числі жінок України) як гомогенну групу. Авторки і автори статей розглядають конкретні соціальні категорії жінок, надаючи голос чи то шахтаркам-активісткам профспілкового руху, чи працівницям секс-індустрії, чи ісламським феміністкам. Читачка має можливість почути соціальні групи, часто маргіналізовані та невидимі у загальному неоліберальному дискурсі про «рівні права та можливості жінок і чоловіків». Адже виконання феміністичного гасла «Жінок до влади!» хоч і надасть можливість жінкам з привілейованих класів займати керівні та лідерські посади нарівні з чоловіками, але не вирішить проблем більшості жінок — найманих працівниць, селянок чи домогосподарок, чиї вимоги соціальної справедливості лежать в іншій площині.
Особливість номеру — критичне переосмислення праці з точки зору неомарксизму, лівої та феміністичної теорій. Що таке праця? Чи це лише оплачувана робота? Чому важливо в дискусіях про працю брати до уваги неоплачувану хатню роботу, доглядову та репродуктивну працю? Хто її переважно виконує і чому? Яка роль держави у забезпеченні гендерної рівності? Чию працю найбільш вигідно експлуатувати роботодавцям і чому? Коли слід говорити про клас, етнічність, сексуальну орієнтацію пригноблених? Чи можливо і яким чином зробити суспільство більш справедливим? Ці та інші питання запропоновані до роздумів читачкам і читачам журналу.
ЄВРОРЕМОНТ РАДЯНСЬКОЇ ДУШІ
Увага до внутрішніх психологічних мотивів та міжособистісних взаємин, характерна для терапевтичної культури, стає важливим елементом соціальної стратифікації, що дозволяє стерти будь-які натяки на політику та економіку. Якщо за старими класовими схемами, заснованими на процесі виробництва матеріальних благ, мало сенс страйкувати і вимагати кращих умов праці та вищої зарплатні — та навіть за схемами, заснованими на споживанні, можна було купувати на турецьких ринках підробки дорогих брендів чи підпалювати елітні магазини — то з поширенням терапевтичної культури єдиним виходом є визнання неспроможності самостійно змінити своє життя і покірне слідування порадам терапевта. Самоконструювання зосереджується на стилі життя (зовнішній вигляд, кулінарні навики, проведення вільного часу та облаштування помешкань), а особлива роль євроремонту у цьому процесі пояснюється тим, що можливість мати житло як приватну власність зявилася у громадян пострадянських країн лише після розпаду СРСР, тому конструювання ідентичності просто не може обійтися без облаштування свого життєвого простору.
Тож у контексті терапевтичної культури євроремонт на пострадянських теренах виконує схожу ідеологічну функцію, що й інші схеми та шаблони, що їх наданють доброзичливі експерти в телешоу та спеціалізованих журналах. Вони вказують на «правильне» рішення всіх проблем і гарантують соціальне визнання та приналежність до спільноти. Адже коли з переходом до капіталізму на індивіда покладають усю відповідальність за свої рішення, за успіхи та невдачі, так страшно помилитися і лишитися на узбіччі і так хочеться хоч якоїсь гарантії, що ти живеш правильно, як усі.
БОРОТЬБА НАВКОЛО КОПІРАЙТУ: Суперечка про інтелектуальну власність
Як не крути, а капіталізм – це не така ситуація, де виграють усі учасники процесу. Тому треба ставити більш фундаментальні питання, ніж питання про те, як уможливити вільне скачування цифрових даних з інтернету.
Фактично вже існують альтернативи, адже якраз у мережі не бракує самоорганізованих, вільних проектів, де співпрацюють споживачі та виробники без будь-якого тиску потреби отримувати прибуток чи утримуватися на ринку. Наприклад, на порталі keimform.de уже протягом років обговорюють, наскільки виробництво вільного програмного забезпечення та commons може правити за модель для всього суспільства.
Цей простір потрібно розширювати, не зациклюючись при цьому на питанні, як він може стати альтернативною моделлю ведення бізнесу. Якщо ми хочемо подолати конфлікт інтересів у дискусії про інтелектуальну власність, ми маємо вийти за межі вузького фокусу цифрового світу. Ідеться про питання загальносуспільної важливості. Зрештою, конфлікти в мережі є тільки дзеркалом суспільства – тож їх треба вирішувати і тут, у матеріальному світі.
БОРОТЬБА ЗА КРЕАТИВНІСТЬ. КРЕАТИВНІСТЬ ЯК БОРОТЬБА
Я розгляну питання креативності як питання боротьби, і не лише в Амстердамі. Всі цитати, якщо окремо не зазначено іншого, походять із цього проекту. Отже, я хочу зосередитися на двох рушійних силах креативного міста: (а) ролі міських соціальних рухів (тобто активістів-сквотерів) та загрозі кооптації неоліберальною міською політикою, яка поступово втілюється в життя; (б) ролі ринку нерухомості та тимчасового житла, так званих «антисквотерських угод», які витісняють сквотерів та заміняють цю практику малобюджетними програмами, що не надають жодних житлових прав.
П’ЄР БУРДЬЄ: «МЕНЕ МОЖНА ОБ’ЄКТИВУВАТИ, ЯК І БУДЬ-КОГО ІНШОГО…»
Питання не у захисті мене самого, моєї особистості, моєї приватності, а у захисті автономії мого дискурсу та відкриттів – якщо їх можна так назвати – відносно випадку поодинокої особи, якою я є. Це не означає, що я – конкретний індивід П’єр Бурдьє – можу уникнути об’єктивації: мене можна об’єктивувати як і будь-кого іншого і як будь-хто інший я маю смаки та уподобання, які відповідають моєму статусу та соціальному простору. Мене можна соціально класифікувати і я знаю, яку позицію займаю у соціальній класифікації. Маючи розуміння моїх праць, можна з легкістю встановити низку речей про мене зі знання цієї позиції та того, що я пишу. Я дав чимало інструментів, необхідних, аби це здійснити; решту залиште мені…
РЕВОЛЮЦІЙНА ПРИТЧА ПРО РІВНІСТЬ ЛЮДЕЙ
Біографи визначного українського поета Тараса Шевченка розповідають цікаву історію про його революційну пропаганду у середовищі українського селянства в 1845 р. Шевченко хотів показати силу звичайних людей кріпакам, які зібралися у сільській хатині. Він поставив на стіл пшеничне зернятко і спитав своїх слухачів: «Що воно означає?» Оскільки ніхто не міг відповісти, він пояснив, що зернина означала царя. Додавши ще кілька зернин, він зазначив, що ті символізували губернаторів та інших чиновників, військових офіцерів, поміщиків і дворян. Нарешті, він дістав з кишені повну пригоршню зерна і насипав її до тих, що вже лежали на столі, зі словами: «Дивіться, а це – ми! Ану шукайте, де тепер тут цар, губернатор чи поміщик?»
«ТРОН»: ВІРТУАЛЬНИЙ ПРОСТІР ЯК ПРОСТІР ІДЕОЛОГІЧНОЇ БОРОТЬБИ
Демонструючи утопічність ідеального світу, в якому реалізовано максиму братерства, рівності та солідарності, «Трон: Спадок» кардинально змінює свою емансипативну траєкторію. І річ тут навіть не в нав’язлививому мерехтінні на екрані відомих брендів, таких як «Nokia» чи «Ducati». Набагато гірше те, що cубверсивність фільму виявляється фіктивною, адже весь його антикапіталістичний пафос з часом випаровується, оголюючи затерту до дірок фобію – страх комп’ютера, засобів комунікації і сучасних технологій взагалі, яким інфіковані як класичні консерватори, так і ліві ліберали.
НЕВРАХОВАНІ ГОЛОСИ
Починаючи з січня 2011 року за сприяння профспілкових активістів, дослідників, журналістів, митців і усіх зацікавлених в рамках дослідницького проекту і формування архіву “Праця і робітничий рух в Україні. Архів і дослідження” збираються і аналізуються матеріали, що стосуються становища робітничого класу, змін, що відбулися у класовій структурі, а також форм класової експлуатації після розпаду СРСР. Окрім формально зайнятих робітників у традиційних секторах економіки (індустріального пролетаріату) ми звертаємося також до таких категорій робітників як: трудові мігранти, неформально зайняті вуличні торговці у кіосках, базарах, блошиних ринках, переходах, робітники мереж супермаркетів та закладів громадського харчування, будівельники, нестабільно зайняті офісні працівники нижчих ланок (т.зв. “офісний планктон”, що влкючає зокрема і “гручку” чи “нестандартну” зайнятість, стажування тощо), працівники у сфері освіти, охорони здоров’я (“бюджетники”), фрілансери у сферах науки і культури, працівники громадського транспорту, небезпечна і/або нелегальна робота.
РЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ
В сучасній східноєвропейській урбаністиці як на державному, так і на громадському рівнях почав панувати дискурс ревіталізації, накинутий згори Євросоюзом в т.ч. в контексті проведення Євро-2012. Про яку політичність свідчить сьогодні риторика ревіталізації чи регенерації міського простору? Який ідеологічний комплекс спонукає говорити в такому словнику?
«Ревіталізація» є свого роду намаганням оживити мертвого, це десоціалізація, капіталізація і корпоративізація міського простору, урбаністичний менеджмент, спрямований проти альтернативної соціальної культури. Долаємо кордони – культурні, релігійні, етнічні – які завгодно, тільки не економічні.
2010 - 2013 • Cпільне: журнал соціальної критики