журнал
Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.
Ще
ВЛАДИМИР ИЩЕНКО: «”Спільне” стал первым удачным левым интеллектуальным проектом в независимой Украине»
«Спільне» стал первым удачным левым интеллектуальным проектом в независимой Украине, хотя потребность в нем назревала уже давно. Во-первых, необходимо переориентировать фокус актуальных исследований в украинских общественных науках с культурных войн вокруг языка, истории и геополитической ориентации, к которым недавно добавились и консервативные кампании за запрет абортов и «пропаганды гомосексуализма», на острые социально-экономические проблемы украинского общества, которые требуют глубокого критического анализа в контексте глобального капитализма. А во-вторых, необходима более глубокая рефлексия опыта активистов, пытающихся бороться с этими социальными проблемами. С одной стороны, есть уровень сознания низовых самоорганизованных протестных инициатив, часто не выходящий за пределы своего двора (в случае точечной застройки) или своего предприятия (в случае трудового конфликта), игнорирующий системные причины локальных проблем. С другой стороны, есть уровень сознания левых идеологических активистов, которые уже наперед знают, что во всем виноват капитализм, однако, убедительно донести это до недовольных протестующих граждан не всегда в состоянии. Для привязки локальных проблем и конфликтов к структурным причинам необходимы конкретные эмпирические исследования, развитие антикапиталистической теории для решения тех вопросов и проблем, которые встают перед нами в нашей конкретной социально-исторической ситуации.
Сначала в 2009 году возник сайт Сommons.com.ua с регулярным обновлением несколько раз в неделю, и одновременно начал готовиться первый выпуск бумажного журнала «Криминализация социальных проблем» в контексте глобального симпозиума по книжке американского социолога Лоика Вакана «Наказывая бедных», который прошел в апреле 2010 года. У истоков проекта стояли молодые левые исследователи и активисты, преподаватели, аспиранты и студенты, преимущественно связанные с Киево-Могилянской академией. Это тема для отдельного разговора о том, как в элитном университете с выраженной националистической политикой администрации возникла заметная левая среда — более крупная и активная, чем в любом другом университете Украины. В любом случае, так исторически сложилось, хотя у коллектива «Спільного» никогда не было намерения замыкаться на одном университете, и мы расширяем круг авторов и редакторов. В редакцию входят представители разных общественных и гуманитарных наук — социологи, философы, экономисты, политологи, историки, культурологи. «Спільне» — принципиально междисциплинарное и даже адисциплинарное издание, не зашоренное в произвольных рамках какой-либо узкой специальности.
УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА: БЕЗ НЕОЛІБЕРАЛІЗМУ
Свою статтю «Неолібералізм з українською специфікою?» Володимир Іщенко починає з переліку аргументів, які заперечують кліше про неоліберальний характер економічного розвитку України, начебто силоміць нав’язаний МВФ та Світовим банком разом з місцевими «ринковими фундаменталістами». Навівши докази хибності цього штампу, він, утім, ставить собі завдання довести, що всупереч сказаному неолібералізм в Україні таки є, просто має «українську
1939-1945: ПІРАТИ ЕДЕЛЬВЕЙСА
Коли я почав шукати матеріали для цієї статті, то виявив, що інформацію на цю тему знайти дуже важко. Більшість відомостей про них виходили з дослідження німецького історика Детлева Пойкерта, а в інтернеті знайшлися лише дві статті.
На думку спадають кілька пояснень. Повоєнна союзницька влада хотіла модернізувати Німеччину. Для цього вони впровадили суворі закони про працю, в тому числі примусову. «Пірати едельвейса» мали сильну настанову проти праці, тож вони вступили в конфлікт і з новою владою. У доповіді 1949 року йшлося про «широко розповсюджений феномен небажання працювати — звички багатьох молодих людей». Переслідування так званих «молодих нероб» іноді було не менш суворим під час союзницької окупації, ніж за нацистів. Так, суд у 1947 році засудив одну молоду жінку до позбавлення волі строком у п’ять місяців за «відмову працювати». Молоді люди стали ворогами і нового порядку теж.
Політичні опоненти нацистів були або змушені піти у вигнання, або вбиті, або приховували свою політику. Підпільна діяльність зосереджувалася на збереженні партійних структур. Вони не могли визнати, що існував реальний фізичний опір нацистам, та ще й що його провадили вуличні банди! Для політиків Християнського демократичного союзу чи Соціал-демократичної партії «Пірати едельвейса» були таким самим збіговиськом бандитів, як і для нацистів. Міф союзників про справедливу війну залежав від уявлень, ніби прості німці принаймні пасивно мовчали, якщо не активній підтримували нацистський режим. Щоб підтримувати цей міф, «вуличних хуліганів», що боролися з нацистами, слід було забути.
Однак через десятиліття інтерес до «Піратів едельвейса» починає повертатися. Про них почали друкувати статті, не так давно вийшов кінофільм. Ми мусимо зробити так, щоб про цей рух не забули. Як кажуть виробники цього фільму: «”Пірати едельвейсу” — це не якісь герої, а звичайні люди, що робили незвичайні речі». Саме це дає нам надію на майбутнє.
ЧИ МОЖЕ ЦИВІЛІЗАЦІЯ ВИЖИТИ ЗА КАПІТАЛІЗМУ?
Отже, можна узагальнити: у всьому світі корінні народи борються за те, що вони іноді називають «правами природи», тоді як цивілізовані і розвинуті суспільства насміхаються над цими дурницями.
Усе це прямо протилежне тому, що нам підказує розум, — якщо, це, звісно, не той спотворений розум, що проходить крізь фільтри реально існуючої капіталістичної демократії.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ КАПІТАЛ, ВЛАСНІСТЬ І РОБОЧА СИЛА
За таких обставин оптимістичне припущення щодо потреби перекваліфікації багатьох працівників на виконання інформаційно-зорієнтованих завдань можна вважати здійсненим, але є сумніви щодо подальшого оптимізму. Взагалі, картина, яку ми тут змалювали, не дуже відповідає поглядам деяких дослідників на інформаційне суспільство та блага, які воно надасть населенню, оскільки становище працівників значно погіршилось. Мої погляди на розмови про інформаційне суспільство, які я наводжу в цій главі, є іронічними. Найкраще їх можна підсумувати словами Стенлі Ароновіца та Вільяма Діфазіо (Stanley Aronowitz and William DiFazio): «Подібно до того, як левова частка офісної роботи стала прерогативою автоматизації і таких приладів, як автовідповідачі та персональні комп’ютери, так сьогодні значна частина координаційної управлінської роботи може «перейти до рук» комп’ютерів (які вже навчилися виконувати координаційну роботу)» (1996: 67). Ті, хто брав участь у запровадженні автоматизації і впливав таким чином на звільнення працівників, сьогодні самі мають шанс бути звільненими з тих самих причин. У своїх особливо песимістичних поглядах на інформаційну еру Ян Енджел стверджує, що в майбутньому існуватиме тонкий прошарок елітних робітників інтелектуальної сфери та велика маса робітників сфери послуг, але при цьому він доходить інших висновків. Головним стане переконатися, що ти один з так званих «нових варварів», що відчують переваги інформаційної ери та зможуть процвітати в умовах надіндивідуалізованої інформаційної доби, підкоривши собі нижчий прошарок (Angelí, 2000: 228). Якщо інші розглядають інформаційну еру як прояв суспільного поступу, то Енджел вбачає в ній надзвичайну (і невідворотну) загрозу суспільним та культурним здобуткам віку Просвітництва. Але, вважає він, найбільші зміни в суспільстві стануться навіть не в ринкових відносинах, а у сфері політики.
ДЕНІЕЛ ВАЛКОВІЦ: «Ми хотіли почути іншу версію історії — розказану робітниками»
Як історик я зайнявся написанням нової соціальної історії. До того часу історія переважно описувала життя якихось давно померлих білих чоловіків, і коли ви заходили до університету, то в аудиторіях не було жінок, а всі обличчя були білошкірими. Тому коли ми прийшли до університету, то подумали, що наш досвід теж чогось вартий. Серед нас уже з’явилися діти мігрантів, серед нас були жінки, у кампусах можна було побачити афроамериканців. Усі вони почали усвідомлювати, що їхня власна історія має бути написана. Пізніше ця течія в історичній науці отримала назву «історія знизу», на противагу традиційній історії, яка розглядала свій предмет із перспективи еліт. Так само, замість того, щоб розглядати перебудову з точки зору Горбачова чи апаратчиків, на Донбасі ми намагалися виявити, наскільки іншою буде історія, розказана голосом простих шахтарів (зверніть увагу на назву мого фільму – «Перебудова знизу» (Perestroika from below).
А до Донецька я вперше потрапив наприкінці 1980-х. Тоді я жив у Ґрінвіч-Вілліджі, богемному центрі Нью-Йорка, де збиралися багато режисерів та художників. Я знімав документальні фільми про робітничий люд: про страйки на шахтах Західної Вірджинії, про робітників із організації Індустріальних робітників світу (Industrial Workers of the World), про американських комуністів, які воювали у складі бригади Лінкольна проти Франко та іспанського фашизму.
Одного дня мені зателефонував молодий чоловік і сказав: «Мені порекомендували до вас звернутися. Справа в тому, що я живу у Пітсбурзі, а це місто-побратим Донецька. Я безробітний сталевар, який зробив кілька невеликих відеозаписів для громадського телебачення». Насправді це був кабельний телеканал, і передачу побачило 85 глядачів – дуже невелика аудиторія, за його власним зізнанням. А ще він організував фотовиставку про безробітних металургів та шахтарів Пітсбурга. Цей чоловік розказав про те, як у 1989-му до міста приїжджав мер Донецька: перебудова дозволяла людям шукати нових підприємницьких зв’язків із Заходом, чого раніше не можна було навіть уявити. Мер побачив ці фотографії і запропонував Ларі (здається, саме так звали того чоловіка, який мені тоді дзвонив) приїхати до Донецька і поспілкуватися із місцевими шахтарями та сталеварами. Той одразу погодився. Проблема полягала лише в тому, що у Ларі не було ані достатніх знань, ані грошей, аби туди поїхати. Тому він і подзвонив мені. Я зібрав грошей, найняв кількох хороших людей, які могли бути корисними, і ми поїхали.
ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (зима 2012 / 2013)
Цей текст починає серію щоквартальних оглядів, покликаних ознайомити читачів «Спільного» з деякими актуальними марксистськими дослідженнями з соціальних наук, опублікованими в зарубіжних періодичних виданнях.
На жаль, чимало важливих статей виходять у журналах, що належать комерційним науковим видавництвам-монополістам. Видавництва встановлюють такі ціни на статті, що позбавлені доступу до передплачених науковими інституціями журнальних баз фактично не можуть їх прочитати. Втім, ви можете отримати повні тексти згадуваних в огляді статей, якщо напишете про це на редакційну скриньку «Спільного».
Журнал «СПІЛЬНЕ», №6: Гендер і праця
Шостий випуск журналу соціальної критики «Спільне» на тему «Гендер і праця» пропонує увазі читачів і читачок соціалістичний аналіз гендерних питань — альтернативу як ліберальному, так і радикальному фемінізму. Ми прагнемо не просто звернути увагу на гендерну дискримінацію на ринку праці, але й показати, як вона вплетена в капіталізм, як взаємодіють класова експлуатація та гендер.
Хоча в сучасному українському суспільстві проводять чимало наукових досліджень на перетині гендеру і праці, а також ведуть жваві публічні дискусії на цю тематику, проте далеко не завжди у них жінок і чоловіків розглядають як гетерогенні групи, які характеризуються класовими, етнічними, віковими особливостями, відмінними сексуальними ідентичностями та регіоном походження. Тому в цьому номері ми не говоримо про жінок (у тому числі жінок України) як гомогенну групу. Авторки і автори статей розглядають конкретні соціальні категорії жінок, надаючи голос чи то шахтаркам-активісткам профспілкового руху, чи працівницям секс-індустрії, чи ісламським феміністкам. Читачка має можливість почути соціальні групи, часто маргіналізовані та невидимі у загальному неоліберальному дискурсі про «рівні права та можливості жінок і чоловіків». Адже виконання феміністичного гасла «Жінок до влади!» хоч і надасть можливість жінкам з привілейованих класів займати керівні та лідерські посади нарівні з чоловіками, але не вирішить проблем більшості жінок — найманих працівниць, селянок чи домогосподарок, чиї вимоги соціальної справедливості лежать в іншій площині.
Особливість номеру — критичне переосмислення праці з точки зору неомарксизму, лівої та феміністичної теорій. Що таке праця? Чи це лише оплачувана робота? Чому важливо в дискусіях про працю брати до уваги неоплачувану хатню роботу, доглядову та репродуктивну працю? Хто її переважно виконує і чому? Яка роль держави у забезпеченні гендерної рівності? Чию працю найбільш вигідно експлуатувати роботодавцям і чому? Коли слід говорити про клас, етнічність, сексуальну орієнтацію пригноблених? Чи можливо і яким чином зробити суспільство більш справедливим? Ці та інші питання запропоновані до роздумів читачкам і читачам журналу.
ВИЗВОЛЬНЕ ХРИСТИЯНСТВО У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ: Теологія визволення і марксизм
Переклали Ольга Шевченко, Іван Гісем, Денис Пілаш, Ірина Світящук і Остап Кучма Перша частина перекладу: Теологія визволення та визвольне християнство Друга частина перекладу: Сучасність та критика сучасності у теології визволення Протягом півстоліття марксизм засуджували — під карикатурною назвою «атеїстичного комунізму» — як найбільш значного і підступного ворога християнської віри. Відлучення від церкви, проголошене Папою Пієм ХІІ
ВИЗВОЛЬНЕ ХРИСТИЯНСТВО У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ: Сучасність та критика сучасності у теології визволення
Як теологія визволення і соціальний рух, який вона породжує, ставиться до сучасності? Цей розділ здебільшого присвячено католицькій теології визволення, яка має кілька особливостей, що відрізняють її від протестантського аналога.
Суперечність між традицією та сучасністю часто використовують у суспільних науках, особливо коли йдеться про країни Третього світу, як головний ключ для інтерпретації економічної, соціальної, політичної та культурної реальності. Корисність цих категорій важко заперечувати, але слід уникати спокуси редукувати весь соціальний аналіз до дихотомії, нездатної пояснити глибоко амбівалентний чи полівалентний характер подібних явищ. Сучасність та традиція далеко не завжди суперечливі, їх часто проговорюють, пов’язують та поєднують так, що вони доповнюють одна одну — в такому разі елементи традиції не обов’язково лежать мертвим вантажем (як «релікти минулого»), натомість стають активними складовими культурного оновлення. Більше того, не слід забувати, що сучасність сама по собі не однозначна, пронизана суперечностями між спадком Промислової та Французької революцій, між лібералізмом та демократією, між інструментальною та посутньою раціональністю.
Деякі європейські автори наполягають, що всередині теології визволення існує непереборна внутрішня суперечність між її сучасним виміром та критикою сучасності. Моя ж гіпотеза полягає у тому, що оригінальність теології визволення випливає саме з синтезу, що знімає (дехто скаже: «діалектично») класичне протистояння між традицією та сучасністю. Теологія визволення та визвольне християнство водночас і займають провідну позицію сучасної течії всередині Католицької Церкви, і успадковують традиційну — або непримиренну, якщо вживати термінологію Еміля Пола — католицьку недовіру до сучасності. Коротко розглянемо ці два аспекти.
2010 - 2013 • Cпільне: журнал соціальної критики