журнал
Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.
Ідеологія
ЩЕ ПРО СИМБІОЗ «РЕГІОНАЛІВ» І «СВОБОДІВЦІВ»
Українська владна еліта добре вчиться у своїх колег. Хосні Мубарак протримався при владі в Єгипті 30 років не в останню чергу завдяки тому, що намагався видати себе за борця з ісламістською загрозою, до якої зараховував і «Братів-мусульман». Це виправдовувало його як в очах західного істеблішменту, так і в очах деяких груп (лібералів, наприклад, або християн)
ВЛАДИМИР ИЩЕНКО: «”Спільне” стал первым удачным левым интеллектуальным проектом в независимой Украине»
«Спільне» стал первым удачным левым интеллектуальным проектом в независимой Украине, хотя потребность в нем назревала уже давно. Во-первых, необходимо переориентировать фокус актуальных исследований в украинских общественных науках с культурных войн вокруг языка, истории и геополитической ориентации, к которым недавно добавились и консервативные кампании за запрет абортов и «пропаганды гомосексуализма», на острые социально-экономические проблемы украинского общества, которые требуют глубокого критического анализа в контексте глобального капитализма. А во-вторых, необходима более глубокая рефлексия опыта активистов, пытающихся бороться с этими социальными проблемами. С одной стороны, есть уровень сознания низовых самоорганизованных протестных инициатив, часто не выходящий за пределы своего двора (в случае точечной застройки) или своего предприятия (в случае трудового конфликта), игнорирующий системные причины локальных проблем. С другой стороны, есть уровень сознания левых идеологических активистов, которые уже наперед знают, что во всем виноват капитализм, однако, убедительно донести это до недовольных протестующих граждан не всегда в состоянии. Для привязки локальных проблем и конфликтов к структурным причинам необходимы конкретные эмпирические исследования, развитие антикапиталистической теории для решения тех вопросов и проблем, которые встают перед нами в нашей конкретной социально-исторической ситуации.
Сначала в 2009 году возник сайт Сommons.com.ua с регулярным обновлением несколько раз в неделю, и одновременно начал готовиться первый выпуск бумажного журнала «Криминализация социальных проблем» в контексте глобального симпозиума по книжке американского социолога Лоика Вакана «Наказывая бедных», который прошел в апреле 2010 года. У истоков проекта стояли молодые левые исследователи и активисты, преподаватели, аспиранты и студенты, преимущественно связанные с Киево-Могилянской академией. Это тема для отдельного разговора о том, как в элитном университете с выраженной националистической политикой администрации возникла заметная левая среда — более крупная и активная, чем в любом другом университете Украины. В любом случае, так исторически сложилось, хотя у коллектива «Спільного» никогда не было намерения замыкаться на одном университете, и мы расширяем круг авторов и редакторов. В редакцию входят представители разных общественных и гуманитарных наук — социологи, философы, экономисты, политологи, историки, культурологи. «Спільне» — принципиально междисциплинарное и даже адисциплинарное издание, не зашоренное в произвольных рамках какой-либо узкой специальности.
УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА: БЕЗ НЕОЛІБЕРАЛІЗМУ
Свою статтю «Неолібералізм з українською специфікою?» Володимир Іщенко починає з переліку аргументів, які заперечують кліше про неоліберальний характер економічного розвитку України, начебто силоміць нав’язаний МВФ та Світовим банком разом з місцевими «ринковими фундаменталістами». Навівши докази хибності цього штампу, він, утім, ставить собі завдання довести, що всупереч сказаному неолібералізм в Україні таки є, просто має «українську
ПРОФСПІЛКА І/АБО СЕКТА
Я завжди вважав, що хороша профспілкова політика — це ліва політика. Більше того, профспілка — передумова лівої політики. Разом з тим, останні тенденції дроблення лівого руху виказують свій вплив і на ліві профспілки. Замість того, щоб бути осередком широкого ангажування в лівий рух і підмурком лівиці, профспілки дедалі частіше подають (більше того, вони самі подають
1939-1945: ПІРАТИ ЕДЕЛЬВЕЙСА
Коли я почав шукати матеріали для цієї статті, то виявив, що інформацію на цю тему знайти дуже важко. Більшість відомостей про них виходили з дослідження німецького історика Детлева Пойкерта, а в інтернеті знайшлися лише дві статті.
На думку спадають кілька пояснень. Повоєнна союзницька влада хотіла модернізувати Німеччину. Для цього вони впровадили суворі закони про працю, в тому числі примусову. «Пірати едельвейса» мали сильну настанову проти праці, тож вони вступили в конфлікт і з новою владою. У доповіді 1949 року йшлося про «широко розповсюджений феномен небажання працювати — звички багатьох молодих людей». Переслідування так званих «молодих нероб» іноді було не менш суворим під час союзницької окупації, ніж за нацистів. Так, суд у 1947 році засудив одну молоду жінку до позбавлення волі строком у п’ять місяців за «відмову працювати». Молоді люди стали ворогами і нового порядку теж.
Політичні опоненти нацистів були або змушені піти у вигнання, або вбиті, або приховували свою політику. Підпільна діяльність зосереджувалася на збереженні партійних структур. Вони не могли визнати, що існував реальний фізичний опір нацистам, та ще й що його провадили вуличні банди! Для політиків Християнського демократичного союзу чи Соціал-демократичної партії «Пірати едельвейса» були таким самим збіговиськом бандитів, як і для нацистів. Міф союзників про справедливу війну залежав від уявлень, ніби прості німці принаймні пасивно мовчали, якщо не активній підтримували нацистський режим. Щоб підтримувати цей міф, «вуличних хуліганів», що боролися з нацистами, слід було забути.
Однак через десятиліття інтерес до «Піратів едельвейса» починає повертатися. Про них почали друкувати статті, не так давно вийшов кінофільм. Ми мусимо зробити так, щоб про цей рух не забули. Як кажуть виробники цього фільму: «”Пірати едельвейсу” — це не якісь герої, а звичайні люди, що робили незвичайні речі». Саме це дає нам надію на майбутнє.
НЕОЛІБЕРАЛІЗМ З УКРАЇНСЬКОЮ СПЕЦИФІКОЮ?
Отже, чи є українська економіка неоліберальною? Так, є. Так, в Україні неоліберальні перетворення навряд були зумовлені прямим впливом ідеологічно мотивованих «ринкових фундаменталістів». Так, український (та пострадянський) неолібералізм має принципові відмінності від неолібералізму у інших регіонах світу – однак, у цьому немає нічого надзвичайного. Неолібералізм для країн ядра працює принципово інакше, аніж для периферії. Усупереч неоліберальній ідеології корупція та бюрократична регламентація призводить до цілком неоліберальних матеріальних наслідків – зростання соціальної нерівності та розширення влади глобального капіталістичного класу.
Продовжувати аналіз неолібералізму в українському контексті та з українською специфікою важливо як з теоретичної, так і з політичної перспективи. Для розвитку теорії важливо досліджувати, як різне світ-системне становище зумовлює різні соціальні механізми втілення того самого процесу неоліберальної трансформації глобального капіталізму, як знову і знову в нових історичних обставинах периферійне становище відтворює тип економіки, що розвивається не за рахунок інновацій, а за рахунок надексплуатації пригноблених класів. З політичної точки зору важливо демонструвати, що нерівність, корупція та загострення соціальних проблем не є наслідком «транзиту», що триває вже більше двадцяти років, та нібито досі не викоренених «радянських пережитків» — вони є наслідком якраз успішної інтеграції до капіталістичної системи у момент її неолібералізації. Що соціально-економічні протестні рухи найманих працівників, самозайнятих, пільговиків, що зароджуються в Україні, опираються наслідкам по суті тих самих суперечностей неоліберального капіталізму, борються з одним і тим самим ворогом, що й масові мобілізації проти заходів суворої економії, приватизації та зростання нерівності у країнах Першого та Третього світу. Що ніякого іншого капіталізму, крім неоліберального, Україні та світу марно очікувати, а виходом з глобальної економічної та екологічної кризи можуть стати лише радикальні соціалістичні перетворення.
ЧТО ПОСЛЕ КЛЕНОВОЙ ВЕСНЫ? Судьба прямой демократии в Монреале
Студенческие протесты повлекли за собой дальнейшую мобилизацию. В районах Монреаля возникли общественные автономные районные собрания (Assemblee populaires autonomes de quartier, APAQ). Студенческая мобилизация повлияла и на старшие анархистские группы, активные на протяжении многих лет. Основная идея заключалась в разработке прямой демократии на уровне районов. Николя ван Калун, один из организаторов собрания граждан района Пуант-сен-Шарль (Pointe-St-Charles) и один из основателей проекта Documentaire Semences (серии фильмов на тему повстанческих альтернатив в Латинской Америке), знал людей, состоящих в подобных структурах в Аргентине и организовавших протест в результате кризиса 2001 года, от которых и получил советы по организации собраний. Во-первых, следует позаботиться о том, чтобы эти собрания были с самого начала признаны постоянными структурами. Во-вторых, важно сформулировать свою долгосрочную программу, а не только реагировать на события. В районе Пуант-сен-Шарль организаторы вдохновлялись либертарным, антиавторитарным видением общества. Некоторые организаторы раньше уже знали работы Букчина и его концепцию либертарного муниципализма, системы ротации и прямой демократии. Три человека при помощи других активистов из Pointe Libertaire опубликовали в июне манифест на тему прямой демократии. По подсчетам Николя ван Калуна (одного из главных авторов текста), около 30 тысяч человек прочитали этот манифест (счетчик на веб-странице показывает, что пост был просмотрен 20 411 раз). Из бесед с активистами других районов он сделал вывод, что этот документ вдохновил многих на организацию районных собраний. Например, в одном из районов манифест в начале первого собрания зачитали вслух. Следует обратить внимание на этот случай, так как он представляет собой редкий пример попытки воплотить в жизнь прямую демократию, которая по-прежнему остается скорее теорией, нежели практикой.
ЧИ МОЖЕ ЦИВІЛІЗАЦІЯ ВИЖИТИ ЗА КАПІТАЛІЗМУ?
Отже, можна узагальнити: у всьому світі корінні народи борються за те, що вони іноді називають «правами природи», тоді як цивілізовані і розвинуті суспільства насміхаються над цими дурницями.
Усе це прямо протилежне тому, що нам підказує розум, — якщо, це, звісно, не той спотворений розум, що проходить крізь фільтри реально існуючої капіталістичної демократії.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ КАПІТАЛ, ВЛАСНІСТЬ І РОБОЧА СИЛА
За таких обставин оптимістичне припущення щодо потреби перекваліфікації багатьох працівників на виконання інформаційно-зорієнтованих завдань можна вважати здійсненим, але є сумніви щодо подальшого оптимізму. Взагалі, картина, яку ми тут змалювали, не дуже відповідає поглядам деяких дослідників на інформаційне суспільство та блага, які воно надасть населенню, оскільки становище працівників значно погіршилось. Мої погляди на розмови про інформаційне суспільство, які я наводжу в цій главі, є іронічними. Найкраще їх можна підсумувати словами Стенлі Ароновіца та Вільяма Діфазіо (Stanley Aronowitz and William DiFazio): «Подібно до того, як левова частка офісної роботи стала прерогативою автоматизації і таких приладів, як автовідповідачі та персональні комп’ютери, так сьогодні значна частина координаційної управлінської роботи може «перейти до рук» комп’ютерів (які вже навчилися виконувати координаційну роботу)» (1996: 67). Ті, хто брав участь у запровадженні автоматизації і впливав таким чином на звільнення працівників, сьогодні самі мають шанс бути звільненими з тих самих причин. У своїх особливо песимістичних поглядах на інформаційну еру Ян Енджел стверджує, що в майбутньому існуватиме тонкий прошарок елітних робітників інтелектуальної сфери та велика маса робітників сфери послуг, але при цьому він доходить інших висновків. Головним стане переконатися, що ти один з так званих «нових варварів», що відчують переваги інформаційної ери та зможуть процвітати в умовах надіндивідуалізованої інформаційної доби, підкоривши собі нижчий прошарок (Angelí, 2000: 228). Якщо інші розглядають інформаційну еру як прояв суспільного поступу, то Енджел вбачає в ній надзвичайну (і невідворотну) загрозу суспільним та культурним здобуткам віку Просвітництва. Але, вважає він, найбільші зміни в суспільстві стануться навіть не в ринкових відносинах, а у сфері політики.
ДЕНІЕЛ ВАЛКОВІЦ: «Ми хотіли почути іншу версію історії — розказану робітниками»
Як історик я зайнявся написанням нової соціальної історії. До того часу історія переважно описувала життя якихось давно померлих білих чоловіків, і коли ви заходили до університету, то в аудиторіях не було жінок, а всі обличчя були білошкірими. Тому коли ми прийшли до університету, то подумали, що наш досвід теж чогось вартий. Серед нас уже з’явилися діти мігрантів, серед нас були жінки, у кампусах можна було побачити афроамериканців. Усі вони почали усвідомлювати, що їхня власна історія має бути написана. Пізніше ця течія в історичній науці отримала назву «історія знизу», на противагу традиційній історії, яка розглядала свій предмет із перспективи еліт. Так само, замість того, щоб розглядати перебудову з точки зору Горбачова чи апаратчиків, на Донбасі ми намагалися виявити, наскільки іншою буде історія, розказана голосом простих шахтарів (зверніть увагу на назву мого фільму – «Перебудова знизу» (Perestroika from below).
А до Донецька я вперше потрапив наприкінці 1980-х. Тоді я жив у Ґрінвіч-Вілліджі, богемному центрі Нью-Йорка, де збиралися багато режисерів та художників. Я знімав документальні фільми про робітничий люд: про страйки на шахтах Західної Вірджинії, про робітників із організації Індустріальних робітників світу (Industrial Workers of the World), про американських комуністів, які воювали у складі бригади Лінкольна проти Франко та іспанського фашизму.
Одного дня мені зателефонував молодий чоловік і сказав: «Мені порекомендували до вас звернутися. Справа в тому, що я живу у Пітсбурзі, а це місто-побратим Донецька. Я безробітний сталевар, який зробив кілька невеликих відеозаписів для громадського телебачення». Насправді це був кабельний телеканал, і передачу побачило 85 глядачів – дуже невелика аудиторія, за його власним зізнанням. А ще він організував фотовиставку про безробітних металургів та шахтарів Пітсбурга. Цей чоловік розказав про те, як у 1989-му до міста приїжджав мер Донецька: перебудова дозволяла людям шукати нових підприємницьких зв’язків із Заходом, чого раніше не можна було навіть уявити. Мер побачив ці фотографії і запропонував Ларі (здається, саме так звали того чоловіка, який мені тоді дзвонив) приїхати до Донецька і поспілкуватися із місцевими шахтарями та сталеварами. Той одразу погодився. Проблема полягала лише в тому, що у Ларі не було ані достатніх знань, ані грошей, аби туди поїхати. Тому він і подзвонив мені. Я зібрав грошей, найняв кількох хороших людей, які могли бути корисними, і ми поїхали.
2010 - 2013 • Cпільне: журнал соціальної критики