журнал
Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.
Клас
ВЛАДИМИР ИЩЕНКО: «”Спільне” стал первым удачным левым интеллектуальным проектом в независимой Украине»
«Спільне» стал первым удачным левым интеллектуальным проектом в независимой Украине, хотя потребность в нем назревала уже давно. Во-первых, необходимо переориентировать фокус актуальных исследований в украинских общественных науках с культурных войн вокруг языка, истории и геополитической ориентации, к которым недавно добавились и консервативные кампании за запрет абортов и «пропаганды гомосексуализма», на острые социально-экономические проблемы украинского общества, которые требуют глубокого критического анализа в контексте глобального капитализма. А во-вторых, необходима более глубокая рефлексия опыта активистов, пытающихся бороться с этими социальными проблемами. С одной стороны, есть уровень сознания низовых самоорганизованных протестных инициатив, часто не выходящий за пределы своего двора (в случае точечной застройки) или своего предприятия (в случае трудового конфликта), игнорирующий системные причины локальных проблем. С другой стороны, есть уровень сознания левых идеологических активистов, которые уже наперед знают, что во всем виноват капитализм, однако, убедительно донести это до недовольных протестующих граждан не всегда в состоянии. Для привязки локальных проблем и конфликтов к структурным причинам необходимы конкретные эмпирические исследования, развитие антикапиталистической теории для решения тех вопросов и проблем, которые встают перед нами в нашей конкретной социально-исторической ситуации.
Сначала в 2009 году возник сайт Сommons.com.ua с регулярным обновлением несколько раз в неделю, и одновременно начал готовиться первый выпуск бумажного журнала «Криминализация социальных проблем» в контексте глобального симпозиума по книжке американского социолога Лоика Вакана «Наказывая бедных», который прошел в апреле 2010 года. У истоков проекта стояли молодые левые исследователи и активисты, преподаватели, аспиранты и студенты, преимущественно связанные с Киево-Могилянской академией. Это тема для отдельного разговора о том, как в элитном университете с выраженной националистической политикой администрации возникла заметная левая среда — более крупная и активная, чем в любом другом университете Украины. В любом случае, так исторически сложилось, хотя у коллектива «Спільного» никогда не было намерения замыкаться на одном университете, и мы расширяем круг авторов и редакторов. В редакцию входят представители разных общественных и гуманитарных наук — социологи, философы, экономисты, политологи, историки, культурологи. «Спільне» — принципиально междисциплинарное и даже адисциплинарное издание, не зашоренное в произвольных рамках какой-либо узкой специальности.
ЩО МОЖНА НАЗВАТИ СОЦІАЛІСТИЧНИМ ФЕМІНІЗМОМ?
Схоже, що соціалістичний фемінізм в Україні займає маргінальне й малопомітне становище. Це можна пояснити як поширеною недовірою до будь-чого «соціалістичного» та низькою легітимністю лівої соціальної критики, так і непевними позиціями власне фемінізму, який часто сприймається негативно навіть у найбільш м’якій ліберальній формі. Феміністична критика, якій все ж вдається проникнути до широкого медіа-простору, переважно тяжіє до тематики культурної репрезентації, приділяючи менше уваги аналізу соціально-економічного становища жінок, питанням праці тощо. Разом з тим, в українському суспільстві протягом останніх десятиліть відбувалася широка трансформація як ринку праці, так і соціального сектору, призначеного для полегшення тягаря репродуктивної праці. Ці зміни, що супроводжувалися значним зростанням соціальної нерівності та фемінізацією бідності, заново підтверджують актуальність лівої феміністичної критики, уважної до економічного підґрунтя гендерної нерівності та здатної зважати на гетерогенність самої групи «жінки» й апелювати до проблем широкої аудиторії.
Одним із прикладів такої критики є книга «Проект соціалістичного фемінізму» (The Socialist Feminist Project). Ця збірка за редакцією Ненсі Холмстром містить статті публіцисток, активісток, письменниць, а також дослідниць та дослідників, що працюють у рамках різних академічних дисциплін. Як вказано у передмові, книга має амбіційну мету — показати живучість та актуальність соціалістичного фемінізму як академічного та політичного емансипативного проекту. Попри те, що пік розвитку соціалістичного фемінізму припадав на 1970-80-ті роки, а згодом цей рух дещо ослаб через сукупність різних факторів (усвідомлення нових форм гноблення, які неможливо звести до дуальної системи «капіталізм-патріархат», домінування постмодернізму в академічному середовищі, вікові трансформації активістської спільноти та загальний крен праворуч у глобальній політиці), великий обсяг сучасних досліджень, що вписуються в цю інтелектуальну традицію, свідчить про актуальність та затребуваність такого виду аналізу в наш час.
УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА: БЕЗ НЕОЛІБЕРАЛІЗМУ
Свою статтю «Неолібералізм з українською специфікою?» Володимир Іщенко починає з переліку аргументів, які заперечують кліше про неоліберальний характер економічного розвитку України, начебто силоміць нав’язаний МВФ та Світовим банком разом з місцевими «ринковими фундаменталістами». Навівши докази хибності цього штампу, він, утім, ставить собі завдання довести, що всупереч сказаному неолібералізм в Україні таки є, просто має «українську
1939-1945: ПІРАТИ ЕДЕЛЬВЕЙСА
Коли я почав шукати матеріали для цієї статті, то виявив, що інформацію на цю тему знайти дуже важко. Більшість відомостей про них виходили з дослідження німецького історика Детлева Пойкерта, а в інтернеті знайшлися лише дві статті.
На думку спадають кілька пояснень. Повоєнна союзницька влада хотіла модернізувати Німеччину. Для цього вони впровадили суворі закони про працю, в тому числі примусову. «Пірати едельвейса» мали сильну настанову проти праці, тож вони вступили в конфлікт і з новою владою. У доповіді 1949 року йшлося про «широко розповсюджений феномен небажання працювати — звички багатьох молодих людей». Переслідування так званих «молодих нероб» іноді було не менш суворим під час союзницької окупації, ніж за нацистів. Так, суд у 1947 році засудив одну молоду жінку до позбавлення волі строком у п’ять місяців за «відмову працювати». Молоді люди стали ворогами і нового порядку теж.
Політичні опоненти нацистів були або змушені піти у вигнання, або вбиті, або приховували свою політику. Підпільна діяльність зосереджувалася на збереженні партійних структур. Вони не могли визнати, що існував реальний фізичний опір нацистам, та ще й що його провадили вуличні банди! Для політиків Християнського демократичного союзу чи Соціал-демократичної партії «Пірати едельвейса» були таким самим збіговиськом бандитів, як і для нацистів. Міф союзників про справедливу війну залежав від уявлень, ніби прості німці принаймні пасивно мовчали, якщо не активній підтримували нацистський режим. Щоб підтримувати цей міф, «вуличних хуліганів», що боролися з нацистами, слід було забути.
Однак через десятиліття інтерес до «Піратів едельвейса» починає повертатися. Про них почали друкувати статті, не так давно вийшов кінофільм. Ми мусимо зробити так, щоб про цей рух не забули. Як кажуть виробники цього фільму: «”Пірати едельвейсу” — це не якісь герої, а звичайні люди, що робили незвичайні речі». Саме це дає нам надію на майбутнє.
НЕОЛІБЕРАЛІЗМ З УКРАЇНСЬКОЮ СПЕЦИФІКОЮ?
Отже, чи є українська економіка неоліберальною? Так, є. Так, в Україні неоліберальні перетворення навряд були зумовлені прямим впливом ідеологічно мотивованих «ринкових фундаменталістів». Так, український (та пострадянський) неолібералізм має принципові відмінності від неолібералізму у інших регіонах світу – однак, у цьому немає нічого надзвичайного. Неолібералізм для країн ядра працює принципово інакше, аніж для периферії. Усупереч неоліберальній ідеології корупція та бюрократична регламентація призводить до цілком неоліберальних матеріальних наслідків – зростання соціальної нерівності та розширення влади глобального капіталістичного класу.
Продовжувати аналіз неолібералізму в українському контексті та з українською специфікою важливо як з теоретичної, так і з політичної перспективи. Для розвитку теорії важливо досліджувати, як різне світ-системне становище зумовлює різні соціальні механізми втілення того самого процесу неоліберальної трансформації глобального капіталізму, як знову і знову в нових історичних обставинах периферійне становище відтворює тип економіки, що розвивається не за рахунок інновацій, а за рахунок надексплуатації пригноблених класів. З політичної точки зору важливо демонструвати, що нерівність, корупція та загострення соціальних проблем не є наслідком «транзиту», що триває вже більше двадцяти років, та нібито досі не викоренених «радянських пережитків» — вони є наслідком якраз успішної інтеграції до капіталістичної системи у момент її неолібералізації. Що соціально-економічні протестні рухи найманих працівників, самозайнятих, пільговиків, що зароджуються в Україні, опираються наслідкам по суті тих самих суперечностей неоліберального капіталізму, борються з одним і тим самим ворогом, що й масові мобілізації проти заходів суворої економії, приватизації та зростання нерівності у країнах Першого та Третього світу. Що ніякого іншого капіталізму, крім неоліберального, Україні та світу марно очікувати, а виходом з глобальної економічної та екологічної кризи можуть стати лише радикальні соціалістичні перетворення.
«ДАВНО ВЖЕ Є ЗАКОН, ЩО ЖІНОК НА ШАХТІ НЕМА… НУ ЯК ЖЕ НЕМА, КОЛИ МИ Є!»
У дискусіях із опонентами фемінізму та захисниками «традиційної ролі жінки» дуже часто можна почути репліку на кшталт: «Хочете рівності з чоловіками? Ідіть попрацюйте у шахті!» Цей аргумент має на меті показати всю абсурдність розмов про гендерну рівність — адже є робота, яку можуть виконувати тільки чоловіки через вроджені фізіологічні та психологічні відмінності. І справді, все навколо — від шкільних підручників для першокласників до звітів Державного управління статистики — говорить нам, що жінка працює у школі, в лікарні, бухгалтерії, на нижчих ланках органів державного управління, в торгівлі тощо. Навіть на картинках у підручниках для першокласників, що зображають професії, люди в робітничому одязі — робах і касках — це завжди чоловіки. Але дійсність, як це часто буває, заперечує стереотипні уявлення: насправді жінки вже давно працюють у шахтах. У шахтах, на заводах, фабриках — загалом у 2012 році більш ніж 18% економічно активних жінок в Україні були зайняті саме у промисловості. Втім, це зовсім не гарантує їм рівного з чоловіками становища та гідного життя.
Як же виглядає ця невидима, «підпільна» сторона жіночої праці у важких та небезпечних умовах? Щоб хоча б частково дати відповідь на це питання, авторка цієї статті опитала дев’ятьох жінок, які працюють на залізорудних шахтах Кривого Рогу. На цих підприємствах досить значною є частка жінок, зайнятих на важких підземних роботах (на відміну від вугільних шахт, де жінки безпосередньо у видобутку не задіяні). Це, знов-таки, суперечить загальноприйнятому уявленню, що праця жінок під землею заборонена. До того ж, металургійна галузь в Україні повністю приватизована, і це дозволяє вивчити вплив на працю жінок як державного контролю (у формі законодавчого регулювання праці, соціальної політики держави тощо), так і політики приватного власника, який зацікавлений у мінімізації витрат на утримання робочої сили. Шахти, де працюють опитані, є досить типовими для видобувної промисловості — спеціалізуються на видобутку залізної руди, постачаючи її як українським підприємствам, так і закордонним споживачам.
В умовах, коли в економіці структурно необхідні (і вигідні власнику — чи то держава, чи приватна особа або група осіб) низькооплачувані робочі місця, та ще й у складних умовах, ці місця найчастіше займають вразливі групи населення, наприклад, мігранти чи люди без освіти. І дещо абсурдною виглядає ситуація, в якій вразливою групою є більше половини суспільства — жінки. Через перекладання на них усієї репродуктивної та великої частини хатньої праці жінки опиняються в ситуації, коли вимушені погоджуватися на роботу за меншу платню. І навіть якщо станеться диво і здійсниться мрія феміністок про цілковиту гендерну рівність, тобто жінки перестануть бути вразливою групою, їхнє місце займуть інші — як це сталося, наприклад, у США, де частина жінок із вищого класу покращили своє життя, але жінки бідні, мігрантки стали ще біднішими.
«СПІЛЬНЕ» в КНУ ім. Т. Шевченка – 24 квітня о 18:30
У середу, 24 квітня, о 18:30 на Факультеті соціології КНУ ім. Тараса Шевченка, у 504 аудиторії кібернетичного корпусу (вул. Глушкова, 4д) відбудеться презентація 6 випуску журналу «Спільне» на тему «Гендер і праця».
ІНФОРМАЦІЙНИЙ КАПІТАЛ, ВЛАСНІСТЬ І РОБОЧА СИЛА
За таких обставин оптимістичне припущення щодо потреби перекваліфікації багатьох працівників на виконання інформаційно-зорієнтованих завдань можна вважати здійсненим, але є сумніви щодо подальшого оптимізму. Взагалі, картина, яку ми тут змалювали, не дуже відповідає поглядам деяких дослідників на інформаційне суспільство та блага, які воно надасть населенню, оскільки становище працівників значно погіршилось. Мої погляди на розмови про інформаційне суспільство, які я наводжу в цій главі, є іронічними. Найкраще їх можна підсумувати словами Стенлі Ароновіца та Вільяма Діфазіо (Stanley Aronowitz and William DiFazio): «Подібно до того, як левова частка офісної роботи стала прерогативою автоматизації і таких приладів, як автовідповідачі та персональні комп’ютери, так сьогодні значна частина координаційної управлінської роботи може «перейти до рук» комп’ютерів (які вже навчилися виконувати координаційну роботу)» (1996: 67). Ті, хто брав участь у запровадженні автоматизації і впливав таким чином на звільнення працівників, сьогодні самі мають шанс бути звільненими з тих самих причин. У своїх особливо песимістичних поглядах на інформаційну еру Ян Енджел стверджує, що в майбутньому існуватиме тонкий прошарок елітних робітників інтелектуальної сфери та велика маса робітників сфери послуг, але при цьому він доходить інших висновків. Головним стане переконатися, що ти один з так званих «нових варварів», що відчують переваги інформаційної ери та зможуть процвітати в умовах надіндивідуалізованої інформаційної доби, підкоривши собі нижчий прошарок (Angelí, 2000: 228). Якщо інші розглядають інформаційну еру як прояв суспільного поступу, то Енджел вбачає в ній надзвичайну (і невідворотну) загрозу суспільним та культурним здобуткам віку Просвітництва. Але, вважає він, найбільші зміни в суспільстві стануться навіть не в ринкових відносинах, а у сфері політики.
ДЕНІЕЛ ВАЛКОВІЦ: «Ми хотіли почути іншу версію історії — розказану робітниками»
Як історик я зайнявся написанням нової соціальної історії. До того часу історія переважно описувала життя якихось давно померлих білих чоловіків, і коли ви заходили до університету, то в аудиторіях не було жінок, а всі обличчя були білошкірими. Тому коли ми прийшли до університету, то подумали, що наш досвід теж чогось вартий. Серед нас уже з’явилися діти мігрантів, серед нас були жінки, у кампусах можна було побачити афроамериканців. Усі вони почали усвідомлювати, що їхня власна історія має бути написана. Пізніше ця течія в історичній науці отримала назву «історія знизу», на противагу традиційній історії, яка розглядала свій предмет із перспективи еліт. Так само, замість того, щоб розглядати перебудову з точки зору Горбачова чи апаратчиків, на Донбасі ми намагалися виявити, наскільки іншою буде історія, розказана голосом простих шахтарів (зверніть увагу на назву мого фільму – «Перебудова знизу» (Perestroika from below).
А до Донецька я вперше потрапив наприкінці 1980-х. Тоді я жив у Ґрінвіч-Вілліджі, богемному центрі Нью-Йорка, де збиралися багато режисерів та художників. Я знімав документальні фільми про робітничий люд: про страйки на шахтах Західної Вірджинії, про робітників із організації Індустріальних робітників світу (Industrial Workers of the World), про американських комуністів, які воювали у складі бригади Лінкольна проти Франко та іспанського фашизму.
Одного дня мені зателефонував молодий чоловік і сказав: «Мені порекомендували до вас звернутися. Справа в тому, що я живу у Пітсбурзі, а це місто-побратим Донецька. Я безробітний сталевар, який зробив кілька невеликих відеозаписів для громадського телебачення». Насправді це був кабельний телеканал, і передачу побачило 85 глядачів – дуже невелика аудиторія, за його власним зізнанням. А ще він організував фотовиставку про безробітних металургів та шахтарів Пітсбурга. Цей чоловік розказав про те, як у 1989-му до міста приїжджав мер Донецька: перебудова дозволяла людям шукати нових підприємницьких зв’язків із Заходом, чого раніше не можна було навіть уявити. Мер побачив ці фотографії і запропонував Ларі (здається, саме так звали того чоловіка, який мені тоді дзвонив) приїхати до Донецька і поспілкуватися із місцевими шахтарями та сталеварами. Той одразу погодився. Проблема полягала лише в тому, що у Ларі не було ані достатніх знань, ані грошей, аби туди поїхати. Тому він і подзвонив мені. Я зібрав грошей, найняв кількох хороших людей, які могли бути корисними, і ми поїхали.
ОГЛЯД МАРКСИСТСЬКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ (зима 2012 / 2013)
Цей текст починає серію щоквартальних оглядів, покликаних ознайомити читачів «Спільного» з деякими актуальними марксистськими дослідженнями з соціальних наук, опублікованими в зарубіжних періодичних виданнях.
На жаль, чимало важливих статей виходять у журналах, що належать комерційним науковим видавництвам-монополістам. Видавництва встановлюють такі ціни на статті, що позбавлені доступу до передплачених науковими інституціями журнальних баз фактично не можуть їх прочитати. Втім, ви можете отримати повні тексти згадуваних в огляді статей, якщо напишете про це на редакційну скриньку «Спільного».
2010 - 2013 • Cпільне: журнал соціальної критики