журнал
Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.
Класова експлуатація
НЕОЛІБЕРАЛІЗМ З УКРАЇНСЬКОЮ СПЕЦИФІКОЮ?
Отже, чи є українська економіка неоліберальною? Так, є. Так, в Україні неоліберальні перетворення навряд були зумовлені прямим впливом ідеологічно мотивованих «ринкових фундаменталістів». Так, український (та пострадянський) неолібералізм має принципові відмінності від неолібералізму у інших регіонах світу – однак, у цьому немає нічого надзвичайного. Неолібералізм для країн ядра працює принципово інакше, аніж для периферії. Усупереч неоліберальній ідеології корупція та бюрократична регламентація призводить до цілком неоліберальних матеріальних наслідків – зростання соціальної нерівності та розширення влади глобального капіталістичного класу.
Продовжувати аналіз неолібералізму в українському контексті та з українською специфікою важливо як з теоретичної, так і з політичної перспективи. Для розвитку теорії важливо досліджувати, як різне світ-системне становище зумовлює різні соціальні механізми втілення того самого процесу неоліберальної трансформації глобального капіталізму, як знову і знову в нових історичних обставинах периферійне становище відтворює тип економіки, що розвивається не за рахунок інновацій, а за рахунок надексплуатації пригноблених класів. З політичної точки зору важливо демонструвати, що нерівність, корупція та загострення соціальних проблем не є наслідком «транзиту», що триває вже більше двадцяти років, та нібито досі не викоренених «радянських пережитків» — вони є наслідком якраз успішної інтеграції до капіталістичної системи у момент її неолібералізації. Що соціально-економічні протестні рухи найманих працівників, самозайнятих, пільговиків, що зароджуються в Україні, опираються наслідкам по суті тих самих суперечностей неоліберального капіталізму, борються з одним і тим самим ворогом, що й масові мобілізації проти заходів суворої економії, приватизації та зростання нерівності у країнах Першого та Третього світу. Що ніякого іншого капіталізму, крім неоліберального, Україні та світу марно очікувати, а виходом з глобальної економічної та екологічної кризи можуть стати лише радикальні соціалістичні перетворення.
«ДАВНО ВЖЕ Є ЗАКОН, ЩО ЖІНОК НА ШАХТІ НЕМА… НУ ЯК ЖЕ НЕМА, КОЛИ МИ Є!»
У дискусіях із опонентами фемінізму та захисниками «традиційної ролі жінки» дуже часто можна почути репліку на кшталт: «Хочете рівності з чоловіками? Ідіть попрацюйте у шахті!» Цей аргумент має на меті показати всю абсурдність розмов про гендерну рівність — адже є робота, яку можуть виконувати тільки чоловіки через вроджені фізіологічні та психологічні відмінності. І справді, все навколо — від шкільних підручників для першокласників до звітів Державного управління статистики — говорить нам, що жінка працює у школі, в лікарні, бухгалтерії, на нижчих ланках органів державного управління, в торгівлі тощо. Навіть на картинках у підручниках для першокласників, що зображають професії, люди в робітничому одязі — робах і касках — це завжди чоловіки. Але дійсність, як це часто буває, заперечує стереотипні уявлення: насправді жінки вже давно працюють у шахтах. У шахтах, на заводах, фабриках — загалом у 2012 році більш ніж 18% економічно активних жінок в Україні були зайняті саме у промисловості. Втім, це зовсім не гарантує їм рівного з чоловіками становища та гідного життя.
Як же виглядає ця невидима, «підпільна» сторона жіночої праці у важких та небезпечних умовах? Щоб хоча б частково дати відповідь на це питання, авторка цієї статті опитала дев’ятьох жінок, які працюють на залізорудних шахтах Кривого Рогу. На цих підприємствах досить значною є частка жінок, зайнятих на важких підземних роботах (на відміну від вугільних шахт, де жінки безпосередньо у видобутку не задіяні). Це, знов-таки, суперечить загальноприйнятому уявленню, що праця жінок під землею заборонена. До того ж, металургійна галузь в Україні повністю приватизована, і це дозволяє вивчити вплив на працю жінок як державного контролю (у формі законодавчого регулювання праці, соціальної політики держави тощо), так і політики приватного власника, який зацікавлений у мінімізації витрат на утримання робочої сили. Шахти, де працюють опитані, є досить типовими для видобувної промисловості — спеціалізуються на видобутку залізної руди, постачаючи її як українським підприємствам, так і закордонним споживачам.
В умовах, коли в економіці структурно необхідні (і вигідні власнику — чи то держава, чи приватна особа або група осіб) низькооплачувані робочі місця, та ще й у складних умовах, ці місця найчастіше займають вразливі групи населення, наприклад, мігранти чи люди без освіти. І дещо абсурдною виглядає ситуація, в якій вразливою групою є більше половини суспільства — жінки. Через перекладання на них усієї репродуктивної та великої частини хатньої праці жінки опиняються в ситуації, коли вимушені погоджуватися на роботу за меншу платню. І навіть якщо станеться диво і здійсниться мрія феміністок про цілковиту гендерну рівність, тобто жінки перестануть бути вразливою групою, їхнє місце займуть інші — як це сталося, наприклад, у США, де частина жінок із вищого класу покращили своє життя, але жінки бідні, мігрантки стали ще біднішими.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ КАПІТАЛ, ВЛАСНІСТЬ І РОБОЧА СИЛА
За таких обставин оптимістичне припущення щодо потреби перекваліфікації багатьох працівників на виконання інформаційно-зорієнтованих завдань можна вважати здійсненим, але є сумніви щодо подальшого оптимізму. Взагалі, картина, яку ми тут змалювали, не дуже відповідає поглядам деяких дослідників на інформаційне суспільство та блага, які воно надасть населенню, оскільки становище працівників значно погіршилось. Мої погляди на розмови про інформаційне суспільство, які я наводжу в цій главі, є іронічними. Найкраще їх можна підсумувати словами Стенлі Ароновіца та Вільяма Діфазіо (Stanley Aronowitz and William DiFazio): «Подібно до того, як левова частка офісної роботи стала прерогативою автоматизації і таких приладів, як автовідповідачі та персональні комп’ютери, так сьогодні значна частина координаційної управлінської роботи може «перейти до рук» комп’ютерів (які вже навчилися виконувати координаційну роботу)» (1996: 67). Ті, хто брав участь у запровадженні автоматизації і впливав таким чином на звільнення працівників, сьогодні самі мають шанс бути звільненими з тих самих причин. У своїх особливо песимістичних поглядах на інформаційну еру Ян Енджел стверджує, що в майбутньому існуватиме тонкий прошарок елітних робітників інтелектуальної сфери та велика маса робітників сфери послуг, але при цьому він доходить інших висновків. Головним стане переконатися, що ти один з так званих «нових варварів», що відчують переваги інформаційної ери та зможуть процвітати в умовах надіндивідуалізованої інформаційної доби, підкоривши собі нижчий прошарок (Angelí, 2000: 228). Якщо інші розглядають інформаційну еру як прояв суспільного поступу, то Енджел вбачає в ній надзвичайну (і невідворотну) загрозу суспільним та культурним здобуткам віку Просвітництва. Але, вважає він, найбільші зміни в суспільстві стануться навіть не в ринкових відносинах, а у сфері політики.
ДЕНІЕЛ ВАЛКОВІЦ: «Ми хотіли почути іншу версію історії — розказану робітниками»
Як історик я зайнявся написанням нової соціальної історії. До того часу історія переважно описувала життя якихось давно померлих білих чоловіків, і коли ви заходили до університету, то в аудиторіях не було жінок, а всі обличчя були білошкірими. Тому коли ми прийшли до університету, то подумали, що наш досвід теж чогось вартий. Серед нас уже з’явилися діти мігрантів, серед нас були жінки, у кампусах можна було побачити афроамериканців. Усі вони почали усвідомлювати, що їхня власна історія має бути написана. Пізніше ця течія в історичній науці отримала назву «історія знизу», на противагу традиційній історії, яка розглядала свій предмет із перспективи еліт. Так само, замість того, щоб розглядати перебудову з точки зору Горбачова чи апаратчиків, на Донбасі ми намагалися виявити, наскільки іншою буде історія, розказана голосом простих шахтарів (зверніть увагу на назву мого фільму – «Перебудова знизу» (Perestroika from below).
А до Донецька я вперше потрапив наприкінці 1980-х. Тоді я жив у Ґрінвіч-Вілліджі, богемному центрі Нью-Йорка, де збиралися багато режисерів та художників. Я знімав документальні фільми про робітничий люд: про страйки на шахтах Західної Вірджинії, про робітників із організації Індустріальних робітників світу (Industrial Workers of the World), про американських комуністів, які воювали у складі бригади Лінкольна проти Франко та іспанського фашизму.
Одного дня мені зателефонував молодий чоловік і сказав: «Мені порекомендували до вас звернутися. Справа в тому, що я живу у Пітсбурзі, а це місто-побратим Донецька. Я безробітний сталевар, який зробив кілька невеликих відеозаписів для громадського телебачення». Насправді це був кабельний телеканал, і передачу побачило 85 глядачів – дуже невелика аудиторія, за його власним зізнанням. А ще він організував фотовиставку про безробітних металургів та шахтарів Пітсбурга. Цей чоловік розказав про те, як у 1989-му до міста приїжджав мер Донецька: перебудова дозволяла людям шукати нових підприємницьких зв’язків із Заходом, чого раніше не можна було навіть уявити. Мер побачив ці фотографії і запропонував Ларі (здається, саме так звали того чоловіка, який мені тоді дзвонив) приїхати до Донецька і поспілкуватися із місцевими шахтарями та сталеварами. Той одразу погодився. Проблема полягала лише в тому, що у Ларі не було ані достатніх знань, ані грошей, аби туди поїхати. Тому він і подзвонив мені. Я зібрав грошей, найняв кількох хороших людей, які могли бути корисними, і ми поїхали.
Журнал «СПІЛЬНЕ», №6: Гендер і праця
Шостий випуск журналу соціальної критики «Спільне» на тему «Гендер і праця» пропонує увазі читачів і читачок соціалістичний аналіз гендерних питань — альтернативу як ліберальному, так і радикальному фемінізму. Ми прагнемо не просто звернути увагу на гендерну дискримінацію на ринку праці, але й показати, як вона вплетена в капіталізм, як взаємодіють класова експлуатація та гендер.
Хоча в сучасному українському суспільстві проводять чимало наукових досліджень на перетині гендеру і праці, а також ведуть жваві публічні дискусії на цю тематику, проте далеко не завжди у них жінок і чоловіків розглядають як гетерогенні групи, які характеризуються класовими, етнічними, віковими особливостями, відмінними сексуальними ідентичностями та регіоном походження. Тому в цьому номері ми не говоримо про жінок (у тому числі жінок України) як гомогенну групу. Авторки і автори статей розглядають конкретні соціальні категорії жінок, надаючи голос чи то шахтаркам-активісткам профспілкового руху, чи працівницям секс-індустрії, чи ісламським феміністкам. Читачка має можливість почути соціальні групи, часто маргіналізовані та невидимі у загальному неоліберальному дискурсі про «рівні права та можливості жінок і чоловіків». Адже виконання феміністичного гасла «Жінок до влади!» хоч і надасть можливість жінкам з привілейованих класів займати керівні та лідерські посади нарівні з чоловіками, але не вирішить проблем більшості жінок — найманих працівниць, селянок чи домогосподарок, чиї вимоги соціальної справедливості лежать в іншій площині.
Особливість номеру — критичне переосмислення праці з точки зору неомарксизму, лівої та феміністичної теорій. Що таке праця? Чи це лише оплачувана робота? Чому важливо в дискусіях про працю брати до уваги неоплачувану хатню роботу, доглядову та репродуктивну працю? Хто її переважно виконує і чому? Яка роль держави у забезпеченні гендерної рівності? Чию працю найбільш вигідно експлуатувати роботодавцям і чому? Коли слід говорити про клас, етнічність, сексуальну орієнтацію пригноблених? Чи можливо і яким чином зробити суспільство більш справедливим? Ці та інші питання запропоновані до роздумів читачкам і читачам журналу.
ФАЛЬШИВІ КОРОЛІ
Роми крадуть. Роми жебракують. Що криється за цим? Мафія? Або ж стратегія виживання в умовах тривалого безробіття?
В Угорщині, Словаччині та Болгарії питання «циганської злочинності» вже давно на слуху. А тепер про неї почали писати й у серйозних німецьких друкованих виданнях. При цьому вони не завжди напряму послуговуються старим уявленням, що цигани крадуть. У нарисах та репортажах частіше постає образ великої потаємної організації, що охоплює весь континент, керує проституцією, жебракуванням і крадіжками і слугує вузькому колу багатіїв, які стоять за всім цим. З цієї точки зору бідняки, яких ми зустрічаємо в німецьких містах, виступають одночасно й жертвами, й агентами небезпечної потуги.
Ця картина дуже кольорова та контрастна, а головне — вона викликає моральне збентеження, якому ми, ліберально налаштовані міщани, при спогляданні бідняків зі Східної Європи не чинимо опору. Ми хочемо вбачати злочин або принаймні величезну несправедливість у тому, що вуличний жебрак у лахмітті посилає дітей побиратися або ж займається проституцією. Але ми не хочемо бути винними в цьому.
Такий погляд є доволі адекватним, але він не відображає реальності цілком. Румунська юстиція отримує безліч прохань про допомогу з Заходу, передусім із Франції: її просять знайти осіб, що стоять за бандами жебраків. Але, як зазначає уповноважений із прав людини румунської поліції, із цього нічого не виходить.
Як правило, разом із дітьми жебракують бідні сім’ї, а їхнім сутенером виступає брат або свояк. Пари, яким ведеться трохи краще, живуть у якомусь покинутому будинку в Римі або Ліоні та доглядають за дітьми сестри або своячки. Іноді така пара входить у смак та дозволяє собі жити за рахунок дітей.
РАСИЗМ И КЛАССОВЫЕ ОТНОШЕНИЯ
Мы будем рассматривать расизацию и расизм как исторически конкретные и обязательно противоречивые явления. Расизм проявлял себя в самых разных формах, но он всегда находится в некоем варьирующем взаимодействии с экономическими и политическими отношениями в капиталистических и некапиталистических социальных формациях. Расизация и расизм не являются исключительно «продуктами» капитализма, они имеют свои истоки в обществах, существовавших до начала развития капиталистического способа производства, а также свою историю в рамках социальных формаций, где главенствовали некапиталистические способы производства во взаимодействии с капиталистическим. Иными словами, расизм есть идеология, условия существования которой не зависят (по крайней мере не целиком зависят) от интересов правящего класса и буржуазии в капиталистических обществах.
Определить расизм как функцию капитализма – значит предопределить природу и результаты его взаимодействия с экономическими и политическими отношениями и с другими идеологиями. Такое определение ошибочно предполагает, что гомогенный правящий класс обязательно и неизбежно извлекает из его проявлений экономические и/или политические выгоды. Расистское ограничение рынка труда далеко не всегда в интересах работодателей, сталкивающихся с нехваткой рабочей силы, или квалифицированных работников; гражданские беспорядки, к которым приводят расизм и исключающие практики, отнюдь не всегда приветствуются капиталистами, чей бизнес в результате страдает, или государством, вынужденным увеличивать расходы на поддержание общественного порядка.
Поэтому мы анализируем расизм как феномен неизбежно противоречивый. Проявления расизма и последующее структурирование политических и экономических отношений имеют множество обусловленных конкретной эпохой последствий для тех, кто участвует в этом процессе, а благоприятные это последствия или нет – зависит от классовых позиций и конъюнктуры. Таким образом, расизм – противоречивое явление, поскольку то, что является «функциональным» для одного комплекса интересов, может быть «дисфункциональным» для другого и поскольку условия, благоприятствующие его проявлению, редко существуют постоянно – изменившиеся обстоятельства могут войти с ним в резкое противоречие. Эффективность расизма исторически конкретна и познаваема лишь в результате исторического анализа, а не абстрактного теоретизирования. Цель данной главы и заключается в том, чтобы проиллюстрировать и развить все эти положения.
ОДНІЄЮ ДОРОГОЮ — В ПРОТИЛЕЖНИХ НАПРЯМАХ: аналіз інтерв’ю з двома українками — трудовими мігрантками
Дві історії, якими я хотіла би поділитися, можуть зацікавити когось із вас своєю типовістю, а когось — незвичністю. Типовість сюжету в тому, що респондентки належать до двох поколінь однієї сім’ї, більшість дорослих членів якої в різні періоди, з різною тривалістю, з різним успіхом працювали за кордоном. У цій родинній історії можуть впізнати свою сім’ю багато українців. Втім, за кордоном респондентки потрапили в кардинально різні ситуації. Жінки поїхали в протилежні сторони світу — одна в Буенос-Айрес, інша в Шанхай. Класове становище першої погіршилося, друга ж несподівано для себе опинилася у вищому класі. Однак найцікавіше те, що при цьому між їхніми новими становищами виявилося досить багато спільного. Історії Анжеліки та Магдалини — це історії про карколомні зміни класової належності й ідентичності.
МІЛІТАРИЗОВАНЕ УПРАВЛІННЯ СТРАЙКАМИ І ПРИДУШЕННЯ СТРАЙКІВ У США ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Від усталених марксистських і профспілкових прикладів до менш відомих явищ, таких як громадянські страйки в країнах Латинської Америки, трудові конфлікти часто мали повстанський потенціал. Історично це було опосередковано появою подвійних владних структур і економічними та політичними потрясіннями і заворушеннями, а також супровідними реакціями і конфліктами держави, тимчасових працівників, найнятих на час страйку, працедавців і агентств безпеки працедавців із страйкарями та їхніми союзниками.
Контролювання і управління страйком — це регулярні, стандартизовані елементи управління конфліктами між владою і робітниками, як правило, цілком самостійні і відокремлені від питань «національної безпеки» чи нормального функціонування соціально-економічної системи загалом. Утім, корисно також розглянути форми недержавного «мілітаризованого» контролю страйків. Було би помилкою строго відокремити звичайну динаміку промислового конфлікту від більш гострих і руйнівних конфліктів. Ескалація промислового конфлікту, а також особливо гострі форми конфліктів або страйків (наприклад, у базовій інфраструктурі) ілюструють зв’язок між стандартними та надзвичайними методами придушення, хоча в цьому випадку, здається, справджується старий діалектичний принцип «кількість переходить у якість».
НОРМА ПРИБУТКУ – ЦЕ КЛЮЧ
За капіталізму жахливі спади повторюватимуться, а нерівність лишатиметься. Кінець бідності та добробут для більшості може настати лише якщо замінити приватне виробництво задля отримання прибутку демократично планованим виробництвом для задоволення суспільних потреб.
2010 - 2013 • Cпільне: журнал соціальної критики