Як теологія визволення і соціальний рух, який вона породжує, ставиться до сучасності? Цей розділ здебільшого присвячено католицькій теології визволення, яка має кілька особливостей, що відрізняють її від протестантського аналога.

Суперечність між традицією та сучасністю часто використовують у суспільних науках, особливо коли йдеться про країни Третього світу, як головний ключ для інтерпретації економічної, соціальної, політичної та культурної реальності. Корисність цих категорій важко заперечувати, але слід уникати спокуси редукувати весь соціальний аналіз до дихотомії, нездатної пояснити глибоко амбівалентний чи полівалентний характер подібних явищ. Сучасність та традиція далеко не завжди суперечливі, їх часто проговорюють, пов’язують та поєднують так, що вони доповнюють одна одну — в такому разі елементи традиції не обов’язково лежать мертвим вантажем (як «релікти минулого»), натомість стають активними складовими культурного оновлення. Більше того, не слід забувати, що сучасність сама по собі не однозначна, пронизана суперечностями між спадком Промислової та Французької революцій, між лібералізмом та демократією, між інструментальною та посутньою раціональністю.

Деякі європейські автори наполягають, що всередині теології визволення існує непереборна внутрішня суперечність між її сучасним виміром та критикою сучасності. Моя ж гіпотеза полягає у тому, що оригінальність теології визволення випливає саме з синтезу, що знімає (дехто скаже: «діалектично») класичне протистояння між традицією та сучасністю. Теологія визволення та визвольне християнство водночас і займають провідну позицію сучасної течії всередині Католицької Церкви, і успадковують традиційну — або непримиренну, якщо вживати термінологію Еміля Пола — католицьку недовіру до сучасності. Коротко розглянемо ці два аспекти.

Перш за все, теологія визволення — це звід робіт, що їх написали з 1970-х років такі відомі латиноамериканці як Ґуставо Ґутьєррес (Перу), Рубем Альвес, Уґо Ассманн, Карлос Местерс, Леонардо та Клодовіс Бофф, Фрей Бетто (Бразилія), Йон Собріно, Іґнасіо Ельякуріа (Сальвадор), Сеґундо Ґалілея, Рональдо Муньйос (Чилі), Пабло Рікард (Чилі — Коста-Рика), Хосе Міґес Боніно, Хеан Карлос Сканноне, Рубен Дрі (Аргентина), Енріке Дуссель (Аргентина — Мексика), Хуан-Луї Сеґундо (Уругвай), Самуель Сілва Ґотай (Пуерто-Рико) та інші.

Втім, як стверджував Леонардо Бофф, теологія визволення відбиває вже наявну практику та розмірковує над нею. Якщо бути точним, то вона виражає широкий суспільний рух, що виник на початку 1960-х — задовго до того, як були написані твори нової теології. Цей рух охопив значну частину Церкви (священиків, релігійні ордени, єпископів), мирські релігійні рухи (Католицька дія, Християнська університетська молодь, Молоді робітники-християни), всенародні пастирські мережі, первинні церковні громади (Comunidades Eclesiales de Base — CEBS), а також кілька народних організацій, створених активістами первинних громад: жіночі клуби, сусідські асоціації, спілки селян та робітників тощо. Без цього суспільного руху ми не можемо зрозуміти таких важливих соціальних та історичних феноменів як виникнення нового робітничого руху у Бразилії та революційний підйом у Центральній Америці (і пізніше у штаті Чіапас у Мексиці).

Зазвичай цей широкий соціально-релігійний рух позначають терміном «теологія визволення», проте він не зовсім точно описує суть явища, бо сам рух виник за багато років до нової теології, а більшість його учасників взагалі складно назвати теологами. Інколи рух називають «Церквою бідних», але ця соціальна мережа виходить за рамки Церкви як інституції, як би широко ми її не визначили. Я пропоную називати її визвольним християнством: це поняття ширше за «теологію» чи «Церкву» й охоплює як релігійну культуру, так і соціальні мережі, віру та практики. Суспільний рух у цьому випадку не обов’язково значить, що це «інтегрована» та «чітко організована» структура, а лише що він, як і інші подібні рухи (фемінізм, екологічний рух тощо), має здатність мобілізувати людей навколо спільних цілей.