Марк ФІШЕР

Перший розділ з книжки Mark Fisher. Capitalist Realism: Is There No Alternative? Видавництво Zero Books

В одній із ключових сцен фільму «Нащадки/Children of Men» Альфонсо Куарона 2006 року персонаж Клайва Оуена, Тео, приходить в гості до свого товариша до електростанції Беттерсі, яка на той момент являє собою своєрідне поєднання державної установи та приватної колекції. Культурні надбання – «Давід» Мікеланджело, «Герніка» Пікассо, Пінкфлойдівське надувне порося – зберігаються у будівлі, яка й сама є відреставрованим культурним артефактом. Це наш єдиний шанс кинути оком на життя еліти, що сховалася від наслідків катастрофи, яка спричинила масове безпліддя: протягом цілого покоління не народилося жодної дитини. Тео задає запитання: «Яке це все має значення, якщо не буде нікого, хто б міг це побачити?» Майбутні покоління більше не можуть бути виправданням, оскільки їх просто не буде. Відповідь вражає нігілістичним гедонізмом: «Я намагаюсь про це не думати».

Унікальним у дистопії «Нащадки» є те, що вона доволі специфічна саме для пізнього капіталізму. Це не звичний тоталітарний сценарій, який зазвичай використовують у кінематографічних дистопіях (до прикладу, подивіться фільм Джеймса МакТіга 2005 року «В означає вендета/V for Vendetta»). У романі П. Д. Джеймса, на якому ґрунтується фільм, демократія скасована і країною керує самопризначений Регент, але, на щастя, фільм обходить цей момент стороною. Наскільки ми можемо зрозуміти, повсюдно запроваджені авторитарні заходи могли б бути впровадженими і в межах політичної структури, яка залишалася б номінально демократичною. Війна з тероризмом приготувала нас до такого розвитку подій: нормалізація кризи створює таку ситуацію, за якої відміна заходів, запроваджених, щоб з нею справитись, стає немислимою (коли скінчиться ця війна?)

Олексій РАДИНСЬКИЙ

Коли українсько-голландсько-німецький фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» показали в каннському конкурсі, преса всього світу була озадачена – щоб не сказати ошелешена. Дійсно, формальна структура цього фільму може заплутати найбільш загартованих глядачів: оповідь робить карколомні часові зигзаги, петляє навколо ключових сюжетних елементів, увесь час залишаючи за кадром, здавалося б, найважливіше – ланки між цими елементами, що дозволили б глядачу ідентифікуватися з ходом подій. Важко не згадати тут іще одного пострадянського enfant terrible Каннського кінофестивалю – Алєксєя Ґєрмана-старшого, котрий напередодні каннської прем’єри «Хрустальов, машину!» сидів у монтажній і вирізав із свого фільму все, що надавало його оповіді чіткої логіки (Лозниця теж завершував монтаж буквально перед початком фестивалю, а до конкурсу його фільм потрапив на підставі чорнового монтажу). Саме «Хрустальов, машину!», а не «Вантаж 200», постійно згадуваний в контексті «Щастя мого», може слугувати контрапунктом до цього фільму – не через подібність їхнього сприйняття в Каннах, а завдяки надпотужному посланню фільмів Лозниці та Ґєрмана, яке треба збирати по крихтах із їх розрізнених епізодів.

Александр ДЮКОВ

Произведения М.А. Булгакова в настоящее время настолько хорошо изучены, что представляется весьма проблематичным сказать что-нибудь новое. Так кажется на первый взгляд, однако при внимательном рассмотрении мы можем увидеть, что подавляющее большинство статей о творчестве писателя носит ярко выраженный идеологический характер. Пожалуй, особенно этот идеологический характер понимания характерен для повести «Собачье сердце».

«Повесть «Собачье сердце» отличается предельно ясной авторской идеей, – пишет Виктор Лосев. – Коротко ее можно сформулировать так: свершившаяся в России революция явилась не результатом естественного социально-экономического развития общества, а безответственным и преждевременным экспериментом; а посему необходимо страну возвратить, по возможности, в ее прежнее состояние» [1]. Это писалось в перестроечные годы, поэтому простим литературоведу мысль о том, что революция может явиться «результатом естественного социально-экономического развития общества», главное здесь другое: «вернуть в прежнее состояние». Остальное – для приличия. Эти приличия не сдерживают уже Всеволода Ревича: «Анализ в «Собачьем сердце» проведен не только художественный, но, если угодно – и классовый. Деклассированные пролетарии, которым в окружающей жизни ничего не дорого, не свято, с патологической злобой уничтожали себе подобных… Прохвоста удалось вернуть в естественное для него четвероногое состояние». Кому как, а мне от такой ненависти к собственным предкам становится не по себе. Не знаю, как предки Лосева и Ревича, а мои до революции были безземельными крестьянами, жили на 16 рублей в месяц ввосьмером, и если бы не революция, не было бы у меня в роду не военных, ни режиссеров, ни журналистов, ни вообще людей с высшим образованием. Возможно, моего рода вовсе бы и не было. Возвратить в естественное четвероногое состояние! Если перед нами не социальный расизм в самой явной и откровенной форме, то что тогда социальный расизм?