журнал
Наше завдання — аналіз соціальної дійсності у вітчизняному та світовому масштабі.
Tag Archives: СРСР
РОБІТНИЧА БОРОТЬБА ПІСЛЯ СРСР: рецензія на «Працю після комунізму» та інтерв’ю з Давідом Манделем
Давід Мандель провів більше десятиліття на пострадянських теренах, працюючи зі звичайними робітниками та профспілковими лідерами, проводячи з ними освітні програми і намагаючись зрозуміти процеси і явища, які мали місце в робітничому русі після розпаду Союзу. З одного боку — він сторонній спостерігач, який помічає речі, котрі для нас можуть здаватися звичними, нормальними, буденними — ті ж вогнища в цехах, нові адміністративні споруди в ландшафті напівзруйнованого заводу, горілка, яку можна придбати просто на робочому місці, катастрофічне ігнорування правил техніки безпеки.
ОЛЕГ ДУБРОВСЬКИЙ: «Адміністрація назвала мене підбурювачем і професійним організатором страйків. Це найвища оцінка моїй діяльності»
Коли він зустрів мене на зупинці на лівому березі у Дніпропетровську, то першу асоціацію викликав не зі стереотипним суворим революціонером або матьорим робітничим активістом у кепці та шкіряній куртці.
Олег Дубровський високий і дуже худий, поголений наголо, з білою борідкою. Він був у кросівках та з пакетом у руці. Міцно потиснув руку, багато всміхався. Зовні й поведінкою він здався мені радше схожим на Махатму Ганді чи на академіка Сахарова — хоча не впевнений, що такі порівняння йому сподобалися б. Також є схожість із Троцьким — може, це порівняння сподобалося б Дубровському більше.
— Ось тут я живу з дванадцяти років, — показує на п’ятиповерховий будинок, коли ми підходимо. — Вибачте, ремонт іще не закінчився, тож там не дуже прибрано.
Зараз Олегу Дубровському 56 років. Він почав проводити антирадянську агітацію за створення робітничих рад (увага, іронія!) ще в 1970-х роках. Під час перебудови брав участь у першому з’їзді Української міжпартійної асамблеї, бо вважав тоді національне визволення передумовою соціального.
— Нещодавно видавництво «Смолоскип» запропонувало мені написати власну політичну біографію, — каже Дубровський, коли ми заходимо до квартири, — як одного з тих, хто долучився до незалежності України. Ну, я і написав. Вони самі казали: пишіть, як є — не приховуючи своїх лівих поглядів. Але потім видали альманах, а мою біографію не взяли. Не підійшла.
Він передає мені сім рукописних сторінок:
— Я піду чаю заварю, а ви поки перегляньте, щоб було на основі чого говорити. Алкоголю я не вживаю, тож і Вам запропонувати не можу, — усміхається.
Дубровський розмовляє дуже спокійно — можна навіть сказати, лагідно.
Поки він виходить, я переглядаю біографію, де викладено лише цифри та факти. Зрозуміло, чому «Смолоскип» таке не видав: надто вже не відповідають біографія та погляди цієї людини націоналістичним уявленням про «борця за волю України».
ЄВРОРЕМОНТ РАДЯНСЬКОЇ ДУШІ
Увага до внутрішніх психологічних мотивів та міжособистісних взаємин, характерна для терапевтичної культури, стає важливим елементом соціальної стратифікації, що дозволяє стерти будь-які натяки на політику та економіку. Якщо за старими класовими схемами, заснованими на процесі виробництва матеріальних благ, мало сенс страйкувати і вимагати кращих умов праці та вищої зарплатні — та навіть за схемами, заснованими на споживанні, можна було купувати на турецьких ринках підробки дорогих брендів чи підпалювати елітні магазини — то з поширенням терапевтичної культури єдиним виходом є визнання неспроможності самостійно змінити своє життя і покірне слідування порадам терапевта. Самоконструювання зосереджується на стилі життя (зовнішній вигляд, кулінарні навики, проведення вільного часу та облаштування помешкань), а особлива роль євроремонту у цьому процесі пояснюється тим, що можливість мати житло як приватну власність зявилася у громадян пострадянських країн лише після розпаду СРСР, тому конструювання ідентичності просто не може обійтися без облаштування свого життєвого простору.
Тож у контексті терапевтичної культури євроремонт на пострадянських теренах виконує схожу ідеологічну функцію, що й інші схеми та шаблони, що їх наданють доброзичливі експерти в телешоу та спеціалізованих журналах. Вони вказують на «правильне» рішення всіх проблем і гарантують соціальне визнання та приналежність до спільноти. Адже коли з переходом до капіталізму на індивіда покладають усю відповідальність за свої рішення, за успіхи та невдачі, так страшно помилитися і лишитися на узбіччі і так хочеться хоч якоїсь гарантії, що ти живеш правильно, як усі.
НОВИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ
Постійні намагання провести реформи в Україні протягом останніх двадцяти років дискурсивно оформлюються як вибір «західного» шляху розвитку на противагу застарілому «радянському». Трансформації сфери освіти не уникли цього протиставлення: кожен міністр, що отримував посаду, в тих чи інших варіаціях незмінно підтверджував доцільність подальших реформ вищої освіти в напрямку наближення до європейської/західної моделі, при цьому рідко розшифровуючи, про яку, власне, модель ідеться.
Нечасті протестні голоси освітян проти міністерської політики так само грають на протиставленні західного і радянського, наголошуючи на невідповідності реформ міжнародним/європейським/західним зразкам та продовженні радянської практики управління галуззю. При цьому ця сама радянська практика представляється як сукупність винятково неефективних рішень, котрі повністю суперечать «ідеї Університету». Так, президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт стверджує: «Радянська влада повністю зруйнувала підвалини класичного університету, куди від часів Середньовіччя входили: академічна свобода, автономія, освіта, заснована на християнському світогляді, повага до людської індивідуальності, національні цінності, соціальна та інтелектуальна елітарність» (Квіт, 2006). Таке твердження базоване на невисловленому припущенні, що до приходу радянської влади ці «підвалини класичного університету» цілком успішно існували на українських теренах. Водночас історичні дослідження доводять протилежне: до приходу радянської влади університети знаходились під значним впливом органів державної влади і, вочевидь, не могли бути місцем розквіту вільних наук. Тож, напевно, радянська влада не могла зруйнувати того, чого не було.
Проте подібні твердження базуються не на конкретному історичному університеті, а радше на уявленні про ідеальний університет – західний, якому протиставляється не-ідеальний – радянський. У той же час наполягання на виборі «західного» шляху розвитку університету криє в собі не менші загрози, аніж очевидне просування «радянських» методів управління з боку міністерства. Головною загрозою є той факт, що «західний» університет є пустим означником, терміном, який означає нічого і водночас все, що захоче вкласти в нього той чи інший мовець. У таких умовах ведення діалогу стає абсолютно неможливим, адже як мінімум не вистачає спільних дефініцій. За фальшивим узагальненням «західний університет» розмивається маса відмінностей, котрі не можна не помічати. Оперування такими «фальшивими універсаліями» (за Саїдом) дозволяє виправдовувати будь-яку політику.
КАПИТАЛИЗМ ПРОТИВ ПРИРОДЫ
Кроме периодически обостряющихся политических конфликтов, при капитализме существует конфликт, постоянно присутствующий в крупных городах – люди, отстаивающие своё право на здоровую окружающую среду, против бизнеса, заинтересованного в прибылях и поддерживаемого властями. Граждане разных классов, убеждений и состояния борются за последние «зелёные острова», вытесняемые застройкой из города, против «окультуривания» городских лесов (вроде Царицынского и Измайловского), чтобы
ЛИСТ «НОВИМ ЛІВИМ»
Чарльз Райт Міллз (1916-1962) — видатний американський соціолог, один із небагатьох публічних інтелектуалів, які наважувалися займати ліву позицію в маккартистські післявоєнні роки у США. Міллз суттєво вплинув на ідеї американських та британських нових лівих рухів. Серед його найважливіших робіт дослідження зрощення військової, політичної та економічної еліти у США («Владна еліта») та відчуження в бюрократичних інституціях зростаючого в ті часи «середнього класу», масового прошарку «білих комірців» — офісних працівників («Білі комірці: американські середні класи»). Найбільш впливова книжка Міллза «Соціологічна уява» лишається класичним вступом до професії для критичного ангажованого соціолога, завдання якого — виявляти соціальні причини приватних проблем окремих людей та привертати до них увагу широкої громадськості. Міллз також був автором популярних полемічних памфлетів з критикою «холодної війни», зовнішньої політики США і СРСР та на підтримку Кубинської революції. «Лист до нових лівих» — можливо, найбільш впливовий з політичних текстів Міллза.
АТТІЛА МЕЛЕГ: Расизм був одним із найважливіших інститутів у процесі розвитку капіталізму
Звісно, расизм доби колоніалізму змінився, адже суттєво звузився простір для маневру. Але расистський дискурс та культурні стереотипи не зникли. І тут ідеться не лише про погляди крайньо-правих. Насправді, ліберальний дискурс живиться тими ж самими стереотипами. Расизм — це не погляди якихось там політичних маргіналів, це наріжний камінь цієї системи. Геокультурні стереотипи та ієрархічне розуміння трансформувалися, але вони не зникли. Подивіться, як широко послуговуються расистськими упередженнями під час наступу на соціальну державу, коли починають розповідати, що іммігранти ледачі й тільки й хочуть паразитувати на нашій соціальній системі тощо. Боротьба проти расизму своєї актуальності аж ніяк не втратила.
«Постепенно Румыния превращается в колонию»
Интервью Тамары Злобиной с румынским писателем и критиком Василием ЭРНУ, редактором левого интеллектуального ресурса Румынии CriticAtac, близкого проекту «Спільне» в Украине.
ВЛАДИМИР ИЩЕНКО: Левые интеллектуалы Украины
С 2009 года действует левый интернет-ресурс «Спильне» и издается одноименный журнал. Это первый подобного рода украинский интеллектуальный проект, известный не только украинским, но и зарубежным читателям. Коллектив журнала обращается к широкому кругу тем: политэкономия кризиса, приватизация общественного городского пространства, коммерциализация образования, антикапиталистические движения в Украине и мире, современное искусство, история социальной борьбы и др. О задачах «Спильне» и особенностях украинской ситуации с редактором журнала Владимиром Ищенко специально для Рабкор.ру беседовал Дмитрий Райдер.
ЖУРНАЛ «СПІЛЬНЕ», № 3: Політика освіти
Питання освіти знову на порядку денному. Воно викликає дедалі більше суспільного резонансу, примушує кожного стати на певну позицію і відстоювати її. В Україні цьому посприяв галас навколо особи міністра Табачника, але невдовзі наголос на «українофобії» змінився широкомасштабними протестами студентів та вчителів, що висувають соціальні та системні вимоги. На Заході студенти вже кілька років чинять опір неоліберальним реформам, через які університет, одна з найстійкіших інституцій європейської «соціальної держави», стає дедалі більш подібним на бізнес-корпорацію. На можливе спрямування подальших реформ натякають плани російського уряду зробити платною ще й середню школу.
2010 - 2013 • Cпільне: журнал соціальної критики