І я, і Роман згодні, що якщо це перший крок до соціально-політичної позиції невеличкої мережі художників, то… нормально. Але не більше. Нам так само очевидно, що потрібно йти набагато дальше. І ти не будеш заперечувати, що дуже багато художників, чиї роботи представлені на “Поглядах” симпатизують лівим рухам. До них і звернена рецензія. Ті, хто не симпатизують, можуть і не звертати увагу на критику з відверто лівих позицій.

Той уявний український Бурдьє, що міг би жити тут і зараз, писав би зовсім по-іншому, використовуючи інші дослідження, апелюючи до інших попередників, та й роблячи інші висновки. Він би, скажімо, не позиціонував свій підхід як альтернативу Леві-Стросу і Сартру. Це неадекватні референтні особи для сучасної української публіки.

Не ставиться питання, чому можуть бути проблеми в сприйнятті, скажімо, американського чи європейського “сучасного художника”. Питання виникає в зв*язку з сучасними українськими художниками. Ще більше проблем, коли це подається як виставка політичного мистецтва. Виставок просто “сучасного мистецтва” уже було багато, існує уже не один постійно діючий центр сучасного мистецтва. Виставка “Погляди” піднімає вже інші питання – до неї інші очікування і інші вимоги.

До rtwokh — зрештою, мистецтво не зобов”язане бути “зрозуміле” усім і вся, як “ілюстрація” (за ілюстрацію +1). воно може ставити інші завдання – тривожити, спантеличувати, змушувати шукати відповіді…

До Jerzy — виставка “Погляди” – це не обов”язково саме “ліве” мистецтво. Проект демонструє громадянські погляди художників, і “політичність” тут варто розуміти як у старому-доброму феміністичному гаслі “personal is political”, а не як праве-ліве-оранжеве-голубе. наприклад, проект про рімейк Гнилицька-Смірнов чи Чудо Кузнєцова – це репліка про безвідповідальне використання ресурсів і що з цим робити, але він може бути з однаковим успіхом і “лівий”, і “правий”.

Перед тим як Бурдьє писав книжки, власні книжки писали, а потім їх обговорювали ціле гроно на весь світ відомих французьких інтелектуалів. А тепер давай собі уявимо, що Бурдьє українець і його книжки видаються зараз в Україні перший раз (публікації в Франції взагалі не було ніколи). І ким він тут стане?

Як на мене, всі дискусії-тексти-пояснення від Худради спрямовані не на те, щоб пояснити недолугі і які-самі-за-себе-не-говорять (бо цілком навіть говорять) твори, а для того, щоб пояснити українській публіці, як узагалі сприймати сучасне мистецтво, що це за звір такий, яким чином відбувається зв”язок і взаємодія твору та глядачів, як можна на це реагувати і т.д.

Адже наша публіка (навіть інтелектуальна її частина) налаштована на споглядання естетичних об”єктів, яке дарує насолоду, і це очікування дуже важко витравити.
Без попередньої підготовки (враховуючи українську освіту і публічні дискурси “про аптімізм іскуства Гапчінскай”) важко прийняти, що мистецтво не займається даруванням Прекрасного, ілюстрацій, естетики чи насолоди (цим займається дизайн).
Цього слід таки вчити і пояснювати – кому, як не художникам.

І перестань пліз нарікати, що ми тут коментарі осьо пишемо, замість статей. Одне іншому не заважає, а дискусія ще не означає передьоргування.

Тільки одне зауваження про Бурдьє. Бурдьє писав книжки. Коли він закінчував книжку, у нього, мабуть, жодного разу і думки не майнуло про те, чи не варто ось після цієї книжки написати ще додаток для тупих для обдєльонних культурним капіталом. Видавництва, які бралися поширювати книжки Бурдьє, не подавали їх з додатковим розлогим коментарем “що тут насправді хотів сказати автор”. І нічого, книжки продавалися. Бурдьє став дуже відомим автором.

Тепер, якщо “сучасний художник” чи “екскурсовод” наперед відчувають, що цей “твір мистецтва” необхідно подавати з додатковою інтепретацією, то, по-моєму, ось у цьому випадку цілком ясно, чи це проблема “культурного капіталу” сприймаючих, чи це проблема таки самого “твору” і “митця”.

безумовно. тільки “необхідність пояснення” залежить від культурного капіталу сприймаючих. а тут уже спробуй знайди межу, яка розділятиме проблему твору / проблему глядачів

а ще враховуючи особливості укр.естетичної освіти, коли мистецтво закінчується імпресіоністами навіть в художніх академіях…

Мистецтво з великої букви – це оцінкове поняття, я стьобанулась. типу, якщо красіво і зрозуміло – то Мистецтво, а як ні – то чорт-зна що. Більшість того, чим зараз захоплюються “консерватори” у свій час було якраз чорт-зна що.

ви мені нагадуєте інтелектуалів кола Критики, які люблять Костирка, бо він майстерно живопісає Галичину в образі красівої голої баби і сентиментальні львівські пейзажі з написами латиницею. Для ока приємно і порузумувать є про шо. А всі ці так звані інсталяції…

“+1″ — до речі, сумісні – наклейки Бєлова чи “Чудо” Кузнєцова – це формально прекрасні, тематично актуальні і цілком зрозумілі твори

треба розширювати власні уявлення про прекрасне