Анастасія РЯБЧУК

(продовження) (початок статті)

«Особливо ми, комуністи, позаяк живемо поруч з робітниками, знаємо їхні потреби і маємо реалістичне уявлення про їхнє становище»

Переходячи до сучасних британських досліджень робітничого класу з перспективи «культурного повороту» у марксизмі, варто зазначити, що автори дедалі рідше ідентифікують себе як марксисти (натомість щораз важливішим стає доробок Бурдьє), хоча звернення до класового аналізу і передбачає добру обізнаність з марксистською соціологічною традицією. До того ж, вони майже ніколи не є комуністами у сенсі партійної належности, але відкрито виражають свої ліві погляди і певний сум щодо відсутности великої об’єднавчої сили, яка захищала б інтереси робітників. Так, Беверлі Скеґс (авторка «Формування класу та ґендеру») на запитання про політичні орієнтації відповіла:

Однозначно феміністка і однозначно ліва! Однак проблемою є те, що ми втратили політичні партії, які були лівими у Великобританії. Ми також не маємо формальної лівої публічної культури. Хоча фактично всі мої знайомі ідентифікували б себе як ліві, це досить бездомна позиція. І це мене непокоїть, бо якщо ми лише критикуємо, це не дуже продуктивно[26].

Стефан Бо та Мішель Піялу («Новий погляд на становище робітника») говорять щось подібне і про французький контекст:

Профспілки, делегати від заводів, активісти з різних асоціяцій, «Партія», які мали представляти інтереси робітників у публічному просторі, істотно втратили вплив… Перспектива, з якої ми пишемо, якраз показує ту політичну й етичну працю, яка тривалий час сприяла існуванню робітників як групи; ми також вказуємо на процес деконструкції цієї групи за останні двадцять років: кризy переконань, втратy впевнености у старих моделях опору, різке «випарування» комуністичних надій (падіння Берлінської стіни сильно похитнуло робітничих активістів)[27].

Хоч і у Великобританії, й у Франції комуністичні партії (нехай політично марґіналізовані) досі існують, більшість емпіричних досліджень робітничого класу походять не з їхніх кіл. У Франції під впливом Томпсона історик Жерар Нуарель здійснив на початку 1980-х років власне дослідження «формування» французького робітничого класу під назвою «Робітники у французькому суспільстві ХІХ-ХХ століть», пишучи у передмові про свій вихід з французької Комуністичної партії: «Найкраща допомога, яку ми можемо надати пригнобленим, – це не говорити замість них, а пояснити логіку їхніх соціяльних практик для тих, хто її не розуміє, бо не живе нею» (с. іv). Зокрема, пояснити її і для самих комуністів. Це цікаво, бо повертає нас до цитованого вище Ґрамші – адже він вважав за необхідне нагадати про те, що робітники – це «люди з плоті й крові», саме комуністам, які мали б жити поруч з робітниками, знати їхні потреби і мати реалістичне уявлення про їхнє становище.

«Ми маємо до діла зі звичайними людьми,
…яких непокоїть плач їхніх дітей і голосні крики їхніх дружин»

Яким чином сучасні соціологи здійснюють це нагадування у своїх дослідженнях? Насамперед через детальний опис життя цих робітників – настільки реалістичний, що він постає, наче фото чи уривки з фільму. Беверлі Скеґс вирішила відвідати центри кваліфікації для молодих жінок з робітничого класу, де їх навчають професій, пов’язаних із соціяльною опікою (няні, прибиральниці, домогосподарки). Саймон Чарсворт, закінчивши Кембриджський університет, повернувся до рідного робітничого містечка Ротерґама, де його колишні друзі та знайомі розповіли йому про занепад, відчай і безвихідь цієї пролетарської провінції Англії. (Вже згадані французькі дослідники Стефан Бо і Мішель Піялу спілкувалися з робітниками заводу «Пежо», а Олів’є Шварц перебрався жити на п’ять років до шахтарського району на півночі Франції).

Їхні враження переважно песимістичні, з елементами мізерабілізму. Подібний опис страждань робітників присутній і в художній літературі, і в кіномистецтві, і в раніших соціологічних працях. В американській соціології, зокрема, знаковим було дослідження Ричарда Сенета і Джонатана Коба «Приховані травми класу»[28], за стилем написання і методологією подібне до аналізованих нами праць. До прихованих травм класу, про які вони пишуть, належать почуття безрезультатности будь-яких особистих зусиль, вразливість у порівнянні себе з людьми з вищих класів і приховане відчуття меншовартости. Опитані ними робітники вважали, що люди вищих класів – як внутрішньо розвиненіші та краще озброєні – мають право їх засуджувати і зневажати. Як приклад вони наводять пасивну реакцію на рішення мерії зруйнувати цілий робітничий житловий квартал з метою будівництва університетського містечка, адже, за словами Сенета і Коба, «почуття приниження та невпевнености у власних силах змушує робітників думати, що вони не мають права протестувати»: «Вони там освіченіші і, мабуть, знають, що роблять, навіть якщо нам воно видається нелогічним» – відповів один з робітників[29].

«Наш революційний оптимізм завжди підтримувався
суворим песимістичним баченням людської реальности»

Такий песимістичний опис має свою цінність, особливо якщо йдеться про те, щоб нагадати науковцям про існування робітничого класу, про його страждання, а отже, про необхідність «втручання» науковців на захист робітників або навпаки, якщо йдеться про стримування певних ідеалістичних ілюзій серед лівих партійних діячів про «революційність» робітників. Проте можна також висловити і застереження: чи не призводить він до подальшого занепаду робітничого класу та марґіналізації цього питання в наукових дискурсах (хоча автори якраз прагнуть протилежного)? Беверлі Скеґс наголошує, що жінки, яких вона опитувала, відмовлялися ідентифікувати себе з робітничим класом (хоча об’єктивно до нього належали) саме тому, що з цією соціяльною категорією не пов’язано жодних позитивних і «соціяльно цінних» характеристик, а історія робітничого руху є історією, де переважають поразки:

Як зазначає Венді Браун, вимоги, пов’язані з ідентичностями, ґрунтуються на травмах чи стражданнях, іноді драматичних стражданнях. А для мене політика ідентичностей ніколи не спрацює, бо якщо ти належиш до робітничого класу і постійно страждаєш, то те, що ти найменше хочеш виказати, – це свої травми і страждання. Ти хочеш показати свою здатність вижити і перетерпіти, боротися і перемагати. Прославляти травми, страждання, біль чи жертовність – це не спрацює для робітничого класу[30].

Певною мірою Скеґс вдається уникнути мізерабілізму – шляхом майстерного залучення до дискусії інших аспектів з життя робітників, які доповнюють класовий аналіз новими вимірами, зокрема питання ґендеру та «респектабельности». Справді депресивним лишається тільки текст Чарлcворта, де знову і знову прокручується та сама теза: «Культура робітничого класу не позначається зовсім солідарністю чи опором, а навпаки –  консерватизмом і вимушеним прийняттям реалій соціяльного порядку, побудованого на нерівностях». Для Чарлcворта обставини економічної експлуатації та символічного насилля можуть призвести лише до відчуження робітників, ні про яку «позитивну ідентичність» не може навіть ітися. Однак життя робітників –  це не лише завод, фабрика чи шахта і не лише експлуатація з боку капіталістів. Це досить складний соціяльний світ, який хоч і обмежений економічними законами капіталізму, але не визначається лише ними.

По-перше, у цьому світі є місце для опору та творчости. Олів’є Шварц[31] наводить чудовий приклад майстерности одного з опитаних ним робітників. Він зі співчуття до своїх акваріюмних рибок, «яким не було простору, щоб поплавати», сполучив цілу мережу трубок через усі кімнати його помешкання. Бо та Піялу пишуть про «маленькі перемоги» робітників, які потай між собою насміхаються над керівництвом чи купують каву, приготовану одним з їхніх колеґ, а не з офіційно встановленого адміністрацією автомата, призначеного «заощадити» на кав’ярні. Беверлі Скеґс показує, що навіть у випадку «реаліті-шоу», де жінок з робітничого класу висміюють за брак «респектабельности» та невміння доглядати за собою (чи навіть правильно застеляти ліжко!), ці жінки часто сприймають участь у шоу з гумором – не як приниження, а як нагоду безкоштовно пожити у готелі, похарчуватися у ресторані та поїздити на таксі за рахунок телекомпанії. Та й сам Чарлсворт, змальовуючи інвестування робітничої молоді у фізичний капітал (використовуючи термінологію Бурдьє), представляє цей крок як спротив панівній культурі, яка позбавляє цю молодь шансів досягти успіху (подібну тезу про важливість фізичного капіталу для робітничої молоді натрапляємо також у Лоїка Вакана, у включеному спостереженні боксерського клубу в чорному ґето Чикаґо). Хоча ця надмірна увага до «сильного тіла» і зумовлюється низьким рівнем суспільно-леґітимного культурного капіталу, однак «пасивністю» і «відчаєм» її не назвеш.

По-друге, у цьому світі, крім економічної експлуатації та класових антагонізмів, є інші соціяльні поділи і конфлікти. Це і проблема становища жінок у робітничих спільнотах, і конфлікт поколінь, і процеси відтворення класових позицій через професійну освіту (на противагу вищій освіті середніх класів), і проблема расизму в зв’язку зі зростанням кількости трудових міґрантів з бідніших країн (а також поширення праворадикальних настроїв), і конфлікти між «кваліфікованими» та «некваліфікованими» робітниками, і поширення аґресії й абсентеїзму серед молоді, і консервативність моральних суджень про представників інших класів тощо.

Такий аналіз виконує одразу декілька завдань: тим, хто байдужий до питання класу, нагадують, що класова експлуатація дотепер призводить до страждань значної кількости громадян навіть найбагатших суспільств, що й нині робітники «мерзнуть і голодують, хвилюються, коли плачуть їхні діти і кричать їхні дружини». Тим, хто ідеалізує робітничий клас як анонімну армію бідних і експлуатованих, які прагнуть справедливости і яких варто лише прийти й зорганізувати на революцію, нагадують про гетерогенність цієї категорії і багатогранність соціяльних проблем, що стоять перед робітниками і перешкоджають їхній мобілізації. Тим, хто вважає питання класу менш актуальним, ніж питання раси, ґендеру, віку, освіти, цінностей чи ідентичностей, показують, що саме класові антагонізми і нерівномірний доступ до капіталу лежать в основі інших відмінностей.

Однак не варто нехтувати й вадами «культурного повороту», що стоять на заваді кращому розумінню проблематики робітничого класу. Перше зауваження стосується висновків «локального» і «ґлобального» характеру. Хоча емпірична база й увага дослідників до проблеми вражає, однак можна було провести більше мостів між конкретними емпіричними прикладами і ширшим контекстом. Наскільки відповіді друзів Чарлсворта чи відвідувачів курсів кваліфікації на запитання дослідників є репрезентативними щодо робітничого класу Англії? Чи існують робітники з інакшим досвідом? Чому, попри усвідомлення Чарлсвортом відмінности досвіду жінок-робітниць, робітничої молоді, а також робітників-імміґрантів, за основу робітничого досвіду як такого береться досвід білих чоловіків середнього віку? Чому становище французького й англійського робітничого класу не проаналізовано в контексті ґлобальної світової економіки, адже той же концерн «Пежо» звільнив частину своїх робітників і переніс один із заводів до Словаччини (з дешевшою робочою силою і меншими податками)? Яким чином соціолог може сприяти ґлобальній солідарності робітників з різних куточків світу, а не просто нарікати на «деіндустріялізацію» у Західній Европі та наплив міґрантів, які підривають національну економіку Франції чи Великобританії? Порівняння деіндустріялізації на Заході можливе і з пострадянськими країнами, адже в обох випадках досвід робітників має чимало паралелей.

Друге запитання стосується класового аналізу. Чи є підстави говорити, що страждання чи невдоволення робітників – наслідок класової експлуатації, а не, скажімо, бідности? Адже хоча всі автори відкидають так звану теорію культури бідности Оскара Льюїса, теорію «андеркласу» Вілсона чи індивідуалізаційні теорії Бека та Ґіденса, вони по суті доходять подібних висновків. Це слабкість будь-якого дослідження, зосередженого на символічних  аспектах проблеми, адже у таких випадках легко застосувати оціночні судження робітничої «культури». А от звернення до марксистської спадщини з акцентом не на способі життя робітників, а на системі виробничих відносин дає змогу певною мірою уникнути цього недогляду. Тому «культурний поворот у марксизмі» має сенс лише у випадку, коли зі зверненням до культури не забуваємо про марксизм.

Сучасні дослідження робіничого класу в традиції «культурного повороту» важливі й у пострадянському контексті. Адже робітничі спільноти представлено як у західних, так і в пострадянських мас-медіях як «ґето безробітних», як сірі депресивні райони, а самих робітників – як анонімну масу, «совок» або «пережитки комунізму». За слушним зауваженням дослідниці польського робітничого класу Елісон Стенінґ, «існує тонка межа між аналізом структурних процесів, що марґіналізують робітничі спільноти, і дискурсами, що добачають причину марґіналізації в діяльності (чи радше бездіяльності) самих спільнот»[32]. Головний внесок «культурного повороту» до нашого розуміння становища пролетаріяту полягає в тому, щоб показати, що йдеться не лише про економічну марґіналізацію (maldistribution), a й про дискримінативну стереотипізацію (misrecognition) робітників. І то як економічний, так і суспільний вимір нерівности, на думку Фрейзер, є формами інституалізованої субординації й тому –  серйозним порушенням справедливости[33].

«Ми мусимо зняти капелюхи перед їхнім приниженням,
бо навіть у ньому є щось величне, що надихає чесних і щирих»

Робітничий клас розпочинав ХХ століття як уособлення універсального інтересу людства, з революційними гаслами на страйках і на першотравневих демонстраціях, а закінчив його в чергах за допомогою з безробіття та в занедбаних панельних будинках, як тягар для суспільства. Дослідження робітничого класу також відображають ці зміни – від оптимістичних амбіційних мрій ХІХ століття щодо мобілізації цього класу для його перетворення з «класу в собі» на «клас для себе» до прагнення відстояти наприкінці ХХ століття право робітничого класу на існування хоча б як «класу в собі» перед дедалі сильнішим бажанням його смерти з боку неоліберальних економістів.

У ХІХ столітті Карлу Марксу вдалося радикально змінити значення слова «пролетар» – замість поширеного тоді уявлення про пролетарів як люмпенів, волоцюг чи соціяльних паразитів (яке насправді походить ще з часів стародавнього Риму), він запропонував образ робітника, який своєю працею утримує все суспільство, хоча сам не може користатися з її плодів: «Римський пролетаріят жив коштом суспільства, тоді як сучасне суспільство живе коштом пролетаріату», – цитує він вислів Жана Шарля Сісмонді у передмові до другого видання «Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта»[34]. У «Німецькій ідеології» Маркс і Енґельс критикують твердження Макса Штірнера, що пролетарі – це жебраки і волоцюги, яким нема чого втрачати[35]. Маркс зробив ще радикальніший крок: замість того, щоб брати за вихідну точку певні характеристики робітників, він запропонував дивитися не на індивідів (і навіть не на соціяльні категорії), а на систему відносин, у якій продукуються і відтворюються соціальні нерівності (і ті ж «характеристики» зокрема), але в якій також закладені можливості для радикальної зміни суспільного устрою.

Сьогодні ми бачимо намагання неоліберальних економістів та ідеологів знову загнати пролетарів під те визначення, що панувало до Маркса. З одного боку, проголошують, що «класів більше не існує», а з другого – таки існує «андерклас». З одного боку, в постіндустріяльних «гнучких» і «рефлексивних» суспільствах усі люди мають рівні можливості для досягнення успіху, а з другого – існують «виключені» з цього суспільства індивіди. З одного боку, всі культури, ідентичності та прояви громадянського суспільства є ознаками плюралізму й демократії, а з другого – існує небезпечна та загрозлива для демократії «культура бідности». Те, що замість класового аналізу соціологи дедалі частіше досліджують «марґіналів», «виключених», тих, кому чогось «бракує» (роботи, дому, освіти, громадянства), є доказом повернення до образу робітників як «небезпечного класу» – образу, проти якого боровся Маркс.

Дослідники робітничого класу, чиї праці ми розглядали вище, також відчувають, що «робітничий клас перебуває у стані занепаду», і хочуть запобігти цьому процесові. Однак дослідники – теж «люди з плоті й крові», вони роблять, що можуть, а саме – описують й аналізують становище робітничого класу сьогодні, хоча у їхніх працях відчувається певна розгубленість через неспроможність повернути класовий аналіз як пріоритетне питання до суспільних наук.

Дотепер у статті йшлося винятково про західний контекст, але традиція британських культурних студій може бути корисною і для дослідників пострадянських суспільств. Якими є особливості української робітничої культури, як на ній позначилися пізня індустріялізація та радянський період? Як вписується сучaсний досвід заробітчан чи так званого офісного планктону? Як пояснити відносну пасивність робітників за обставин погіршення їхніх умов життя (як у 1990-х, коли робітники продовжували виходити на роботу, навіть якщо їм місяцями не платили зарплату, чи сьогодні з новим проєктом «Трудового кодексу», що істотно звужує права найманих працівників, але не спричинив масового суспільного опору)? І чи це справді є пасивністю, чи робітники, навчені гірким досвідом співпраці з лицемірними лідерами «лівих» партій та офіційних профспілок, просто більше не довіряють цим партіям і профспілкам (подібно як робітники з книжки Томпсона не довіряють добрим намірам свого роботодавця), натомість надаючи перевагу іншим формам самоорганізації та спротиву, часто поза межами заводу, а якраз у «каплицях і тавернах». Як пояснити деструктивні практики опору пострадянських робітників, пов’язані з поширенням ксенофобських настроїв чи споживацької культури? Декілька спроб відповісти на ці запитання здійснили західні соціологи й антропологи[36], але Україні та іншим пострадянським суспільствам досі бракує власного Едварда Томпсона.

Звернення до культури і побуту робітників, соціяльного страждання та руйнування їхнього соціяльного світу можна вважати песимістичним і навіть нетиповим для марксистів, але воно таки має одну суттєву перевагу, порівняно з дещо затертими догматичними закликами до пролетарської революції, а саме – близьке, майже інтимне розуміння життя цих людей, страждання яких є стражданнями людства, а надії яких – нашими спільними надіями на можливість кращого світу. Якщо Симона Вейль дорікала колись Льву Троцькому, що той пише про пролетарську революцію, хоча його нога ніколи не ступала на завод, то розглянутим вище авторам, навпаки, можна було б закинути те, що вони, побувавши на заводах, не пишуть про пролетарську революцію. Так, якщо ми шукаємо чергового утопічного опису «світлого майбутнього», то насправді ми його там не знайдемо. Проте якщо ми погоджуємося з Антоніо Ґрамші, що революційна діяльність передбачає, крім оптимізму волі, ще й песимізм розуму, то реалістичний опис страждань робітничого класу та суперечностей його існування є якнайкращим закликом до революційних перетворень, бо навіть у його приниженні є щось, що «надихає чесних i щирих».

[26] http://www.eurozine.com/articles/2008-04-28-skeggs-en.html

[27] Beaud S., Pialoux M. Retour sur la question ouvrière. Paris, 1999. P. 17, 24.

[28] Sennett R., Cobb J. The Hidden Injuries of Class. New York, 1973.

[29] Іbid. Р. 158-159.

[30] http://www.eurozine.com/articles/2008-04-28-skeggs-en.html

[31] Schwarz O. Le monde privé des ouvriers. Paris, 1990.

[32] Stenning A. Where is Post-socialist Working Class? Working-class Lives in the Spaces of (Post-)Socialism // Sociology. 2005. Vol. 39. No. 5. P. 989.

[33] Frazer N. Rethinking Recognition // New Left Review. 2000. No. 3. P. 107-120.

[34] Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1963. Т. 16. С. 360.

[35] Там само. К., 1959. Т. 3. С. 178-200.

[36] Dunn E. Privatizing Poland: Baby Food, Big Business and the Remaking of the Polish Working Class. Ithaca, 2004; Friedman J. Shame and the Experience of Ambivalence on the Margins of the Global: Pathologizing the Past and Present in Romania’s Industrial Wastelands // Ethos. 2007. Vol. 35. No. 2. P. 235-264; Fuller L. Where Was the Working Class? Revolution in Eastern Germany. Chicago, 1999; Humphrey C. The Unmaking of Soviet Life: Everyday Economies After Socialism. Ithаca, 2002; Kideckel D. Getting by in Postsocialist Romania: Labor, the Body, & Working Class Culture. Bloomington, 2008; Lampland M. The Object of Labor: Commodification in Socialist Hungary. Chicago, 1995.

Опубліковано: Україна Модерна. Ч. 3(14). Марксизм на сході Европи. Київ, 2009. С. 126-142.