Теорія доданої вартості Маркса
11/08/2009, 23:27 · Коментарів: 23
Кирило Ткаченко
Yeah, I made my mistake when I was a kid. Kids don’t see things. I should’ve been a doctor, or a lawyer, or a runner for office. I should’ve robbed people with my brain instead of a gun.
З фільму Роберта Олтмена Thieves Like Us
Марксова теорія доданої вартості ґрунтується на гіпотезі, згідно з якою вартість товару, представленого на ринку визначається обсягом суспільно необхідної [людської] праці витраченої на його виробництво. Згідно з Марксом вартість товару і є нічим іншим як реалізованою опредмеченою працею, людська праця являється єдиним джерелом ринкової вартості. По-перше я арґументуватиму, що як марксова теорія детермінованості ринкової вартості товару витраченою на його виробництво [людською] працею, так і побудована на ній теорія доданої вартості, являються по-суті хибними. По-друге, я арґументуватиму, що передумови марксової теорії вартості належать до чогось, що можна назвати “гуманістичною ідеологією”, а також, що описана Марксом модель утворення вартості внаслідок людської праці є по-суті метафізичною теорією “відчуження сутності”, як ми її знаємо з робіт Геґеля. В зв’язку з цим, я робитиму наголос на тому, що вартість товару не є виключно продуктом людини. По-третє, на мою думку, антикапіталістична теорія ринкових та виробничих відносин не потребує теорії доданої вартості, а швидше чогось на кшталт елементарного аналізу владних відносин, які спричиняють до розподілу власності, як передумову обміну на ринку. Боротьба проти поневолення та вимоги соціальної справедливості є в цьому сенсі самодостатніми та не потребують подальшого теоретичного обґрунтування.
Отже, вартість товару визначається не “витраченою робочою силою”, а, з одного боку, відношеннями власності, з іншого ж боку, потребами представлених на ринку суб’єктів. Згідно з цим ми можемо визначити вартість, як відношення економічних потреб суб’єктів до предметів, що не перебувають в їх власності за умов обміну їх на предмети, що належать їм, та становлять предмети потреби для суб’єктів з якими вони вступають в обмін за дотримання певних юридичних умов, що реґулюють обмін. Юридично нормовані механізми економічного обміну надають можливість суб’єкту обмінювати предмети, що за даного розподілу власності належать йому на предмети, які не належать йому, і в яких він відчуває потребу. Ці предмети не обов’язково є продуктами людської, чи то будь-якої іншої праці. На ринку ми зустрічаємо товари, які не є продуктами людської праці, напр. землю. Ціна такого, одного з найнеобхідніших на сьогоднішній день предметів потреби, як нафта, визначається не стільки марксовим “квантумом витраченої роботи”, скільки відношенням наявності цього предмету на ринку по відношенню до потреб споживачів. Якщо при незмінній витраті “суспільно необхідної роботи” на здобуття нафти, її присутність на ринку зменшиться вдвічі, або ж при незмінній кількості продукту на ринку попит зросте вдвічі, так само зросте і її ціна [1]. Може видатись, що моя критика марксової теорія вартості мало чим відрізняється від теорії ціноутворення як наслідку відношення попиту та пропозиції. Але мені йдеться про один важливий аспект, який даною теорією не приймається до уваги, а саме про розподіл власності, як один з виразників розподілу влади в суспільстві. Теорія попиту та пропозиції виходить з суб’єктів, які зустрічаються на ринку для обміну, тоді як я вважаю, що слід починати з елементарнішого рівня, з розподілу власності, як виразника владних відносин. Якби власність не була розподілена, суб’єкти не мали б потреби проводити обмін на ринку, і таким чином ми не мали б ані попиту, ані пропозиції. Отже, на мою думку, ми потребуємо елементарного абстракного аналізу відносин власності, що є передумовою будь-яких ринкових відносин саме як владних відносин. Більше того, самі ринкові відносини, абстрактно описані за допомогою термінів “розподіл праці”, “попит та пропозиція” слід описати в термінах теорії влади. Моя критика марксової теорії вартості жодним чином не заперечує марксову характеристику реальних (а не формально-юридичних) умов обміну на капіталістичному ринку як нерівних. Юридична рівність економічних суб’єктів є лише одним з чинників ідеологічного процесу. Відповідно, теорія ціноутворення як урівноваження попиту та пропозиції, в тій мірі, в якій вона використовується для абстрагування від реальних умов розподілу власності, належить до презентованої суб’єктами ідеології, в той час як мені йдеться головним чином про критику ідеології. Марксова теорія доданої вартості слугує для теоретичного обґрунтування вимог еґалітаризму, в той час як на мою думку дані вимоги є самодостатніми та не потребують подальшого теоретичного обґрунтування.
Отже, я гадаю, що ми не маємо достатніх підстав вважати вартість виключно продуктом людської праці. Певниий предмет, як на це вказував Маркс, може бути продуктом людської праці, та не мати вартості, так само як певний предмет може не бути продуктом людської праці, та мати вартість. Таку абстракцію як “суспільно необхідна праця” для виробництва одиниці певного продукту, яка згідно з Марксом і визначає його вартість, обґрунтувати по відношенню до певних емпіричних даних можна, але лише ретроспективно (таким же чином історик може доводити “закономірність” певних історичних подій). Приміром зменшення вартості певного товару внаслідок надвиробництва, коли пропозиція стає більшою за попит, в межах марксової теорії можна пояснити тим, що в даному разі при виробництві було витрачено більше людської праці ніж це було “суспільно необхідно”, але тут важливо зауважити, що “суспільна необхідність” у визначенні вартості виробленого продукту в даному разі визначається ретроспективно, і що ще важливіше, – не стільки самою “працею”, скільки попитом на її продукти, певним зовнішнім по відношенню до “праці” фактором. Цей приклад унаочнює, що визначення вартості продукту імплікує певні умови, відмінні від “суспільно необхідного квантуму витраченої праці”. Більше того, аналіз використаного Марксом поняття “суспільно необхідний квантум витраченої праці” показує, що “праця”, не є певною незмінною константою по відношенню до вартості виробленого продукту. Маркс вказував на те, що “суспільно необхідний квантум витраченої роботи” не є незмінним, а залежить від рівня розвитку “продуктивних сил” суспільства. Сформулюймо таке запитання: чи є референтом використаного в понятті “суспільно необхідний квантум витраченої праці” поняття “праця” щось незмінне, константне, чи це поняття є таким же релятивним як і поняття, до якого його включено? Коли ми ставимо питання таким чином, ми лише унаочнюємо неемпіричний характер марксового поняття “праця”. Сформульоване нами питання є в межах марксової теорії по-суті хибним, адже “праця” не має своїм референтом певну незмінну сутність. Вона має лише конкретні історичні форми реалізації. У відношенні до поняття “суспільно необхідний квантум витраченої праці” виділити певний референт поняття “праця” неможливо, не імплікуючи разом з тим певну метафізику. Як я намагатимусь показати, марксова теорія вартості якраз і вдається до такого роду імплікацій, – дана теорія постулює субстанційний характер референту поняття “праця”. В даному разі мені йшлося про те, щоб продемонструвати, що в межах емпіричного визначення вартості продукту марксове поняття “праця” є не просто таким же релятивним, як і поняття “суспільно необхідний квантум витраченої праці”, але по-суті не має жодного емпіричного референту.
Я спробую продемонструвати, що марксове розмежування ціни та вартості ґрунтується на гуманістичній ідеології [2] та метафізичній арґументації геґелевого походження. Ціна є поняттям емпіричним, в той час як вартість, так як її розуміє Маркс, є поняттям метафізичним. Під вартістю Маркс розуміє певну маніфестовану субстанцію, яку людина (і лише людина) переносить в процесі праці на матерію (за визначенням позбавлену вартості), перетворюючи при цьому матерію на продукт, та закріплюючи за нею таким чином таку нематеріальну якість як вартість, яка виражає присутню в матерії субстанцію. Така концепція дуже сильно нагадує геґелеву концепцію маніфестації (Entäußerung) духу, згідно з якою все, що існує, є вираженням духу, продуктом його діяльності. Наслідком маніфестації духу є згідно з Геґелем відчуження духу від продуктів власної діяльності, в яких він не впізнає себе, зустрічаючи себе в неадекватних формах. Так само й згідно з Марксом людина в ході праці надає певній субстанції (“вартості”) матеріальної форми, не впізнаючи себе в продуктах власної праці (це явище Маркс називав “товарним фетишизмом”). “Вартість” згідно з Марксом і являється маніфестованою “працею”, – обидва поняття мають тут значення певної субстанції, чогось такого, що наділене метафізичними якостями. Поняття “відчуження” має у Маркса [3] та у Геґеля відмінне значення, у Геґеля його продуцентом та об’єктом є дух, у Маркса – людина, робітник. Умовно кажучи, для обох філософів найважливішим питанням було питання подолання відчуження, його “діалектичне заперечення” (що означає не повернення до певного позитивного стану, ніби-то наявного до відчуження, а заперечення відчуження завдяки використанню задіяних в ньому самому сил, довершенню певних взаємосуперечних процесів, які виражають його об’єктивний зміст, або як каже Геґель, його “істину”). Умовно кажучи, Геґель розумів під остаточною формою “поверненням духу до самого себе” свою власну філософію, тоді як для Маркса скасування відчуженої праці втілювалось в побудові комуністичного суспільства. Натомість сценарій, згідно з яким певна субстанція, як носій первісної/остаточної цінності, що маніфестує себе в своїх продуктах, які разом з тим стають чужою і навіть ворожою по відношенню до неї силою, є центральним наративом обох теорій.
Я гадаю, що навіть в тому разі, якщо наше ставлення до метафізики є виключно негативним (я, напр. такого ставлення не поділяю), застосування такого наративу все ж таки не слід відкидати через його ніби-то метафізичні імплікації. Насправді, аналогічний наратив задіяний не лише у Маркса (та Геґеля) а в найширшому колі соціальних явищ, – від націоналістичних міфів про походження до автобіографій, які ми подаємо при прийнятті на роботу. Однак мене в даному разі цікавить цей наратив не в загальному контексті культури, а в вужчому сенсі, а саме його роль у формуванні певної позиції суб’єкта, яка уможливлює його емансипаторну діяльність. Таким чином, постулювання певної первісної сутності суб’єкта, якій приписується виключна цінність, та включеність в процес конституювання суб’єкта та його світу на тій стадії на якій суб’єкт ще (остаточно) не сформувався [4], як і постулювання можливості відвоювання цієї сутності суб’єктом, має свої переваги (в тому числі і теоретичні). Найголовнішою функцією такого постулювання є здобуття суб’єктом точки опори у відношенні до певних процесів, які сформували та продовжують формувати його. Такий наратив має характер “ретроактивної ідентфікації” (nachträgliche Identifikation), як її описує психоаналіз [5]. В даному разі мені йдеться однак не про роль “ретроактивна ідентифікації” в конституції суб’єкта взагалі, а лише про її роль у формуванні емансипаторної позиції суб’єкта. Якщо марксова теорія доданої вартості і являється ілюзією, то вона є, як характеризує аналогічні явища Рікер, ілюзією утопічною, певною точкою зору, що надає можливість подивитись на владні відносини та задіяну в їх репродукції ідеологію “зі сторони”, з точки зору не детермінованої даними владними відносинами та нереалізованої норми, надаючи разом з тим точку опори для емансипаторної діяльності.
Чи не найпліднішим полем для критики теорії доданої вартості є марксова концепція “підвищення продуктивності праці” при індустріальному капіталізмі. Найголовнішою ознакою індустріального капіталізму є повсюдне застосування на виробництві машин. В порівнянні з попереднім мануфактурним періодом виробництва роль робітника на виробництві стає при цьому мізерною. Ми стикаємось з очевидним парадоксом, який суперечить марксовій теорії доданої вартості: продуктивність праці при індустріальному капіталізмі зростає неймовірними темпами, в той час, як кількість задіяних на виробництві робітників пропорційно не тільки не зростає, але навіть зменшується (в “Капіталі” Маркс наводить численні приклади того, як введення нової вдосконаленої техніки разом з підвищенням продуктивності праці призводило до скорочення кількості зайнятих робітників). Маркс стверджує, що зростання продуктивності праці призводить одночасно до зменшення кількості зайнятих робітників при зростанні обсягу виробленого продукту, що в свою чергу призводить до зменшення відносної вартості [6] виробленого продукту. Однак падіння відносної вартості продукту по-перше не є пропорційним скороченню зайнятих робітників (в пропорції воно відбувається швидшими темпами). А по-друге, – і в цьому полягає вихідний пункт нашої критики – за умов індустріальномго капіталізму абсолютна вартість виробленого продукту також зростає [7], – і це при тому, що кількість зайнятих при його виробництві робітників пропорційно зменшується. Наскільки я розумію, пояснити цей парадокс за допомогою теорії доданої вартості просто неможливо. Якби марксова теорія утворення вартості відповідала дійсності, то для збільшення вартості виробленого продукту необхідним було б і збільшення обсягу витраченої людської праці, в той час як при індустріальному капіталізмі обсяг суспільно необхідної праці постійно скорочується внаслідок введення все досконаліших машин. За допомогою теорії доданої вартості такий результат можна пояснити лише частково. У Маркса ми зустрічаємо наступну арґументацію: введення машин спричиняє до загального зниження вартості усіх продуктів представлених на ринку – внаслідок тотальної повязаності ринку кожна іновація в тій чи іншій галузі виробництва в кінцевому підсумку відображається на вартості усіх продуктів. В тому ж числі це призводить до зниження вартості засобів для прожиття робітників (їжа, одяг, меблі, житло тощо). Зниження вартості засобів для прожиття в свою чергу призводить до зниження вартості робочої сили [8], що в свою чергу призводить до збільшення “відносної доданої вартості” (relativer Mehrwert), – це означає, що частина робочого дня, під час якого робітник відшкодовує капіталістові кошти, витрачені на закупівлю робочої сили (еквівалентну вартості засобів для прожиття робітника), зменшується, в той час як частина робочого дня, під час якого робітник виконує “додану роботу” (Mehrarbeit), продукуючи додану вартість, що становить зиск капіталіста, зростає. Одно слово, введення машин призводить до зміни відношення між “необхідною роботою” та “доданою роботою” на користь капіталіста: “необхідна робота” скорочується, в той час як “додана робота” зростає. Тим не менше дане пояснення не вирішує нашого парадоксу. Згідно з Марксом, головною тенденцією індустріального капіталізму є удосконалення та все ширше впровадження машин, відповідно, все більше зростання продуктивності праці при пропорційному зменшенні обсягу праці, виконаної робітником. Сформулюймо парадокс ще раз: при індустріальному капіталізмі вартість виробленої продукції абсолютно сростає, в той час як витрата людської праці при цьому зменшується. Як ми можемо пояснити цей парадокс, якщо ми разом з Марксом припускаємо, що єдиним джерелом вартості є людська праця? Я гадаю, що ніяк. Спробувати врятувати теорію доданої вартості, наголошуючи на тому, що самі машини є продуктом людської праці так само неможливо. Згідно з Марксом самі машиши, як і будь-які інші засоби виробництва, належать до “константного капіталу”, а отже в принципі не в змозі продукувати доданої вартості, яку продукує лише “варіабельний капітал”, капітал інвестований в робочу силу. В межах марксової теорії, єдине на що здатні машини, – це переносити власну вартість, яку акамульовано в них в результаті
витраченої на їх виробництво праці, на вироблені ними продукти в процесі виробництва. Приміром, якщо машина коштує 100 000 євро і зношується протягом 10-и років, то це означає, що щороку вона переносить вартість в сумі 10 000 євро на продукт. Або інакше: якщо ця машина зношується в процесі вироблення 10 млн. одиниць продукції, то в вартість кожної одиниці включено разом одну десятимільйонну частину вартості машини (в нашому прикладі – 1 цент). Згідно з Марксом дану вартість лише включено, “перенесено” в кінцеву вартість продукту; вона є лише однією зі складових “виробничих коштів” (Produktionskosten), – загальної суми витраченої на закупівлю сировини, інвестованої в будівлі, транспорт тощо. Але згідно з Марксом сума, інвестована в машину не примножується внаслідок реалізації продукту на ринку, а лише відшкодовується. Інакше кажучи, людська праця, акамульована в машині (її вартість) не є джерелом утворення доданої вартості. До того ж, як стверджує Маркс, своєї завершеної форми індустріальний капіталізм набуває тоді, коли самі машини починають вироблятися машинами. Якщо ж ми станемо стверджувати, що машини, що продукують машини, самі вироблені людьми, або, відповідно, що машини, які виробили машини, які виробили машини і т. п., відсуваючи разом з тим людську працю як останнє джерело вартості в якусь усе більш метафізичнішу нескінченність, ми лише наглядно подемонструємо всю умовність поняття людської праці як останнього джерела вартості. Вказання на те, що людська розумова праця, або ж акумульований поколіннями інтелектуальних працівників людський розум сконструював машини теж не здатне захистити марксову теорію вартості. Цю арґументацію можна заперечити застосувавши її проти неї самої за аналогією, вказавши, що так само кожна людина “сконструйована” кимось “іншим” (при чому в принципі не важливо, хто фігуруватиме у ролі конструктора, чи то божественні сили, чи то еволюція, школа з університетом, чи то хоча б наші власні батьки – в їх найелементарнішій по відношенню до нас біологічній функції), отже і людина, так само як і машина не являється останньою в цій ланці “конструкторських бюро”. В даному разі ми також можемо вказати на факт не лише існування, але все ширше застосування “штучного інтелекту”, – факт, який підтверджує здатність машин до праці, і то не лише фізичної.
Отже, я гадаю, що в рамках самої марксової теорії, на прикладі аналізу індустріального капіталізму, можна продемонструвати хибність марксової теорії вартості. Людська праця дійсно не є єдиним джерелом утворення вартості. Для людини, що не є догматичним марксистом необхідність виголошення наступної тези може видатись дещо дивною: машини дійсно працюють та виробляють при цьому товари, наділені ринковою вартістю. Чи задіяні при цьому люди? Так. Наприклад при конструюванні та виробництві самих машин, при обслуговуванні та управлінні ними під час виробництва тощо. Але їх роль при цьому може бути настільки мізерно малою, що жодне теоретизування не зможе приплести вартість виробленої даними машинами продукції до квантуму витраченої праці задіяними на даному виробництві робітників.
Парадокс, з яким ми стикаємось, звертаючись до марксового аналізу індустріального капіталізму, спричинений на мою думку тим, що поняття “праця”, як “людська праця” є для Маркса цілком ідентичним поняттю “фізична праця”. Моя арґументація полягатиме якраз в тому, що дані поняття є лише частково ідентичними: марксова “людська праця” повністю належить до обсягу поняття “фізична праця”, в той час як поняття “людська праця” лише частково покриває поняття “фізична праця”. Вартість продукту Маркс визначає (принаймні в останній інстанції) обсягом витраченої на його виробництво фізичної праці (саме праці, а не сили). Продуктом праці для Маркса був в першу чергу продукт матеріальний, певний фізичний предмет, який зазнав змін внаслідок застосованої до нього праці [9]. Матеріальним виразником вартості продукту є певні фізичні зміни, що слід вимірювати в даному разі обсягом застосованої до нього фізичної праці, внаслідок яких даний предмет отримує певну “споживчу вартість” (напр. деревина, лак, клей тощо, зазнаючи певних фізичних змін внаслідок застосованої до них фізичної праці перетворюються на стіл – предмет, здатний задовольняти певні потреби людини).
“Споживчу вартість” Маркс відрізняє від “мінової вартості”. Споживча вартість – це здатність певного предмету задовольняти певні потреби людини (незалежно від того чи є ці потреби фізичними, чи духовними), мінова вартість – це абстрактне ринкове відношення, відношення в якому даний предмет можна обміняти на інші предмети, представлені на ринку, або ж – абстрактний еквівалент обміну даного предмету. За Марксом цей еквівалент відповідає квантуму суспільно необхідної праці, витраченої на його виробництво. Поняття споживчої вартості цілком належить до сфери споживання, в той час як поняття мінової вартості цілком належить до сфери обміну, – ці сфери для Маркса не перетинаються. Маркс не тільки не намагається помислити поняття споживчої вартості в термінах обміну та праці, але навіть і не припускає можливості такого аналізу. Тим не менше, на мою думку, можливість такого аналізу в межах марксистської теорії залишається відкритою. Моя гіпотеза полягає в даному разі в тому, що внаслідок застосування праці до певної сировини споживча вартість кінцевого продукту “зростає” по відношенню до використаної сировини. Приміром стіл, як кінцевий продукт має більшу споживчу вартість в порівнянні зі споживчою вартістю сировини необхідною для його виробництва, або залізо має більшу споживчу вартість ніж залізна руда з якої його видобуто, споживча вартість обробленого діаманту по відношенню до необробленого теж зростає разом з його міновою вартістю тощо. Приріст споживчої вартості в даному разі так само походить від застосування праці, як і відповідний приріст мінової вартості. При такому аналізі праці ми отримуємо певну спільну сферу для зведення обох понять. Тоді як конкретний предмет, наділений водночас як споживчою так і міновою вартістю, як стверджує Маркс, такої сфери не утворює – споживча вартість є ідентичною з певними фізичними чи то якимись іншими властивостями, притаманними предмету самому по собі, в той час як мінова вартість є відношенням соціальним, і не належить предмету самому по собі. Аналіз мінової вартості в стосунку до вартості споживчої передбачає на мою думку аналіз відносин власності як владних відносин: відносини власності розповсюджуються, по-перше, лише на предмети, які є носіями споживчої вартості, і по-друге, лише на ті предмети споживчої вартості, над якими вдається встановити контроль по відношенню до інших людей Приміром практично не можливо встановити контроль над таким важливим предметом споживчої вартості як повітря, отже, повітря не має мінової вартості, але не тому, що воно, як арґументував Маркс не є продуктом людської праці , а тому, що воно не належить до сфери владних відносин, тому що одна людина не може отримати ексклюзивний контроль над повітрям, забороняючи чи дозволяючи іншим людям користуватися ним. (Звичайно ж, ви можете вимагати від людини гроші, виконання сексуальних послуг тощо, погрожуючи в іншому разі перекрити доступ повітря, тобто погрожуючи задушити її, але це вже явно не “ринкові відносини” в розумінні панівної ідеології, – але якраз на мою думку, саме на таких прикладах ми й здатні прослідкувати “ринкові відносини” в їх найчистіших або ж елементарних формах, тобто без ідеологічних прикрас на кшталт “вільний обмін товарів на ринку” тощо.) В той час як над землею (яка так само як і повітря не є продуктом праці) такий контроль встановити можливо, отже, її включено у відношення влади. Те, що саме предмети вироблені людьми відіграють таку помітну роль на ринку обміну, в межах нашого методологічного підходу пояснюється не якимись метафізичними властивостями “людської праці”, а тією простою обставиною, що встановити владу над людиною в даному разі відносно легко. Відповідно, так само легко змусити людину працювати так, щоб привласнювати вироблені нею продукти. В межах нашого методологічного підходу питання про те, ким виробляється продукт – людиною, твариною, природним явищем чи машиною, не є головним, – вирішальним є в даному разі питання відносин власності. Вихідною в такому підході є не “людська праця”, а владні стосунки в їх стосунку до предметів споживчої вартості. При такому підході я намагаюсь, наскільки це необхідно (та можливо), уникати гуманістичної ідеології. Я гадаю, що не слід звинувачувати наш методологічний підхід в надмірному “антигуманізмі”, – за те, що він ставить людину в один ряд з іншими засобами виробництва, такими як віл або токарний верстат, – автором такої класифікації є сама практика владних відносин, – кап
Загальне враження: дуже мало людського у цій вашій праці! Іноді виникає підозра, що це написала машина. І разом із тим, якась вперта крапка свідомості продовжує подекуди ставити: “моя теорія”, “я”. Єдиним фрагментом тексту, який викликає хоча б якесь спів-чуття (особливо в стані розпорошено-задмухуваної свідомості інтернет-читача) є П.С. Але якщо, ви справді переживали (за Дільтеєм!) це теоретичне в вашому житті, то в цій статті це, на жаль, практично не відчувається. Я підтримую означений в вашому есеї орієнтир на метафізику (та, додаючи вже від себе, релігію). Людина так чи інакше продовжує залишатися сам-на-сам із собою, а феномени провини (не суддівської, зовнішньої, але внурішньої, гайдеґґерівської!) й сумління ніхто не відміняв. Хоч і зовсім не знайомому з марксизмом, мені все ж цікаво дізнатися: що залишилось там від людини? Дивлячись навколо, часто наштовхуєшся на те, що людина, стаючи на позицію лівого критика, змушена була себе внутрішньо знищити. Постерегти очі цих лівих просто неможливо, вони ніколи не дивляться на тебе, але завжди перебувають деінде, постійно змінюють своє положення – “пірати супроти піратів”. Це побіжно про суперечності доби. А все ж пишіть-живіть!!!
Спочатку два термінолоґічні зауваження. Українською прийнято писати не «додана вартість» (нім. Wertschöpfung, анґл. value added), а «додаткова вартість» (нім. Mehrwert, анґл. surplus value). Далі ви пишете: «[…] вартість товару, представленого на ринку визначається обсягом суспільно необхідної [людської] праці». Маркс ніби писав про «суспільно необхідну працю-час» (нім. gesellschaftlich notwendige Arbeitszeit, анґл. socially necessary labour time). Чи я помиляюсь?
Коли ви пишете: «Боротьба проти поневолення та вимоги соціальної справедливості є в цьому сенсі самодостатніми та не потребують подальшого теоретичного обґрунтування.», ви переходите на ідеялістичні позиції, з яких важко чи навіть неможливо зрозуміти коріння соціяльної несправедливості, ворогом якої, наскільки я розумію, ви себе проголошуєте. Наважуся також заявити, що будь-яка боротьба без теоретичного обґрунтування є не боротьбою, а хуліґанством.
«В зв’язку з цим, я робитиму наголос на тому, що вартість товару не є виключно продуктом людини» – це, безумовно, відкриття! Якщо я не помиляюсь, ще в «До критики політичної економії» (Grundrisse, 1858) Маркс писав, що джерелом будь-якого багатства, а відтак і вартості, є праця і… земля. Не було це таємницею й для класичних політ економістів першої половини XIX ст.
Цікаво дізнатися, на які праці Маркса ви спиралися при підготовці свого матеріялу. В ньому відсутні посилання і тільки один раз згадується «Капітал». Якщо це був «Капітал» і тільки його 1-й том, було б бажано навести цитати і посиланя на розділи чи сторінки, А для автора, який збирається арґументувати «що як марксова теорія детермінованості ринкової вартості товару витраченою на його виробництво [людською] працею, так і побудована на ній теорія доданої вартості, являються по-суті хибними», це просто необхідно.
Дякую за коментарі!
Надію:
Можливо ви не зовсім зрозумієте іронію, але ваше зауваження про те, що складається враження, мовляв статтю писала радше машина ніж людина, є як на мене занадто щедрим і нічим не заслуженим компліментом.
Не для виправдання, а лиш для красного слівця зазначу, що критика „Людини“, „гуманізму“ належить до чи не найулюбленіших топосів філософії минулого століття. І стосується це не лише марксистської традиції, але й психоаналізу, структуралізму, аналітичної філософії тощо. Навіть коли робилось це не експліцитно (або й навіть взагалі без відповідних інтенцій), поборники гуманізму тим не менше били на сполох, бо вже на кілометрових відстанях від самих текстів їм (небезпідставно) вчувалась загроза високим ідеалам. Так от, за свідченням Дельоза, один з проникливих критиків Фуко звинуватив останнього в фашизмі. І дійсно, ким ще може бути філософ, який проголошує „смерть людини“? До речі, навіть згадуваний вами добрим словом Гайдеґер надіслав нам з цього приводу „Листа про гуманізм“. Подивіться, що він там пише.
Ну й щодо арґументації мені здається ви трошки наплутали. Шукати її слід не в P.S., а в основному тексті статті.
Роману:
Дуже важивим є як на мене перше зауваження. Так, можиливо з термінологією я дав маху. Саме „Mehrwehrt“ я подавав як „додану вартість“. З українськими перекладами Маркса я на жаль не знайомий. Знаю, що в англійській та, відповідно, російській мові є розрізнення між „аdded value“ („добавленая стоимость“) та „surplus value“ („прибавочная стоимость“). Але тоді мені не зовсім зрозуміло як можна відрізнити „аdded value“ від просто „value“ у Маркса. Якщо знаєш, поясни будь-ласка, або дай якесь посилання. Якщо я понаплутував, то звичайно ж повиправляю в статті „додану вартість“ на „додаткову вартість“ А щодо українських перекладів, це ж ти казав, що у тебе є фотокопії? Скануй, висилай, вивішуй!
Про „Arbeitszeit“. Треба розрізняти те, чим вимірюється вартість, від того, що є її джерелом. Час вартості в принципі продукувати не може (ну хіба що в метонімічному способі висловлювання, проти якого я звичайно ж нічого не маю, але ж тоді треба зважати на статус таких висловлювань). Продукує вартість за Марксом саме людина, людська праця, але аж ніяк не час (навіть якщо це „робочий час“). Тобто навіть якщо ви десь в „Капіталі“ надибаєте речення, з якого мовляв випливає, що „робочий час“ продукує вартість, то таке тлумачення Маркса – од Лукавого.
Щодо другого зауваження. Знаєш, „наголошувати на чомусь“ та „робити відкриття“ – це не одне й те саме. Я саме наголошую. Про те, що Маркс нібито знав, що не всяка вартість є продуктом людської праці, мені відомо. Я це навіть згадую в статті, коли кажу, що за Марксом земля хоч і не є продуктом людської праці, але тим не менше має вартість. Але з одного боку, Марксу це нібито й відомо, а з іншого боку, його концепція засновується на тезі про те, що вартість є виключно продуктом людської праці…
Вимоги еґалітаризму видаються мені дійсно такими, що подальшого теоретичного обґрунтування не потребують. Думаю, я міг би це пояснити, просто занадто довго буде. В будь-якому разі звідки зявляється у звязку з цим звинувачення в ідеалізмі мені не до кінця зрозуміло. (Але цікаво було б докладніше про це почути.)
Так, посилаюсь я в основному на перший том „Капіталу“. Не знаю, чи перероблятиму я ще цю статтю, але зауваження щодо цитат та посилань принаймні на майбутнє враховуватиму. Дякую.
Вы просите замечаний – пожалуйста:
http://master-genie.livejournal.com/204366.html?thread=1298766#t1298766
Надеюсь, это поможет.
__________________________
Roman says on September 01 2009 at 7:55 am: “…Якщо я не помиляюсь, ще в «До критики політичної економії» (Grundrisse, 1858) Маркс писав, що джерелом будь-якого багатства, а відтак і вартості, є праця і… земля.”
Под названием “Grundrisse der Kritik der politischen Oekonomie” известны семь экономических рукописей 1857-59 гг., из которых только одна (пятая) содержит фрагмент первоначального теста второй и частично третьей главы первого выпуска “К критике политической экономии”. Основная часть называется просто: “Критика политической экономии”. Это к тому сказано, чтобы не возникла путаница с работой, вышедшей из печати в 1859 г. под названием “К критике политической экономии”.
Впрочем, это не так важно в сравнении с тем, что Roman приписывает Марксу взгляд, будто источником стоимости товаров выступает не только труд, но и земля.
Маркс подобной глупости: “джерелом будь-якого багатства, а відтак і вартості”, – не писал. Писал же он (но не в Grundrisse, а в “Критике Готской программы”) только об источнике богатства, вещество которого, перерабатываемое трудом, дается природой (землей). Богатство обладает еще и стоимостью исключительно там, где господствует товарное производство. Там, где его нет, т. е. нет частных производителей и обмена между ними, труд “совместно” с природой также производит богатство, материальные блага, но не производит стоимости.
Дякую і за це зауваження! На лінк зараз зайду.
Дійсно, в своєму зауваженні Роман переплутав “Zur Kritik…” з “Grundrisse…”. Вони до того ж періоду належать, але навіть за обсягом, ну дуже відрізняються. Просто подумав, що краще вже до того не чіплятися….
Але я й сам казав у своєму коментарі, мовляв згадую в статті, що земля за Марксом має вартість. А потім подивився і побачив, що нема там того (здається я згадував про це в первісному варіанті статті, а потім прибрав згадку). Принаймні в статті дійсно слід було б згадати, що Марксу нібито було відомо, що скажімо земля має вартість. Врахую це на майбутнє. У Маркса дійсно є кілька місць, де він про це говорить. Ну й для класичної політекономії, кажуть, земля в стосунку до вартості виключне значення мала. Мовляв, “фізіократи” взагалі вважали її єдиним джерелом вартості. Той же Маркс цитував, якщо мені не зраджує память, англійського економіста 17-го ст. Перрі, мовляв, “Земля – це мати вартості, а праця – її батько”. З іншого боку, здається у Енґельса був такий арґумент, що, мовляв, земля наділена вартістю, скажімо, придатна для обробітку, так само є продуктом людської праці, як і все інше, що має мінову вартість…
лінк
http://master-genie.livejournal.com/204366.html?thread=1298766#t1298766
подивився.
Не думаю, що воно мені допоможе.
По-перше, ви приписуєте мені, те, що я не в змозі відрізнити “вартість” від “доданої вартості” (тобто “додаткової вартості” в читанні Романа). Я такого не казав! Будьте будь-ласка уважнішим! В своєму зауваженні Роману я сказав, що не розумію, яким чином можна відрізнити згадані Романом “added value” від вартості (мав на думці звичайно не споживчу), тобто в цьому відношенні вислів “added value” видається просто плеонастичним, адже для Маркса вартість за визначенням “added (людською працею) value”. Так що читайте, будь-ласка, уважніше.
Також ви кажете, мовляв, стаття – суцільний плагіат. Гм… Може розкажите мені принагідно, з кого я “списував”, – чесно, я б дуже хотів про це хоча б щось дізнатися.
Не впевнений, що буржуа нагороджуватимуть когось аплодисментами за критику теорії доданої (чи то додаткової) вартості, – хоча б тому, що їм від неї не холодно і не жарко… Ну не нагороджували ж вони аплодисментами Розу Люксембург, за те що вона цю теорію критикувала. Не чув, щоб нагороджували вони за це аплодисментами Сема Боулза або Герберта Ґінтіса (якщо вам ці імена взагалі щось говорять) etc.
Навіть Карл Маркс до самої своєї смерті мав серйозні сумніви щодо ТДВ. Чому? Та хоча б тому що був серйозним науковцем, а не таким догматиком, як дехто з його послідовників, готовим звинуватити в усіх смертних гріхах будь-кого, хто наважиться критикувати Святе Письмо. А мені якраз йдеться про те, щоб підходити до творчості Маркса, як це належить науковцю, а не екзегету Святого Письма. І взагалі, дуже багато розуму, для того щоб вивчити кілька догм на память, не дуже й то розуміючи їх, не потрібно.
Але, на превеликий жаль, побоку ця теорія не лише “злісній буржуазії”, але й багатьом сучасним видатним теоретикам-марксистам, які посилаються на неї взагалі не часто, не кажучи вже про те, щоб серйозно оперувати нею. Чим це зумовлено, тим що вони в ній не дуже розуміються, чи тим, що вони вважають її не зовсім адекватною, чи ще чимось, мені невідомо.
Я думаю, противопоставление между “стоимостью” и “властью” как основными проблемами критической социальной теории является несколько надуманным. Я, в основном, вслед за Месарошем, так понимаю, если очень коротко формулировать:
1. Власть в своей основе это способность к контролю.
2. Отчуждение (т.е. это самое гегелевски-метафизическое ядро Марксовой теории прибавочной стоимости) является отторжением способности человека контролировать процесс производства и отношения с обществом и природой.
3. Наибольший интерес сегодня предствляют не элементарные формы власти как контроля, а как раз их импликации на уровне общества, то есть безличные формы господства капитала как социального отношения, подчиняющего себе все отношения в обществе. Более того, вся фишка в том, что неконтролируемость капитала становится разрушительной и потенциально смертельно опасной для человечества.
4. Ну и соответственно контроль можно вернуть только при обобществлении собственности и прямой демократии. Это не разные вещи, а по-сути, одно и то же, так как только прямая демократия дает возможность контроля над общественным производством. Вот почему коммунизм предполагает отмирание государства.
В целом, по-моему, главное понимать широкий смысл таких категорий, как “труд” (не вижу у Маркса редукции к физическому труду), “производство” и т.д. во всей их тотальности, тогда это противопоставление уходит само собой.
См. также: http://www.socialistworker.co.uk/art.php?id=8197
И еще такой момент. Автор пишет:
на мою думку, антикапіталістична теорія ринкових та виробничих відносин не потребує теорії доданої вартості, а швидше чогось на кшталт елементарного аналізу владних відносин, які спричиняють до розподілу власності, як передумову обміну на ринку. Боротьба проти поневолення та вимоги соціальної справедливості є в цьому сенсі самодостатніми та не потребують подальшого теоретичного обґрунтування”
Очевидно, предполагается, что самодостаточность основывается на самоочевидности. Дескать, плохо, когда людей угнетают, и это должно быть понятно. Проблема в том, что так не получается сделать позицию более очевидной. Расхожим ответом на тезис об эксплуатации, который основывается на теории прибавочной стоимости, является утверждение, что труд-то может и присваивается, но было бы хуже, если бы эксплуатации не было, так как эксплуатируя человека, капиталист все равно позволяет ему заработать на средства к существованию. И дальше начинаются антикапиталистические контраргументы, на которые сторонники капитализма приводят свои контраргументы и т.д.
Проблема в том, что перенося вопрос в область власти, порабощения, угнетения как основы капитализма, Вы не делаете более очевидной необходимость его преодоления, т.к. власть в таком случае будет представляться синонимичной порядку, безопасности и т.д., т.е. неким “меньшим злом”. Собственно, обоснование капитализма с этой стороны предшествует теории прибавочной стоимости, тем более, ее Марксовому варианту, и его можно найти уже у Гоббса (в сильном варианте) и у Локка (в слабом).
Дякую (ildabaof-у) за цікаві та змістовні коментарі! Я над тим усім обовязково помізкою. Ну й на ссилку також зайду.
Ildabaof-у:
Над вашими зауваженнями я поміркував. Визнаю, що ви (ну й Месарош) в принципі кажете правильні та важливі речі. Але погоджуюсь я, звичайно ж, не з усім. Щоб відповідь не вийшла неозорою намагатимусь не присікуватися до дрібниць, – одно слово, про (на мою думку) найважливіше:
В пункті 3. вашого першого допису ви кажете, що найцікавішими на сьогодні є не елементарні форми влади як контролю, а безособові форми панування капіталу як соціального стосунку, який підпорядковує усі інші. Аналізувати панування капіталу, з усіма його соціальними імплікаціями, звичайно ж слід, тут ваша правда. Але я не думаю, що це якимось чином заважає вивчати й „елементарні форми влади“, більше того їх вивчення є на мою думку необхідним для кращого розуміння самого капіталізму, і це вже хоча б тому (тут з ортодоксальним марксистом станеться приступ), що не всі форми утиску пояснюються теоретичними наробками з Маркса. Скажімо деякі з механізмів, чи то нехай прийомів, які призводять до відтворення ґендерної нерівності, можна схарактеризувати як „елементарні“, чи то навіть „примітивні“, що тим не менше не перешкоджає їм бути ефективним, та мати масштабне та системне застосування. Стверджувати, що за капіталізму сексизм виконує ті чи інші функції можна, більше того їх необхідно аналізувати, розуміти тощо. Але стверджувати, що сексизм породжений капіталізмом зможе хіба що ну катастрофічно неосвічений маркстодокс (тобто якщо він взагалі погодиться визнати реальність сексизму, а не відкидатиме саме уявлення про нього як „ідеалістичну вигадку“ чи ще щось там таке дуже страшне). Так от, неоплачену домашню працю жінки за допомогою ТДВ не поясниш (а Маркс так взагалі її навіть і „не помітив“, хоча за його часів в країнах розвинутого капіталізму її обсяги були набагато масштабнішими ніж сьогодні), що не заважає їй тим не менше виконувати певні функції за капіталізму. Можливо слід висловитись в тому дусі, мовляв, капіталіст використовує старий як світ інститут неоплаченої жіночої хатньої праці, для того щоб економити на „видатках на виробництво“. Але як би там не було ТДВ в даному випадку взагалі нічого не пояснює…
(Тут – про перший абзац вашого другого коментарю. Частково це буде також і відповіддю на зауваження Романа (другий абзац його коментарю).) Почну з ось якого, я сподіваюсь авторитетного, прикладу, – з Маркса… Чи можете ви знайти у Маркса який-небудь карколомний „трансцендентальний арґумент“ на обґрунтування тези „привласнювати плоди чужої праці – це не гарно“? Наскільки мені відомо – ні. Чи намагається Маркс видати десь „науково правильну“ дефініцію Добра і Зла? Ні! Не робив він цього, – він просто розбирав, яким чином в сучасних суспільствох одні люди привласнюють плоди праці інших людей. Ані „трансцендетального арґументу“, ані довгих занудних пасажів в яких би він моралізаторствував на тему „красти – це погано“, ви у нього, наскільки мені відомо, не знайдете (що звичайно ще не означає, що вся його праця не проникнута глибоким моральним пафосом). Веду я лиш до того, що виходить так, ніби певні речі видавались йому самоочевидними, і „такими, що подальшого теоретичного обґрунтування не потребують“. То чому б і нам не вважати, що, скажімо вимоги еґалітаризму є такими самими, „самоочевидними“ та „самодостатніми“. (N.B.: я тут не стверджую, що аналіз того, що саме призводить до соціальних нерівностей, тому числі й у відношенні власності, є непотрібним. Навпаки, він якраз дуже потрібний, а от чи ТДВ є при цьому адекватною, і якщо так, то наскільки, це вже інше питання.)
І насамкінець. Ви кажете: „Проблема в том, что перенося вопрос в область власти, порабощения, угнетения как основы капитализма, Вы не делаете более очевидной необходимость его преодоления, т.к. власть в таком случае будет представляться синонимичной порядку, безопасности и т.д.“ Відверто кажучи, в цьому пасажі я не бачу логічного звязку між „засновком“ та обома висновками, ну принаймні другий висновок взагалі аж ніяк не випливає „з логічною необхідністю“.
Ще раз про „владу як основу капіталізму“. Якщо ви більш менш знайомі з критичною літературою по ТДВ, то ви мабуть знаєте (неодноразово вживаний) арґумент проти ТДВ, в якому критикується марксова (як слід невідрефлектована) теза про те, що найнята капіталістом на певний час „праця“, є таким же „предметом споживання“ як і інші предмети, наділені „споживчою вартістю“, яку капіталіст, нібито всього лиш автоматично „споживає“ після укладення договору про „купівлю-продаж“, а також марксового уявлення про „нейтральність“ та „спонтанність“ „розвитку виробничих сил“, зрозумілих таким чином на кшталт природнього феномену. Річ в тім, що після того, як капіталіст „купив“ „працю“, йому доводиться вдаватися до простих і грубих „механізмів домінування“, для того щоб витягнути з неї те, що йому потрібно, інакше все піде коту під хвіст і споживе він з тієї „споживчої вартості“ великого облизня. Одно слово, оці от „владні відносини“ застосовують „в самій серцевині виробничого процесу“, а отже навіть і ТДВ без їх аналізу – не зрозуміти. В цьому відношенні й „виробничі відносини“ виявляються аж ніяк не нейтральними (як це уявлялось Марксу).
(Вибачаюсь за довгеньку відповідь, коротше не вийшло. Ще раз дякую за коментарі!)
в останньому реченні припустився друкарської похибки: “виробничі відносини” прошу читати як “виробничі сили”
vwr-у:
„Боец, я спрятался в кусты,
Чтоб жить и мочь… “
Слухайте, з того часу, як я попросив вас конкретизувати звинувачення в плагіаті, минуло вже аж три дні. Від вас – ні слуху, ні духу. Чому? Ви що, все ще шукаєте, звідки я списував? Чи ви вважаєте, що можна голослівно звинуватить когось в плагіаті „и быть таковым“.
Та й взагалі нагромадити стільки грандіозних звинувачень на такому невеличкому клаптику тексту вдалось вам тільки з однієї простої причин: всі вони голослівні.
Таким же голослівним, можливо не настільки грандіозним як звинувачення мене в тому, ніби я сам зізнаюсь, що не можу відрізнити вартість від доданої (тобто „додаткової“ за Романом) вартості (це ви таке про автора статті про ТДВ!), але тим не менше дуже кріпким, є звинувачення в тому, що я послуговуюсь шарлатанською псевдонауковою термінологією. Повторюю, звинувачення є голослівним, а отже, що саме ви мали на думці, залишається лиш здогадуватися. Можливо ви вважаєте до неї належать такі терміни як „референт“, або „ретроактивна ідентифікація“. Звернімось до останнього прикладу („р. і.“). Йдеться-таки не про псевдонаукову вигадку, а про щось цілком реальне. Ось дивіться, до моєї попередньої відповіді вам, ваше твердження „в комментариях автор признается в том, что затрудняется отличить стоимость от прибавочной стоимости“ було чимось на кшталт невинної (ну, не дуже) неуважності. Але з того часу статус цього висловлювання, яке все ще так само належить до минулого, і не змінилось ні на йоту, набуває зовсім іншого статусу – вмисної нахабної брехні. Тобто, якби ви,ознайомившись з моєю відповіддю, одразу написали б в наступному ж пості на тому злощасному лінку, мовляв, „Братци, напраслину возвел я на человека, но не по злобе душевной, а от бесовской невнимательности, …“ (ну й, есетера, в тому ж дусі), то ніякої „ретроактивної ідентифікації“ може б і не було. А так, – ну невже ви не відчуваєте її на своїй шкурі?
Ну что, с большинством уточнений я согласен, с некоторыми оговорками, потому конкретизирую.
1. Неоплаченный женский труд нужно рассматривать в контексте производства и воспроизводства рабочей силы. Это не специфически-капиталистическая проблема, но понятно, что в условиях господства капитала он вписывается в схему его производства. Допустим, перед нами схема кругооборота денежного капитала:
) Как известно, в диалектике познание движется от абстрактного к конкретному, и только из того, что сделал Маркс невозможно описать существующий капитализм как тотальность, но вопиющим антимарксизмом было бы останавливаться там, что для основоположников было лишь началом долгого пути.
Д – Т (Рс + сп)…П…Т’ – Д’.
Если включить сюда производство и воспроизводство рабочей силы, то получится сдвоенная схема кругооборота денежного капитала, в которой рабочая сила как товар, обмениваемый на деньги, производится в ходе домашнего труда по воспроизводству, в результате которого производится возобновленная рабочая сила:
Рс – Д – Т…П*…Рс*
Д – Т (Рс + сп)…П…Т’ – Д’
(схема Гарри Кливера)
В этом духе можно рассматривать и иные аспекты процесса обращения капитала.
Понятно, что у Маркса этого не было явно, но “Капитал” – это не то, за что его часто принимают. Это не теория капитализма, это именно теория капитала, за которой должны были последовать книги о наемном труде, мировом рынке, кризисах, государстве и еще о чем-то, забыл
2. Вы совершенно правы, когда говорите, что у Маркса мы не найдем морализма. Это потому, что он мыслил как ученый, исходя в своей работе из поиска истины. Именно потому он пытался докопаться, как ему казалось, до сути вещей, а не останавливаться на том, что с утилитарной точки зрения можно считать достаточным для потребностей политического движения против капитализма. Т.е., руководствоваться надо поиском истины, а не очевидностью. Научное знание вообще может быть не особо очевидным для “здравого смысла” и прямо противоречить ему, особенно, когда оно вступает в конфликт со устоявшимимся представлениями, и примеры гелеоцентричной модели Солнечной системы или Эйнштейновой теории относительности тут показательны.
Истинна ли трудовая теория стоимости – это другой вопрос, и к нему нужно подходить без религиозного пиэтета, но, во всяком случае, она представляется полностью логическим развитием онтологических, гносеологических и антропологических установок, из которых исходил Маркс, и которые Вы, насколько я понимаю, не совсем разделяете.
3. Не очень понимаю, в каком смысле можно говорить о “нейтральности производственных отношений”.
Более того, во всех докапиталистических способах производства распределение и присвоение прибавочного продукта осуществлялось в основном на основе прямого внеэкономического насилия, которое было абсолютно необходимой частью производственных отношений, и, собственно, только при капитализме в котором такого явного насилия не стало, возникла возможность говорить о прибавочной стоимости как социальном отношении, выступающем в явном виде, потому-то “анатомия человека и служит ключем к анатомии обезьяны”.
Применительно к капиталу, Маркс пишет о том, что капитал как отношение является отношением принуждения, о формальном и реальном подчинении труда капиталу. Т.е., да, стоимость и капитал как самовозрастающая стоимость – это своего рода форма власти, хотя и специфическая. Вашу статью я понял так, что Вы хотите сформулировать задачу как “власть вместо стоимости”, а не как “стоимость как власть (отношение власти, господства etc.)”. Со второй формулировкой я полностью согласен, первая кажеся мне недалекой и наследующей буржуазный фетишизм “политики” и “экономики” как отдельных сфер общественной жизни, разделенных перегородками. Попытки современных марксистов освободить исследование стоимости и капитала от цепей экономизма можно только приветствовать, но сведение все к некоей абстрактной социальной власти, без рассмотрения стоимости и капитала как господствующих сегодня отношений – это еще хуже, чем экономизм. Но из Вашего комментария я понял, что так далеко Вы не заходите.
Заметил комментарий об ошибке (“производительные силы” вместо “производственных отношений”). Да, это меняет аргумент, но не сильно, учитывая, что даже средства производства оказываются не простыми железками, а теснейшим способом выражают производственные отношения (см. главу о машинах). А вообще у Маркса нужно разделять те моменты, когда он пишет о чем-то с точки зрения капитала, и когда он критикует капитал. Майкл Лейбовиц в этой связи попытался реконструировать теорию Маркса с точки зрения рабочего класса,, как необходимый антитезис “Капиталу”.
Ildabaof-у (і не тільки):
Над формулами (Ґаррі Кливера) подумаю, але давайте також і посилання, якщо маєте. На лінк Майкла Лебовіца теж загляну. Дякую.
Про відмінність між „продуктивними силами“ та „виробничими відносинами“ – то з Маркса. (розділ про „машини“ тощо, – то ваша правда, але йдеться (не лише) про це…) Ну й Енгельс про те пише. Взагалі, думав, що це розрізнення в „марксизмі-ленінізмі“ – загальноприйняте. Мовляв, „продуктивні сили“ розвиваються самі по собі, а от „виробничі відносини“ можуть їм в цьому „розвитку“ навіть стати на заваді. Принаймні так каже Маркс, і більше того арґументує разом з тим потребу повалення капіталізму та переходу до комунізму. А тепер про згаданий мною арґумент. Думав, що відтворений мною наприкінці попереднього допису арґумент більш-менш зрозумілий… Але може це й не так. Звичайно я міг би, витративши купу часу, перелопативши літературу тощо, відтворити його набагато красивіше ґрунтовніше та вичерпніше, – так на трьох-чотирьох сторінках. Але, якщо він вас ціквить (а він дійсно вартий уваги), то вам би було б краще ознайомитися з ним самому, а не з моїх переповідок (хоча може ви його й так знаєте, мені про те, на жаль, не зовсім зрозуміло). Найкраще почати тут з праці обох єресіархів Ернеста Лакло та Шанталь Муф „Hegemony and Socialist Strategy“. Стисло та вичерпно вони відтворюють (а не формулюють вперше) цей арґумент десь після сотої сторінки (критика ТДВ – не основна тема праці). Там же наводять вони бібліографію по арґументу. Та й взагалі, як на мене зазначена праця варта уваги. Не заперечуватиму, – написано її трохи кучеряво, мудровано, але якщо читати її повільно, вдумливо, з виписками тощо, то толк від того є (як на мене). Я прекрасно знаю, що у нас зараз доба „повернення політекономії“, і сам вітаю її тощо, але принаймні арґументацію обох єресіархів проти „економічного редукціонізму“ треба затямити (на мою скромну думку). Книга є в книгарні „Контрінфо“, але там якість сканування така собі. Але думаю ще десь в мережі вона є.
Щодо другого зауваження. Гадаю, що в попередньому дописі мені вдалося пояснити, що дійсно, деякі речі є, якщо хочете, моральними аксіомами; якщо хочете – доґмами, якщо хочете – „очевидностями“, чи ще чимось. Але деякі речі дійсно не можливо науково довести. Ви можете науково довести, що „привласнювати плоди чужої праці – це зло“? Тобто звичайно ж ви можете з усією науковою прискіпливістю та точністю показати та проаналізувати, яким саме чином це відбувається (як Маркс), але доказом вищесформульованої тези це тим не менше не буде… Також ці моральні аксіоми можна унаочнювати за допомогою моральної арґументації. Проблема лише в тому, що й моральна арґументація зажди імплікуватиме певні моральні аксіоми. Отаке от. Так що проблеми я в цьому не бачу. І більше того не думаю, що науковий проґрес тут хоча б щось зможе змінити. Але якщо вам трапиться надибати якісь наукові докази на користь отаких от речей, то свисніть.
Зрештою, хто страшніший для капіталізму? Самий останній догматик, який хоч і вірить в непогрішність ТДВ, але все ж таки вважає її „науково доведеною“, чи людина яка каже „інша Аллах, вимоги еґалітаризму подальшого теоретичного обґрунтування не потребують“ (Хочете, то називайте схарактеризоване мною ставлення до таких от очевидностей „вірою“, лиш не забувайте тоді записувати до „вірних“ і самого Маркса, та й не тільки його…)
А от щодо „друкарських“ (і не лише) похибок, то їх звичайно не бракує. Ще раз перечитав дописи, в тому числі й свої, і ще дещо познаходив. Приміром я говорю про англійського політеконома „Перрі“, посилаючись на власну память, – річ ненадійну. Насправді звати його Петті (William Petty, 1623-1687), відповідна цитата з Маркса виглядає ось як: „Arbeit ist also nicht die einzige Quelle der von ihr produzierten Gebrauchswerte, des stofflichen Reichtums. Die Arbeit ist sein Vater, wie William Petty sagt, und die Erde seine Mutter.“ Я на цьому сайті маю також права модератора, навіть не знаю, мабуть це означає, що й власні коментарі можу редагувати. Але як би там не було, залишу вже як є. А от саму статтю, принаймні по мові, ще раз відредагую. Напр. „без чужих підказок“ виявив в одному реченні слово „розповсюджуватись“ там де слід вживати „поширюватись“. (Але й чужим підказкам теж був би радий.) Ну й пунктуація до моїх чеснот, на жаль, не належить.
Я звичайно ж вдячний і Роману й ildabaof-у за критичні зауваження, але насправді досі так ніхто й не торкнувся головного (як мені здається) арґументу статті, того самого, що ґрунтується на розрізненні між „відносною“ та „абсолютною“ вартістю за індустріального капіталізму. Арґумент може й далеко не в усіх відношеннях бронебійний, мабуть чимось тут таки дорікнути й можна було б (слід було б і демографічну динаміку пролетаріату за 20-те ст. подати, ну й Романове зауваження щодо цитат та посилань в даному разі особливо дієве, тощо). Але наскільки я розумію, саме цей арґумент в статті – основний. Адже, скажімо, „метафізичне коріння“ ТДВ і без того мав би запримітити кожен (знайомий з Геґелем) уважний читач Маркса. Саме по собі це звичайно не означає, мовляв, „яке коріння – таке й насіння“, треба ж таки розрізняти „історичний“ та „систематичний“ аспект, коли ми аналізуємо творчість якогось філософа тощо. (Ну й, аж ніяк не хочу сказати, що цей аспект в статті взагалі неважливий…)
І ще раз до питань щодо термінології в перекладах з Маркса. Повторюю, що в українських та англійських перекладах Маркса я не читав (тобто, якщо не брати до уваги цитати з Маркса в працях інших авторів). Я не стверджуватиму, що вхопив бога за бороду, і краще за всіх знаю, як треба перекладати (тим більше, коли йдеться про англійську). Якщо перекладачі зробили такий вибір, а не інший, то очевидно мали на це певні підстави. От саме про них я б і хотів більше довідатись. Скажімо, „value added“ та „додана вартість“ аж ніяк не є дослівним перекладом німецького „Wertschöpfung“. Більш дослівним було б „створення вартості“, або щось в тому дусі. Більше того „створення вартості“ не мало б таких небезпечних коннотацій як „value added“, які відсутні в оригіналі, адже за такого перекладу можна (помилково) зрозуміти так, ніби до одної вартості додають іншу вартість, от і виходить „value added“. Звичайно, почувши цей вислів, можна вирішити й так, що вартість тут додано до чогось, що перед тим вартості ще не мало, але така коннотація аж ніяк не є очевидною (ну, принаймні тут треба мізки більше напружувати). Принаймні перша коннотація як на мене є набагато очевиднішою, так би мовити природнішою, спонтаннішою. Припустимо, ми скажемо німецькою „Schönheitschöpfung“ („створення краси“). Чи буде адекватним перекладати це за допомогою „додана краса“? Як на мене – ні, адже в оригіналі йдеться не зовсім про це.
Те саме стосується й німецького „Arbeitszeit“, яке на мою скромну думку є всього лиш „робочим часом“, але аж ніяк не „праце-часом“. Принаймні дослівний переклад – саме „робочий час“ (можете заглянути до словників). Знову ж таки „праця-час“ має небезпечні коннотації, адже можна подумати ніби йдеться тут про те, що сам час, нехай навіть в якійсь інфернальній злуці з працею, щось продукує. (Свого часу, ще задовго до Романа, в коментарях на мою статтю „labourtime“ вже згадувала Оксана Дутчак (зараз теж посилаюсь на власну память, – сподіваюсь не наплутав, якщо щось, то вона мене підкориґує). Тобто оце от уявлення про „працю-час“ мабуть-таки досить поширене.) Хоча… може я тут просто занадто прискіпливий… (але от про зауваження до „value added“ я такого не скажу).
А може я й взагалі помиляюсь. Навіть якщо мені ніхто нічого не пояснить, то коли я наступного разу серйозно візьмусь за „Капітал“, то спробую також і з цими речами розібратися (тобто звертаючись також і до перекладів.)
ildabaof-у: ще раз дякую за коментарі! Я звичайно ж не від того щоб продовжувати тут в тому ж дусі, мовляв „з усім погоджуюсь, але маю кілька зауважень“ і потім видавати коментар на два листи А-4, але не впевнений, чи це настільки необхідно (тим більше, якщо ми в принципі „з усім погоджуємось“)… Але, звичайно ж, якщо вам є що сказати, то буду лиш радий почути, і залюбки відповім. В будь-якому разі, якщо вам буде що сказати, чи якщо вам спаде щось на думку, чи посилання якесь цікаве матимете, чи ще щось таке – то пишіть…
ще одне “випралення” мого ж власного попереднього допису: арґументацію “обох єресіархів Ернеста Лакло та Шанталь Муф” “треба затямити” хоча б для того, щоб НЕ НАСТУПАТИ НА СТАРІ ГРАБЛІ
(арґументацію проти “економічного редукціонізму”)
ОК, не буду Вас больше доставать
так что последняя реплика.
1. Производительные силы и производственные отношения переплетаются настолько сильно, что бывает весьма сложно развести их, тем более, выделить нечто социально-нейтральное. У Маркса главная производительная сила – это человек, но при этом сама природа человека является социально-обусловленной. И т.д.
2. Я лишь пытался сказать, что на всякую Вашу моральную очевидность у буржуазной идеологии найдется ответ, потому и не получится говорить об избыточности трудовой теории стоимости, если она истинна, потому что идеологическая борьба и научный поиск связаны очень опосредованно, так что, подчинив последний первой, Вы ничего не выиграете.
3. Вы пишете:
насправді досі так ніхто й не торкнувся головного (як мені здається) арґументу статті, того самого, що ґрунтується на розрізненні між „відносною“ та „абсолютною“ вартістю за індустріального капіталізму.
Смотрим в статье:
за умов індустріальномго капіталізму абсолютна вартість виробленого продукту також зростає, – і це при тому, що кількість зайнятих при його виробництві робітників пропорційно зменшується
А чем Вас не устраивает то, что написано Марксом в контексте тенденции нормы прибыли к понижению? У него ведь прямо и написано, что стоимость переменного капитала и прибавочная стоимость (создаваемая живым трудом) снижается относительно всего авансированного капитала , и отсюда выводятся кризисные тенденции. Наличие данной тенденции оспаривается многими экономистами, но само возрастание органического строения капитала в теории рассматривается, потому представлять его как принципиальное теоретическое опровержение нельзя.
4. Не знаю немецкого, но “добавленная стоимость” (value added) – это действительно “стоимость, добавленная к предыдущей стоимости, это понятие не имеет к трудовой теории стоимости никакого отношения, иначе придется считать марксистами тех людей, которые придумали на нашу голову НДС
5. Reading Capital Politically Кливера лежит вот здесь, больше в контексте разговора пока ничего из ссылок в голову не приходит.
ildabaof says:
„не буду Вас больше доставать так что последняя реплика.“ Ну чому ж Ви так! Прикро було б!
За Клівера вдячний, загляну (мабуть не найближчим часом, але рано чи пізно – обовязково)
Торкнусь тільки двох останніх пунктів.
(3.) Тут я навіть не можу просто сказати „подумаю“, бо треба насправді знову занурюватись в Маркса, і при тому ґрунтовно. (Марксом, насправді давно вже не займався. Стаття, до речі, написана вже більше року тому, але публікується вперше. Виправдовуюсь лиш тим, що наступного року хотів нарешті здати дисертацію (не тільки не про ТДВ, але й взагалі – не про Маркса), так що мені зовсім іншими речами треба займатися, ну й, – бажано, не відволікаючись. Але до Маркса, в т. ч. й до ТДВ ще повертатимусь точно. Тому то й важливі мені зауваження всякі й критика . „Якби я їх знав наперед“, – то й стаття виглядала б мабуть трошки інакше…)
А ще ось що мене тут зацікавило: „Наличие данной тенденции оспаривается многими экономистами“, – а як їх звати? Може навіть лінки якісь є? (Я не кажу, що зразу прочитаю, але збережу-заархівую, і до них ще обовязково повернуся, тобто коли знову Марксом інтенсивно займатимусь.)
А про мій „основний арґумент“, – мені він здається дуже простим, навіть елементарним, що, саме по собі, не значить, що він – хибний. Може, до речі, хтось до таких елементарних речей колись вже приходив. Хто знає, можливо після напружених пошуків і безсонних ночей і сам VWR вигулькне і скаже, мовляв, еврика!, вуаля: ось звідки ви списали: така то робота автора Ікс-Ігрик та й не тільки його!, і видасть мені якусь (бажано не одну) роботу, де вже про щось подібне йшлося, не вірячи мені ні на йоту, мовляв я своїм розумом до того прийшов. Хоча тут мабуть спрацювала б лиш знаменита геґелева „хитрість історії“, – тобто, він радітиме, що „викрив плаґіат“, а мені те все до одного буде місця, мовляв, я теж буду раденький, але по-своєму, типу, вдалося нарешті відкопати попередників/сучасників арґументу. (Ну, це звичайно – іронія, що він собі думає і чим займається, мені ж то невідомо. Не виключено, що вважає, мовляв на тому злощасному лінку він уже „все сказав“ і „додати нема чого“.)
(4.) А от з перекладами, та відповідними термінологічними тонкощами – то ще марудніше буде, бо треба буде не одним Марксом, а аж трьома Марксами займатись (німецьким, англійським та українським). Так що таке задоволення я собі, ну точно, краще на майбутнє зарезервую.
І саме останнє: якщо не секрет, то як Вас звати. (Якщо секрет, то не видавайте звичайно ж.)
Може моє остання прохання трошки невдалим було. Я просто в цих інтернет-конвенціях досі слабо орієнтуюсь (мені зовсім недавно навіть в стосунку до дещо відмінної ситуації зауважили, що я “законів інтернету” не знаю).
Але то нестрашно, я по своїх каналах довідаюсь
Ну я не экономист, потому вряд ли могу дать удовлетворительный ответ. Вообще я больше имел в виду, что немарксистские экономисты, не признающие трудовую теорию стоимости, критиковали и это положение, особенно, в любой период экономического роста. Из марксистов был такой Нобуо Окисио (Okishio), но я его не читал, и с этой полемикой детально не знаком. Как-то так сложилось, что марксистские экономисты, которые мне были интересны (в контексте других вопросов), в целом разделяли тезис Маркса. Еще могу посоветовать посмотреть обсуждения Economics of Global Turbulence Роберта Бреннера, это, судя по шумихе, в том числе, и критической, наверное, крупнейшая работа последнего времени, в которой делается попытка эмпирически доказать наличие данной тенденции и перепроизводства, как ключевых факторов “долгого спада” глобальной капиталистической экономики последних десятилетий (я читал сиквелл, Boom and the Bubble). Можете посмотреть по электронным базам окололевые научные журналы начала конца 1990-х – начала 2000-х годов. Или вот у Джованни Арриги в последней книге критике Бреннера посвящена вся вторая часть.
Насчет конвенций не переживайте, но лучше я пока останусь инкогнито
Дякую!
ildabaof-у:
буквально позавчора мені вказали на місце у Маркса, де він говорить про неоплачену жіночу працю (у звязку з репродукцією “робочої сили”). Подивлюсь.