Comments

1. Roman says:

   21/12/2009 at 01:28

   Два слова про дискусію 15-го

   Хочу звернути увагу на загальну евроцентричність доповідей там, де вони торкались міжнародного досвіду. Якщо я не помиляюсь, перший доповідач Василь Черепанин вивів походження сучасних лівих від подій 1968 року у Франції. Теза, як на мене, вельми сумнівна. Звичайно, до того, як критикувати її, слід спочатку дійти згоди щодо значень для нас слів „ліві”, „сучасні ліві” та „революція”. Оскільки це радше предмет окремої великої розмови, ніж швидкого обміну думками, тут хочу зауважити тільки те, що якщо десь у світі сьогодні відбувається, скажімо, збройна революційна боротьба, що її ведуть ліві, то свою ґенеалоґію ці збройні загони світової революції ведуть не від студентського бунту сорокарічної давнини, а від Китайської та Кубинської революцій — подій хоча й більш віддалених від наших днів у часі, проте таких, що призвели до радикальніших суспільних перетворень (звичайно, тут ми повертаємось до питання визначення поняття „революції”: Чи обов’язково вона має призвести до радикальних перетворень? Чи обов’язково вона має бути „соціально-політичною революцією”? …).

   Мені здається, що 1968 рік у Парижі важливий для тих сьогоднішніх лівих, хто буквально розуміють слова Бакуніна, сказані ним про революцію 1848 року: „свято без кінця й без краю”.
2. Jerzy says:

   21/12/2009 at 01:30

   згоден
3. Roman says:

   23/12/2009 at 14:10

   Про пару Іщенко—Совкун (доповіді 15-го числа)

   В цілому цікаві, предметні доповіді, що успішно ламали поширений стереотип щодо українців як безмовних страждальців, терпляче бидло, ґенетичних пристосуванців тощо. Щоправда, доповідь Володимира Іщенка здалась мені цікавішою через його чіткішу позицію, в тому числі коли він критикував київських лівих. А от дані й висновки Інни Совкун були… е-е-е… як би то сказати точніше… амбівалентними. Навівши вражаючу статистику протестів, вона, якщо я вірно пам’ятаю, свою доповідь завершила заявою, що не вірить у протести в ім’я ідеалів, а тільки у протести на захист конкретних, матеріяльних і власних інтересів. Відтак, хотів би зупинитись на кількох — не обов’язково найважливіших, але таких, що привернули мою увагу — моментах доповіді першого.

   Іщенко зазначив, що, за статистичними даними, кількість протестів у другій половині 1990-х років значно скоротилась, не висунувши ніякого пояснення такого скорочення (що цілком зрозуміло — його доповідь була присвячена новішій історії другої половини 2000-х). Я думаю спад виступів робітників після середини 1990-х пояснюється зменшенням великих трудових колективів через скорочення виробництва, закриттям підприємств та «перепрофілюванням» колишніх промислових пролетарів у дрібних торговців (базарних «човників», ларьочників), іміґрантів, безробітних. Нагадаю, що на 1999-2000 рр. припадає період «абсолютного дна» української економіки в цілому й промислового виробництва зокрема. Нічого дивного, що протести пішли на спад саме у цей час.

   Іщенко звинуватив — цілком справедливо, як на мене — лівих у закритості, сварливості, неконструктивности, назвавши їхні ґрупи «ортодоксальними сектами». Згодом він процитував Лукача, який писав, що аванґардна партія робітничої кляси має йти на один — але тільки один — крок попереду кляси, інтереси якої представляє, аби не розривати зв’язок з нею та не відірватися від її інтересів. Думаю, варто сказати, що у Лукача є цікава стаття 1919 року під назвою «Що таке ортодоксальний марксизм?», в якій він протиставляє ортодоксальний марксизм марксизму доґматичному. Він обстоює ту позицію, що ортодоксальний (правовірний чи послідовний) марксизм є не вірою в ту чи иншу тезу і не вмінням цитувати класиків, а постійним критичним переосмисленням відкриттів Маркса з огляду на нові обставини за допомогою методу діялектичного матеріялізму. Тобто, якщо наслідувати Лукачу, київські ліві секти вірніше було б назвати не «ортодоксальними», а «доґматичними».

   Ще Іщенко сказав, що для багатьох у нашій країні все менш переконливим звучить пояснення неправильності чи збоченості українського капіталізму поганою радянською спадщиною, мовляв на сімдесят років був перерваний «природній розвиток» суспільства, і тепер маємо надолужувати, водночас борючись з пережитками минулого (цитую не дослівно, але смисл сказано був приблизно таким). Нагадало мені шкільні підручники історії радянських часів, в яких відсталість Росії пояснювалась… 200-річним монґоло-татарським ярмом! Смішно…

   На думку Іщенка, пропаґанда лівих неефективна: ґазета, сайти, семінари, дискусії не працюють — маси залишається незворушними, продовжують ходити на роботу й на вибори. Все вірно. Але чому? Чому все так? Не маючи готової відповіді на це запитання (а хто її має?), хотів би тільки звернути увагу на два аспекти: (1) масштаб пропаґанди: можливо, вона просто ще не досягла того рівня, коли її не можна було не помітити, повз неї не можна було б пройти, навіть попри своє бажання, себто потрібні не одиниці, а сотні ґазет, журналів, веб-сайтів, брошур, памфлетів, книжок, радіо- і телестанцій тощо, причому самого різного рівня — від найбільш аматорських (для «чайників») до «професійно-революційних»; (2) «цільова аудиторія»: звертатися слід до робітничої кляси, яка, як і сто років тому, залишається головним аґентом історичного процесу, але, можливо, до иншої робітничої кляси — не до промислового пролетаріяту, а до, наприклад, «пролетарів розумової праці» («офісного планктону»).

   Повертаючись до доповіді Совкун, хотів би звернути увагу на те, як пробуючи пояснити замовчування засобами масової інформації акцій протесту чи лівацьких виступів в Україні, вона висунула гіпотезу про подолання ЗМІ певного «больового порогу», після якого ті перестають відчувати подію (втрачають до подій інтерес). Гіпотеза, м’яко кажучи, сумнівна. Я не вірю у змову ЗМІ чи їхніх власників (що могла б стати ще однією гіпотезою), не маю иншої, але «больовий поріг» звучить аж занадто метафізично.
4. Jerzy says:

   23/12/2009 at 19:10

   дякую за розлогі коментарі!
5. Roman says:

   24/12/2009 at 16:34

   Дискусія 18-го

   Оскільки виступали двоє, знову ж таки важко уникнути порівняння. І перша доповідь (Алєксандра Дмітрієва) мені сподобалась більше. Нехай вона й була перевантажена подробицями академічного життя у Російській імперії на початку XX ст., одначе з цих подробиць можна було зробити цікаві спостереження щодо того, як відбувається ідеолоґічне розшарування викладацько-студентського складу в умовах революційної ситуації. Кілька років тому я шукав (і не знайшов) книгу «Марксизм без пролетаріяту: Лукач і рання Франкфуртська школа (1920-1930-ті рр..)», а тут «наживо» слухав її автора!

   Якщо дозволити собі деякі спрощення, то можна сказати, що другий доповідач (Алєксандр Бікбов) намагався показати, що розмови про соціялістичний гуманізм в Радянському Союзі 1960-70-х були — не зважаючи на те, що всерйоз їх сприймали не багато, в тому числі не багато радянських громадян — не тільки пустими балачками. Це були не просто частиною ритуалу леґітимізації режиму — вони були наповнені конкретним смислом, й ідеолоґія гуманізму знаходила своє втілення в реальному житті, зокрема в царині освіти. Сама по собі тема вельми цікава і викликала жваву дискусію. Були наведені кілька ілюстрацій. Проте коли підішли до причин актуалізації теми гуманізму, доповідач нічого виразного сказати не зміг. Перехід наприкінці 1950-х — у царині освіти — від виховання у колективістському дусі до виховання особистости доповідач пояснив зміною керівництва країни (смерть Сталіна, прихід до влади Хрущова) і появою в ньому нових спеціялістів-радників. Ця зміна керівництва і була тією «тихою революцією», що мала гучні наслідки практично для всього суспільства (припинення широкомасштабних репресій, заміна розстрілів психлікарнями у придушенні дисидентів, гуманізація освіти тощо). Але чому при владі з’явились нові люди? Звідки вони прийшли? Що це було? Випадковість? Просто «так сталось»? Ніякої задовільної відповіді. Прийшли, мовляв, нові люди, почали розмовляти новою мовою (мовою гуманізму), і пішло-поїхало по-новому.

   Мені здається, Альтюссер свого часу (ще 1963 року) дав елеґантніше пояснення, пов’язавши зміни у надбудові (у риториці передовиць ґазет і журналів, що відображала новий поворот у ідеолоґії) зі змінами у базисі (завершення в СРСР етапу соціялістичного нагромадження капіталу, знищення клясового суспільства, завершення періоду диктатури пролетаріяту). Не хочу переказувати Альтюссерової статті «Марксизм і гуманізм», в якій про це дуже добре написано, оскільки всі, хто цікавиться темою, можуть прочитати її прямо тут, на «Спільному».

   Замість висновку:

   Доповідь Бікбова добре продемонструвала мені, як відхід від матеріялістичного розуміння історії, як здається, звільняє, а насправді позбавляє методики, необхідної для дослідження такої важливої проблеми як революція. Так і виникають псевдонаукові химери «мікрополітика», «тиха революція» та инші подібні порожні знаменники.
6. Тамара says:

   24/12/2009 at 19:48

   дякую, Романе!
7. Roman says:

   25/12/2009 at 14:11

   Пара Луценко—Гудима (15-те число)

   Від доповіді з назвою «Онтологія сили та суспільний процес» (Ігор Луценко) я чекав якщо не історій з власного досвіду, то, принаймні, ґрунтовної роботи з джерелами. Ніякого особистого досвіду, ніяких особливих джерел не було. Українські ліві не вдаються до насильства (навіть не знають рецептів «коктейлю Молотова»!), бо серед них немає «буйних», а немає буйних, бо попередні десятиліття (чи століття?) пригноблення посіяли серед українців страх на ґенетичному (!) рівні. «Треба качати мускулатуру!» Гаразд. А що потім з нею робити? Чи не зрозуміло (хоч би й з досвіду бійцівської УНА-УНСО та її ролі в акціях «України без Кучми»), що гра м’язами без належного теоретичного обґрунтування чи вірних ідеолоґічних установок — це гра за правилами инших. А захоплення фізичною силою (сила буває різною, але в доповіді відчувалось захоплення саме фізичною силою) межує і з «соціяльним дарвінізмом», і з «філософією життя», а там вже десь поряд фашизм. Я б не здивувався почути такого роду сентименти від «хлопчика за викликом» Дмитра Корчинського — в мішанині його «поглядів» ще й не таке зустрічається, але не від соціолоґа, налаштованого, як я зрозумів, на революція, а не реакцію.

   Доповідь Вадима Гудими, присвячена виступам американських й европейських студентів проти комерціялізації навчання, повернула мене до роздумів над питанням, чи можуть — і за яких обставин можуть — студенти бути революціонерами? Гудима сказав, що задоволення своїх вимог повсталі студенти досягли там, де вони вийшли за стіни учбового закладу й перекрили автомобільний рух (йшлось про німецький університет, але я забув в якому місті), а в Заґребі студенти радикально зв’язали вимоги реформування освіти з вимогами реформування суспільства. Ці приклади є приводом задуматися над перспективами боротьби в нашій країні, де ситуація в сфері вищої освіти, схоже, не краща, і студентів багато. За даними Держкомстату, минулого року в Україні налічувалось 2,8 млн. студентів (це приблизно 5,9% населення). Принаймні, столичні університети є справжніми «фабриками знання»: в НАУ навчається 35 тис. студентів всіх форм навчання, в КПІ — 25 тис., Університеті ім. Шевченка — 20 тис. Столичні промислові підприємства можуть тільки «мріяти» про таку концентрацію зайнятих: на «Оболоні» працюють 6 тис., АНТК ім. Антонова — 6 тис., «Арсеналі» — 2,5 тис. Себто є за що виступати, є кому виступати, але ні окупацій учбових корпусів, ні перекриття автошляхів (а можна ще й залізничних) поки що не видно.
8. Jerzy says:

   25/12/2009 at 16:09

   тільки Луценко не соціолог
9. Roman says:

   25/12/2009 at 17:24

   Pardon.
10. ildabaof says:

    25/12/2009 at 22:36

    Кстати, книжка Дмитриева есть на торрентс.ру
11. Roman says:

    04/01/2010 at 11:16

    Дякую, Ілдабаофе! За іронією долі, через кілька годин після публікації коментаря саме там я її й знайшов. І вже прочитав дві перші глави, що вони присвячені Лукачеві. Проте все одно дякую за ‘наводку’!