Рецензія на книгу: Фолькер Айк (ред). Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки (Volker Eick, Jens Sambale, Eric Töpfer. Hg. 2007. Kontrollierte Urbanität: Zur Neoliberalisierung städtischer Sicherheitspolitik. — Bielefeld: transcript. — 398 S.)

Кому з нас не доводилось почуватися ніяково під пильними поглядами, коли заходиш у двір будинку, в якому не живеш і не працюєш? Ще неприємнішим це почуття стає, коли тебе прямо запитують, що ти тут забув. Були повідомлення і про обнесені парканом дитячі майданчики в Києві «тільки для своїх».

Кому з нас приємно перед входом, скажімо, на великий концерт, мати близький тілесний контакт із працівниками приватних охоронних фірм або бути виведеною чи виведеним звідти за «занадто активну поведінку»?

Хто з нас не бачив — в кращому разі зі співчуттям, в гіршому разі з полегшенням — як міліціонери забирають бездомного або просять неохайну людину показати документи з неодмінним питанням, мовляв, що ти тут робиш без місцевої прописки?

Ми звикли списувати такі явища на «відсталість» України та «бидлуватість» тутешнього народу, який, звичайно, заслуговує на таку владу, таку міліцію й таке ставлення до нього. У цивілізованому світі все, звичайно, інакше. Ось тільки мешканці самого «цивілізованого світу» про це не знають. У збірці «Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки» науковці з Канади, США, Великої Британії та Німеччини на матеріалі переважно «своїх» країн, аналізують феномени, пов’язані зі зростанням контролю над міським простором за неоліберальної доби [1].

Захар ПОПОВИЧ

«Малограмотні «круті» діють сьогодні не тільки в торговельно-фінансових оборудках, рекеті та на міських «товчках». Пробиваються вони і в делікатніші сфери – політичних тусовок та «інтелектуальних» новацій».

Іван Дзюба

Російськомовні українські націоналісти

22 лютого [2008 р. - прим. ред.] молоді люди з організації «Тризуб імені Степана Бендери» зробили відчайдушну спробу зірвати прес-конференцію власників мережі кінотеатрів ТОВ «Мультіплекс-Холдинг», які протестували проти обов’язкового дублювання фільмів українською мовою.

Під час прес-конференції тризубівцям вдалося перекинути стіл та втекти. Коли прес-конференцію відновили, «захисники» української мови тишком повернулися та ще раз перекинули стола. Вдруге втекти їм не поталанило – довелося пояснювати свої дії зацікавленим журналістам.

І саме в цей «тріумфальний» момент загальної уваги засобів масової інформації виявилося, що «борці за мову» не здатні її пропагувати.

З’ясувалося, що хлопці слабо розуміються навіть на тому, що саме пропонує «Тризуб» у мовному питанні.

Пропагандисти української культури виявилися вкрай малописьменними. Намагаючись висловити свої думки українською, говорили дуже повільно та кострубато, хоч і докладали щирих зусиль, аби граматично правильно складати зі слів речення. Відповідаючи на провокаційне питання журналістської братії – назвати десять найвизначніших українських поетів – просто виставили себе на посміх. Виявилося, що добре знають вони про існування лише трьох із сотень українських поетів. Як ви мабуть здогадалися – це Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка.

Лише після тривалої паузи згадали Тичину, а також у минулому автора вірша «Партія – очі мої», а нині вельможного пана Павличка. Але вже тільки прізвища без імен. Ще через кілька хвилин витиснули з себе прізвище Жадана, який мабуть буде дуже пишатися, що потрапив у шістку кращих українських поетів. Саме шістку, а не десятку. Адже у всій українській літературі за версією Тризуба не набереться й десяти видатних поетів.

Сумна, щоб не сказати ганебна, вийшла «пропаганда» української культури. Скоріше її плюндрування, яке з радістю використали ті, кого тризубівці називають «україножерами». У всіх багатотиражних російськомовних газетах на різні лади обсмоктують поведінку темних та затурканих «відморозків», які навіть не здатні виразно пояснити, чого вони вимагають.

На жаль, ситуація, коли «пропагандисти» української мови самі її не знають і не використовують, стає типовою.

Олексій РАДИНСЬКИЙ

Рецензія на Олександр Івашина, Загальна теорія культури. Навчальний посібник, Київ, 2008.

«Прикметою культурології є особливий статус деяких творів літератури і мистецтва, деяких культурних героїв та персонажів». Так розпочинається розділ «Естетичне несвідоме» з книжки «Загальна теорія культури», в якій зібрано матеріяли до лекцій з однойменного авторського курсу Олександра Івашини, читаного в Києво-Могилянській Академії.

Розпочинаючи в такий спосіб одну зі своїх лекцій, автор навряд чи здогадувався, якою мірою ці слова стосуватимуться його власної особи невдовзі після виходу книжки. Саме «особливий статус» культурного героя та персонажа, статус академічного гуманітаря, здатного дозволити собі позицію незалежного інтелектуала, опинився у центрі конфлікту, що запам’ятався в академічній спільноті під умовною назвою «справа Івашини». Ба більше, саме цей конфлікт, що напозір може видатися локальним непорозумінням чи прикрим наслідком академічних підкилимних ігор, унаочнив численні суперечності й негаразди теперішньої гуманітарної освіти, яка зазнає тотальної бюрократизації, комодифікації та деінтелектуалізації під гаслами так званого Болонського процесу. Та замість поринати в аналіз численних механізмів, спрямованих на згортання непідвладних академічній бюрократії осередків університетської гуманітарної думки, варто звернутися до тексту, що виник в одному з цих осередків, і з’ясувати його нинішню актуальність.

Що впливовішим (powerful) є бачення певної тотальної системи чи логіки, […] то немічнішим (powerless) почувається читач…

Фредерік Джеймісон

Наомі Кляйн — це відома сучасна історико-соціальна журналістка, майстриня скандального журналістського розслідування, одна з найбільш видатних і відомих критиків тенденцій розвитку сучасного суспільства. Вона стала знаменитою після публікації свого першого бестселера No Logo, який привернув багато уваги з боку академіків, політиків і ширшої публіки. На мою думку, The Shock Doctrine стала логічним продовженням критичної інтерпретації сучасного неоліберального капіталізму, яка була представлена ще у першому бестселері.

У наші часи часто можна натрапити на твердження, що ми живемо за шокуючої доби, або в епоху шоків. Новий і дуже цікавий погляд на цю атмосферу презентується у книжці Кляйн: вона розвиває ідею шоку до рівня домінуючої політично-економічної логіки останніх кількох десятиліть. Натяк на тему довгої й детальної історичної розвідки Кляйн можна знайти вже в підзаголовку книги. У ній переважно йдеться про неоліберальний капіталізм як катастрофу сучасного світу шоків, або ж про нещастя і катастрофи як шлях шокуючого неоліберального розвитку. Від Чилі до Іраку, від Росії до США, від Південної Африки до Великобританії Кляйн відстежує логічний зв’язок між неоліберальною економічною політикою та трагічними подіями в історії, такими, як перевороти й масові вбивства, громадянські війни та природні катастрофи, драматичні соціальні зміни й економічні кризи. Цей логічний зв’язок варто пояснити детальніше.

Юрий ДЕРГУНОВ

Рецензия на: István Mészáros. Social Structures and Forms of Consciousness. Vol. I: The Social Determination of Method. New York: Monthly Review Press, 2010. 463 p.

Современные академические философы нечасто удостаиваются рецензий от крупных политиков. В этом смысле, Иштвану Месарошу повезло — запечатленное на обложке его последней книги утверждение, что этот английский философ венгерского происхождения является «следопытом социализма» принадлежит лидеру латиноамериканского «левого поворота» Уго Чавесу. Впрочем, еще в 2007 г., комментируя источники, сформировавшие мировоззрение венесуэльского президента, New York Times писала о его «восхищении Иштваном Месарошем, довольно непонятным венгерским исследователем-марксистом, утверждающим в своей 1000-страничной книге 'По ту сторону капитала', что существуют альтернативы капитализму» [1]. По всей видимости, с теориями философа, а затем и с Месарошем лично, Чавеса в середине 1990-х годов познакомил Хорхе Хиордани, нынешний министр финансов Венесуэлы, а в те годы — научный руководитель его магистерской диссертации, над которой будущий президент работал в тюрьме, отбывая наказание после неудачной попытки военного переворота. Работы Месароша сыграли немаловажную роль в том, чтобы Чавес превратился в последовательного сторонника социализма и один из ключевых символов Боливарианской революции, охватившей целый ряд стран. Похоже, что в Латинской Америке идеи Месароша действительно становятся материальной силой, овладевая массами, — его популярность там сегодня столь велика, что переводы его последних книг с английского выходят большими тиражами в Венесуэле и Бразилии еще до публикации на языке оригинала.

В нещодавньому антиутопічному фантастичному бойовику «Сурогати» (Surrogates, 2009) автори припустилися цікавого кіноляпу, на який багато глядачів, мабуть, не звернули увагу. Реальність стрічки переносить нас на десятиліття у майбутнє, де люди майже не виходять зі своїх кімнат, а вулицями розгулюють сурогати — роботи, до яких люди під’єднані усіма своїми чуттями і через яких вони фактично живуть. Сама по собі картина досить цікава і піднімає важливі проблеми. Однак на початку фільму закадровий голос повідомляє глядачам, що сурогатами користується 98 відсотків населення Землі. Безумовно, автори фільму хотіли вразити нас цифрою, показати масштаби зарази, яка заволоділа людським життям. Проте, повідомивши даний факт, вони за весь фільм так і не дали відповіді на питання, яке це твердження мало б викликати. А саме: який же такий гігантський стрибок зробила за десяток років економічна система планети Земля, що 98 відсотків її населення може дозволити собі таке дороге (що зрозуміло з контексту) задоволення, як сурогати, в той час як на даний момент близько одного мільярда населення землі живе в нетрях, і значна частина цього населення — за межею бідності?

Я сумніваюся, що це питання зацікавило багатьох глядачів. Адже автори того кіноляпу навряд чи взагалі припускали яку-небудь трансформацію світової економіки. Тому що швидше за все, вони, як і багато глядачів, просто забули про інший бік реальності. Саме детальний екскурс на цей бік пропонує Майк Девіс у своїй «Планеті нетрів». Його книга могла б бути антиутопічною антитезою фантастам і урбаністам, які уявляли майбутнє у високорозвинених містах. Могла б бути, якби, на відміну від світу «Сурогатів», ця антиутопія не була реальністю, реальністю для близько мільярда людей. І чимось за межами сприйняття для багатьох інших, для яких твердження про 98 відсотків не звучить дико.

Ідея створити журнал соціальної критики «Спільне» зародилася в мережі «Ліва думка» близько року тому. На той час ми мали онлайн-журнал commons.com.ua, де регулярно подавали авторські тексти, передруки та переклади. Нашою «родзинкою» були і є спільні переклади: в них один текст перекладає група людей, а це не лише пришвидшує процес, але й покращує якість. Колективні переклади відповідають одному з ключових принципів «Спільного»: спільні проблеми слід вирішувати із залученням якнайширшого кола людей, яких вони стосуються.

Коли ми обирали тему для першого числа, саме вийшла друком книжка американського соціолога Лоїка Вакана «Покарати бідних», і ми запропонували авторові провести інтерв’ю. Вакан запросив нас долучитися до міжнародного симпозіуму на тему криміналізації соціальних проблем, який у 2009–2010 роках набув розголосу у провідних журналах із суспільних наук в усьому світі.

Линда ГОРДОН

Рецензия на THE HISTORY OF WHITE PEOPLE By Nell Irvin Painter. Illustrated. 496 pp. W. W. Norton & Company.

Заголовок новой книги Нелл Ирвин Пейнтер – «История белых людей» - является провокацией сразу по нескольким причинам: эта монументальная претенциозность и абсурдная грандиозность должны напомнить нам о том, что белые считали заголовок «История черных людей» совершенно разумным. Тем не менее, заголовок совершенно точно отражает содержание книги, которая рассматривает характеристики светлокожих людей, которых мы сегодня зовем «белыми», начиная с древних скифов. Тем, кто еще не в курсе, насколько поменялись эти характеристики, стоит напомнить, что ваше зрительное восприятие никогда не было основанием для расовой номенклатуры.

Некоторые древние описания народов признавали цвет их кожи, например, древние греки отмечали, что «варварские» северные народы, скифы и кельты, обладают ненормально светлым (по сравнению с греками) цветом кожи. Однако большинство людей древности считали главными этническими отличиями особенности культуры, а не внешнего облика, хотя в целом необычно светлая кожа считалась признаком низкой цивилизованности. Столетия спустя европейские путешественники отмечали светлокожесть черкесских или кавказских племен, как признак людей, которые подходят только для рабства, и одновременно описывали черкесских рабынь как несравненных красавиц. Такая экзотизация и сексуализация женщин из предположительно низших «рас» имеет длительную и непрерывную историю в расовом мышлении, просто сегодня аналогичные процессы направлены на женщин с более темным цветом кожи.

Володимир АРТЮХ

Рецензія на книгу Онфре М. Трактат атеології. Фізика метафізики. – К.: Ніка-Центр, 2010. - 216 с.

У видавництві «Ніка-центр» вийшла чергова книжка, що заслуговує стати бестселером, – «Трактат атеології» Мішеля Онфре (в перекладі А. Рєпи). Справді, оригінальне французьке видання (2005 р.) деякий час займало верхні позиції в національних книжкових рейтингах. Інтелектуальна ситуація у Франції сприяла цьому, адже дискусії про секуляризм та роль релігії в суспільстві там на порядок гарячіші, ніж в Україні. В нашій же ситуації мовчазного прийняття клерикалізації суспільства книга Онфре виглядає химерним осколком вільнодумства. Тим більше вселяє надію те, що презентував цю книгу в Україні сам французький філософ, який приїхав на запрошення Центру візуальної культури НаУКМА та виступив з доповіддю на конференції «Привид бога». Ця конференція, організована тим же ЦВК, – чи не єдиний за останні роки захід, покликаний серйозно проаналізувати виклики клерикалізації в Україні та в світі.