На Міжнародній день солідарності робітників наше суспільство за інерцією має неробочий день. Як цю призупинку буденної експлуатації використовують самі експлуатовані? Виключно для відтворення власної робочої сили, не перериваючи таким чином процесу експлуатації навіть у “святковий” період? Чи для формулювання та соціальної візуалізації вимог, породжених “буденною” реальністю капіталізму?

Пропонуємо вашій увазі фото- та відеопідбірки, присвячені другому – політичному – варіанту використання календарної нагоди 1 травня 2011 р., а також статтю про діалектику “карнавального” та протестного святкування 1 травня.

Публікуємо заяву наших товаришів з Центру візуальної культури Києво-Могилянської академії. Протягом останніх років ЦВК став одним з найбільших осередків критичної думки в масштабах всієї України та надавав підтримку багатьом незалежним низовим ініціативам. ЦВК був одним з ініціаторів масової протестної кампанії проти комерціалізації та бюрократизації вищої освіти. Адміністрація НаУКМА вдається до вражаючих подвійних стандартів, виселяючи свій найактивніший науковий підрозділ та, водночас, вітаючи в стінах Академії антикомуністичний захід крайньої правої «Свободи».

4 квітня 2011 р. керівництво університету забрало офісне приміщення Науково-дослідного центру візуальної культури Національного університету «Києво-Могилянська академія», що знаходилося в 9 корпусі (кім. 25а). При цьому президент Академії Сергій Квіт звинуватив керівника Центру Василя Черепанина у самовільному захопленні приміщення.

23.02, середа, 18.00

Київ, Центр візуальної культури НаУКМА (вул. Сковороди, 2)

Презентація української версії часопису «Політична критика».

Дискусія «Як змінити наркотичну політику в Україні?»

Учасники:

Кароліна Валенчик – фахівець з наркотичної політики («Політична критика»).

Катерина Максименко – соціолог, дослідниця проблем наркозалежності.

Олексій Радинський – редактор української версії журналу «Політична критика».

Тарас Ратушний – журналіст (об’єднання громадських ініціатив «Об’єктивна реальність»).

Славомір Сєраковський – головний редактор «Політичної критики».

Міхал Сутовський – політолог, публіцист («Політична критика»).

Модератор – Василь Черепанин, керівник Центру візуальної культури НаУКМА.

Робочі мови – українська, англійська.

Цим текстом «Спільне» продовжує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій. Цього разу розглядаємо міждисциплінарний проект «Судовий експеримент», що тривав у Центрі візуальної культури з 12 жовтня по 12 листопада 2010 року, та продовжився конференцією «Протест і місто» (22 – 26 листопада) і виставкою «Гоголівська, 32» (26 листопада – 22 грудня)

Володимир АРТЮХ

Та сукупність людей, концепцій та приміщень, яка отримала назву Центру дослідження візуальної культури, від свого переходу на організований рівень дотримувалась принципу поєднання знання, політики та мистецтва. У кожній дискусії, акції чи виставці підіймалось питання ефективності мистецтва, яке б не зводилось до поганої соціології (виродження в науку) чи поганої агітації (виродження в політику). Виставка «Погляди» та пов’язані з нею обговорення, що проходили в Центрі, засвідчили серйозну заявку на мистецтво, яке усвідомлює своє співіснування з актуальним знанням та політикою. Але уникнення шва між мистецтвом та політикою зовсім не означає усунення політичного з мистецтва, якщо політичне розуміти як розрив в осерді суспільства (розрив між працею та капіталом) і неможливість уникнути зайняття позиції. Про цей розрив і структурне насилля, з ним пов’язане, свідчили численні демонстровані у Центрі твори: роботи Жмієвського, Снайдера, Бєлорусець, учасниць та учасників групи РЕП; а також інтелектуальні події, пов’язані з насиллям у сфері політики (арешти активістів, криміналізація бідності та протестів, наступ на права студентів) та знання (цензура «Комісії з питань моралі», проблеми Університету). На одній з таких подій, конференції «Візуальний диспозитив/Соціальний диспозитив» (квітень 2010 р.), підіймалось питання репресій щодо соціальних активістів та художників та обговорювались можливі шляхи альтернативного вирішення цих проблем (крім традиційного звернення через медія). Саме тоді й зародилась ідея парасолькової виставки «Судовий експеримент» покликаної продовжити лінії цих обговорень на прикладі судових репресій проти активістів від політики, знання та мистецтва. Візуально-мистецька частина «Судового експерименту» охоплює роботи Євгенії Бєлорусець (загроза адміністративного стягнення за громадський активізм), Олександра Володарського (кримінальне покарання за мистецько-політичну акцію), та інших художників, які у своїх творах оприявнюють системне насилля щодо активістів. Іще одними героями проекту є брати Мовчани (протест проти побудови культової споруди у парку).

Адреса: Національний університет «Києво-Могилянська академія», м. Контрактова площа, вул. Григорія Сковороди,2, Староакадемічний корпус, перший поверх

Наукова конференція «Протест і місто» організована Центром дослідження суспільства, журналом соціальної критики «Спільне» разом із Науково-дослідним центром візуальної культури Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Станом на 2008 рік уже половина населення світу проживає у містах. Стрімку урбанізацію вважають одним з основних соціальних процесів сучасності, а самі міста відіграють ключову роль у неоліберальній реструктуризації. Урбанізація настільки пов’язана з капіталістичним розвитком, що зрозуміти місто великою мірою означає зрозуміти неолібералізм і навпаки. Результати переходу до постіндустріальної постфордистської економіки, за словами Девіда Гарві, «відображені в просторових формах наших міст, в яких зростає питома частка фортифікованих територій, закритих спільнот і приватизованих публічних просторів, що перебувають під постійним наглядом». Гарві пише про перехід до «підприємницької» (entrepreneurial) моделі управління містом. Ця модель передбачає конкуренцію між містами та партнерство між місцевою владою і бізнесом (private-public partnership), в результаті якого прибутки отримують приватні компанії, а видатки стають суспільними. Це тільки деякі з рис нового обличчя міста.

На початку 90-х років ці глобальні процеси набули актуальності і для Східної Європи та зокрема України. Наші міста так само зіткнулися з проблемами деіндустріалізації, приватизації і комерціалізації публічного простору і намагаються влитися в світову міжміську конкуренцію, хоча, безперечно, пострадянський простір має свою специфіку. Конференція «Протест і місто» має на меті проаналізувати конкретні проблеми українських міст: містобудівної політики, аварійних будинків, сміттєзвалищ, громадського транспорту, проблемних та маргіналізованих територій. Нас цікавлять також приклади «політики знизу», адже міські протестні ініціативи останнім часом все частіше заявляють про себе та своє «право на місто». До дискусії ми закликаємо і митців, що прагнуть брати участь у (пере)формуванні міського простору і сприймають міський простір як майданчик для творчості, як об’єкт соціальної та політичної критики, вираженої за допомогою художніх засобів.

Щопонеділка о 18:30 у Бурсі (9 корпус, 1 поверх, 13 кімната)
по вул. Набережно-Хрещатицькій 27
Вхід вільний. Після фільму – дискусія.

13 вересня Доктрина Шоку / The Schock Doctrine (Мат Вайткросс, Майкл Вінтерботтом, 2009)

Теми для дискусії: неолібералізм, глобальна нерівність, демократія

Доктрина Шоку – документальний фільм, поставлений за новою книгою Наомі Кляйн, видатної публіцистки та учасниці альтерглобалістського руху. Кляйн послідовно критикує економічну доктрину неолібералізму, що панує зараз у більшості країн світу, а також погляди головного проповідника цієї доктрини – професора Мілтона Фрідмана. Демонструючи чисельну кількість фактів геноциду, репресій, політичних переворотів, Кляйн розвінчує міф про те, що дерегуляція економіки, приватизація та скорочення соціальних витрат ведуть до свободи, демократії та економічного процвітання.

Кріс ФОРД

Сумна звістка спіткала нас в неділю 20 червня. Після довгої хвороби помер Левко Майстренко у Нью-Джерсі, США.

Левко був сином добре відомого українського марксиста та історика Івана Майстренка. Мешкаючи в Харкові до німецького вторгнення в 1941 р., згодом Левко разом з батьком перебралися до Києва, де ледве не потрапили в руки гестапо. Певний час він провів на Західній Україні, де недовго був членом Української повстанської армії. З підставними документами він дістався Німеччини під кінець війни, де знайшов притулок у західній окупаційній зоні. Їх розлучили з батьком, якому відмовили у в’їзді до США через його комуністичну діяльність в радянській Україні.

У США Левко став одним з лідерів емігрантської Української революційно-демократичної партії разом із Всеволодом Голубничим, Борисом Левицьким та Іваном Майстренко, яка видавала місячник «Вперед» у 1948-1958 рр. Протягом багатьох років він був близьким до американської лівиці, будучи знайомим із Максом Шахтманом, Джуліусом Джейкобсоном, Ерлом Браудером. Він був особливо близьким із Голубничим. У той час українська діаспорна політика була значно плюралістичніша, ніж зараз, і такі активісти як Левко зберігали українську марксистську та соціалістичну традиції, що були майже повністю знищені Сталіним та Гітлером. Пізніше вони співробітничали із молодшим поколінням лівих активістів у діаспорі: Джоном-Полом Химкою, Богданом Кравченком та Марком Бойцуном.

Левко також був активним у культурній сфері діаспорного життя. Будучи другом відомого бандуриста Зиновія Штокалка, він організував презентацію його мемуарів, записів та фотоархіву. Левко також виступав з лекціями, зокрема щодо розвитку козацького бароко.

Нещодавно Левко допомагав мені з перевиданням (вперше за 50 років) класичного дослідження Івана Майстренка з історії партії боротьбистів «Боротьбизм: глава в історії Української революції». Левко із захопленням сприйняв появу в Україні нового покоління радикальних лівих. Він був останнім з живих членів УРДП (Вперед) і його смерть перегортає сторінку з історії української революційної лівої, у той час як ми починаємо писати нову. Віддамо йому належне.

Щопонеділка о 18:30 у Бурсі (9 корпус, 1 поверх, 13 кімната)
по вул. Набережно-Хрещатицькій 27
Вхід вільний. Після фільму – дискусія.

17.05 Сальвадор / Salvador (реж. Олівер Стоун, 1986)

Теми дискусії: революція, Третій світ, залежність, імперіалізм, насильство

Американський журналіст Річард Бойл, втративши дружину, роботу і перебуваючи під загрозою арешту, направляється в маленьку центральноамериканську країну Сальвадор. Передчуття казкової відпустки з дешевими жінками, алкоголем і наркотиками в фантастичному тропічному раю не виправдалися. Річард разом зі своїм товаришем опиняються в пеклі громадянської війни. Революційні повстанці готуються взяти владу в столиці, а маріонетковий диктатор Хосе Наполеон Дуарте Фуентес жорстоко придушує прояви непокори за допомогою армії та парамілітарних угруповань. Чи втрутяться США – «старший брат» американського континенту – щоб припинити насильство і на чиєму боці?

УВАГА! Запрошуємо на першу презентацію журналу соціальної критики «Спільне» – українського лівого інтелектуального видання. Презентація відбудеться 15 квітня о 18:00 у Староакадемічному корпусі Києво-Могилянської академії, 1 поверх (вул. Сковороди 2) у рамках конференції «Візуальний диспозитив / Соціальний диспозитив»

Ідея створити журнал соціальної критики «Спільне» зародилася в мережі «Ліва думка» близько року тому. На той час ми мали онлайн-журнал commons.com.ua, де регулярно подавали авторські тексти, передруки та переклади. Нашою «родзинкою» були і є спільні переклади: в них один текст перекладає група людей, а це не лише пришвидшує процес, але й покращує якість. Колективні переклади відповідають одному з ключових принципів «Спільного»: спільні проблеми слід вирішувати із залученням якнайширшого кола людей, яких вони стосуються.

Коли ми обирали тему для першого числа, саме вийшла друком книжка американського соціолога Лоїка Вакана «Покарати бідних», і ми запропонували авторові провести інтерв’ю. Вакан запросив нас долучитися до міжнародного симпозіуму на тему криміналізації соціальних проблем, який у 2009–2010 роках набув розголосу у провідних журналах із суспільних наук в усьому світі.