Сергей РЕШЕТИН

Маленький смешной человечек, вечно сутулый, почти с горбом, с оттопыренными ушами и почти бесстрастный. Предмет страсти многих женщин и зависти, перемешенной со скрытым страхом, многих мужчин. Знакомитесь, его зовут Джулио Андреотти. Символ Власти второй половины ХХ века.

Андреотти с 1946 года бессменно являлся членом Конституционного собрания, а затем Палаты депутатов Италии. Став министров внутренних дел в 1954 году, он ни на минуту не покидал политический Олимп следующие 40 лет, фактически управляя Италией, тайно или явно. Италия – парламентская республика, и главной фигурой, де факто является премьер-министр. На этом посту Андреотти проработал шесть сроков. Седьмое его переизбрание было ознаменовано крупнейшим коррупционным скандалом в истории Италии.

В этой истории замешаны одновременно Правительство, Ватикан и Коза Ностра. «Дело Века» перевернуло политическую жизнь Апеннин с ног на голову. 110 политиков, крупных промышленников и банкиров попали под следствие и оказались в тюрьме. Андреотти же не счел эти «мелочи» даже достойными внимания.

Американський кіноекспериментатор Йонас Мекас – живе втілення поразки повоєнного мистецького авангарду. Виставка, яку він привіз до Києва в червні 2010 року показала, що ця поразка не є остаточною.

87-річний Мекас у капелюсі a la Фредді Крюґер та пляшкою «Чернігівського» в руці ходить по Музею сучасного образотворчого мистецтва України, де саме відкрилася виставка «З Нью-Йорка з любов’ю: Флюксус та американський кіноавангард». На стінах – роботи Джорджа Мачунаса, Нам Джун Пайка, Джорджа Брехта, Бена Вотьє, Йоко Оно та інших художників руху Флюксус, які віддали чимало зусиль задля того, щоб мистецтво не виставлялося в музеях, а взаємодіяло безпосередньо з навколишнім середовищем. «Митці повинні поміняти вежу зі слонової кістки на контрольну вежу суспільства» - йдеться в творі Джорджа Брехта «Текст, що стосується питань про мистецтво й суспільство»[1]. Під англійською назвою твору на виставці – лаконічний український переклад: «Текст про мистецтво». Крапка. В одному залі з Флюксусом – об’єкти з постійної «образотворчої» експозиції: богоматір з білого каменя та Ісус на колінах. Наступного дня з колонок у музейному залі лунатиме fm-радіо, а плазмові монітори з фільмами Мекаса, здається, виконують функцію подібних екранів над барною стійкою в кабаку. Якщо ж врахувати, що центральною установкою Флюксуса було «скасувати мистецтво», розчинити його в потоці побутових практик й таким чином революціонізувати повсякденність, ця виставка виглядає надзвичайно влучною іронією історії чи помстою естетики.]]> http://commons.com.ua/archives/8723/feed 0 http://commons.com.ua/archives/8699?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d1%2581%25d0%25b5%25d0%25ba%25d1%2581%25d1%2583%25d0%25b0%25d0%25bb%25d1%258c%25d0%25bd%25d1%2596%25d1%2581%25d1%2582%25d1%258c-%25d1%2582%25d0%25b0-%25d1%2582%25d1%2580%25d0%25b0%25d0%25bd%25d1%2581%25d1%2586%25d0%25b5%25d0%25bd%25d0%25b4%25d0%25b5%25d0%25bd%25d1%2582%25d0%25bd%25d1%2596%25d1%2581%25d1%2582%25d1%258c http://commons.com.ua/archives/8699#comments Thu, 05 Aug 2010 17:24:23 +0000 zumka http://commons.com.ua/?p=8699 Цим текстом «Спільне» продовжує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій. Виставка «Сексуальність та трансцендентність» триває у Пінчук Арт Центрі з 24 квітня 2010 р. по 19 вересня 2010 р.

Володимир АРТЮХ

Зауважу, що у назві виставки та її концепції я не шукатиму особливого потенціалу чи новизни, а тим більше цікавого кута зору на представлені роботи. Можна здогадатись, що таке кітчеве формулювання було підведене заднім числом під зібрання хрестоматійних робіт художників, на чолі з розрекламованим Джефом Кунсом. Концентрація якісних робіт на квадратний метр занадто велика, щоб говорити про виставку у цілому, тим часом, як розмова про кожну роботу чи художника окремо означала б переписування розділу з підручника сучасного мистецтва останніх трьох десятиліть (на рештках якого лежить, періодично еякулюючи, скульптура молодого Яна Фабра у його інсталяції «Фонтан життя»).

Тому  ми зупинимося на окремих темах, у полі яких можуть сприйматися певні  роботи. Сам геній цього місця змушує говорити про комодифікацію твору мистецтва, тим більше, що хедлайнером цього заходу є її співець Джефф Кунс. Про його одинадцять робіт організатори заявляють як про «кістяк виставки». Колишній брокер з Волл-Стріт, Джеф Кунс виробляє нудотно солодкаві об’єкти, здебільшого збільшені металеві копії банальних товарів, демонстративно заперечуючи критичну дистанцію до цих товарів (що відрізняє його від поп-арту). Проте збільшені й виконані в нержавіючій сталі, вони продаються за суми порядку мільйонів, а то й десятків мільйонів доларів (кажуть, «Висяче серце» купили від імені Пінчука у 2007 році за $21 млн. + $2,6 млн. премії посереднику – на той час рекорд для твору живого митця, проданого з аукціону; представлений на виставці «Синій діамант» – $11,8 млн.). В даному разі такому збільшеному, піднесеному рекламою та мистецьким ринком товару,  організатори виставки приписують еротичні властивості, а також магічні властивості доступу до трансцендентного. Предметність і комерційність підкреслюється незграбним винятком перформенса, який заборонено знімати. ]]> http://commons.com.ua/archives/8699/feed 4 http://commons.com.ua/archives/8685?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d0%25b4%25d1%2583%25d0%25b1%25d0%25b0%25d0%25b8-%25d0%25b2%25d0%25be-%25d0%25bc%25d0%25bd%25d0%25b5-2010 http://commons.com.ua/archives/8685#comments Mon, 02 Aug 2010 10:14:28 +0000 Jerzy http://commons.com.ua/?p=8685 Дмитрий КРАЛЕЧКИН

"Дубаи во мне" Христиана фон Борриса - это фильм о самом инновационном городе планеты, о том будущем, которое осуществляется уже сейчас. И это будущее не имеет ничего общего с инспирированными советской фантастикой "наукоградами" или древними "городами Солнца". Реальность будущего выглядит совершенно иначе и, в то же время, тривиальнее некуда.

Дубаи - это буквально проект построения сверх-технологичного города в условиях, которые максимально противятся городской организации пространства. Он построен так, словно бы его уже строили на Марсе - собственно, строить города на Луне и на Марсе можно будет только по такой же методе, а вовсе не в рамках мифического "международного сотрудничества". В Дубаи такое сотрудничество тоже налицо, но носит совершенно иной характер.

Дубаи является весьма условным городом, скорее это манифестация "творческой активности" капитала, осуществляемой государством ОАЭ, то есть правящей семьей и лично шейхом. Это буквальная реализация идеи распада, разведения "пустыни реального" и "воображаемого": поддерживаемое государственным капиталом воображаемое выстроено именно в пространстве полного запустения, и именно потому производит столь мощный эффект. Главное условие построения ультрасовременного города - это сосредоточение политической и финансовой власти в руках вполне просвещенной, но авторитарной власти. Более того, условием является неразличение бизнес-процессов, публичных процессов и политических. Дубаи является чистой манифестацией мощи капитала - потому здесь все должно быть самое дорогое и самое современное. В перспективе истощения запасов нефти ОАЭ Дубаи должны, соответственно, стать сверхсовременным финансовым центром, то есть со временем, как предполагает шейх, нефтяной капитал должен мутировать в финансовый, поэтому Дубаи выступает одновременно в качестве мутагена и того, что образуется в результате мутации.

Олексій РАДИНСЬКИЙ: Що таке «контемпораріарт», словосполучення, що домінує в українському дискурсі про сучасне мистецтво, як побутовому, так і (квазі)професійному? Як це словосполучення співвідноситься з поняттям «сучасне мистецтво» і чи співвідносяться вони взагалі?

Тамара ЗЛОБІНА: Уже не перший раз, пишучи статті для закордонної аудиторії, пояснюю у примітках, що таке "актуальне мистецтво". Ukrainian contemporary art, or actual art, as it is called here because of… Because of what, справді?]]> http://commons.com.ua/archives/8464/feed 0 http://commons.com.ua/archives/8349?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d1%2581%25d0%25be%25d1%2586%25d1%2596%25d0%25be%25d0%25bb%25d0%25be%25d0%25b3%25d1%2596%25d1%2587%25d0%25bd%25d0%25b8%25d0%25b9-%25d0%25ba%25d1%2596%25d0%25bd%25d0%25be%25d0%25ba%25d0%25bb%25d1%2583%25d0%25b1-%25d0%25ba%25d0%25b8%25d1%2594%25d0%25b2%25d0%25be-%25d0%25bc%25d0%25be%25d0%25b3%25d0%25b8%25d0%25bb%25d1%258f-3 http://commons.com.ua/archives/8349#comments Wed, 12 May 2010 09:01:22 +0000 Nastia http://commons.com.ua/?p=8349 Щопонеділка о 18:30 у Бурсі (9 корпус, 1 поверх, 13 кімната) по вул. Набережно-Хрещатицькій 27 Вхід вільний. Після фільму – дискусія.

17.05 Сальвадор / Salvador (реж. Олівер Стоун, 1986)

Теми дискусії: революція, Третій світ, залежність, імперіалізм, насильство

Американський журналіст Річард Бойл, втративши дружину, роботу і перебуваючи під загрозою арешту, направляється в маленьку центральноамериканську країну Сальвадор. Передчуття казкової відпустки з дешевими жінками, алкоголем і наркотиками в фантастичному тропічному раю не виправдалися. Річард разом зі своїм товаришем опиняються в пеклі громадянської війни. Революційні повстанці готуються взяти владу в столиці, а маріонетковий диктатор Хосе Наполеон Дуарте Фуентес жорстоко придушує прояви непокори за допомогою армії та парамілітарних угруповань. Чи втрутяться США – «старший брат» американського континенту – щоб припинити насильство і на чиєму боці?

Питер УОТКИНС

Парижская Коммуна 1871 года — краткий исторический обзор

Март 1871 года: Адольф Тьер, глава Временного национального правительства, встревожен революционной активностью Парижской Национальной гвардии — вооружённых ополченцев (прим. 260 батальонов), организованных предыдущим правительством для защиты Парижа от пруссаков в последние дни провальной Франко-прусской войны. Социальные проблемы Парижа ужасают. К ним добавляется массовая безработица и то, что население всё ещё не может оправиться от последствий осады Парижа. Нарастание социалистических и воинственных настроений сопровождается образованием большого количества «красных клубов», находящих поддержку во многих батальонах Национальной гвардии — особенно тех, что набраны из рабочих округов (районов) столицы.

18 марта Тьер предпринимает рискованную (некоторые считают: заранее провокационную) попытку захвата орудий Национальной гвардии, но она пресекается женщинами Монмартра, обращающихся к правительственным солдатам, многие из которых отказываются стрелять в жителей Парижа и в знак солидарности переворачиват свои ружья. За пару часов Париж становится центром восстания, а ратуши (здания муниципалитета) большинства столичных округов переходят в руки мятежной Национальной гвардии. В эти неспокойные часы разъярённой толпой схвачены два правительственных генерала (один из которых принимал участие в попытке захвата пушек). Их некоторое время держат в плену, а затем — казнят напротив стены сада Монмартра. Среди стрелявших были как члены Национальной гвардии, так и недовольные из правительственных войск.

Тьер и его правительство спешно удирают в Версаль, чтобы присоединиться к Национальной ассамблее (в коей, после недавних выборов, большинство принадлежит монархистам). Отныне правительственные силы именуют «Версальцами», а Национальную гвардию и коммунаров в целом — «Федератами» (согласно их замыслу свободного сплочения Федерации коммун Франции). Центральный комитет Национальной гвардии занимает брошенный дворец Отель-де-Виль (главную ратушу, управляющую Парижем) и объявляет о подготовке к новым муниципальным выборам. 26 марта левое крыло получает достаточно голосов, чтобы учредить социалистически ориентированную «Коммуну» — последним днём которой станет 28 мая. 28 же марта правительство Коммуны размещается в главной ратуше и в течение следующих двух месяцев сосредоточивает свои усилия на управлении Парижем и осуществлении программы социальных преобразований, в то же время противостоя усиливающейся осаде версальцев, в кровопролитных сражениях всё ближе подбирающихся к столице со стороны её западных границ.

Коммунары предпринимают ряд радикальных социальных преобразований. Как то: отделение церкви от государства и создание системы светского образования, определение пособий незамужним женщинам, запрет ночного труда в пекарнях, введение профессионального образования для женщин и т.д. Но из-за нехватки времени и явного неравенства противостоящих сил (восстановленная Тьером регулярная армия к маю насчитывала 300 000 чел.), армия Версаля 21 мая входит в Париж через неохраняемые ворота во внешних стенах. Так начинается La Semaine sanglante — «кровавая неделя». Наслаждаясь расправой, французская армия, под руководством своих самых старших генералов, в ходе кровавой борьбы за парижские баррикады убивает от 20 до 30 000 мужчин, женщин и детей; пока, наконец, не устраняет последние очаги коммунарского сопротивления в рабочих кварталах: в 11, 19 и 20 округах.

К чему этот фильм сегодня?

Мы с вами — современники довольно мрачного периода истории человечества — когда воедино соединились постмодернистский цинизм (устраняющий гуманистическое и критическое мышление из системы образования), откровенная алчность, порождённая потребительским обществом и охватывающая под своим крылом немало людей; общественная, хозяйственная и экологическая катастрофа в виде глобализации; в огромных масштабах увеличилось страдание и эксплуатация людей так называемого «третьего мира», а также — отупляющее «подчинение и стандартизация», постоянно пропагандируемые мировыми аудиовизуальными СМИ — всё это создало мир, в котором мораль, нравственность, общественная солидарность и долг (кроме как к оппортунизму) — считаются «старомодными». Где безудержная и дешёвая эксплуатация стала нормой жизни — этому учат с детства. В таком мире, как тот, что был в Париже весной 1871 года, представлена (и до сих пор представляется) идея необходимости борьбы за лучший мир и потребности в определённой форме общественно-социальной Утопии — в которой МЫ сегодня нуждаемся столь отчаянно, как умирающие люди нуждаются в плазме. Задача фильма — показать, из чего рождается эта потребность.

Не так давно, у жовтні 2009 року в трущобах Ріо-де-Жанейро відбулася невеличка, проте кривава війна за контроль над торгівлею кокаїном. У сутичках між представниками влади та двома угрупуваннями бандитів було збито поліцейський гелікоптер, вбито декількох поліцейських та місцевих жителів, а також спалено щонайменше десять автобусів. Як повідомляє "The Guardian", незважаючи на усі намагання місцевої влади покращити рівень безпеки у Ріо перед чемпіонатом світу з футболу 2014 та Олімпійськими Іграми 2016 року "більшість з фавел міста все ще контролюються членами трьох угруповань наркомафії, які володіють все складнішим арсеналом зброї, в т.ч. автоматами та навіть засобами протиповітряної оборони. Джерелами цієї зброї часто є запаси, що призначені для болівійської і аргентинської армії та, натомість, доставлені контрабандою в Ріо" [1]. "Проекти пацифікації", за якими трущоби Ріо перманентно окуповані поліцією, не дають бажаних результатів "покращення безпеки". Адже вони не торкаються ані запитання корумпованості поліції та інших державних органів, які є частиною проблеми (без цієї корупції, "наркомафія" не мала би доступу до зброї, призначеної для болівійської і аргентинської армій), ані соціо-економічних передумов "війни" у бразильських фавелах, що триває уже декілька десятиліть.

18.01 Хліб і троянди / Bread and Roses (реж. Кен Лоуч, 2000)

Молода мексиканка Майя нелегально перетинає кордон Мексики і США, щоб приєднатися до своєї сестри Рози у Лос-Анджелесі. Але по інший бік кордону нелегальну мігрантку зустрічає зовсім не солодке життя. Попрацювавши певний час офіціанткою, вона за допомогою сестри влаштовується прибиральницею у великому офісному центрі. Це вважається більш престижною і непогано оплачуваною роботою серед імігрантів. Невдовзі Майя знайомиться з профспілковим активістом Семом, який закликає її подивитися правді в очі й переконатися, що компанія грабує їх, виплачує мізерні зарплати. Перед імігрантами стає вибір: жити так, як жили, вдовольняючись малим, або боротися за свої права, за кращі умови праці й життя, соціальні гарантії... Здається, що страх і безправ'я - неуникний фон їх майбутнього життя. Невже ці несправедливі порядки можна змінити?..

Ігор САМОХІН

Фільм «China Blue» на перший погляд здається парадоксальним, його викривальність викликає підозри: в Китаї? Це? По-різному буває, але ж у країні-спадкоємиці Мао давно подолано жорстокі умови праці для робітників, реформи Ден Сяопіна лише зміцнили китайську економіку і вона вже років тридцять практично безперебійно росте з неймовірними темпами по 7-10 % на рік, а разом із тим росте ВВП per capita і рівень життя людей… Принаймні так нам кажуть, навіть по телевізору (у спрощеній формі), а вже у книжках економістів і поготів. Економіст і «некитаїст» Владімір Попов, попри всю свою критичність та виваженість, не може стриматися від захоплення успіхами запізнілого, однак найбільшого «далекосхідного тигра» [1]. Картинка, намальована Поповим, не лишає місця для показаного у «China Blue». І тим не менш фільм переконливий своєю наочністю, своєю (хоч і безумовно підкоригованою) документальністю. В книжці можна писати різне, а от зробити фіктивний фільм важче. До того ж тепер і в літературі можна знайти підтвердження описаного в фільмі.