СКОРО ПОВЕРНЕМОСЬ ¹.

13.10.2011 я потрапила у художню роботу «EIONOMETRY» міжнародної групи E.I.O. – «Суспільство однієї години» (Марія Барончеа (Maria Baroncea) та Едуард Габіа (Eduard Gabia) з Румунії, Драгана Булут (Dragana Bulut) з Сербії). Представлена у рамках фестивалю сучасного танцю Explore у Бухаресті, робота, жанр якої складно визначити (танець? перформанс? хепенінг?) мала форму базару, вірніше, гри у «вільний» ринок. На вході учасникам і учасницям роздавали реквізит для участі у проекті: план приміщення, на якому кольоровими аркушами були позначені столи для специфічної торгівлі – товари за гроші, знання за товари, знання за знання, послуги за послуги, послуги за товари, а також 1 стіл для торгівлі ґудзиками; бейдж, на якому слід було написати тип знань чи послуг, які особа готова обмінювати; різні ґудзики. Вхід коштував 10 лей (близько 25 гривень).

В 2003 году был опубликован ставший исторической вехой доклад ООН «Вызов трущоб», согласно которому миллиард человек живет в трущобах. Это треть городского мирового населения, и авторы доклада прогнозируют, что число этих людей будет расти. Скоро мировой город будет окружать уже не мировая деревня, а мировая трущоба.

Существование огромного числа людей, живущих в трущобах и занятых в неформальном секторе – это факт социальной и политической реальности, который необходимо учитывать левым. Социолог Майк Дэвис в книге «Планета трущоб» рисует мрачную картину разрастающихся мегатрущоб на окраинах мегаполисов третьего мира, в которых миллионы людей живут в лачугах, сделанных из картона, фанеры, досок и пластика. На другом полюсе богатства и бедности находятся своего рода гетто наоборот – закрытые сообщества для богатых со своими магазинами, клубами и вооруженной охраной по периметру. Многие сравнивают «Планету трущоб» с «Положением рабочего класса в Англии» Энгельса. Но в отличие от борьбы английских промышленных рабочих XIX века, борьба обитателей трущоб Дурбана и Кейптауна, бразильских фавел, венесуэльских барриос – это борьба людей, занятых в неформальном секторе экономики. Миллионы обитателей «планеты трущоб» работают не на фабриках и заводах, а мусорщиками, рикшами, разносчиками еды и старьевщиками. Поэтому «вызов трущоб» следует понимать как вызов политический – это и вызов для левых, но он же может стать частью вызова капиталистической системе. Дэвис ставит вопрос о том, способны ли жители мегатрущоб к самоорганизации и есть ли у них прогрессивный потенциал?Ведь когда жители трущоб разного этнического происхождения и религиозной принадлежности организуются, то они в некоторых случаях поддерживают правые реакционные организации, как, например, действующую в индийском мегаполисе Мумбаи индуистскую националистическую Шив Сена. В статье же пойдет речь о типологически сходных организациях, имеющих прогрессивный, отчетливо левый характер. Их борьба – это прежде всего борьба за то, что Анри Лефевр и вслед за ним Дэвид Харви называют «правом на город» – право на доступ к жилью, земле, воде, электричеству.

(виступ на Ліберті Плаза перед учасниками акції «Захоплюймо Волл-Стріт» 9 жовтня 2011, Нью-Йорк)

Не залюблюйтеся в себе, й у ту чудову мить, що її сьогодні переживаємо. Карнавали обходяться дешево – справжня оцінка буде наступного дня, коли ми побачимо, наскільки змінилося наше повсякденне життя. Полюбіть важку і терплячу працю, ми – тільки початок, геть не кінець. Наше головне послання: табу знято, ми не живемо в найкращому з можливих світів, ми навіть можемо й мусимо помислити альтернативи. Попереду довгий шлях, і незабаром нам доведеться поставити справді складні питання – не про те, чого ми не хочемо, а про те, чого ми хочемо. Що соціальні організації можуть запропонувати замість наявного капіталізму? Якого нового типу лідерів ми потребуємо? Ясно, що альтернативи ХХ століття не спрацювали.

Зростання цін на продукти, неконтрольовані погодні умови, перевороти і повна проблем планета.

Що звичайний буханець хліба може розказати нам про світ?

Набагато більше, ніж можна собі уявити. З одного боку, цей буханець можна розглядати як важливу пробу, взяту з самого серця невблаганної глобальної економіки. Під іншим кутом зору він може викрити серйозні хиби світової політики, включно з першопричинами Арабської весни, що перейшла в літо обурення.

Ви тільки подумайте: від червня 2010 р. по червень 2011 р. світові ціни на пшеницю майже подвоїлись. Для багатьох місць на цій планеті це означає повну катастрофу. В ці місяці у відставку пішли декілька урядів, піднялись повстання в містах від Бішкеку (Киргизстан) до Найробі (Кенія) і, що найбільш тривожно, розпочалися три нових війни в Лівані, Ємені та Сирії. Навіть на єгипетському Синайському півострові племена бедуїнів повстали проти тимчасового уряду в державі і при цьому організували власні озброєні дорожні пропускні пункти.

У кожній з цих ситуацій першим подразником чи принаймні одним з подразників стала ціна того ж таки буханця. І якщо ці перевороти не були «конфліктами ресурсів» в строгому значенні, то їх можна розглядати як бунти, спровоковані хлібом.

Роман Роздольський (1898-1967) – імовірно, найбільш відомий у світі український марксист, що так і лишається майже невідомим у себе на Батьківщині. З юних років учасник соціалістичних гуртків, у віці 22 років стає співзасновником Комуністичної партії Східної Галичини (згодом Комуністичної партії Західної України) і першим головою її Тимчасового ЦК. Підтримував українізаторську течію О. Шумського в комуністичній партії радянської України і не підтримував сталінських чисток Лівої опозиції, пізніше, після виключення з КПЗУ, співпрацюючи з троцькістським рухом. Учасник антифашистського опору, в’язень Освенциму під час війни, а після – через маккартистські репресії – лишається незалежним дослідником у США. Світову славу здобув фундаментальним дослідженням «Створення “Капіталу” Маркса”» («Zur Entstehungsgeschichte des Marxschen “Kapital”»). Інша видатна робота - «До національного питання. Фрідріх Енгельс і проблема “неісторичних” народів» (1934, «Friedrich Engels und das Problem der “geschichtslosen” Völker»). Часом публікувався під псевдом Т. Прокопович.

Стаття, яку ми пропонуємо читачам «Спільного», є безпосередньо дотичною до цієї останньої розвідки. І раніше, і зараз, витягуючи окремі цитати, антикомуністи полюбляють демонструвати «антисемітизм», «расизм», «слов’янофобію» та інші гріхи Маркса і Енгельса, сором’язливо замовчуючи, що ХІХ ст. зовсім не було епохою переможної політкоректності і навіть дійсно недолугі вислови засновників марксизму нічим особливо жахливим не вирізнялися на загальному інтелектуальному фоні того часу. Звісно, згадки «реакційної ролі» «неісторичних» народів (включно з українським) у статтях Енгельса є одним з перших місць для подібної критики. Однак прискіпливе дослідження розвитку його аналізу національної проблематики в контексті революційної боротьби з російським царизмом – «жандармом Європи» – розбиває міф про нібито свідому «українофобію» Маркса і Енгельса. Роман Роздольський переконливо доводить, що погляди Енгельса були прогресивними для свого часу навіть у такому віддаленому від магістралей європейської політики та інтелектуальних дискусій «українському питанні».

Чем объясняется слабое знание географии большинством американцев? Тем, что оно не имеет практической пользы. Средняя продолжительность оплаченного отпуска в США составляет 13 дней. Из них государством гарантированы 0. Остальные, то есть все, определяются торгом с работодателем. Четверть американцев вовсе не берут отпуск в течение последних нескольких лет. Поэтому единственный до пенсии месяц путешествий по миру часто представляет собой ритуал перехода между двумя ключевыми фазами жизни: окончанием учебы в университете и поступлением на первую «взрослую» работу. В России отпуск ценится куда выше, но в этом году от него отказались уже 11%. В Южной Корее в 2003 году средний летний отпуск составлял… чуть больше 4 дней. Вот он, стальной ключик к «азиатскому чуду». Как раз четыре ночи подряд считаются Всемирной организацией туризма минимальным сроком, заслуживающим названия «отпуск». Кто может сказать, что у южнокорейских работников нет отпуска? Данные по Китаю весьма расплывчаты. По словам одной китайской собеседницы, живущей в Италии: «Это здесь отпуска, выходные, праздники… У нас работают каждый день, иначе теряешь доход». Верится без труда. Далее по странам: от Японии с ее 15 днями (при 7 неиспользованных в среднем), минуя 27 немецких дней (при 2 неиспользованных), до Франции с 38 днями (при 2 неиспользованных).

Размытие границ между трудом и отдыхом

Логика вполне ясна: там, где у власти в 1970 – 1980-х были социалисты или социально ориентированные партии, а профсоюзы по-прежнему составляют некоторую силу, люди отдыхают больше. Отдельная история — праздничные дни. Но сейчас речь об отпуске. В России работникам законодательно гарантированы 28 дней. Крупный бизнес и его проводники в правительстве уже несколько лет пытаются увеличить рабочую неделю и снизить нормативы отдыха отнюдь не из ненависти к советскому прошлому. Их намерения куда более прагматичны: заставить производить больше, одновременно сократив нерентабельную «социалку». Того же страстно желают их аналоги и единомышленники во всем остальном мире: в Англии, Германии и далее по списку. В нынешнем раскладе политических сил гарантии на отдых сохраняются. Пока. Но даже положенные дни большинство проводит отнюдь не по-советски. И чем выше в секторе конкуренция за рабочие места, тем ближе опыт российских работников к американским.

24 серпня 2010 року на ранчо у мексиканському місті Сан-Фернандо було знайдено тіла 72 мігрантів із різних країн Центральної Америки, убитих бандою наркоторгівців, відомих як Los Zetas. Усі вбиті — 58 чоловіків і 14 жінок — прямували до кордону з Техасом, який знаходиться за 160 кілометрів від Сан-Фернандо. За словами єдиного, хто вижив – 18-річного юнака з Еквадора, – групу мігрантів схопили наркоторгівці і намагалися змусити працювати на них; коли ж викрадені відмовилися, їх застрелили.

Ці тексти різних авторів — своєрідні епітафії не лише 72 загиблим, а й усім тим, хто щодня гине при відчайдушних і безнадійних спробах знайти краще життя для себе і своїх близьких по інший бік кордону США.

№ 66. Хорхе Антоніо Сальгадо Бустільйо

Авторка – Даніела Пастрана

У картці, виданій міністерством закордонних справ твоєї країни, написано: «Батьки не можуть приїхати (по тіло) через бідність і похилий вік».

Твоя тітка Неслі була тією, хто здав аналізи крові, щоб ідентифікувати тебе. Її обличчя на фотографіях – це обличчя людини, яка не перестає усвідомлювати абсурдність твоєї смерті. Вона повідомила пресі, що ти вийшов із Гондурасу наприкінці липня разом із сусідом і сусідкою, про долю яких нічого не відомо, і що востаннє говорила з тобою на початку серпня. Тобі було 22 роки, коли ти пішов. У своєму селищі Койолес, у муніципалітеті Оланчіто, що на півночі Гондурасу, ти був водієм таксі. Але ти переситився убогістю твоєї країни, яка має 112,5 квадратні кілометри площі і 7,8 мільйонами жителів.

Оскільки я не знаю тебе, я уявляю тебе схожим на Оскара, смаглявого 19-річного юнака, гондурасця, як і ти, з яким я познайомилась у травні 2007 року на станції Ріо-Бланко, у Веракрус. Разом із десятками центральноамериканців він чекав слушного моменту, щоб скочити на поїзд, який наблизив би його до пункту призначення. Це була його друга спроба. Уперше, рік тому, його схопили одразу після того, як він ступив на землю США, і наказали повернутись додому. «Для мексиканців усе просто, їх лишають поряд із кордоном, ми ж маємо проходити увесь шлях із самого початку», – сказав мені він, а Педро Антоніо, «койот», який вів групу з семи осіб без документів, додав із єхидством: «Ви обурюєтесь, але в нас немає вибору. Якби в нас був той мінімум, який ви маєте в Мексиці, ми б не емігрували».

Тому що у твоїй країні, Хорхе Альберто, ВВП на душу населення складає 3,8 долара, що становить чверть цього показника моєї, зовсім небагатої, країни.

Тому що один із трьох нелегалів, які приходять до Мексики, аби потрапити до США, – гондурасець.

І тому що твоя трагедія й трагедія ще 71 людської істоти, убитих у Сан-Фернандо, була описана в молитві священика Хуана Анхеля Лопеса, промовленій у той день, коли ти повернувся на батьківщину у сірій труні: «Такі ж обличчя ми бачимо, коли йдеться про війну і повертають додому солдатів, які загинули в бою… Це наші брати-гондурасці, яких ми втратили у війні з голодом і бідністю».

Ярина ОДИНАК

Про те, скільки наших співвітчизників, не знайшовши гідного місця під сонцем на батьківщині, залишають Україну і їдуть на чужину гнути спину на будівництвах і плантаціях, кидають власних дітей і старих батьків, аби забезпечити їм існування, доглядаючи чужих, у нас сперечаються давно. Трудова міграція українців – поширена тема дискусій не лише в засобах масової інформації, а й серед простих людей, які мають до цього якесь відношення. Як не дивно, серед останніх частіше обговорюється не стільки те, чому українці повинні шукати заробіток в чужій країні, а те, яку ціну платять ті, хто полює на долари, євро чи злоті.

Занедбані прикордонні міста Галичини із назавжди спорожнілими фабрикам і заводами, які колись працювали більше, ніж на повну потужність, в них молодь хизується італійським одягом, шведською чи німецькою технікою та їсть макарони польського виробництва. Більшість знає, що означає не бачити матері і батька і по десять років. Багато хто з них приймає як нормальний стан справ те, що набагато вигідніше поїхати на закупки в супермаркет до Польщі, ніж в своє місто.

Інтерв’ю з Девідом ҐРЕБЕРОМ, спеціалістом у галузі економічної антропології. Розмовляв Філіп Пілкінгтон.

Філіп Пілкінгтон: Розпочнімо. Більшість економістів стверджує, що гроші винайшли для того, аби замінити бартерну систему. Ви ж дійшли цілком інших висновків, я не помиляюся?

Девід Ґребер: Так, ця розповідь, якої нас учать, «як було за царя Панька» – це байка.

Вона дійсно заслуговує саме такої приказки, адже відповідно до цієї теорії всі ділові операції відбувалися за бартером. «Знаєш що, я дам тобі двадцять курчат за ту корову». Або три вістря стріл за ту шкіру бобра чи що ти там маєш. Це створювало певні незручності, тому що твій сусід, можливо, зараз не потребує курчат. Тому треба вигадати гроші.

Згадана історія бере свій початок щонайменше від Адама Сміта та є свого роду базовим міфом економічної теорії. Оскільки я антрополог, а ми, антропологи, давно знаємо, що це міф, просто тому, що якби існували такі місця, де б відбувалися щоденні операції на кшталт «я дам тобі двадцять курчат за ту корову», то до цього часу ми б знайшли бодай одне-два таких місця. Тим не менше, люди досі марно шукають, починаючи з 1776 року, коли вперше вийшов у світ «Добробут націй». Але якщо задумаєшся над цим хоча б на секунду, то не здаватиметься дивним, що ми так нічого й не знайшли.