Commons/Спільне

Тамара ЗЛОБІНА

Напередодні заідеологізованих травневих свят Леся Хоменко, учасниця групи Р.Е.П., представила власний проект у київській галереї “Колекція”. У виставці “Очевидець” художниця “презентує інший тип героя ВВВ зі спогадів свого дідуся” (30 квітня – 13 травня).

Анастасія РЯБЧУК

(початок) (продовження статті)

Вступ: робітничий клас після комунізму

Після руйнування Берлінської стіни та розпаду СРСР стало модно говорити не лише про смерть комунізму, а й про смерть робітничого класу. На початку 1990-х відомі соціологи Ульрих Бек[1] та Ентоні Ґіденс[2] заявили, що клас як соціяльна категорія перестав відігравати будь-яку роль у сучасних суспільствах, а 1996 року у Великобританії вийшла монографія Яна Пакульського і Малколма Вейтерса під назвою «Смерть класу»[3]. Звісно,  робітники нікуди не зникли – вони і далі шиють нам одяг, складають докупи наші автомобілі, будують нам житло, видобувають вугілля і вантажать судна (до того ж, останніми роками пролетаризації зазнає дедалі більше представників дрібної буржуазії чи так званих середніх класів – на противагу ранішій тенденції «обуржуазнення» робітників[4]). Однак особливістю наукових дискусій про становище робітничого класу в сучасних суспільствах є те, що наукова складова (визначення, класифікація, кількість і головні характеристики робітників у суспільстві) є другорядною, порівняно з політичним питанням щодо революційного потенціялу цього класу. Тобто питанням, яке імпліцитно присутнє в усіх дослідженнях, є не те, чи існує сьогодні робітничий клас як такий, а радше – чи здатний він суттєво змінити хід історії. (more…)

Анастасія РЯБЧУК

(продовження) (початок статті)

«Особливо ми, комуністи, позаяк живемо поруч з робітниками, знаємо їхні потреби і маємо реалістичне уявлення про їхнє становище»

Переходячи до сучасних британських досліджень робітничого класу з перспективи «культурного повороту» у марксизмі, варто зазначити, що автори дедалі рідше ідентифікують себе як марксисти (натомість щораз важливішим стає доробок Бурдьє), хоча звернення до класового аналізу і передбачає добру обізнаність з марксистською соціологічною традицією. До того ж, вони майже ніколи не є комуністами у сенсі партійної належности, але відкрито виражають свої ліві погляди і певний сум щодо відсутности великої об’єднавчої сили, яка захищала б інтереси робітників. Так, Беверлі Скеґс (авторка «Формування класу та ґендеру») на запитання про політичні орієнтації відповіла:

Однозначно феміністка і однозначно ліва! Однак проблемою є те, що ми втратили політичні партії, які були лівими у Великобританії. Ми також не маємо формальної лівої публічної культури. Хоча фактично всі мої знайомі ідентифікували б себе як ліві, це досить бездомна позиція. І це мене непокоїть, бо якщо ми лише критикуємо, це не дуже продуктивно[26].

(more…)

Роман ПІЩАЛОВ

Я був на виставці «Погляди» в Центрі сучасного мистецтва, який розташований на території Києво-Могилянської академії (вул. Г. Сковороди, 2). Анонсована як «виставка політичного мистецтва», вона представила роботи художників, об’єднаних у ґрупу «Худрада». Загальне враження від експозиції залишилось таке, що художники взялися за формулювання чи висвітлення проблем, всю складність яких вони до кінця не усвідомили, а відтак не змогли ні чітко сформулювати їх, ані вирішити (якщо, звичайно, таке завдання вони перед собою взагалі ставили). Два десятки представлених на виставці робіт нагадували якісь відходи… ні, навіть не самих витворів мистецтва, а ідей, до того ж не зовсім ориґінальних. Відходи чужих ідей.

Мені здається, що, коли берешся за політичне мистецтво, важливо не втрачати пильність і слідкувати за тим, щоб на шляху, незалежно від напрямку руху (чи від мистецтва до політики, чи навпаки), не тільки не розгубити властивостей одного, не набувши властивостей другого, але зробити так, аби витвір політичного мистецтва демонстрував гармонійне поєднання елементів одного й другого. Інакше виходить або шалена пропаґанда, або безформні згустки напівнатяків і напівжестів. Це тим більше важливо для художників, які зараховують себе до продовжувачів «лівої» традиції (а я розумію, що художники «Поглядів» вважають себе саме такими).

(more…)

Щоразу, читаючи про 1968-й рік і загалом про ті часи, я відчуваю сильну ностальгію – або, скоріше, жаль, що не жив у в ту пору або що в наш час не відбувається чогось подібного. Здавалось би, проблем нітрохи не менше: Ірак як повторення В’єтнаму, економічний колоніалізм як повторення колоніалізму класичного, криза 2008-present як повторення кризи 1967-го (яка, до того ж, була меншою за масштабами) – однак відсутність будь-якого руху, що був би хоч трохи подібним до руху 1960-х у цілому, як мінімум, Західному світі. Тоді – численні організації, кожна з яких спершу бореться за вирішення окремих проблем – і всі вони РАПТОМ резонують в одну велику історичну подію. Зараз – свідомі спроби об’єднання, які не можуть вилитись у щось більше за окремі акції, приурочені до конкретних дат або пов’язані з окремими подіями.

Мемуари Везермена

Нещодавно у США вийшла книга “Underground” Марка Рудда, котрий був одним з чільників захоплення Колумбійського університету з антивоєнними й антирасистськими вимогами. Потім, несподівано для себе, він став одним із фактичних лідерів радикальних Weathermen, які сім років пробули в підпіллі, закладаючи вибухівку і підриваючи державні установи (але жодного разу не поранивши людину!), і яких влада так і не змогла впіймати. Раніше я пробував читати теорії та формальну історію руху 1960-х – але все залишалося незрозумілим, а часто і нудним. У цьому випадку – читаю книжку запоєм і рекомендую тим, хто знає англійську, скачати і прочитати. Тим, хто не знає – сподіватись на переклад. Правда, російська “Ультракультура” наказала довго жити, а хто ще може таке перекласти бодай російською (про українську мовчимо) – не знаю. (more…)

“У головах більшості людей, особливо тих, хто займається суспільними науками, присутня дихотомія, яка мені видається смертельною, а саме: розкол між scholarship і commitment, між тими, хто присвячує себе науковій роботі, використовуючи наукові методи і адресуючи свої праці іншим вченим, і тими, хто вступає в бій, виносить свої знання за межі наукового співтовариства. Це протиставлення – штучне. Насправді треба бути незалежним вченим, який працює за правилами scholarship, щоб продукувати ангажоване, легітимно ангажоване знання, і вводити це знання у бій,» – говорив Бурдьє на зустрічі вчених з профспілковими діячами в Афінах. Документальний фільм про П’єра Бурдьє «Соціологія – це бойове мистецтво» (Sociologie est un sport de combat) також апелює до тематики бою, боротьби, конфлікту як необхідної передумови для будь-яких суспільних перетворень. Соціолог не може бути нейтральним спостерігачем і тим більше його роль не може бути відірваною від нагальних питань сучасного світу. Навпаки, своєю науковою діяльністю він сприяє кращому розумінню соціальних проблем і займає активну позицію для їхнього вирішення.

П’єр Бурдьє – один з найвидатніших соціологів ХХ століття. Його праці перекладені десятками мов світу і чимало з них доступні в інтернеті. На прохання колег та студентів нижче даю посилання на  скани книг Бурдьє англійською і французькою мовами (російською мовою раджу заглянути на сайт, присвячений П’єру Бурдьє: http://bourdieu.name/ , а також сайт з уривками з його книг і публіцистичними статтями, зокрема його критикою неолібералізму:  http://www.situation.ru/app/aut_t_266.htm) Тим, хто читає французькою і цікавиться політичними поглядами Бурдьє, особливо раджу книгу Interventions politiques (1960-2000).

Настя Рябчук (more…)

“Підпілля” – так називаються мемуари Марка Радда, що нещодавно вийшли у світ та стали загальнодоступними в мережі обміну лінками на літературу – Гігапедія. Марк Радд - голова осередку SDS (Студентів за демократичне суспільство) у Колумбійському університеті, найчисельнішій організації нових лівих США у 1960-х років. Один з лідерів легендарного захоплення п’яти будівель Колумбійського університету 1968 р. та “Днів гніву” у Чікаго, 1969 р. Співзасновник фракції “везерманів”/”синоптиків” (Weathermen) у SDS, що згодом трансформувалася в підпільну організацію The Weather Underground. Після семи років підпілля він здався владі у 1977 р. і лише зараз вирішив викласти спогади про свою політичну діяльність.

Скачати книжку можна тут (для отримання лінку необхідна реєстрація), а нижче пропонуємо читачам невеличку, але елегантну рецензію на відому документальну стрічку присвячену “везерманам” – «The Weather Underground»; режисери – Сем Грін і Біл Сігіл; 2002 рік. Автор - Ромашка.

You don’t need a weatherman to know which way the wind blows… (Тобі не потрібен синоптик, щоб знати куди дме вітер) – Bob Dylan, співак.

There’s no way to be committed to non-violence in one of the most violent societies that history has ever created. I’m not committed to non-violence in any way. (Неможливо бути відданим ненасильницькій тактиці в одному з найбільш насильницьких суспільств в історії людства. Я жодним чином не вірю в ненасильство). – Bernardine Dohrn, член Weather Underground.

(more…)

Влад СОФРОНОВ

Ривка Бар Зохар «Вальс с Баширом»: показательный случай соучастия израильской культурной индустрии в израильском апартеиде.
Ryvka Bar Zohar
Waltz With Bashir: A Case Study on the Complicity of the Israeli Cultural Industry with Israeli Apartheid

Rethinking marxism

В статье проводится параллель между расистской и милитаристской политикой государства Израиль и его же культурной дискриминацией палестинского меньшинства. Рассматривается собравший много международных призов анимационный фильм израильского режиссера Ари Фольмана «Вальс с Баширом» и показывается как там за видимостью изображения драмы израильского солдата скрыт один из видов государственной пропаганды (пусть даже не сознаваемой самим режиссером). Для нас пример анализа такой связи искусства и государственной пропаганды в последнее время становится все актуальнее – в связи с все чаще появляющимися махровыми образчиками такого «искусства» в пространстве российской культуры.

(more…)

Орест Цебрій

Показ відбудеться 24 травня о 20:30 на місці незаконної забудови на Гончара 17-23. Провідні ангажовані художники з України та Росії надали для проекту-сателіту виставки «Погляди» свої відео-арт роботи для демонстрації їх на паркані варварської забудови. Акція пройде в знак солідарності з боротьбою киян проти незаконних забудов.

Проект «Відео на паркані» – наявний приклад приєднання мистецтва до протистояння механізмам придушення соціального активізму, що практикуються в Україні. На знак солідарності з боротьбою киян проти незаконних забудов художники презентують частину виставкового проекту на одному зі скандальних парканів столиці. 24-го травня, у неділю, о 20:30 відбудеться показ відео-арту, що супроводжуватиметься виступами художників та активістів.

(more…)

“Політична критика” – це польське видання, що поставило собі за мету відродити традицію польських ангажованих інтелектуалів. Тепер це вже найбільший форум для обговорення актуальних соціальних та політичних проблем Польщі за участю інтелектуалів, митців та активістів зі своїм видавництвом та мережею дискусійних клубів. Видавнича діяльність “Політичної критики” поширюється від публікації актуальних польських авторів до перекладу таких західних інтелектуалів, як С. Жижек, Джудіт Батлер, Джорджо Агамбен та ін. Головним редактором видання є Славомір Сєраковський, колишній аспірант Ульріха Бека. Нещодавно Сєраковський приїзджав до Києва на запрошення Центру дослідження візуальної культури.

Зі Славоміром Сєраковським розмовляв Цезарій Міхальський

Цезарій Міхальський: Капіталізм переживає кризу, яку дехто порівнює із    Великою депресією 1929 року, а дехто вважає навіть серйознішою. Крім того, це криза ніби точно за Марксом, адже вона спричинена не якимись терористами чи паліями машин, а суперечностями самого капіталізму, що заплутався у власних штанях. Тим часом лівиця ніколи не була такою слабкою як сьогодні, як в політичному, так і в програмному плані. Те саме відбувається і в Польщі, що за часів кризи зазнала соціального обвалу, але він може ще й поглибитись, що зазвичай трапляється на периферії капіталізму. Проте в нас лівиця конає. Профспілки, що колись були сильними, тепер замість того щоб страйкувати, захищаючи права працівників корабельні викидають звідти людей; політична лівиця увійшла до свого періоду «Конвенту св. Катерини» [позапарламентський блок правих партій та профспілок, створений 1994 р. – прим. пер. ], їй теж бракує програмних засад.

Славомір Сєраковський: Коли ти зазначив, що Польща – це периферія капіталізму, то вже наполовину відповів на своє питання. Зробити маргінальною лівицю тут легко власне тому, що капіталізм відносно свіжий, він з’явився після падіння комуністичного блоку, що викликало в нас безпідставний ентузіазм. Ситуація полягала в тому, що була якась настирливість щодо побудови капіталізму. В нас не було часу на дискусії, адже нам треба було наздогнати Захід. В ім’я звільнення від комунізму в нас погоджувалися навіть на напіврабство, аби тільки під капіталістичним знаменом. У нас західноєвропейські стандарти в царині захисту прав робітників чи перерозподілу капіталу називали «євросклерозом», а наше посткомуністичне здичавіння із гордістю виставляли якимось доказом нашої життєздатності, свіжості та молодості. І сьогодні, замість того щоб робити з Польщі Європу, ми робимо з Європи Польщу, занижуючи зарплатню і стандарти праці, погоджуючись гарувати за копійки та поза профспілками.

(more…)