Пітер ГЕЛДЕРЛУС

Я міг би витратити чимало часу, розповідаючи про  невдачі ненасильства. Натомість, можливо, варто поговорити про успіхи ненасильства.  Пацифізм навряд був би привабливим для своїх прихильників, якби ця ідеологія не мала історичних перемог. Типовими прикладами є незалежність Індії від британського колоніального панування, обмеження на гонку ядерних озброєнь, рух за громадянські права 1960-х років, і рух за мир під час війни проти В’єтнаму [1]. І хоча масові протести 2003 року проти вторгнення Сполучених Штатів до Іраку ще не проголосили переможними, активісти ненасильницького спротиву їх радо вітали. [2]

Існує єдина модель історичних маніпуляцій та вибілювання доказів у кожному конкретному випадку перемоги, заявленому активістами ненасильницького спротиву.  Пацифістська позиція з необхідністю означає, що успіх є наслідком пацифістської тактики – і виключно пацифістської тактики, тоді як решта з нас вірить, що зміни є наслідком усього спектру присутніх у будь-якій революційній ситуації тактик, за умови, що вони застосовані ефективно.  Через те, що жоден значний соціальний конфлікт не виявляє одноманітності тактик та ідеологій, інакше кажучи, у всіх подібних конфліктах проявляються пацифістські тактики і, безперечно, непацифістські тактики, пацифістам залишається або переписувати історію, яка не підтверджує їх ідей, або ж, навпаки, перекласти провину за свої невдачі на насильницьку боротьбу, що мала місце у той же час [3].

Иван ОВСЯННИКОВ

Тема сектантства, этой дурной болезни, буквально разъедающей постсоветскую левую, является предметом навязчивой рефлексии той (к сожалению, немногочисленной) части современных социалистов и коммунистов, которая вообще способна к критике и самокритике. Анекдотический образ оторванного от жизни начетника, живущего в мире идеологических абстракций и псевдоисторических мифов; не менее анекдотические истории бесчисленных расколов и свар на фоне перманентного бессилия стали неотъемлемой частью левацкого фольклора, а также источником пессимизма для тех левых, кому их собственная деятельность представляется чем-то большим, чем просто разновидностью групповой психотерапии. Итак, что же такое сектантство? Каковы социальные предпосылки этой формы квазирелигиозного сознания? Наконец, есть ли перспективы у российского левого движения?

На теренах колишнього СРСР досі не вщухають суперечки щодо окремих дій більшовиків 90-літньої давнини. Ліберальні діячі регулярно нагадують своїм лівим опонентам, зокрема, про обмеження низки ліберальних прав і свобод для окремих категорій громадян, здійснене більшовиками під час Громадянської війни. Найчастіше в цьому контексті згадується "Філософський пароплав", на якому було вислано з Радянської Росії "цвіт національної інтелігенції". Цей аргумент використовується досі, незважаючи на те, що сьогодні кожен охочий може ознайомитися з творчим спадком пасажирів того судна і самостійно оцінити вагомість їх внеску до скарбниці світової культури. Не береться до уваги й те, що "Філософський пароплав" відправляли представники конкретної політичної сили, тоді як відповідати за їх дії нерідко змушують "неавторитарних лівих", з чиїми ідейними попередниками в ті роки більшовистський уряд розправлявся значно жорстокішими методами.

Між тим, історія знає й інший пароплав. Його відправляв приблизно в той же час ліберально-демократичний уряд США - країни, де з тих пір формально не змінилась ані конституція, ані базові ідейні засади. Йдеться про пароплав Buford, на борту якого в 1919 році зі Сполучених Штатів вислали "небажаних осіб" - анархістів, соціалістів, пацифістів і робітничих активістів.

Володимир АРТЮХ

Рецензія на книгу Онфре М. Трактат атеології. Фізика метафізики. – К.: Ніка-Центр, 2010. - 216 с.

У видавництві «Ніка-центр» вийшла чергова книжка, що заслуговує стати бестселером, – «Трактат атеології» Мішеля Онфре (в перекладі А. Рєпи). Справді, оригінальне французьке видання (2005 р.) деякий час займало верхні позиції в національних книжкових рейтингах. Інтелектуальна ситуація у Франції сприяла цьому, адже дискусії про секуляризм та роль релігії в суспільстві там на порядок гарячіші, ніж в Україні. В нашій же ситуації мовчазного прийняття клерикалізації суспільства книга Онфре виглядає химерним осколком вільнодумства. Тим більше вселяє надію те, що презентував цю книгу в Україні сам французький філософ, який приїхав на запрошення Центру візуальної культури НаУКМА та виступив з доповіддю на конференції «Привид бога». Ця конференція, організована тим же ЦВК, – чи не єдиний за останні роки захід, покликаний серйозно проаналізувати виклики клерикалізації в Україні та в світі.

Прогнозована катастрофа, яку старанно заклинають, позбавляючи конкретного життєвого значення на користь абстрактної натуралізованої необхідності, економічна криза ставить питання для тих, хто ще має можливість слухати. У медіа-просторі слово «криза» набуває ідеологічного поняття, яке виїдає її технічне значення, «криза» стає абстрактним негараздом, досадною дрібницею, над якою для здоров’я краще пожартувати. «Кризу» пов’язують із якимись смертними гріхами на зразок жадібності та зажерливості, вона стає майже єгипетською карою. Намагаються не згадувати, що йдеться про економічне явище, явище економіки капіталістичної і капіталізму нео-ліберального ізводу. Це мить небезпеки, яка дає можливість вловити ту картину минулого, яка з’являється в діалектичному образі. Мить небезпеки, за якою новий виток економічної гонитви або системний хаос, стабілізуюча перебудова економічної системи або перегрівання всіх потужностей, соціалізм або варварство?]]> http://commons.com.ua/archives/7768/feed 0 http://commons.com.ua/archives/7274?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d0%25b4%25d0%25b5%25d0%25b2%25d1%2596%25d0%25b4-%25d0%25b3%25d1%2580%25d0%25b5%25d0%25b1%25d0%25b5%25d1%2580-%25d0%25b1%25d0%25be%25d1%2580%25d0%25b3-%25d1%2596%25d1%2581%25d1%2582%25d0%25be%25d1%2580%25d1%2596%25d1%258f-%25d0%25bf%25d0%25b5%25d1%2580%25d1%2588%25d0%25b8%25d1%2585-%25d0%25bf%25e2%2580%2599%25d1%258f http://commons.com.ua/archives/7274#comments Mon, 07 Sep 2009 12:46:33 +0000 romawka http://commons.com.ua/?p=7274 http://commons.com.ua/archives/7274/feed 3 http://commons.com.ua/archives/6604?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d0%25ba%25d0%25bb%25d0%25b0%25d1%2581%25d1%2581-%25d0%25ba%25d0%25be%25d1%2582%25d0%25be%25d1%2580%25d0%25be%25d0%25b3%25d0%25be-%25d0%25bd%25d0%25b5%25d1%2582 http://commons.com.ua/archives/6604#comments Sat, 25 Jul 2009 08:55:34 +0000 Jerzy http://commons.com.ua/?p=6604 Владимир ИЩЕНКО

Старый и новый средний класс

Заводя речь о «среднем классе», следует понимать, что это очень противоречивое понятие, хотя и часто используемое. Под одним термином объединяются довольно разные группы и даже классы (в более строгом значении этого слова). Прежде всего, выделяют «старый» и «новый» средний класс. «Старый средний класс» - это мелкие торговцы, лавочники, ремесленники, фермеры, то есть традиционная мелкая буржуазия, сами себе хозяева, которые не нанимаются ни к какому работодателю. Но и сами они чаще всего не имеют наемных работников, работая своими руками либо используя труд членов семьи, помогающих семейному предприятию или хозяйству.

Карл Маркс предсказывал, что с развитием капитализма мелкая буржуазия будет сокращаться: меньшая ее часть перейдет в крупные собственники, а большая часть, не выдерживая конкуренции с более эффективными крупными предприятиями, пополнит ряды пролетариата. В общих чертах этот прогноз оправдался. В странах Первого мира доля самозанятых в обществе неуклонно сокращалась, в особенности после Второй мировой войны и вплоть до последней четверти ХХ века. (Возобновившийся рост числа «старого среднего класса» после неолиберального поворота 1970-х гг. – результат, прежде всего, массового применения аутсорсинговых схем, по которым наемных работников переводили на положение самозанятых. Лишенная социальных гарантий и защиты профсоюзов эта «мелкая буржуазия» в некоторых отношениях оказывается даже более угнетенной, чем рабочий класс).

Анна ЗАЙЦЕВА

Ольга Аксютина. «Если я не могу танцевать, это не моя революция!» DIY панк/хардкор сцена в России. Москва, «Нота-Р», 2008.

Эта давно ожидавшаяся книга – безусловно, первое столь подробное и хорошо иллюстрированное произведение про самоорганизующуюся DIY (do it yourself – «сделай сам») панк/хардкор сцену в России и на пост-советском пространстве. Она написана активной участницей описываемых практик и сообществ и представляет собой слегка дополненную и исправленную кандидатскую диссертацию по культурологии. Отдав во введении дань формальным признакам научности (разбор терминов, историографический обзор, методологическая база), автор искренне признается, что «участие в сцене» для нее важнее, чем ее изучение, а далее между делом оговаривается: «Я описываю, в общем, идеальную ситуацию». Эти две констатации во многом определяют содержание ее работы, теоретическую упаковку, способ подачи и отбора материала. Они же обусловливают и трудность в выборе подхода к ее оценке.

В книге нет ни слова ни о том, кому она адресована, ни какова позиция автора в научном сообществе и цели публикации этой работы. Мы очень мало узнаем и об отношениях автора с изучаемыми практиками и представленными людьми. Складывается впечатление, что автор намеренно избежала самопозиционирования и саморефлексии. Как мне кажется, это замалчивание объясняется пропагандистской программой, заложенной в книге : 1) доказать всему окружающему миру (в том числе, академическому, в котором представлялась диссертация и написанные по той же теме статьи и выступления), что панки – это не только вульгарный стереотип нигилистских грязных и пьяных подростков, у которых «нет будущего», панки бывают еще и вот какими (политически сознательными, без вредных привычек, создающими, а не разрушающими, подающими «пример», самоорганизующимися, борющимися с фашизмом, и т.п.); 2) следуя «политике примера», описываемыми образцами позитивных панков обеспечить приток в среду молодой крови, в частности, из числа «типа панков».

Іммануїл ВАЛЛЕРСТАЙН

Я створив у 1970-х роках термін «антисистемний рух», щоб мати формулювання для об’єднання двох історично й аналітично різних і, багато в чому, протилежних видів народних рухів – тих, які називалися «соціальними», й тих, які були «національними». Соціальні рухи розумілися передусім як соціалістичні партії та профспілки; вони прагнуть розвитку класової боротьби у кожній державі проти буржуазії чи роботодавців. Національні рухи – це ті, які борються за створення національної держави, або через поєднання окремих політичних одиниць, які вважаються частиною однієї нації (як, наприклад, в Італії), або відокремлюючись від держав, які певною нацією вважаються імперіями та гнобителями (наприклад, колонії в Азії й Африці).

Обидва типи рухів виникли в якості значних, бюрократичних структур у другій половині дев’ятнадцятого століття та посилились із часом. Обидва вони, загалом, приписували своїм цілям пріоритет над будь-якою іншою політичною метою – й особливо над цілями свого національного чи соціального супротивника. Часто наслідком цього було гостре взаємне засудження. Два типи рідко співпрацювали між собою в політичному плані, а якщо й робили це, то розглядали таку співпрацю як тимчасову тактику, а не ґрунтовний союз. Тим не менш, історія цих рухів від 1850 по 1970 виявляє ряд спільних рис.