Однак причина, з якої ми тут, полягає в тому, що ми вже по зав’язку ситі світом, де, щоби добре почуватися, достатньо вторинного використання бляшанок з-під Кока-коли, пожертви пари доларів на благодійність чи купівлі капучіно в Старбакс (1% відсоток йде на нужди третього світу). Після аутсорсингу праці й тортур, після шлюбних агентств, що вивели із зони видимості наш власний флірт, ми бачимо, що допустили відчуження власної політичної участі – ми хочемо її назад.

І раніше, і зараз, витягуючи окремі цитати, антикомуністи полюбляють демонструвати «антисемітизм», «расизм», «слов’янофобію» та інші гріхи Маркса і Енгельса, сором’язливо замовчуючи, що ХІХ ст. зовсім не було епохою переможної політкоректності і навіть дійсно недолугі вислови засновників марксизму нічим особливо жахливим не вирізнялися на загальному інтелектуальному фоні того часу. Звісно, згадки «реакційної ролі» «неісторичних» народів (включно з українським) у статтях Енгельса є одним з перших місць для подібної критики. Однак прискіпливе дослідження розвитку його аналізу національної проблематики в контексті революційної боротьби з російським царизмом – «жандармом Європи» – розбиває міф про нібито свідому «українофобію» Маркса і Енгельса. Роман Роздольський переконливо доводить, що погляди Енгельса були прогресивними для свого часу навіть у такому віддаленому від магістралей європейської політики та інтелектуальних дискусій «українському питанні».