Маленький смешной человечек, вечно сутулый, почти с горбом, с оттопыренными ушами и почти бесстрастный. Предмет страсти многих женщин и зависти, перемешенной со скрытым страхом, многих мужчин. Знакомитесь, его зовут Джулио Андреотти. Символ Власти второй половины ХХ века.
Андреотти с 1946 года бессменно являлся членом Конституционного собрания, а затем Палаты депутатов Италии. Став министров внутренних дел в 1954 году, он ни на минуту не покидал политический Олимп следующие 40 лет, фактически управляя Италией, тайно или явно. Италия – парламентская республика, и главной фигурой, де факто является премьер-министр. На этом посту Андреотти проработал шесть сроков. Седьмое его переизбрание было ознаменовано крупнейшим коррупционным скандалом в истории Италии.
В этой истории замешаны одновременно Правительство, Ватикан и Коза Ностра. «Дело Века» перевернуло политическую жизнь Апеннин с ног на голову. 110 политиков, крупных промышленников и банкиров попали под следствие и оказались в тюрьме. Андреотти же не счел эти «мелочи» даже достойными внимания.
Інтерв’ю з Юлією Нузбан, стажеркою Міжнародного кримінального суду (Гаага), магістром міжнародного права Університету Амстердама, членкинею Міжнародної Амністії в Україні з 2005 по 2009 роки. Розмовляла Тамара Марценюк.
- Як би Ви описали основні проблеми пенітенціарної системи в Україні?
- Українська пенітенціарна система налічує 183 установи та близько 146 тис. в’язнів. Їй характерне недостатнє фінансування, грубі порушення прав людини та невідповідність міжнародним стандартам. Рік за роком потреби установ виконання покарань та слідчих ізоляторів фінансуються менш аніж наполовину. Задекларовані правила не виконуються, а недостатньо чітка законодавча база не сприяє нормальному функціонуванню карної системи. Персонал часто зловживає своїм посадовим становищем, не вміє працювати із в’язнями та не знає вимог міжнародних стандартів. Натомість, спостерігається відтік кваліфікованих кадрів. Досі не завершено процес передачі управління пенітенціарною системою Міністерству юстиції України, про що неодноразово наголошували міжнародні організації. Але ж це зобов’язання український уряд мав виконати ще понад десять років тому (до кінця 1998 року) згідно із Висновком Парламентської Асамблеї Ради Європи N 190 (1995). Українська пенітенціарна система вимагає грунтовних та всеохоплюючих реформ, проте значною мірою досі залишається консервативною та закритою до змін. (more…)
Вступ Львова у неоліберальну епоху міського врядування можна безпосередньо пов’язати з підготовкою до Євро-2012, хоча це лише привід. «Це найбільший політичний та соціальний проект за 18 років незалежності України» – говорить Васюник (віце-прем’єр-міністр України в уряді Тимошенко) про Євро-2012, артикулюючи основну ідею для розвитку Львова у наступні кілька років.
Неолібералізм — відносно нова економічна модель, «м’який капіталізм», в основі якого лежить ідея про вивільнення індивідуальних підприємницьких свобод у рамках, встановлених міжнародними інституціями. Вільні ринки і вільна торгівля у поєднанні з сильним законодавством повинні створювати конкурентоспроможну економіку. Неолібералізм заохочує більшу продуктивність, індивідуальні чи корпоративні ініціативи та інновації. Не довіряючи здатності демократичної держави проводити ефективну економічну політику, неоліберали перекладають управління на експертів та еліти. Відбувається дерегуляція всіх галузей життя, з метою подальшого структурного регулювання — приватизації, скорочення соціальних виплат, збільшення гнучкості законів ринку праці. Всі людські дії переводяться у економічну площину, чим досягається руйнування соціальних солідарностей і колективних структур. Культивується своєрідний соціальний дарвінізм (виживання більш продуктивного, креативного та гнучкого), результатом якого стає війна всіх проти всіх. Не встиг — лишився за бортом. І неолібералізм переконує нас у тому, що той/та хто не встиг сам у цьому винен. (more…)
One of our editors, Volodymyr Ishchenko, interviewed by British newspaper “The Commune”
What was the society that existed before 1989-91, and was its collapse the historic victory of capitalism over communism?
There are a lot of rather boring discussions in the left-wing movement on “class nature” of USSR, whether it was “state capitalism”, a “degenerated workers’ state” or anything of this kind. Often a specific position on this question becomes a basis for founding political organisations and sectarian rivalry; often such discussions substitute for the real political actions necessary here and now. This is not to ignore this discussion at all, but to point out that it is not so important what exactly we call the Soviet society but what we think should and could have been done to improve it.
Was revolutionary action necessary or was it possible to push the Soviet nomenklatura to some progressive reforms? The answer to this question largely determines our attitude to the 1989 protests. With hindsight we can say that the 1990s neoliberal reforms were disastrous for the Ukrainian economy, culture and society in general. But should we consider the 1989 mass protests as just legitimating cover for privatising property by the part of the old Soviet elite? I would say no. Many people in Ukraine and in the USSR in general genuinely aspired towards some kind of democratic socialism with a “human face”, some even for a self-governing, libertarian socialism.
Щоразу, читаючи про 1968-й рік і загалом про ті часи, я відчуваю сильну ностальгію – або, скоріше, жаль, що не жив у в ту пору або що в наш час не відбувається чогось подібного. Здавалось би, проблем нітрохи не менше: Ірак як повторення В’єтнаму, економічний колоніалізм як повторення колоніалізму класичного, криза 2008-present як повторення кризи 1967-го (яка, до того ж, була меншою за масштабами) – однак відсутність будь-якого руху, що був би хоч трохи подібним до руху 1960-х у цілому, як мінімум, Західному світі. Тоді – численні організації, кожна з яких спершу бореться за вирішення окремих проблем – і всі вони РАПТОМ резонують в одну велику історичну подію. Зараз – свідомі спроби об’єднання, які не можуть вилитись у щось більше за окремі акції, приурочені до конкретних дат або пов’язані з окремими подіями.
Мемуари Везермена
Нещодавно у США вийшла книга “Underground” Марка Рудда, котрий був одним з чільників захоплення Колумбійського університету з антивоєнними й антирасистськими вимогами. Потім, несподівано для себе, він став одним із фактичних лідерів радикальних Weathermen, які сім років пробули в підпіллі, закладаючи вибухівку і підриваючи державні установи (але жодного разу не поранивши людину!), і яких влада так і не змогла впіймати. Раніше я пробував читати теорії та формальну історію руху 1960-х – але все залишалося незрозумілим, а часто і нудним. У цьому випадку – читаю книжку запоєм і рекомендую тим, хто знає англійську, скачати і прочитати. Тим, хто не знає – сподіватись на переклад. Правда, російська “Ультракультура” наказала довго жити, а хто ще може таке перекласти бодай російською (про українську мовчимо) – не знаю. (more…)
Nancy Frazer and Axel Honneth. Redistribution or regognition? A Political-Philosophical Exchange. London: Verso. 2003.
У цій книзі увазі читача представлено дискусію між Ненсі Фрейзер та Акселем Хоннетом про роль економічного та символічого чинників (перерозподілy матеріальних благ і визнання культурних відмінностей) у боротьбі за соціальну справедливість. “Визнання стало ключовим словом нашого часу, – пишуть вони у вступному слові до дискусії, – Гегелева стара ідея “боротьби за визнання” набуває нової привабливості за умов глобалізації капіталізму, прискорення транскультурних контактів, дріблення інтерпретаційних схем, плюралізації цінностей, політизації ідентичностей і відмінностей. Але, хоча тема визнання без сумніву є актуальною, її відношення до теми економічного перерозподілу залишається недостатньо теоретизованим”. З одного боку, ймовірно, що боротьба у символічній площині (навколо питань релігії, національних і расових поділів, гендерних і сексуальних ідентичностей) лишатиметься визначальною у найближчому майбутньому. З іншого боку, питання економічних нерівностей і справедливого перерозподілу матеріальних благ нікуди не зникли – навпаки, останніми десятиліттями ми спостерігаємо зростання нерівностей як на національному, так і на глобальному рівнях. Тому, боротьба за соціальну справедливість має враховувати як матеріальні, так і символічні аспекти. (more…)
Останні десятиліття країни колишнього “соцтабору” та “третього світу” переживають різкі соціальні, економічні та політичні зміни. Одним з негативних побічних ефектів цих змін є зростання соціальної нерівності та незахищеності населення. І хоча створення умов для повноцінної участі вразливих груп у суспільстві видається логічним рішенням проблем бідності та нерівності, на практиці як державна політика, так і приватні ініціативи, провокують соціальне виключення (ексклюзію) бідних та маргіналізацію значної кількості населення., посилюючи існуючу поляризацію замість того, щоб намагатися її подолати.
Однією з найпомітніших форм міської маргінальності у країнах, що розвиваються, є бездомність. Південно-африканський та український приклади, які аналізуються у цій статті, є прикладами “перехідних суспільств”, у яких спостерігається зростання нерівності, злочинності, захворюваності на ВІЛ/СНІД та туберкульоз, інших соціальних проблем. Обидві країни мають авторитарне минуле: Південно-африканська республіка (ПАР) до початку 1990-х років застосовувала політику апартеїду (расової сегрегації), а Україна до 1991 року була у складі Радянського Союзу. Це ускладнює прийняття демократичних рішень для вирішення соціальних проблем, бо чимало авторитарних практик відтворюються “за інерцією”. Водночас, приклади репресивної політики щодо маргінальних категорій населення можна побачити у багатьох інших країнах як “першого”, так і “третього світу”.
Відзначаючи 50-у річницю Кубинської революції британський часопис “Red Pepper” запропонував обмінятися думками, наскільки й досі ця подія важлива залишається актуальною для сучасного лівого руху. Що собою являє Куба? Нову, хоч і не безпроблемну, модель демократії чи жорстку однопартійну диктатуру? Яким чином вона розвиватиметься? Піде шляхом китайської моделі капіталізму, чи продовжуватиме надихати прогресивні ліві рухи Латинської Америки? Пропонуємо читачам Commons/Спільне переклад цієї цікавої дискусії.
Чому Куба – це важливо
Діана Рейбі
Сьогодні багато хто захоплений досягненнями Куби в галузі охорони здоров’я, освіти та спорту, проте стверджує, що вона має бути демократичнішою й провести ліберальні політичні реформи. За всього захвату, викликаного народно-революційними процесами в Венесуелі, Болівії та Еквадорі, а також творчим ферментом інших латиноамериканських суспільних рухів, Кубу відкидають, наче старий капелюх, нерелевантний або й (не приведи Господь!) сталіністський.
Сергей РЕШЕТИН
Юрій ГРИЦИНА
One of our editors, Volodymyr Ishchenko, interviewed by British newspaper 
Щоразу, читаючи про 1968-й рік і загалом про ті часи, я відчуваю сильну ностальгію – або, скоріше, жаль, що не жив у в ту пору або що в наш час не відбувається чогось подібного. Здавалось би, проблем нітрохи не менше: Ірак як повторення В’єтнаму, економічний колоніалізм як повторення колоніалізму класичного, криза 2008-present як повторення кризи 1967-го (яка, до того ж, була меншою за масштабами) – однак відсутність будь-якого руху, що був би хоч трохи подібним до руху 1960-х у цілому, як мінімум, Західному світі. Тоді – численні організації, кожна з яких спершу бореться за вирішення окремих проблем – і всі вони РАПТОМ резонують в одну велику історичну подію. Зараз – свідомі спроби об’єднання, які не можуть вилитись у щось більше за окремі акції, приурочені до конкретних дат або пов’язані з окремими подіями.
Відзначаючи 50-у річницю Кубинської революції британський часопис 
