Кирило ТКАЧЕНКО

Не лише останню працю, але й значну частину доробку Жижекa вирізняє особлива, притаманна лише йому, фрагментарність. «Насилля» містить вступ, шість розділів та епілог. Одні розділи можна читати цілком незалежно від інших, а подекуди навіть окремі, порівняно невеликі фрагменти тексту є цілком самодостатніми, і презентують хід певної думки від початку до кінця та незалежно від загального контексту. Така особливість тексту є не стільки концептуальною, скільки наслідком швидкого, імпровізативного темпу думки Жижека. Таким чином, окремі пасажі тексту набувають власного сенсу, автономного щодо тих інтенцій тексту, які надихнули автора на відповідні імпровізації. Навряд чи можна стверджувати, що така фрагментарність сама по собі є вадою. Зрештою, думки Жижека обертаються довкола тієї самої теми – насильство – у найрізноманітніших варіаціях.

Завдяки імпровізативності мислення Жижека його завжди цікаво читати, але чи дійсно його думка є при цьому оригінальною? Скидається на те, що в підсумковій перспективі зібранню його майстерних імпровізацій значною мірою бракує тривкої концептуальної основи. Приміром, висновки окремих імпровізацій Жижека не завжди узгоджуються між собою, і йдеться тут не про свідоме використання суперечностей, як в одного з улюблених авторів Жижека, Геґеля, – коли одне положення суперечить іншому, іноді навіть в межах одного речення, але не просто так, але маючи на думці якийсь додатковий смисл, який, мовляв, не зводиться до одного з полюсів суперечності. У суперечностях Жижека такі додаткові інтенції можна вгадати не завжди, іноді виникає підозра щодо хапливості та недостатньої уважності автора. Крім того, концепції, які Жижек використовує в «Насиллі», переважно запозичені в інших авторів, а не розвинуті ним самим – їх можна прийняти за архіімпульси до Жижекових імпровізацій. Таким чином, цей текст зіштовхує нас з уявною антиномією: чи полягає оригінальність філософського тексту в тому, наскільки його цікаво читати, наскільки блискучими є окремі його пасажі тощо, чи в тому, наскільки сильною є презентована ним теорія. Можна знайти безліч аргументів на користь як першої так і другої тези, але вирішити саму антиномію в принципі неможливо (значною мірою хибною є сама постановка питання). У випадку Жижека ця антиномія вписана в самий текст/теорію.

Марк ФІШЕР

В одній із ключових сцен фільму «Нащадки/Children of Men» Альфонсо Куарона 2006 року персонаж Клайва Оуена, Тео, приходить в гості до свого товариша до електростанції Беттерсі, яка на той момент являє собою своєрідне поєднання державної установи та приватної колекції. Культурні надбання – «Давід» Мікеланджело, «Герніка» Пікассо, Пінкфлойдівське надувне порося – зберігаються у будівлі, яка й сама є відреставрованим культурним артефактом. Це наш єдиний шанс кинути оком на життя еліти, що сховалася від наслідків катастрофи, яка спричинила масове безпліддя: протягом цілого покоління не народилося жодної дитини. Тео задає запитання: «Яке це все має значення, якщо не буде нікого, хто б міг це побачити?» Майбутні покоління більше не можуть бути виправданням, оскільки їх просто не буде. Відповідь вражає нігілістичним гедонізмом: «Я намагаюсь про це не думати».

Унікальним у дистопії «Нащадки» є те, що вона доволі специфічна саме для пізнього капіталізму. Це не звичний тоталітарний сценарій, який зазвичай використовують у кінематографічних дистопіях (до прикладу, подивіться фільм Джеймса МакТіга 2005 року «В означає вендета/V for Vendetta»). У романі П. Д. Джеймса, на якому ґрунтується фільм, демократія скасована і країною керує самопризначений Регент, але, на щастя, фільм обходить цей момент стороною. Наскільки ми можемо зрозуміти, повсюдно запроваджені авторитарні заходи могли б бути впровадженими і в межах політичної структури, яка залишалася б номінально демократичною. Війна з тероризмом приготувала нас до такого розвитку подій: нормалізація кризи створює таку ситуацію, за якої відміна заходів, запроваджених, щоб з нею справитись, стає немислимою (коли скінчиться ця війна?)

Славой ЖИЖЕК

Рецензия на книгу: Peter Hallward. Damming the Flood: Haiti, Aristide and the Politics of Containment. London: Verso, 2008. 480 p.

Ноам Хомский как-то заметил, что "безопасное введение демократических форм возможно только после преодоления угрозы народного участия". Тем самым он указал на "пассивизирующее" ядро парламентской демократии, которое делает ее несовместимой с прямой политической самоорганизацией и самоутверждением народа. Открытая колониальная агрессия или военное нападение - это не единственный способ утихомирить "враждебное" население: до тех пор, пока они имеют за своей спиной достаточные силы принуждения, международные "стабилизационные" миссии способны справляться с угрозой народного участия при помощи менее спорной тактики "содействия демократии", "гуманитарного вмешательства" и "защиты прав человека".

Это и делает случай Гаити столь показательным. Как пишет Питер Холлуард в своей книге "Остановить потоп", этом подробнейшем описании "демократического сдерживания" радикальной политики на Гаити на протяжении двух последних десятилетий, "нигде набившая оскомину тактика „содействия демократии“ не применялась с более разрушительными последствиями, чем на Гаити в 2000 - 2004 годах". Нельзя не отметить иронии того обстоятельства, что освободительное политическое движение, которое вызвало такое международное давление, называлось Lavalas, что по-креольски означает "потоп": потоп экспроприированных, заливающий закрытые сообщества тех, кто эксплуатирует их. Именно поэтому название книги Холлуарда оказывается необычайно точным, вписывая события на Гаити в глобальную тенденцию к возведению новых дамб и стен, которые появились повсюду после 11 сентября 2001 года, обнажив перед нами внутреннюю истину "глобализации", глубинные водоразделы, поддерживающие ее.

Джонатан ДЕРБІШИР

Яке, на вашу думку, відношення має ваша робота до мейнстрімної, нормативної, ліберальної політичної філософії англійських та американських університетів?

Я дещо помітив – хоча, можливо, я просто узагальнюю; не знаю, до якої міри це є правилом, але я зауважив, як багато з тих, хто вважає себе радикальнішими за ліберальний стандарт, за ліво-ліберальний стандарт, не займаються політичною філософією у власному сенсі цього слова, а наче ховаються у літературній критиці чи філософії. Так ніби існує якась надмірність (excess),що вимагає зміни жанру. Ще однією тенденцією серед цих «радикалів» є моралізаторство, пов'язане з легалізацією. Вони стають в цю позу, аби показати, що вони справді радикальніші. Але цей надлишок радикальності конкретно артикулює себе лише у якомусь загальному моралістичному обуренні – «що ми робимо з іммігрантами?!». Думаю, вони часто схильні до лицемірства. Я завжди читаю ліберальних анти-комуністів, ліберальних лівих – вони цікаві, в них є чому повчитись. Я прочитав чудовий есей Орвелла 1938 року, з чудовим аналізом типового лівого ліберала. Орвелл пише, що вони вимагають змін, але роблять це лицемірно - так, ніби ця вимога потрібна для того, аби переконатись, що насправді ніяких змін не відбудеться.

Чи не здається вам, що дещо схоже можна знайти в сьогоднішніх типових радикальних лібералів – наприклад в сьогоднішній анти-іммігрантській кампанії? Звичним є говорити, як мій друг Ален Бадью у Франції, «ті, хто перебувають тут, звідси і походять». Це означає - ніякої перевірки походження, відкритість до усіх. Легалізувати все. Проблема в тому, що вони чудово розуміють - така радикальна відкритість ніколи не настане. Тому дуже легко мати радикальну позицію, яка нічого тобі не коштує, і за безцінь дає тобі певну моральну вищість. Це також дає їм можливість уникати справді складних питань. Наприклад, мій конфлікт з друзями-лівими радикалами починається з їхнього бажання повної відкритості. Я кажу їм - чи ви знаєте, що анти-іммігрантство це загалом стихійна настанова нижчого прошарку робітничого класу? Вони ж говорять так, ніби якийсь великий імперіалістичний владний центр вирішив бути проти іммігрантів. Ні! Цілком можливо, що капітал навіть більш ліберальний стосовно них. Тому я не вважаю, що це дуже добре – я маю на увазі усіх цих теоретиків, як Гідденс чи Гельд, які хоч і є лівими, але лівими всередині істеблішменту.

[…] Тож де ми тепер, після désastre obscur [1] 1989 року? Як і у 1922, навколо нас зі злостивою втіхою лунають голоси: «Так вам і треба, лунатики, що хотіли нав’язати своє тоталітарне бачення суспільства!» Інші намагаються приховати свою злостиву радість; вони стогнуть і підводять очі до неба у скорботі, ніби кажучи: «Нас до болю засмучує підтвердження наших побоювань! Яким благородним було ваше бачення справедливого суспільства! Наші серця билися з вашими, але розум сказав нам, що ваші плани закінчаться лише стражданням і новою неволею!» Відкидаючи будь-який компроміс із цими спокусливими голосами, ми безперечно повинні починати спочатку – не покладатися й далі на підвалини революційної епохи ХХ ст., яка тривала від 1917 до 1989, чи, точніше, 1968 року – а спуститись до стартової точки й обрати інший курс.

Олекс

Словосполучення «соціально-критичне мистецтво» є симптомом поточної художньої ситуації в Україні. З одного боку, протягом п'яти останніх років кількість художніх практик, що позиціюють себе як «критичні» стосовно панівного соціального ладу, невпинно зростає. З іншого, спроби запровадити певні форми «політичності» до, здавалося б, принципово «аполітичного» локального художнього контексту призвели до виникнення цілої серії парадоксальних ситуацій. Через нездатність помислити власну внутрішню суперечливість ці практики підважують не стільки «систему», на яку спрямовані, скільки власний статус у соціальному полі.

Попри численні заяви про те, що «соціально-критичне» мистецтво в Україні лише зароджується і ми є свідками цього процесу, важко не помітити, що цей напрямок уже встиг перетворитися на мейнстримну форму, практично обов'язкову для легітимізації власних проектів новим поколінням українських художників. Якщо їхні попередники, котрі гуртувалися довкола «соросівського» дискурсу про сучасне мистецтво, з нав'язливою впертістю вказували в анотаціях до власних проектів, що вони не пропонують жодних конкретних відповідей на поставлені питання, жодних, боронь боже, готових рецептів та шляхів виходу із поточної ситуації, то для теперішнього покоління ця мантра змінилася на протилежну. Тепер, щоб легітимізувати свій проект в очах спільноти, художник віддає перевагу твердженню, що його творчість безкомпромісно критикує суспільство споживання, неоліберальну ідеологію чи бездарність української художньої ситуації. Але наскільки ефективною може бути така критика?

“Політична критика” - це польське видання, що поставило собі за мету відродити традицію польських ангажованих інтелектуалів. Тепер це вже найбільший форум для обговорення актуальних соціальних та політичних проблем Польщі за участю інтелектуалів, митців та активістів зі своїм видавництвом та мережею дискусійних клубів. Видавнича діяльність “Політичної критики” поширюється від публікації актуальних польських авторів до перекладу таких західних інтелектуалів, як С. Жижек, Джудіт Батлер, Джорджо Агамбен та ін. Головним редактором видання є Славомір Сєраковський, колишній аспірант Ульріха Бека. Нещодавно Сєраковський приїзджав до Києва на запрошення Центру дослідження візуальної культури.

Зі Славоміром Сєраковським розмовляв Цезарій Міхальський

Цезарій Міхальський: Капіталізм переживає кризу, яку дехто порівнює із Великою депресією 1929 року, а дехто вважає навіть серйознішою. Крім того, це криза ніби точно за Марксом, адже вона спричинена не якимись терористами чи паліями машин, а суперечностями самого капіталізму, що заплутався у власних штанях. Тим часом лівиця ніколи не була такою слабкою як сьогодні, як в політичному, так і в програмному плані. Те саме відбувається і в Польщі, що за часів кризи зазнала соціального обвалу, але він може ще й поглибитись, що зазвичай трапляється на периферії капіталізму. Проте в нас лівиця конає. Профспілки, що колись були сильними, тепер замість того щоб страйкувати, захищаючи права працівників корабельні викидають звідти людей; політична лівиця увійшла до свого періоду «Конвенту св. Катерини» [позапарламентський блок правих партій та профспілок, створений 1994 р. – прим. пер. ], їй теж бракує програмних засад.

Славомір Сєраковський: Коли ти зазначив, що Польща – це периферія капіталізму, то вже наполовину відповів на своє питання. Зробити маргінальною лівицю тут легко власне тому, що капіталізм відносно свіжий, він з’явився після падіння комуністичного блоку, що викликало в нас безпідставний ентузіазм. Ситуація полягала в тому, що була якась настирливість щодо побудови капіталізму. В нас не було часу на дискусії, адже нам треба було наздогнати Захід. В ім’я звільнення від комунізму в нас погоджувалися навіть на напіврабство, аби тільки під капіталістичним знаменом. У нас західноєвропейські стандарти в царині захисту прав робітників чи перерозподілу капіталу називали «євросклерозом», а наше посткомуністичне здичавіння із гордістю виставляли якимось доказом нашої життєздатності, свіжості та молодості. І сьогодні, замість того щоб робити з Польщі Європу, ми робимо з Європи Польщу, занижуючи зарплатню і стандарти праці, погоджуючись гарувати за копійки та поза профспілками.

Славой ЖИЖЕК

Когда болезненно прерывается нормальный ход вещей, появляется поле для идеологической конкуренции. В Германии конца 1920-х годов Гитлер победил в конкурсе на лучшую историю, объясняющую немцам причины кризиса Веймарской республики и пути выхода из него (это был еврейский сюжет). Во Франции в 1940 году история маршала Петена выиграла конкурс на лучшее объяснение причин французского поражения.