В течение столетий на территории Европы было два крупных национальных меньшинства - евреи и цыгане. Если положение еврейского населения достаточно хорошо изучено, то история цыган продолжает оставаться уделом немногих специалистов, хотя и она содержит немало поучительных эпизодов.

Большинство ученных сходятся на том, что цыгане (самоназвание «рома») пришли в Европу из Индии. И сегодня европейские цыгане без большого труда понимают индийские фильмы на санскрите. По одной из гипотез, предки цыган были бродячими артистами и ремесленниками, кочевавшими между дворами индийских махарадж. Неизвестно, что побудило этих людей оставить родину и направится на Запад. В 12-13 веке цыгане появляются в Византии. Византийские императоры предоставляют им привилегии и в течение почти двух столетий цыгане мирно живут на территории угасающей империи. Документы упоминают о них редко, что свидетельствует об отсутствии каких-либо серьезных конфликтов между переселенцами и местным населением (а так же и властями). Большинство цыган, по-видимому, занималось ремеслом. Согласно грамотам, полученным ими на Пелопоннесе в 1378 г. и на острове Крит в 1386 г. цыгане зарекомендовали себя как искусные мастера по металлу. Кроме этого они также изготовляли кожаные ремни, седла, гадали и давали музыкальные и театральные представления.

Кризис и распад Византии тяжело ударил по цыганским общинам. Спасаясь от бесконечных войн, сопровождавших завоевание Балкан турками, цыгане постепенно стали переселяться вглубь европейского континента. В 1417 г. цыгане впервые появились в Трансильвании. В 1417 г. они достигли Франции, в 1425 г. - Испании, в 1500 г. - Шотландии. Европейцам, цыгане рассказывали разные истории о своём происхождении, но чаше всего они говорили о том, что вышли из Египта. Поэтому, например, в английском языке цыган называют «Gipsy» от слова «Egypt» - Египет. В скором времени на территории Западной и Центральной Европы число цыган достигло нескольких десятков тысяч.

Андрій ЗДОРОВ

Розповідають, що за день до того як Петро Столипін отримав смертельну кулю від агента охранки Дмитра Богрова у Київській опері, на якійсь київській вечірці йому розказали про те, що українські громадські діячі збирають кошти на  спорудження першого пам’ятника  Тарасові Шевченкові в Києві. Відповідь прем’єра Російської імперії була блискавичною:

– Пока я жив, этого памятника здесь не будет!

Нагадаю, що навіть за три роки після цих подій, у березні 1914 р.  царський уряд суворо заборонив відзначати 100-річчя від дня народження Шевченка, а демонстрації протесту з цього приводу розганяли війська та поліція.

Згадати про все це мене змусила стаття Ігоря Вітика «Російська імперія ХХ ст. Невідомі сторінки», вміщена в останньому номері газети «Свобода» за серпень цього року (№ 29-30). Автор намагається будь-що довести, що «за часів Миколи ІІ Росія переживала небачений період матеріального розквіту», і велика заслуга в цьому звичайно ж «великого реформатора» П.Столипіна. Теза не дуже нова, великої популярності вона набула десь років двадцять назад у російській ліберальній публіцистиці й використовувалась для виправдання реформ Єльцина, Гайдара і Чубайса, результати яких зараз відомі усім. Нажаль цього не скажеш про реформи Столипіна та часи Миколи ІІ, про які відомо лише вузькому колу істориків, чим і скористався пан Вітик.

Jamao

В общественном сознании термин «классовая борьба» главным образом ассоциируется с движением промышленного пролетариата. Недавняя забастовка на заводе «Форд» [1] вызвала волну высказываний о нарастании классовой борьбы на постсоветском пространстве. К сожалению, мало кто из участников современного «левого» движения замечает, что параллельно с борьбой промышленного пролетариата идёт противостояние на другом фланге классового противоборства, которое началось не так давно, но с каждой секундой становится лишь острее. Это противостояние – борьба за свободу информации.

В начале декабря [2007 г. - прим. ред.], через пару недель после начала забастовки всеволжских рабочих, произошло событие знаковое для российского интернет-сообщества. Житель Ростова-на-Дону Сергей Абрамов был осуждён за компьютерное пиратство. Случай сам по себе абсолютно не новый, дело только в том, что к году лишения свободы условно был приговорён «пират», распространявший информацию абсолютно безвозмездно, то есть без цели извлечения прибыли. Возможно, это и не первый подобный судебный процесс на территории России, но только он один получил широкую огласку. [2]

Практика свободного обмена продуктами интеллектуального труда (программами, музыкой, графикой, текстами и.т.д.) настолько широко распространена среди пользователей интернет, что при желании «правоохранительные» органы могут привлечь к ответственности за нарушение авторских прав каждого второго компьютерного любителя. А если учесть, что доказательством вины в данном случае является само по себе наличие «пиратского» (то есть скопированного в обход закона) продукта на компьютере подозреваемого, то привлечь уже можно практически каждого пользователя.

Разумеется, простое владение персональным компьютером и выходом в интернет не делает человека принадлежащим к эксплуатируемому классу, который может подвергаться репрессиям со стороны государства. Если понимать под классами группы людей, различающиеся по их роли в системе общественного производства и по их отношению (большей частью оформленному законах) к средствам производства [3], то, тем не менее, можно выделить два «класса» людей относительно процесса умственного труда и его результатов. Средством производства в данном случае, как правило, является компьютерная техника и программное обеспечение.

Володимир АРТЮХ

Зауважу, що у назві виставки та її концепції я не шукатиму особливого потенціалу чи новизни, а тим більше цікавого кута зору на представлені роботи. Можна здогадатись, що таке кітчеве формулювання було підведене заднім числом під зібрання хрестоматійних робіт художників, на чолі з розрекламованим Джефом Кунсом. Концентрація якісних робіт на квадратний метр занадто велика, щоб говорити про виставку у цілому, тим часом, як розмова про кожну роботу чи художника окремо означала б переписування розділу з підручника сучасного мистецтва останніх трьох десятиліть (на рештках якого лежить, періодично еякулюючи, скульптура молодого Яна Фабра у його інсталяції «Фонтан життя»).

Тому  ми зупинимося на окремих темах, у полі яких можуть сприйматися певні  роботи. Сам геній цього місця змушує говорити про комодифікацію твору мистецтва, тим більше, що хедлайнером цього заходу є її співець Джефф Кунс. Про його одинадцять робіт організатори заявляють як про «кістяк виставки». Колишній брокер з Волл-Стріт, Джеф Кунс виробляє нудотно солодкаві об’єкти, здебільшого збільшені металеві копії банальних товарів, демонстративно заперечуючи критичну дистанцію до цих товарів (що відрізняє його від поп-арту). Проте збільшені й виконані в нержавіючій сталі, вони продаються за суми порядку мільйонів, а то й десятків мільйонів доларів (кажуть, «Висяче серце» купили від імені Пінчука у 2007 році за $21 млн. + $2,6 млн. премії посереднику – на той час рекорд для твору живого митця, проданого з аукціону; представлений на виставці «Синій діамант» – $11,8 млн.). В даному разі такому збільшеному, піднесеному рекламою та мистецьким ринком товару,  організатори виставки приписують еротичні властивості, а також магічні властивості доступу до трансцендентного. Предметність і комерційність підкреслюється незграбним винятком перформенса, який заборонено знімати. ]]> http://commons.com.ua/archives/8699/feed 4 http://commons.com.ua/archives/8648?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d1%2580%25d0%25b0%25d0%25b7%25d0%25b2%25d0%25b8%25d1%2582%25d0%25b8%25d0%25b5-%25d0%25bd%25d0%25b5%25d1%2580%25d0%25b0%25d0%25b7%25d0%25b2%25d0%25b8%25d1%2582%25d0%25be%25d1%2581%25d1%2582%25d0%25b8 http://commons.com.ua/archives/8648#comments Wed, 21 Jul 2010 20:21:45 +0000 Jerzy http://commons.com.ua/?p=8648 Андре Гундер ФРАНК

Предисловие переводчика

23 апреля 2005 г. умер выдающийся социолог и экономист Андре Гундер Франк. Безусловно, это огромная потеря для современной прогрессивной мысли, ведь не стало не только замечательного ученого, но и пламенного защитника угнетенных, чья научная деятельность была неотделима от политической борьбы.

Публикуемая в этом номере Лефт.ру статья «Развитие неразвитости» (1966) - классическая работа, заложившая основы теории зависимости в ее марксистском варианте. Франк написал ее после нескольких лет работы в Латинской Америке, когда увидел, что реальность неразвитых стран глубоко противоречит как либеральным, так и марксистским евроцентристским схемам линейного развития, утверждавшим, что эти страны неизбежно пройдут по уже проторенной дороге исторического прогресса. Франк пришел к совершенно иному выводу, показав, что капитализм можно понять только как мировую систему, экономическое развитие в одних частях которой оборачивается неразвитостью в других. В результате, страны капиталистической периферии оказываются вовлечены в сложный процесс «развития неразвитости», когда участие страны в системе мирового капитализма приводит к усугублению ее бедственного положения.

Эта работа, и вышедшая несколько позже книга «Капитализм и неразвитость в Латинской Америке» привели к возникновению целого направления марксистской мысли, сосредоточившегося на проблемах неразвитости и зависимости Третьего мира и поиске путей его независимого развития. Превращение осколков СССР в периферию капиталистического мира делает для нас творчество Франка особенно важным. Одна из самых известных книг Франка носит название «Латинская Америка: неразвитость или революция». Это утверждение в полной мере можно отнести и к нашей ситуации.

Мэтт ВИДАЛ

Ответ на статью Дэвида Брукса «Основания культурного капитала»

В номере The New York Times от 6 октября 2005 года колумнист Дэвид Брукс отмечает, что для детей из семей с разными доходами «жизненные перспективы существенно различаются». Неудивительно, дети из семей с более низким доходом имеют гораздо меньше шансов получить высшее образование, чем дети из семей с высоким доходом.

Брукс пытается объяснить эту ситуацию, ссылаясь на «культурное неравенство» - он утверждает, что в «эпоху информационного общества» причины социальных различий в гораздо большей степени укоренены в культурном капитале, нежели в экономическом неравенстве между классами, которое усугубляет разницу доходов и приводит к соответствующей социальной стратификации. Согласно автору: «Новое неравенство отличается от прежнего. Сегодня богатые уже не эксплуатируют бедных, они просто находятся вне конкуренции по отношению к ним. Их важным преимуществом является не обладание финансовым капиталом, но владение гораздо большим культурным капиталом».

Понятие культурного капитала это достаточно сложный социологический концепт, введенный поздним Пьером Бурдье, одним из величайших социологов 20 века. Брукс неверно интерпретирует и вульгаризирует понятие культурного капитала в попытке индивидуализировать сложную проблему и избежать дискуссий на предмет экономической природы классов.

Перрі АНДЕРСОН

Перрі Андерсон (1938 р. н.) – британський історик та соціолог-марксист. Брат історика Бенедикта Андерсона. Випускник Оксфордського університету. У 1960-их рр. стояв біля витоків руху «нових лівих» у Великій Британії, головний редактор журналу «New Left Review» у 1962—1982 та 2000—2003 рр., нині – член його редколегії. Залишається одним із провідних представників історичного матеріалізму в науці («Переходи від античності до феодалізму», «На шляхах історичного матеріалізму», «Роздуми про західний марксизм», «Родовід абсолютистської держави»).

«Нотатки про поточний момент» – написана наприкінці 2007 року редакційна стаття Перрі Андерсона, у якій викладений аналіз тогочасних світових процесів – частина І присвячена неоліберальним «володарям світу»; ІІ – існуючим конфліктам, особливу увагу приділено війні в Іраку та Палестинській проблемі; ІІІ – соціальним рухам, що пропонують соціалістичну альтернативу сучасному капіталізму; IV – критиці чотирьох характерних для «постмодерного дискурсу» схем трактування сучасної історії (Антоніо Негрі та Майкла Гардта, Тома Нейрна, Джованні Аррігі, Малкольма Булла).

Захар ПОПОВИЧ

«Малограмотні «круті» діють сьогодні не тільки в торговельно-фінансових оборудках, рекеті та на міських «товчках». Пробиваються вони і в делікатніші сфери – політичних тусовок та «інтелектуальних» новацій».

Іван Дзюба

Російськомовні українські націоналісти

22 лютого [2008 р. - прим. ред.] молоді люди з організації «Тризуб імені Степана Бендери» зробили відчайдушну спробу зірвати прес-конференцію власників мережі кінотеатрів ТОВ «Мультіплекс-Холдинг», які протестували проти обов’язкового дублювання фільмів українською мовою.

Під час прес-конференції тризубівцям вдалося перекинути стіл та втекти. Коли прес-конференцію відновили, «захисники» української мови тишком повернулися та ще раз перекинули стола. Вдруге втекти їм не поталанило – довелося пояснювати свої дії зацікавленим журналістам.

І саме в цей «тріумфальний» момент загальної уваги засобів масової інформації виявилося, що «борці за мову» не здатні її пропагувати.

З’ясувалося, що хлопці слабо розуміються навіть на тому, що саме пропонує «Тризуб» у мовному питанні.

Пропагандисти української культури виявилися вкрай малописьменними. Намагаючись висловити свої думки українською, говорили дуже повільно та кострубато, хоч і докладали щирих зусиль, аби граматично правильно складати зі слів речення. Відповідаючи на провокаційне питання журналістської братії – назвати десять найвизначніших українських поетів – просто виставили себе на посміх. Виявилося, що добре знають вони про існування лише трьох із сотень українських поетів. Як ви мабуть здогадалися – це Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка.

Лише після тривалої паузи згадали Тичину, а також у минулому автора вірша «Партія – очі мої», а нині вельможного пана Павличка. Але вже тільки прізвища без імен. Ще через кілька хвилин витиснули з себе прізвище Жадана, який мабуть буде дуже пишатися, що потрапив у шістку кращих українських поетів. Саме шістку, а не десятку. Адже у всій українській літературі за версією Тризуба не набереться й десяти видатних поетів.

Сумна, щоб не сказати ганебна, вийшла «пропаганда» української культури. Скоріше її плюндрування, яке з радістю використали ті, кого тризубівці називають «україножерами». У всіх багатотиражних російськомовних газетах на різні лади обсмоктують поведінку темних та затурканих «відморозків», які навіть не здатні виразно пояснити, чого вони вимагають.

На жаль, ситуація, коли «пропагандисти» української мови самі її не знають і не використовують, стає типовою.

Дмитрий КОЛЕСНИК

Ровно 50 лет назад, в последнюю неделю июня 1960 года, сразу 4 африканских государства были «освобождены» (Мадагаскар, Мали, Сомали и Конго). Африку освобождали оптом. Затем колониальная администрация выехала, но интересы бизнеса остались: их можно было уже отстаивать другим способом. Среди африканских стран были государства бедные на полезные ископаемые. Им относительно повезло – они не представляли особого интереса. Наиболее пострадали те, у кого что-то ценное все-таки было.

Конго считается одним из богатейших государств планеты. Население же - замыкает список бедности. Есть в Конго даже такое пожелание врагу: «чтоб тебе жить в золоте»…

Мы все пользуемся мобильными телефонами. Их продается до полумиллиарда в год, и в каждом использован колумбо-танталит, получаемый из колтановой руды, а 80% мировых залежей колтана находится как раз в Конго. И это не считая трети мировых запасов алмазов, почти половины запасов кобальта, четверти запасов урана, а также значительных нефтяных месторождений, меди, золота и серебра. Одно из богатейших государств мира могло бы позволить себе уровень жизни как минимум Эмиратов. Но есть компании America Mineral Fields Inc., а еще есть Nokia, Siemens, а также Cobatt (США), H.C. Starck (Германия), Ningxia (Китай) и целый ряд других…