Спільне: журнал соціальної критики » кіно

ОДИН З НАС: ФІАСКО СТРАТЕГІЙ НОРМАЛІЗАЦІЇ

master-genie — Sat, 18 Jun 2011 20:52:22 +0000

За порадою свого приятеля-галериста Еміля де Антоніо Даяна Арбюс переглянула фільм «Freaks» - тривалий час заборонену стрічку з пікантною прокатною історією. Цей перегляд став своєрідним хрещенням фотографа. Відтоді в об’єктив Арбюс потрапляли переважно соціально сконструйовані аутсайдери, як-то трансвестити, стриптезери, ярмаркові актори, циркачі, нудисти, ліліпути, велетні. Вся ця строката компанія зазвичай об’єднується під спільним нормативно маркованим знаменником «freaks», «потвори». 31 травня в Центрі візуальної культури при НаУКМА відкрилася виставка Мірона Цовніра, знакового німецького фотографа, що в інтерв’ю газеті «ПрОстори» назвав себе приналежним до фотографічної традиції Даяни Арбюс. Це в певному сенсі робить його послідовником і кінематографічної традиції Тода Браунінга. У 1961 році фільм «Freaks» потрапляє у нічні американські кінотеатри – наприклад у «New Yorker» на Манхеттені, а в 1962-му фільм демонструють у Каннах. Він справляє неймовірне враження на галеристів, художників і студентів та стає ледь не гімном контркультури 1960-70-х, що нав’язливо протиставляє себе буржуазній нормальності. Гірка іронія полягала в тому, що того ж 1962 року помер Тод Браунінг, режисер тепер уже культового фільму. Браунінг вважається батьком американських фільмів жахів не лише тому, що в 1931 році він зняв «Дракулу» і став першим «автором» жанру. Хоча існували й інші режисери, які працювали зі схожим матеріалом (Джеймс Уейл – «Франкенштейн» (1931), Карл Фройнд – «Мумія» (1932), кар’єра Браунінга є інтенсивнішою саме в термінах персональної одержимості [1]. А його біографія взагалі стала зразковим життєписом «фріка».

ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ

Jerzy — Thu, 10 Mar 2011 22:30:18 +0000

Ольга ПАПАШ Коли 10 квітня 2010 року літак з польською політичною елітою на чолі з президентом Лєхом Качинським розбився під Смоленськом, в головах багатьох, дуже багатьох українців промайнула думка: «От якби й наш істеблішмент посадити на такий літак, і…». Ці слова стали загальним місцем у побутових коментарях до польської катастрофи. Вже тоді давалася взнаки втома від перманентної політичної кризи в Україні – так, що фізична ліквідація ключових дієвих осіб української політики вкупі могла видатися навіть цілком тверезим людям катартичним виходом із ситуації.

ПОСТПОЛІТИЧНА АНТИУТОПІЯ СЕРГІЯ ЛОЗНИЦІ

rtwokh — Wed, 19 Jan 2011 11:14:51 +0000

Фільм С. Лозниці “Щастя моє” є талановитим і майстерно втіленим конструктом, що формує модель суспільства на основі інтерпретаційних схем, які послуговуються категоріями первісної травми, ескалації насилля, суспільної згуртованості та заперечення політичної боротьби.

КИБЕРПАНК КАК ЗЕРКАЛО ПОЗДНЕГО КАПИТАЛИЗМА

Jerzy — Thu, 25 Nov 2010 23:30:37 +0000

Дмитрий РАЙДЕР, Светлана ПОПОВА

До слова было явление, наметившийся в начале 80-х поворот в американской фантастике, ощущение, что вот-вот произойдет нечто новое - и уже затем появилось звучное, многообещающее слово - киберпанк. Термин был придуман писателем Брюсом Бетке и подхвачен журналистом и литературным критиком Гарднером Дозуа для описания стиля произведений таких авторов, как Уильям Гибсон, Брюс Стерлинг, Руди Рюкер, Джон Ширли, Пэт Кэдиган. В близкой киберпанку стилистике написан и роман Майкла Суэнвика «Вакуумные цветы». А в 1986 году появилась антология «Mirrorshades: The Cyberpunk Anthology» («Зеркальные очки: антология киберпанка»), составленная Брюсом Стерлингом.

Первый корень этого слова, «кибер», взят из слова кибернетика и указывает на то, что авторы описывают будущее, в котором высокие технологии являются неотъемлемой частью повседневной жизни. Глобальные коммуникационные сети, новые виды масс-медиа и развлечений, вторжение биоинженерии в природу человека и трансформации тела - к хардверу и софтверу добавился ветвер (wetware) - программирование мозга и иных биологических структур.

Второй корень, «панк», отсылающий к панк-року, означает, что эти технологии жестко переплетены с жизнью людей социального «дна», маргиналов и преступников, «отверженных» эпохи высокотехнологичного капитализма. Слово ясно выражало контрастность мира киберпанковских произведений - мира могущественных транснациональных корпораций, высоких технологий, урбанизации, коррупции и сильного социального расслоения. Как резюмировал Гарднер Дозуа: «Высокие технологии, низкий уровень жизни». Общество, которое описывается в текстах киберпанков, походит на «сумасшедший эксперимент в области социального дарвинизма, все время подстегиваемый клавишей «ввод», которую давит зевающий от скуки исследователь» (У. Гибсон «Нейромант»).

КАПІТАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ: Легше уявити кінець світу, аніж кінець капіталізму

Jerzy — Thu, 11 Nov 2010 22:54:39 +0000

Марк ФІШЕР

Перший розділ з книжки Mark Fisher. Capitalist Realism: Is There No Alternative? Видавництво Zero Books

В одній із ключових сцен фільму «Нащадки/Children of Men» Альфонсо Куарона 2006 року персонаж Клайва Оуена, Тео, приходить в гості до свого товариша до електростанції Беттерсі, яка на той момент являє собою своєрідне поєднання державної установи та приватної колекції. Культурні надбання – «Давід» Мікеланджело, «Герніка» Пікассо, Пінкфлойдівське надувне порося – зберігаються у будівлі, яка й сама є відреставрованим культурним артефактом. Це наш єдиний шанс кинути оком на життя еліти, що сховалася від наслідків катастрофи, яка спричинила масове безпліддя: протягом цілого покоління не народилося жодної дитини. Тео задає запитання: «Яке це все має значення, якщо не буде нікого, хто б міг це побачити?» Майбутні покоління більше не можуть бути виправданням, оскільки їх просто не буде. Відповідь вражає нігілістичним гедонізмом: «Я намагаюсь про це не думати».

Унікальним у дистопії «Нащадки» є те, що вона доволі специфічна саме для пізнього капіталізму. Це не звичний тоталітарний сценарій, який зазвичай використовують у кінематографічних дистопіях (до прикладу, подивіться фільм Джеймса МакТіга 2005 року «В означає вендета/V for Vendetta»). У романі П. Д. Джеймса, на якому ґрунтується фільм, демократія скасована і країною керує самопризначений Регент, але, на щастя, фільм обходить цей момент стороною. Наскільки ми можемо зрозуміти, повсюдно запроваджені авторитарні заходи могли б бути впровадженими і в межах політичної структури, яка залишалася б номінально демократичною. Війна з тероризмом приготувала нас до такого розвитку подій: нормалізація кризи створює таку ситуацію, за якої відміна заходів, запроваджених, щоб з нею справитись, стає немислимою (коли скінчиться ця війна?)

ПОСТІЙНИЙ НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

zumka — Wed, 27 Oct 2010 07:09:22 +0000

Олексій РАДИНСЬКИЙ

Коли українсько-голландсько-німецький фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» показали в каннському конкурсі, преса всього світу була озадачена – щоб не сказати ошелешена. Дійсно, формальна структура цього фільму може заплутати найбільш загартованих глядачів: оповідь робить карколомні часові зигзаги, петляє навколо ключових сюжетних елементів, увесь час залишаючи за кадром, здавалося б, найважливіше – ланки між цими елементами, що дозволили б глядачу ідентифікуватися з ходом подій. Важко не згадати тут іще одного пострадянського enfant terrible Каннського кінофестивалю – Алєксєя Ґєрмана-старшого, котрий напередодні каннської прем’єри «Хрустальов, машину!» сидів у монтажній і вирізав із свого фільму все, що надавало його оповіді чіткої логіки (Лозниця теж завершував монтаж буквально перед початком фестивалю, а до конкурсу його фільм потрапив на підставі чорнового монтажу). Саме «Хрустальов, машину!», а не «Вантаж 200», постійно згадуваний в контексті «Щастя мого», може слугувати контрапунктом до цього фільму – не через подібність їхнього сприйняття в Каннах, а завдяки надпотужному посланню фільмів Лозниці та Ґєрмана, яке треба збирати по крихтах із їх розрізнених епізодів.

ПРИГАДУЮЧИ ТРЕТЮ ХВИЛЮ

Jerzy — Sun, 03 Oct 2010 22:17:29 +0000

Леслі ВАЙНФІЛД

У статті розповідається про експеримент у Вищій школі м. Каберлі (Каліфорнія) у 1967 р., коли вчитель створив прото-фашистський рух, який вийшов із-під контролю. Цей випадок був екранізований у фільмі 2008 року «Хвиля».

Хоча привид відродження фашизму видається майже забутим на тлі ейфорії з приводу возз’єднання Німеччини, він може не так вже й глибоко ховатися під мирною оболонкою цієї нації, чи, відверто кажучи, будь-якої іншої. Навіть нібито найбільш вільні та відкриті суспільства не мають імунітету від принад фашизму – включаючи такі місця, як Пало Альто.

Те, що пізніше стало відомим, як «Третя хвиля», почалося у Вищій школі м. Каберлі у Пало Альто у якості гри без будь-якого прямого стосунку до нацистської Німеччини, – розповідає Рон Джонс, який тільки-но взявся за викладацьку діяльність у 1966-67 академічному році. Коли учень із суспільствознавства запитав про відповідальність німецької громадськості за постання Третього Рейху, Джонс вирішив спробувати відтворити те, що трапилося в Німеччині, запропонувавши учням «просто слідувати інструкціям» протягом одного дня.

Але один день перетворився на п’ять, а те, що сталося наприкінці шкільного тижня, породило кілька документальних фільмів, досліджень та подібних соціальних експериментів з метою висвітлення темної сторони людської природи та головної слабкості державної освіти.

«СОБАЧЬЕ СЕРДЦЕ», или Кое-что о фашизации сознания

Jerzy — Thu, 30 Sep 2010 21:39:44 +0000

Александр ДЮКОВ

Произведения М.А. Булгакова в настоящее время настолько хорошо изучены, что представляется весьма проблематичным сказать что-нибудь новое. Так кажется на первый взгляд, однако при внимательном рассмотрении мы можем увидеть, что подавляющее большинство статей о творчестве писателя носит ярко выраженный идеологический характер. Пожалуй, особенно этот идеологический характер понимания характерен для повести «Собачье сердце».

«Повесть «Собачье сердце» отличается предельно ясной авторской идеей, - пишет Виктор Лосев. – Коротко ее можно сформулировать так: свершившаяся в России революция явилась не результатом естественного социально-экономического развития общества, а безответственным и преждевременным экспериментом; а посему необходимо страну возвратить, по возможности, в ее прежнее состояние» [1]. Это писалось в перестроечные годы, поэтому простим литературоведу мысль о том, что революция может явиться «результатом естественного социально-экономического развития общества», главное здесь другое: «вернуть в прежнее состояние». Остальное – для приличия. Эти приличия не сдерживают уже Всеволода Ревича: «Анализ в «Собачьем сердце» проведен не только художественный, но, если угодно – и классовый. Деклассированные пролетарии, которым в окружающей жизни ничего не дорого, не свято, с патологической злобой уничтожали себе подобных… Прохвоста удалось вернуть в естественное для него четвероногое состояние». Кому как, а мне от такой ненависти к собственным предкам становится не по себе. Не знаю, как предки Лосева и Ревича, а мои до революции были безземельными крестьянами, жили на 16 рублей в месяц ввосьмером, и если бы не революция, не было бы у меня в роду не военных, ни режиссеров, ни журналистов, ни вообще людей с высшим образованием. Возможно, моего рода вовсе бы и не было. Возвратить в естественное четвероногое состояние! Если перед нами не социальный расизм в самой явной и откровенной форме, то что тогда социальный расизм?

Соціально-політичне кіно в кіноклубі НаУКМА

Nastia — Sat, 11 Sep 2010 08:43:58 +0000

Щопонеділка о 18:30 у Бурсі (9 корпус, 1 поверх, 13 кімната) по вул. Набережно-Хрещатицькій 27 Вхід вільний. Після фільму – дискусія. 13 вересня Доктрина Шоку / The Schock Doctrine (Мат Вайткросс, Майкл Вінтерботтом, 2009) Теми для дискусії: неолібералізм, глобальна нерівність, демократія

Доктрина Шоку - документальний фільм, поставлений за новою книгою Наомі Кляйн, видатної публіцистки та учасниці альтерглобалістського руху. Кляйн послідовно критикує економічну доктрину неолібералізму, що панує зараз у більшості країн світу, а також погляди головного проповідника цієї доктрини - професора Мілтона Фрідмана. Демонструючи чисельну кількість фактів геноциду, репресій, політичних переворотів, Кляйн розвінчує міф про те, що дерегуляція економіки, приватизація та скорочення соціальних витрат ведуть до свободи, демократії та економічного процвітання.

ИЗУМИТЕЛЬНОЕ ПОЛИТИЧЕСКОЕ КИНО

Jerzy — Thu, 02 Sep 2010 21:47:51 +0000

Сергей РЕШЕТИН

Маленький смешной человечек, вечно сутулый, почти с горбом, с оттопыренными ушами и почти бесстрастный. Предмет страсти многих женщин и зависти, перемешенной со скрытым страхом, многих мужчин. Знакомитесь, его зовут Джулио Андреотти. Символ Власти второй половины ХХ века.

Андреотти с 1946 года бессменно являлся членом Конституционного собрания, а затем Палаты депутатов Италии. Став министров внутренних дел в 1954 году, он ни на минуту не покидал политический Олимп следующие 40 лет, фактически управляя Италией, тайно или явно. Италия – парламентская республика, и главной фигурой, де факто является премьер-министр. На этом посту Андреотти проработал шесть сроков. Седьмое его переизбрание было ознаменовано крупнейшим коррупционным скандалом в истории Италии.

В этой истории замешаны одновременно Правительство, Ватикан и Коза Ностра. «Дело Века» перевернуло политическую жизнь Апеннин с ног на голову. 110 политиков, крупных промышленников и банкиров попали под следствие и оказались в тюрьме. Андреотти же не счел эти «мелочи» даже достойными внимания.