Фотограф із Еквадору Феліпе Хакоме Марчан проїхав разом із мігрантами цією небезпечною дорогою, документуючи випробування та небезпеки подорожі на північ.

Усе тільки погіршилося після того, як Мексика посилила війну з наркокартелями: тепер у пошуках легких прибутків злочинні синдикати почали захоплювати мігрантів, вимагаючи від їхніх і так небагатих родичів викупу.

В результаті збільшення ризиків, у квітні цього року Міжнародна Амністія назвала шлях мігрантів "одним із найнебезпечніших у світі". Хакоме провів 5 місяців, живучи в наметах і хибарах уздовж цього шляху, документуючи постійний потік мігрантів із Центральної Америки, що стали на довгий шлях до кращого життя.

Предисловие переводчика

23 апреля 2005 г. умер выдающийся социолог и экономист Андре Гундер Франк. Безусловно, это огромная потеря для современной прогрессивной мысли, ведь не стало не только замечательного ученого, но и пламенного защитника угнетенных, чья научная деятельность была неотделима от политической борьбы.

Публикуемая в этом номере Лефт.ру статья «Развитие неразвитости» (1966) - классическая работа, заложившая основы теории зависимости в ее марксистском варианте. Франк написал ее после нескольких лет работы в Латинской Америке, когда увидел, что реальность неразвитых стран глубоко противоречит как либеральным, так и марксистским евроцентристским схемам линейного развития, утверждавшим, что эти страны неизбежно пройдут по уже проторенной дороге исторического прогресса. Франк пришел к совершенно иному выводу, показав, что капитализм можно понять только как мировую систему, экономическое развитие в одних частях которой оборачивается неразвитостью в других. В результате, страны капиталистической периферии оказываются вовлечены в сложный процесс «развития неразвитости», когда участие страны в системе мирового капитализма приводит к усугублению ее бедственного положения.

Эта работа, и вышедшая несколько позже книга «Капитализм и неразвитость в Латинской Америке» привели к возникновению целого направления марксистской мысли, сосредоточившегося на проблемах неразвитости и зависимости Третьего мира и поиске путей его независимого развития. Превращение осколков СССР в периферию капиталистического мира делает для нас творчество Франка особенно важным. Одна из самых известных книг Франка носит название «Латинская Америка: неразвитость или революция». Это утверждение в полной мере можно отнести и к нашей ситуации.

Юрий ДЕРГУНОВ

Рецензия на: István Mészáros. Social Structures and Forms of Consciousness. Vol. I: The Social Determination of Method. New York: Monthly Review Press, 2010. 463 p.

Современные академические философы нечасто удостаиваются рецензий от крупных политиков. В этом смысле, Иштвану Месарошу повезло — запечатленное на обложке его последней книги утверждение, что этот английский философ венгерского происхождения является «следопытом социализма» принадлежит лидеру латиноамериканского «левого поворота» Уго Чавесу. Впрочем, еще в 2007 г., комментируя источники, сформировавшие мировоззрение венесуэльского президента, New York Times писала о его «восхищении Иштваном Месарошем, довольно непонятным венгерским исследователем-марксистом, утверждающим в своей 1000-страничной книге 'По ту сторону капитала', что существуют альтернативы капитализму» [1]. По всей видимости, с теориями философа, а затем и с Месарошем лично, Чавеса в середине 1990-х годов познакомил Хорхе Хиордани, нынешний министр финансов Венесуэлы, а в те годы — научный руководитель его магистерской диссертации, над которой будущий президент работал в тюрьме, отбывая наказание после неудачной попытки военного переворота. Работы Месароша сыграли немаловажную роль в том, чтобы Чавес превратился в последовательного сторонника социализма и один из ключевых символов Боливарианской революции, охватившей целый ряд стран. Похоже, что в Латинской Америке идеи Месароша действительно становятся материальной силой, овладевая массами, — его популярность там сегодня столь велика, что переводы его последних книг с английского выходят большими тиражами в Венесуэле и Бразилии еще до публикации на языке оригинала.

Юрій ДЕРГУНОВ

За сучасних політичних умов у світі відбувається активне відродження інтересу до марксистської теорії [1], що підтверджується як визначними роботами, присвяченими її розвитку та новим напрямкам (Boron, Amadeo, González 2006), так і активним залученням марксистської методології у дослідженні соціальних і політичних трансформацій сьогодення (напр., Фостер 2007; Харви 2007; Gandarilla Salgado 2006; Harvey 2003, 2006; Petras, Veltmeyer 2001). На превеликий жаль, соціальні науки на пострадянському просторі і, зокрема, в Україні залишаються осторонь цієї значної тенденції, балансуючи між позитивістською апологетикою реальності та постмодерністським агностицизмом, відтак, проблема сучасного стану марксизму як критично-теоретичної альтернативи теоріям «основного напрямку» (Чилкот 2001; Dussel 2001) видається актуальною.

Автор мав на меті продемонструвати загальну логіку циклічного розвитку марксистської теорії та зв’язати його із марксистською теорією залежності, як важливим підвидом теорії імперіалізму, що була і залишається важливим носієм евристичного потенціалу досліджень глобальних соціальних трансформацій та їх наслідків для суспільств капіталістичної периферії.

17.05 Сальвадор / Salvador (реж. Олівер Стоун, 1986)

Теми дискусії: революція, Третій світ, залежність, імперіалізм, насильство

Американський журналіст Річард Бойл, втративши дружину, роботу і перебуваючи під загрозою арешту, направляється в маленьку центральноамериканську країну Сальвадор. Передчуття казкової відпустки з дешевими жінками, алкоголем і наркотиками в фантастичному тропічному раю не виправдалися. Річард разом зі своїм товаришем опиняються в пеклі громадянської війни. Революційні повстанці готуються взяти владу в столиці, а маріонетковий диктатор Хосе Наполеон Дуарте Фуентес жорстоко придушує прояви непокори за допомогою армії та парамілітарних угруповань. Чи втрутяться США – «старший брат» американського континенту – щоб припинити насильство і на чиєму боці?

Наомі КЛЯЙН

Якщо вірити міністрам фінансів країн «великої сімки», Гаїті невдовзі отримає те, на що давно вже заслуговує: повного «пробачення» зовнішніх боргів. Гаїтянський економіст Каміль Шальмер спостерігає з Порт-о-Пренса за цими подіями з обережним оптимізмом. «Скасування боргів це хороший початок, – заявив він в інтерв’ю “Аль-Джазірі”, – але настав час піти значно далі. Треба говорити про репарації та відшкодування збитків, спричинених руйнівними наслідками заборгованості». Згідно з цією точкою зору, слід відмовитися від самої думки, що Гаїті – боржник. За його словами, Гаїті – це кредитор, а по вуха в боргах перед ним саме ми, жителі Заходу.

Наша заборгованість перед Гаїті має чотири головних джерела: рабство, американська окупація, диктатура і кліматичні зміни. Ці претензії – не плід фантазії і не порожня риторика. Вони ґрунтуються на численних порушеннях правових норм і угод. Нижче дуже коротко перераховано основні факти.]]> http://commons.com.ua/archives/8128/feed 5 http://commons.com.ua/archives/8125?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d0%25b4%25d0%25b5%25d0%25bc%25d0%25be%25d0%25ba%25d1%2580%25d0%25b0%25d1%2582%25d0%25b8%25d1%258f-%25d0%25bf%25d1%2580%25d0%25be%25d1%2582%25d0%25b8%25d0%25b2-%25d0%25bd%25d0%25b0%25d1%2580%25d0%25be%25d0%25b4%25d0%25b0 http://commons.com.ua/archives/8125#comments Mon, 01 Mar 2010 21:38:17 +0000 Jerzy http://commons.com.ua/?p=8125 Славой ЖИЖЕК

Рецензия на книгу: Peter Hallward. Damming the Flood: Haiti, Aristide and the Politics of Containment. London: Verso, 2008. 480 p.

Ноам Хомский как-то заметил, что "безопасное введение демократических форм возможно только после преодоления угрозы народного участия". Тем самым он указал на "пассивизирующее" ядро парламентской демократии, которое делает ее несовместимой с прямой политической самоорганизацией и самоутверждением народа. Открытая колониальная агрессия или военное нападение - это не единственный способ утихомирить "враждебное" население: до тех пор, пока они имеют за своей спиной достаточные силы принуждения, международные "стабилизационные" миссии способны справляться с угрозой народного участия при помощи менее спорной тактики "содействия демократии", "гуманитарного вмешательства" и "защиты прав человека".

Это и делает случай Гаити столь показательным. Как пишет Питер Холлуард в своей книге "Остановить потоп", этом подробнейшем описании "демократического сдерживания" радикальной политики на Гаити на протяжении двух последних десятилетий, "нигде набившая оскомину тактика „содействия демократии“ не применялась с более разрушительными последствиями, чем на Гаити в 2000 - 2004 годах". Нельзя не отметить иронии того обстоятельства, что освободительное политическое движение, которое вызвало такое международное давление, называлось Lavalas, что по-креольски означает "потоп": потоп экспроприированных, заливающий закрытые сообщества тех, кто эксплуатирует их. Именно поэтому название книги Холлуарда оказывается необычайно точным, вписывая события на Гаити в глобальную тенденцию к возведению новых дамб и стен, которые появились повсюду после 11 сентября 2001 года, обнажив перед нами внутреннюю истину "глобализации", глубинные водоразделы, поддерживающие ее.

Не так давно, у жовтні 2009 року в трущобах Ріо-де-Жанейро відбулася невеличка, проте кривава війна за контроль над торгівлею кокаїном. У сутичках між представниками влади та двома угрупуваннями бандитів було збито поліцейський гелікоптер, вбито декількох поліцейських та місцевих жителів, а також спалено щонайменше десять автобусів. Як повідомляє "The Guardian", незважаючи на усі намагання місцевої влади покращити рівень безпеки у Ріо перед чемпіонатом світу з футболу 2014 та Олімпійськими Іграми 2016 року "більшість з фавел міста все ще контролюються членами трьох угруповань наркомафії, які володіють все складнішим арсеналом зброї, в т.ч. автоматами та навіть засобами протиповітряної оборони. Джерелами цієї зброї часто є запаси, що призначені для болівійської і аргентинської армії та, натомість, доставлені контрабандою в Ріо" [1]. "Проекти пацифікації", за якими трущоби Ріо перманентно окуповані поліцією, не дають бажаних результатів "покращення безпеки". Адже вони не торкаються ані запитання корумпованості поліції та інших державних органів, які є частиною проблеми (без цієї корупції, "наркомафія" не мала би доступу до зброї, призначеної для болівійської і аргентинської армій), ані соціо-економічних передумов "війни" у бразильських фавелах, що триває уже декілька десятиліть.

Джеймс ПЕТРАС

ВВЕДЕНИЕ

Победа на выборах в как минимум трех странах Латинской Америки левоцентристских режимов вынудила их к поиску нового идеологического основания для подкрепления своей власти, поэтому идеологи и президенты согласились на том, что представляют новый вариант социализма – 21 века (21с). Известные писатели, ученые и представители по связям с общественностью провозглашали совершенно новый вариант социализма, полностью отличный от того, что они наименовали провалившимся социализмом 20 века в Советском духе. Защитники и пропагандисты 21с утверждают, что новая политико-экономическая модель опирается на то, что они считают решительным разрывом как со свободнорыночными неолиберальными предшествующими режимами, так и с прошлыми «государственническими» вариантами социализма, воплощенными в бывшем СССР, Китае и на Кубе.

В этой работе мы рассмотрим разнообразную критику 21с как неолиберализма, так и социализма 20 века (20с), соответствие действительности их утверждений о новизне и оригинальности, а также предложим критический разбор их реальной деятельности.

Багато хто з лівих і лібертарних активістів України та Росії хоч раз та й зустрічався з Мартіном Кремером Ліном, веселим худорлявим німецьким анархістом з обов'язковим зошитом для малюнків "на ходу" і такою ж неодмінною трубою. Досить несподівано ми знайшли згадку про Мартіна у нещодавньому випуску "товстого" журналу "Україна Модерна", а саме, рецензію на його незакінчене дослідження. Написана хоч і з постмодерністських позицій, вона, тим не менш, дає уявлення про те, яку цікаву роботу пише наш товариш.

Володимир СКЛОКІН

Рецензія на Martin Krämer Liehn. Revolutionary Collectives. Warszawa: Instytut książki і prasy, 2008. 48 p. (=Agitatorka № 5, ClioCommune)

Радянська історіографія, як відомо, своєю головною метою проголошувала дослідження історії «трудящих мас», тобто насамперед робітництва та селянства. Втім, якщо дивитися з перспективи сучасности, радянські дослідження додають дуже мало до нашого розуміння як історії робітничого класу, так й історії селянства. Утвердження в СРСР 30-х років XX століття «сталінської моделі історичної науки» [1], яка передбачала, що головним завданням історіографії є легітимація радянського режиму, призвело до зникнення плюралізму та багатовимірности в історичних дослідженнях. Завдання істориків зводилось насамперед до підтвердження тез, висловлених «чотирма класиками» марксизму-лєнінізму, знайденими в джерелах конкретними прикладами. Це призводило, з одного боку, до дуже вибіркового використання джерел і свідомого фальшування їхнього змісту, а з другого - до нав'язування людям минулого поглядів та уявлень, що не були їм властиві, наприклад, нав'язування українському селянству XVIII століття спільної класової свідомости та інтенції боротьби з «феодально-кріпосницьким» режимом.