Commons/Спільне

Юрій ГРИЦИНА

Вступ Львова у неоліберальну епоху міського врядування можна безпосередньо пов’язати з підготовкою до Євро-2012, хоча це лише привід. «Це найбільший політичний та соціальний проект за 18 років незалежності України» – говорить Васюник (віце-прем’єр-міністр України в уряді Тимошенко) про Євро-2012, артикулюючи основну ідею для розвитку Львова у наступні кілька років.

Неолібералізм — відносно нова економічна модель, «м’який капіталізм», в основі якого лежить ідея про вивільнення індивідуальних підприємницьких свобод у рамках, встановлених міжнародними інституціями. Вільні ринки і вільна торгівля у поєднанні з сильним законодавством повинні створювати конкурентоспроможну економіку. Неолібералізм заохочує більшу продуктивність, індивідуальні чи корпоративні ініціативи та інновації. Не довіряючи здатності демократичної держави проводити ефективну економічну політику, неоліберали перекладають управління на експертів та еліти. Відбувається дерегуляція всіх галузей життя, з метою подальшого структурного регулювання — приватизації, скорочення соціальних виплат, збільшення гнучкості законів ринку праці. Всі людські дії переводяться у економічну площину, чим досягається руйнування соціальних солідарностей і колективних структур. Культивується своєрідний соціальний дарвінізм (виживання більш продуктивного, креативного та гнучкого), результатом якого стає війна всіх проти всіх. Не встиг — лишився за бортом. І неолібералізм переконує нас у тому, що той/та хто не встиг сам у цьому винен. (more…)

Джонатан ЧЕЙТ

І

Нинішня епоха правління демократів спровокувала потужну реакцію з боку правих, яка охоплює цілий спектр відповідей – від прозаїчних (традиційне засудження великих витрат та заборгованості) до надмірних (страх перед соціалізмом) і навіть відверто безглуздих (віра в те, що демократи планують винищити людей похилого віку). В межах цієї какофонії обурень та фрустрованостей вирізнилося ще одне побоювання, яке є реальною ідеєю, а не лише гаслом чи непорозумінням фактичного стану справ. Ця ідея полягає в тому, що населення США ділиться на два класи: дуже працьовиту і продуктивну еліту та маси нероб, що за допомогою податків та соціальних програм паразитують на працьовитості вищого класу.

Для правих цей світогляд та імплікована ним мораль є універсальними. Звернімося до  взірців їхньої риторики. Минулої весни у своїй авторській колонці президент Американського інституту підприємництва (American Enterprise Institute) Артур Брукс закликав консерваторів розпочати «культурну війну» за капіталізм. «Соціал-демократи прагнуть організувати суспільство в такий спосіб, за якого більшість буде охоплена мережею допомоги «спільної економіки», – стверджує він. – Поборники вільного підприємництва … мають ствердити, що конфіскація ще більшої частки прибутків у меншості лише через те, що уряд здатний на це, становить моральну проблему». Адресатів своїх закликів Брукс визначає таким чином: «Люди, які робили важливі речі правильно, і які тепер змушені спостерігати, як політики винагороджують тих людей, які обходилися з важливими речами неправильно». Сенатор Джим МакМінт вторує йому, нарікаючи з приводу «двох Америк, але не тих, про які вів мову Джон Едвардс. Йдеться не про заможних та незаможних, а про тих, хто платить уряду, та тих, хто отримує від уряду». (more…)

master-genie

На теренах колишнього СРСР досі не вщухають суперечки щодо окремих дій більшовиків 90-літньої давнини. Ліберальні діячі регулярно нагадують своїм лівим опонентам, зокрема, про обмеження низки ліберальних прав і свобод для окремих категорій громадян, здійснене більшовиками під час Громадянської війни. Найчастіше в цьому контексті згадується “Філософський пароплав”, на якому було вислано з Радянської Росії “цвіт національної інтелігенції”. Цей аргумент використовується досі, незважаючи на те, що сьогодні кожен охочий може ознайомитися з творчим спадком пасажирів того судна і самостійно оцінити вагомість їх внеску до скарбниці світової культури. Не береться до уваги й те, що “Філософський пароплав” відправляли представники конкретної політичної сили, тоді як відповідати за їх дії нерідко змушують “неавторитарних лівих”, з чиїми ідейними попередниками в ті роки більшовистський уряд розправлявся значно жорстокішими методами.

Між тим, історія знає й інший пароплав. Його відправляв приблизно в той же час ліберально-демократичний уряд США – країни, де з тих пір формально не змінилась ані конституція, ані базові ідейні засади. Йдеться про пароплав Buford, на борту якого в 1919 році зі Сполучених Штатів вислали “небажаних осіб” – анархістів, соціалістів, пацифістів і робітничих активістів.

(more…)

Денис ГОРБАЧ

«Общественное мнение» напрочь забыло о Греции с её проблемами в январе прошлого года, когда СМИ переключились с поднадоевшей темы тамошних бунтов на войну в Газе, а потом и на другие раздражители. Сегодня об этой стране заговорили снова. Общий смысл новостей и «аналитики» в буржуазной прессе следующий: правительства Греции и ряда других южноевропейских стран (Португалии, Испании, Италии) занимались безответственным популизмом, вели «социалистическую» политику и жили не по средствам, при общем отсталом уровне экономики. Ленивое местное население, оболваненное левыми идеями, катается как сыр в масле, паразитирует и воспринимает свои «излишества» (относительно развитую систему здравоохранения, образования, социального обеспечения) как должное, не собираясь от них отказываться. Но государства наодалживали огромные суммы денег и теперь просто обязаны урезать социальные расходы, снизить зарплаты и провести прочие «непопулярные реформы», а протесты подавить ради блага самих же протестующих. На самом деле картина выглядит немного иначе.

(more…)

Роберт КУРЦ

Часто говорят об уникальности Освенцима как преступления против человечества. Это верно постольку, поскольку Освенцим воплощает уникальный масштаб преступления, который выходит за рамки как простой жестокости и варварства, так и массового убийства исходя из расчетов политико-экономической выгоды. Но это понятие уникальности служит одновременно идеологам западной демократии для того, чтобы с помощью мифотворчества исключить Освенцим из германской истории, демократии, капитализма и разума Просвещения. «Уникальность» начинает здесь означать уже не уникальные масштабы иррационализма на почве самого же современного буржуазного рационализма, а порыв некоей «чуждой», внешней и, в известной мере, «внеземной» силы Тьмы, которая не может иметь вообще ничего общего с чистой душой демократического капитализма.

С известным крестьянским лукавством Эрнст Нольте использовал это очевидное невежество демократического представления об «уникальности» для того, чтобы, занимаясь апологетической историзацией, отмыть национал-социализм, поставив Освенцим в ряду обычных преступлений модернизации и даже преуменьшить его как некое «второстепенное» злодейство. Как и в случае с национал-социалистической кризисной диктатурой в общем политико-экономическом смысле, так и в случае с Холокостом и его особым качеством, следует, в противовес Нольте, изменить перспективу с тем, чтобы, не отрицая уникальности масштабов, предпринять негативную, а не позитивную историзацию Освенцима. Тогда Холокост превращается в генеральное обвинение против Просветительского разума, капитализма и германской национальной истории: в этом смысле Холокост был не «чуждым» деянием, а особым германским следствием самой истории модернизации, корни которой уходили в общую почву буржуазно-либеральной и демократической мысли современности.

(more…)

Дмитрий КОЛЕСНИК

Кто бы ни победил во втором туре выборов, чем бы ни закончился президентский забег, но ни пришедший вторым, ни пришедший предпоследним не смогут окончательно реализовать свои амбиции. Двоевластие де-факто будет сохраняться, сколько бы новых выборов ни назначалось.

Мы зачастую склонны видеть в этом двоевластии некий прообраз двухпартийной системы по образцу Великобритании и США. Но подобный паритет осложняется сильнейшим желанием каждого (невзирая на реальность) получить окончательную и безоговорочную победу. Получить полномочия туркмен-баши.

Но что делать, если примерно равные силы, сцепившись в жестокой схватке, не могут все же рассчитывать на полный триумф? Неужели вечная борьба? Не для того ылита рвалась к экономическим рычагам, чтобы находится в постоянном напряжении, вечно отодвигая до следующих перевыборов долгожданный покой на перинах, рахат-лукум и танцующих гурий. Перспектива вот так всю жизнь и напрягаться, как какие-то европейские социал-демократы, никак не прельщает. А глаза невольно с завистью косят в сторону среднеазиатских баев. Что ж, неужели так и окаменеть здесь в схватке каким-то барельефом времен афино-спартанских войн?

(more…)

Майкл ПАРЕНТІ

Існує «таємниця», яку ми повинні пояснити. Як так стається, що з разючим зростанням корпоративних інвестицій, закордонної допомоги та міжнародних позик бідним країнам –так само разюче зростає і бідність по цілому світу? Кількість людей, які живуть у бідності, збільшується швидше, ніж населення світу. Як це зв’язати докупи?

Впродовж останніх півстоліття промисловість і банки США (та інші західні корпорації) масово інвестують у бідні регіони Азії, Африки та Латинської Америки, відомі як «Третій світ». Транснаціональних інвесторів приваблюють багаті природні ресурси, високий прибуток внаслідок низькооплачуваної праці, а також майже повна відсутність податків, природоохоронних правил, необхідності забезпечення соціальних гарантій для робітників тощо.

Уряд США субсидує цей відтік капіталу, надаючи корпораціям податкові пільги на їхні закордонні інвестиції, ба навіть сплачуючи частину витрат на переміщення бізнесу – часто викликаючи обурення профспілок вдома, які бачать, як їхні робочі місця випаровуються.

(more…)

Переклала: Оксана Дутчак

джерело – Єврозін

Девід Гребер – американський антрополог, професор Лондонського університету. Викладав у Єльському університеті, звідки звільнений за свою активну політичну позицію. Відомий своїм активізмом, брав активну участь у протестах проти економічного форуму в Нью-Йорку, член міжнародної спілки «Індустріальні робітники світу» (IWW.org), відомої своєю войовничою позицією

***

За п’ять тисяч років історії існування боргів, за ними завжди стояли певні інституції – чи то «священні» правителі Месопотамії, чи іудейські Ювілеї, закон шаріату чи християнське канонічне право. Ці інституції намагалися контролювати борги, щоб уникнути потенційно катастрофічних наслідків для суспільства. І тільки в наш час, за словами антрополога Девіда Гребера, люди почали усвідомлювати, що перша ефективна глобальна структура управління створена за великим рахунком  в інтересах кредиторів.

***

Ця стаття є фрагментом значно більшого дослідницького проекту про борги і боргові гроші в історії цивілізації. Перший і найбільш загальний висновок цього проекту можна сформулювати наступним чином: досліджуючи економічну історію, вчені схильні ігнорувати роль насильства, абсолютно центральну роль війни і рабства в створенні й розвитку базових інститутів того, що ми сьогодні називаємо «економікою». Більше того, це джерело створення має велике значення. Насилля може бути невидимим, але воно вписане в саму логіку нашого економічного мислення, в безсумнівно очевидну природу інститутів, які просто б ніколи не існували і не могли існувати поза сучасною державною монополією на насильство.

(more…)

Артем Чапай

Час від часу зустрічаються статті на кшталт “Чи мав Оруелл рацію?” або “А може, все-таки правий був Гакслі?” Імхо, ця постановка питання надто спрощена. Звичайно ж, жодна антиутопія не справдилася повністю. Кожна з антиутопій – це лише модель, доведена до логічного завершення. В житті існують не ідеали (в тому числі негативні), а поєднання взаємозаперечних рис. Але так само очевидно, що в житті існують риси багатьох антиутопій – не тільки Оруелла чи Гакслі. Існує й боротьба проти цих рис. Давайте глянемо, які саме; які антиутопії ще не написано, але ознаки їх є у суспільстві – і спробуємо визначити, “яка ж розумная цьому альтернатива”.

(more…)

Руслан Хестанов, Виталий Лейбин

Профессор социологии Северо-Западного университета (Чикаго, США) Георгий Дерлугьян робеет, когда думает о тех нестандартных решениях, которые требуются для выхода из нынешнего глобального кризиса. Вместе с тем именно масштабность происходящего заставляет его предполагать, что жизнь людей радикально изменится к лучшему, а общество станет более справедливым. Но для этого кое-что должно кардинально поменяться

Что в сегодняшнем мире уже не может не измениться? И о каких временных рамках здесь можно говорить?

Не могут не измениться по крайней мере три вещи. Во-первых, главенствующая роль США. Во-вторых, корпоративная модель управления бизнесом. В-третьих, уйдут в прошлое неолиберальная идеология и глобализация, основанная на главенстве западных финансовых институтов.

(more…)