Маленький смешной человечек, вечно сутулый, почти с горбом, с оттопыренными ушами и почти бесстрастный. Предмет страсти многих женщин и зависти, перемешенной со скрытым страхом, многих мужчин. Знакомитесь, его зовут Джулио Андреотти. Символ Власти второй половины ХХ века.
Андреотти с 1946 года бессменно являлся членом Конституционного собрания, а затем Палаты депутатов Италии. Став министров внутренних дел в 1954 году, он ни на минуту не покидал политический Олимп следующие 40 лет, фактически управляя Италией, тайно или явно. Италия – парламентская республика, и главной фигурой, де факто является премьер-министр. На этом посту Андреотти проработал шесть сроков. Седьмое его переизбрание было ознаменовано крупнейшим коррупционным скандалом в истории Италии.
В этой истории замешаны одновременно Правительство, Ватикан и Коза Ностра. «Дело Века» перевернуло политическую жизнь Апеннин с ног на голову. 110 политиков, крупных промышленников и банкиров попали под следствие и оказались в тюрьме. Андреотти же не счел эти «мелочи» даже достойными внимания.
Наука о мозге — нейронаука — это большой бизнес, большая наука и большие исследования. Нейробиологи пытаются объяснить работу мозга, улучшить его и управлять им. Многие не видят в этом проблем. Например, Эрик Кандел [1], получивший Нобелевскую премию за его работу о памяти, сказал: «Вы – это ваш мозг».
Это – крайний, сухой редукционизм, идея, что вы можете свести сложное явление, которое происходит в человеческом мозге к тому, что будет всего лишь работой клеток или молекул. Любой человек с марксистской перспективой понимает, что вы не можете игнорировать социальный аспект: мозги включены в тела, а тела включены в общественный строй, в котором мы взрослеем и живем.
Когда вы говорите, что «мой мозг заставил меня сделать это», то вы рассуждаете подобно многим нейробиологам — в редукционистской манере. Мы не говорим «мои ноги идут», мы говорим, что «мы идем». Это не наш мозг осуществляет мышление, а мы, как единые человеческие индивиды. Таково представление о сути вещей, которое исходит из намного более богатого понимания мира, нежели нейронаука может обеспечить отдельно сама по себе.
Нам заявляют, что благодаря нейронауке мы увидим огромные успехи медицины. Это будет означать такие вещи как генетические тесты на болезни Хантингтона и Альцгеймера, стволовые клетки для лечения неврологических заболеваний, специальные произведенные на заказ лекарства для решения проблемы депрессии, препараты, повышающие работоспособность и оживляющие интеллект и память и так далее. То, что предлагается, является счастьем для всех — по крайней мере для всех тех, кто не находится в самых беднейших частях мира.
Зневажена феноменологія духу поступається місцем. На сцену виходить дюжина наук зі складеними назвами: нейроантропологія, нейропедагогіка, нейротеологія, нейроестетика і нейроекономіка. Їхній самовпевнений вихід свідчить про узурпаторський нахил нейронаук, які претендують не тільки на появу природничої науки про дух, а й на роль провідної науки ХХІ століття. Підставою, мотивацією та обіцянкою цієї претензії є максима, що людська поведінка визначається закономірностями процесів у нервових клітинах і способом їхньої організації в мозку.
І так само, як глобалізація являє собою передбачений уже Карлом Марксом і Фридрихом Енґельсом наслідок оптимізації засобів виробництва та шляхів комунікації, мозок, командний центр модерної людини, завжди був жаданою і, зрештою, відкритою метою пов’язаних із капіталізмом гуманітарних наук. Спостерігачів може шокувати, наскільки близько вузький шлях до наукового опанування мозку проходить до широкого автобану, на якому понад 150 років гуркоче капітал. Відношення залишається динамічним, адже капіталізм і нейронаука пов’язані не через обов’язковий регулятив, а через комплексний синдром системних недоліків.
Так, репресивний капіталізм пізнього ХІХ ст. із його експлуататорськими заборонами, наказами та несправедливостями був поживним ґрунтом для неврозу, що його на початку ХХ ст. дослідники діагностували як народну душевну епідемію. Цей таємничий бич буржуазії (класу, який, за «Комуністичним маніфестом», втягує «всі, навіть найбільш варварські нації в цивілізацію через швидке покращення виробничих інструментів і через сильно полегшене сполучення») виявив німе повстання замученої частини людської конституції – тієї, яка вперто, але даремно чинила спротив насильницькій модернізації та цивілізуванню як така собі «варварська нація» всередині людини.
Вступ Львова у неоліберальну епоху міського врядування можна безпосередньо пов’язати з підготовкою до Євро-2012, хоча це лише привід. «Це найбільший політичний та соціальний проект за 18 років незалежності України» – говорить Васюник (віце-прем’єр-міністр України в уряді Тимошенко) про Євро-2012, артикулюючи основну ідею для розвитку Львова у наступні кілька років.
Неолібералізм — відносно нова економічна модель, «м’який капіталізм», в основі якого лежить ідея про вивільнення індивідуальних підприємницьких свобод у рамках, встановлених міжнародними інституціями. Вільні ринки і вільна торгівля у поєднанні з сильним законодавством повинні створювати конкурентоспроможну економіку. Неолібералізм заохочує більшу продуктивність, індивідуальні чи корпоративні ініціативи та інновації. Не довіряючи здатності демократичної держави проводити ефективну економічну політику, неоліберали перекладають управління на експертів та еліти. Відбувається дерегуляція всіх галузей життя, з метою подальшого структурного регулювання — приватизації, скорочення соціальних виплат, збільшення гнучкості законів ринку праці. Всі людські дії переводяться у економічну площину, чим досягається руйнування соціальних солідарностей і колективних структур. Культивується своєрідний соціальний дарвінізм (виживання більш продуктивного, креативного та гнучкого), результатом якого стає війна всіх проти всіх. Не встиг — лишився за бортом. І неолібералізм переконує нас у тому, що той/та хто не встиг сам у цьому винен. (more…)
Інтерв’ю з Максимом БУТКЕВИЧЕМ, координатором проекту «Без кордонів» Центру «Соціальна дія», старшим викладачем Школи журналістики Національного університету «Києво-Могилянська академія». Розмовляв Олександр ШПИГУНОВ.
Наскільки криміналізація міграції є поширеною в українському суспільстві? І чому це явище існує?
Проблема почала криміналізуватися у контексті боротьби із нелегальною міграцією. Ця «боротьба» з одного боку стала слоганом частини політичних сил, а з іншого – вимогою, яку до України висуває Європейський Союз. Тому що на даний момент, після останнього розширення ЄС, а потім і Шенгенської зони, Україна стала прикордонним фільтром, буфером для убезпечення Євросоюзу від притоку «непотрібних» людей. «Непотрібних» – це жорстко, але власне, так воно і звучить. Крім посилення східного кордону ЄС, існує низка програм з боку Євросоюзу, скерованих на зміцнення структур, які би протидіяли нелегальній імміграції, у самій Україні. Це допомога українським прикордонникам, угода про реадмісію, будівництво нових центрів тимчасового утримання нелегальних мігрантів за кошти ЄС тощо.
Власне, оці два паралельні процеси: з одного боку – кампанія проти нелегальної міграції, яка почасти набуває форми істерії, з іншого – тиск із боку структур ЄС – і спричинили просування цієї теми дедалі більше.
Эпоха [1] постмодерна, представляющая знакомые явления с незнакомой стороны и ставящая под вопрос то, что еще совсем недавно никаких вопросов не вызывало, бросает вызов ученым и заставляет переосмысливать позиции, которые еще совсем недавно считались незыблемыми. Это, в частности, касается изучения ксенофобии и расизма, исследования идеологии и деятельности праворадикальных движений, распространения ксенофобских настроений в обществе и их влияния на межэтнические отношения. В этой связи вызывает недоумение тот факт, что подавляющее число российских этнологов (или социальных и культурных антропологов) дистанцируются от этой проблематики, старательно не замечают ее или даже своими теоретическими рассуждениями либо гипотетическими построениями — чаще всего неосознанно, но иногда вполне сознательно — подбрасывают хворост в костер ксенофобии и поднимающего голову расизма. Размышления над тем, почему это происходит, заставляют, во-первых, по-новому оценить некоторые базовые позиции отечественной науки, а во-вторых, задуматься о социальной роли нашей науки и о месте ученого в обществе.
Отмеченная отстраненная позиция ученого вовсе не всегда связана с тем, что сам он разделяет ксенофобские настроения, хотя и это встречается. Мотивации и установки специалиста отличаются определенным разнообразием.
Юдео-християнська епістема. Багато хто нарікає на розвій атеїзму в нашу епоху, але вони помиляються. Ця епоха є нігілістичною, відверто нігілістичною. В чому різниця? Європейський нігілізм, – який дуже добре діагностував Ніцше, – передбачає завершення певного світу і проблематичність з’яви іншого. Настає проміжний період, самоусвідомлення розривається між двома світоглядами: з одного боку, юдео-християнський світогляд, а з іншого – світогляд, який ще не має імені, але який ми поки що назвемо постхристиянським. І ми не помилимося в оцінці, хоч у нас немає кращого епітету. Нам допоможе його знайти час і розвиток цього століття.
Отже, нігілізм. Немає цінностей, або більше немає цінностей. Немає чеснот, або більше немає чеснот. Нездатність чітко виявити етичні та метафізичні обриси: все видається добрим і прийнятним, так само злим і поганим; усе можна назвати гарним, так само потворним. Реальне видається менш справжнім, аніж віртуальне. Фікція замінює реальність. Історія та пам’ять більше не користуються успіхом у світі, що захоплюється теперішнім моментом, пориває зв’язки з минулим і не бачить майбутнього. Нігілізм позначає епоху, якій бракує картографії: компаси не працюють, а проекти, які допомагали б вийти з лісу, в якому ми загубилися, навіть не передбачаються.
«Общественное мнение» напрочь забыло о Греции с её проблемами в январе прошлого года, когда СМИ переключились с поднадоевшей темы тамошних бунтов на войну в Газе, а потом и на другие раздражители. Сегодня об этой стране заговорили снова. Общий смысл новостей и «аналитики» в буржуазной прессе следующий: правительства Греции и ряда других южноевропейских стран (Португалии, Испании, Италии) занимались безответственным популизмом, вели «социалистическую» политику и жили не по средствам, при общем отсталом уровне экономики. Ленивое местное население, оболваненное левыми идеями, катается как сыр в масле, паразитирует и воспринимает свои «излишества» (относительно развитую систему здравоохранения, образования, социального обеспечения) как должное, не собираясь от них отказываться. Но государства наодалживали огромные суммы денег и теперь просто обязаны урезать социальные расходы, снизить зарплаты и провести прочие «непопулярные реформы», а протесты подавить ради блага самих же протестующих. На самом деле картина выглядит немного иначе.
Сучасна Україна «виросла» з пізнього Радянського Союзу, переживши мирну еволюцію, та зберегла чимало його питомих рис. Ця історична спадковість є фактом, який можна по-різному трактувати залежно від ідеологічних уподобань, але заперечити його неможливо.
Згідно з уявленнями націонал-ліберальної інтелігенції, функціонерів західних інституцій та радикальних правих політиків, радянський спадок є істинною причиною незліченних соціальних лих, що спіткали країну протягом двох останніх десятиліть. Корупція та економічна нерівність, надексплуатація та депопуляція, ксенофобія та расизм, епідемії та атрофія медицини – усе це, так чи інакше, є наслідками сімдесяти з гаком років радянської влади. Країна лишилася надто «комуністичною», й тому не змогла відчути на собі всі принади побудови капіталізму та демократії, – приблизно так розмірковують ліберали та націоналісти.
Для більшості українських ЗМІ сьогоднішні президентські вибори стали символом завершення чергового циклу в політичному і, можливо, історичному житті країни. Підбиття підсумків за «період після Помаранчевої революції» та соціологічні опитування промовисто свідчать не тільки про справжні проводи нинішньої української влади, але й про очікування її відходу з політичної та суспільної сцени. Золотий фонд надбань Помаранчевої революції найчастіше включає «свободу слова», «демократію», «повалення режиму Кучми», але що стоїть за цими поняттями сьогодні, чи не набули вони порожнього значення та паразитарної форми – їхня суспільна оцінка та аналіз найбільш резонансних подій, що привели до формування цієї оцінки, можуть пролити світло на справжні підсумки так званої «епохи Ющенка».
У 2009 році українське суспільство особливо гостро відчуло присутність цензури в культурному просторі.
Сергей РЕШЕТИН
Ева ГЕС, Генрик ЙОКАЙТ
Юрій ГРИЦИНА
Денис ГОРБАЧ
