Commons/Спільне

Франко МОРЕТТІ

Моя місія – сказати це простіше, ніж я це розумію

Арнольд Шьонберґ, «Мойсей та Аарон»

«В наш час національна література не має великого значення: починається доба всесвітньої літератури, і слід прискорювати її настання». Це був, звісно, Ґьоте в розмові з Еккерманом в 1827 р. А ось Маркс і Енґельс, двадцять років потому, в 1848: «національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна світова література». Weltliteratur: ось що Ґьоте і Маркс мають на увазі. Не «порівняльна», а всесвітня література: китайський роман, що його читав Ґьоте на час тієї розмови, або буржуазія «Маніфесту», яка «надала космополітичного характеру виробництву та споживанню в усіх країнах». Що ж, я скажу дуже просто: порівняльна література, компаративістика [1], не виправдала таких сподівань. Це була значно скромніша, західноєвропейська інтелектуальна ініціатива, що оберталась переважно довкола річки Рейн (німецькі філологи, які працювали з французькою літературою). Не більше.

В цьому руслі відбувалось і моє власне інтелектуальне формування, до того ж наукова праця завжди має межі. Але межі змінюються, і я гадаю, що настав час повернутись до тієї давньої амбіції Weltliteratur: зрештою, література навколо нас тепер безсумнівно становить планетарну систему. Питання не в тому, що ми повинні робити – питання в тому, як. Що це означає – вивчати всесвітню літературу? Як ми можемо це робити? Я досліджую західноєвропейську прозу між 1790 та 1930 рр., і досі почуваю себе шарлатаном поза Британією чи Францією. Всесвітня література? (more…)

Jamao

В общественном сознании термин «классовая борьба» главным образом ассоциируется с движением промышленного пролетариата. Недавняя забастовка на заводе «Форд» [1] вызвала волну высказываний о нарастании классовой борьбы на постсоветском пространстве. К сожалению, мало кто из участников современного «левого» движения замечает, что параллельно с борьбой промышленного пролетариата идёт противостояние на другом фланге классового противоборства, которое началось не так давно, но с каждой секундой становится лишь острее. Это противостояние – борьба за свободу информации.

В начале декабря [2007 г. - прим. ред.], через пару недель после начала забастовки всеволжских рабочих, произошло событие знаковое для российского интернет-сообщества. Житель Ростова-на-Дону Сергей Абрамов был осуждён за компьютерное пиратство. Случай сам по себе абсолютно не новый, дело только в том, что к году лишения свободы условно был приговорён «пират», распространявший информацию абсолютно безвозмездно, то есть без цели извлечения прибыли. Возможно, это и не первый подобный судебный процесс на территории России, но только он один получил широкую огласку. [2]

Практика свободного обмена продуктами интеллектуального труда (программами, музыкой, графикой, текстами и.т.д.) настолько широко распространена среди пользователей интернет, что при желании «правоохранительные» органы могут привлечь к ответственности за нарушение авторских прав каждого второго компьютерного любителя. А если учесть, что доказательством вины в данном случае является само по себе наличие «пиратского» (то есть скопированного в обход закона) продукта на компьютере подозреваемого, то привлечь уже можно практически каждого пользователя.

Разумеется, простое владение персональным компьютером и выходом в интернет не делает человека принадлежащим к эксплуатируемому классу, который может подвергаться репрессиям со стороны государства. Если понимать под классами группы людей, различающиеся по их роли в системе общественного производства и по их отношению (большей частью оформленному законах) к средствам производства [3], то, тем не менее, можно выделить два «класса» людей относительно процесса умственного труда и его результатов. Средством производства в данном случае, как правило, является компьютерная техника и программное обеспечение.

(more…)

Наступні статті були надруковані у газеті “Вперед” №7-8 за 1952 р. Ця робітнича газета видавалася емігрантською Українською революційною демократичною партією і представляла собою крайній лівий фланг української діаспори аж до 1959 р. Статті, що пропонуються вашій увазі, були заборонені в СРСР протягом майже всього його існування. Вступ написаний редактором “Вперед” українським марксистським економістом Всеволодом Голубничим.

Кріс Форд

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА: Нижченаведені дві статті Карла Маркса та статтю Фрідріха Енґельса ми вирішили подати нашим читачам з такою простою метою. Вже понад 25 років ці статті в «марксистському» СССР зовсім не друкуються. Лише частина їх була одного разу надрукована в 1924 році в заплянованому повному виданні всіх творів Маркса й Енгельса на російській мові, що редагувалися Рязановим. В тридцятих роках сталінці розстріляли Рязанова. З того часу повне видання творів Маркса й Енгельса в СССР припинено, а видається тільки те, що подобається Сталінові.

Статті, наведені тут, викривають реакційну природу російського імперіялізму, а це йде цілком в розріз з сталінською лінією виправдання загарбницької політики царської Росії. Порівняти тільки, як Маркс описує й оцінює російсько-турецьку війну і як розмальовують її сьогодні сталінці (наприклад, в шовіністично-імперіялістичному фільмі «Адмірал Ушаков» і в подібних «творах»); що говорить Маркс про Петра Першого і як змалював його совєтський граф Алексєй Толстой; що говорить Енґельс про завоювання України Росією і як змальовують те «прогресивне приєднання» натани рибаки і інші сталінські вельможі; що Маркс говорить про завоювання Кавказу, Криму, Татарії і що пишуть сьогодні сталінці про Шаміля — і тоді стане ясно, чому Маркс в СССР вже частково заборонений. Зрештою про це говорить і теоретик ОУН на Землях О. Горновий: «Сьогодні сталінським вельможам, — каже Горновий, — найбільш доводиться боронити імперіялізм царської Росії власне перед клясиками марксизму, які, як відомо, дуже правильно й глибоко розкрили всю реакційність і хижацькість імперіялістичної політики царської Росії. Очевидно, що така оборона царату від критики Маркса й Енгельса непосильна для будького … Марксизм стає сьогодні для большевизму такою ж небезпекою, як колись був для царату». («Позиції Укр.-визв. руку», стор. 115, 116, 117).

Коли читаєм Марксову полеміку з російським агентом при французькому дворі, «істориком» Фоґтом, та його аналізу російської по літики в XIX сторіччі, то просто вражаючою є аналогія з сучасністю! Ті самі агенти, ті са мі наймані «п’яті колони», ті самі таємні вбивства, закулісна дипльоматія, російські губернатори в Европі, та сама «визвольна» пропаганда, несіння «прогресу», і безліч інших подібностей. І понад все: «Кожне запанування контрреволюції в Европі супроводжується успіхом Росії на Сході»!

Зрештою, коментувати не потрібно. Читач сам побачить, чому ці твори Маркса не друкуються сьогодні в СССР.

Ці статті, наскільки нам відомо, оце вперше друкуються в українському перекладі.

Треба ще додати, що ці три статті зовсім не є винятковими в творчості Маркса й Енґельса. Вони далеко не вичерпують їхніх праць з російського питання; ми взяли тут тільки перші-ліпші статті, що потрапили нам під руки. Вартісним вкладом в історію вивчення російського імперіялізму було б колись зібрати й перекла­сти всі твори клясиків марксизму про Росію. Тим більше, що цього ніхто не зробить ні в СССР, ні за кордоном.

Всеволод Голуб

(more…)

Жан-Поль САРТР

Лекция первая. Кто есть интеллектуал?

1. Положение интеллектуала

Должно быть, интеллектуалы в чем-то очень сильно провинились, раз к ним обращаются только с упреками. Впечатляет, что эти упреки везде одинаковы. Например, в Японии, когда я прочитал некоторые японские газетные и журнальные статьи, переведенные для западного мира на английский, мне показалось, что после эпохи Мейдзи произошел раскол между политическими силами и интеллектуалами; но после войны, особенно между 1945 и 1950 годами, интеллектуалы будто бы пришли к власти и совершили много зла. Если читать нашу прессу того же периода, может показаться, что они правили во Франции и привели страну к катастрофам: у нас так же, как и у вас, после военного разгрома (мы называем его победой, вы — поражением) наступил период ремилитаризации населения для участия в холодной войне. В этом процессе интеллектуалы, кажется, ничего не поняли. Здесь, так же, как и у нас, им выдвигают жестокие и противоречивые обвинения. Вы говорите, что их задача — сохранять и передавать культуру, то есть, что их роль консервативная, но что они ошиблись с выбором сферы деятельности и с определением своей роли, стали критичны и негативны, что, без конца нападая на власти, они видели в истории своей страны только горе. Следовательно, они ошиблись во всем, это еще могло и не быть и не так важно, если бы они не подводили народ в ответственные моменты.

Подвести, обмануть народ! Это значит: добиться, чтобы он отказался от своих собственных интересов. Получается, что интеллектуалы обладают определенной властью, наравне с правительством? Нет, как только они отклоняются от культурного консерватизма, который определяет их деятельность и их обязанности, их сразу же обвиняют в бессилии: кто их станет слушать? Впрочем, они слабы от природы: они не производят и живут лишь на свою зарплату, что лишает их всякой возможности защищаться в гражданском, равно как и в политическом, обществе. Вот они, бездеятельные и изменчивые; в отсутствие экономической или социальной власти, они считают себя элитой, призванной быть всему судьей, но они ею не являются. Отсюда их морализм и идеализм (они рассуждают так, словно живут в отдаленном будущем, и судят наше время с абстрактной точки зрения будущего).

(more…)

Перрі АНДЕРСОН

Перрі Андерсон (1938 р. н.) – британський історик та соціолог-марксист. Брат історика Бенедикта Андерсона. Випускник Оксфордського університету. У 1960-их рр. стояв біля витоків руху «нових лівих» у Великій Британії, головний редактор журналу «New Left Review» у 1962—1982 та 2000—2003 рр., нині – член його редколегії. Залишається одним із провідних представників історичного матеріалізму в науці («Переходи від античності до феодалізму», «На шляхах історичного матеріалізму», «Роздуми про західний марксизм», «Родовід абсолютистської держави»).

«Нотатки про поточний момент» – написана наприкінці 2007 року редакційна стаття Перрі Андерсона, у якій викладений аналіз тогочасних світових процесів – частина І присвячена неоліберальним «володарям світу»; ІІ – існуючим конфліктам, особливу увагу приділено війні в Іраку та Палестинській проблемі; ІІІ – соціальним рухам, що пропонують соціалістичну альтернативу сучасному капіталізму; IV – критиці чотирьох характерних для «постмодерного дискурсу» схем трактування сучасної історії (Антоніо Негрі та Майкла Гардта, Тома Нейрна, Джованні Аррігі, Малкольма Булла).

(more…)

Ігор САМОХІН

Марксистська естетика – від початку досить квола підгалузь доктрини, побудована здебільшого на дуже побіжних і випадкових заувагах Маркса і Енґельса – на початку ХХ століття зіткнулась із небаченою перешкодою у вигляді розквіту розмаїтих аванґардів і модернізмів. Нові художні течії ніби й не обслуговували буржуазні смаки та інтереси, але й не поспішали викривати пороки капіталістичного суспільства та боротися за вселенську справедливість. Способи давати раду з новітнім мистецтвом у межах самого марксизму запропоновано було дуже різні, що згодом доповнило і так немалу низку розходжень між марксизмами західного і східного обряду. В обох випадках це не була теоретична еволюція на суто ідейному рівні. Західний марксизм, як показав Перрі Андерсон, розірвав зв’язок теорії та практики, розчарувавшись у догматизованому комунізмі та реалістичності революційних сподівань на як ніколи стабільних капіталістичних теренах, та спрямував свої інтереси у більш комфортну надбудову [1]. Зрештою марксистська естетика Адорно, видана 1970 р., повністю стала на бік автономного й асоціального модернізму, визнавши за ним емансипативний потенціал. Натомість у СРСР безліч політичних причин – нема потреби ще раз їх нагадувати – зумовили згортання розквітлого було в 20-і роки авангарду та повернення до суворої естетики реалізму (з наліпкою «соціалістичний» задля ефекту новизни). Найвиразніший та найбільш притомний її представник – Міхаіл Ліфшіц – обґрунтував свої погляди на «хворе» модерністське мистецтво в книзі з промовистою назвою «Криза неподобства» («Кризис безобразия»), яка вийшла майже одночасно з «Естетичною теорією» Адорно.

Тут не місце розглядати усю цю заплутану історію стосунків марксизму та модернізму. Я зосереджусь тільки на одній парадоксальній фігурі Ґеорґа Лукача, чия парадоксальність у нашому випадку полягає у його вирішальній ролі для обох гілок марксистської естетики. Саме у Лукача, зокрема в його «Теорії роману», Беньямін з Адорно навчились соціально-історичному розглядові художніх форм, який вони застосували до модернізму й показали його глибоку історичність та соціальність, попри стирання слідів історії зі змісту. Натомість сам Лукач використав свій метод геть інакше, виступивши з розгромними статтями проти новітньої йому літератури. Працюючи з Ліфшіцем у 30-і роки в Москві, він вплинув також і на нього – у антимодерністських аргументах російського марксиста легко вгадуються пасажі, властиві його угорському колезі. Звідки така позиція? Чому Лукач не визнав історичної «необхідності» модернізму? Чи лише обставини СРСР 30-их років зробили з нього затятого прихильника реалізму? Саме погляди Лукача на модернізм (що нерозривно пов’язано з його поглядами на реалізм) я й спробую зараз стило викласти. Почати, втім, доведеться не з теорії, а з життєвої практики мислителя – тобто з біографічного екскурсу [2].

(more…)

Захар ПОПОВИЧ

«Малограмотні «круті» діють сьогодні не тільки
в торговельно-фінансових оборудках,
рекеті та на міських «товчках».
Пробиваються вони і в делікатніші
сфери – політичних тусовок та
«інтелектуальних» новацій».

Іван Дзюба

Російськомовні українські націоналісти

22 лютого [2008 р. - прим. ред.] молоді люди з організації «Тризуб імені Степана Бендери» зробили відчайдушну спробу зірвати прес-конференцію власників мережі кінотеатрів ТОВ «Мультіплекс-Холдинг», які протестували проти обов’язкового дублювання фільмів українською мовою.

Під час прес-конференції тризубівцям вдалося перекинути стіл та втекти. Коли прес-конференцію відновили, «захисники» української мови тишком повернулися та ще раз перекинули стола. Вдруге втекти їм не поталанило – довелося пояснювати свої дії зацікавленим журналістам.

І саме в цей «тріумфальний» момент загальної уваги засобів масової інформації виявилося, що «борці за мову» не здатні її пропагувати.

З’ясувалося, що хлопці слабо розуміються навіть на тому, що саме пропонує «Тризуб» у мовному питанні.

Пропагандисти української культури виявилися вкрай малописьменними. Намагаючись висловити свої думки українською, говорили дуже повільно та кострубато, хоч і докладали щирих зусиль, аби граматично правильно складати зі слів речення. Відповідаючи на провокаційне питання журналістської братії – назвати десять найвизначніших українських поетів – просто виставили себе на посміх. Виявилося, що добре знають вони про існування лише трьох із сотень українських поетів. Як ви мабуть здогадалися – це Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка.

Лише після тривалої паузи згадали Тичину, а також у минулому автора вірша «Партія – очі мої», а нині вельможного пана Павличка. Але вже тільки прізвища без імен. Ще через кілька хвилин витиснули з себе прізвище Жадана, який мабуть буде дуже пишатися, що потрапив у шістку кращих українських поетів. Саме шістку, а не десятку. Адже у всій українській літературі за версією Тризуба не набереться й десяти видатних поетів.

Сумна, щоб не сказати ганебна, вийшла «пропаганда» української культури. Скоріше її плюндрування, яке з радістю використали ті, кого тризубівці називають «україножерами». У всіх багатотиражних російськомовних газетах на різні лади обсмоктують поведінку темних та затурканих «відморозків», які навіть не здатні виразно пояснити, чого вони вимагають.

На жаль, ситуація, коли «пропагандисти» української мови самі її не знають і не використовують, стає типовою.

(more…)

Олексій Вєдров

Стосунки «нових лівих» із національним питанням залишаються дещо дивними. З одного боку, вони претендують на такий порядок денний, який зосереджувався би не на тих проблемах, які опиняються в центрі уваги парламенту й медій. З іншого боку, як не дивно, найбільш гарячі внутрішні дискусії лівих, за моїми спостереженнями, розгортаються саме навколо «медійних» питань (Голодомору, Чорноморського флоту і т.ін.), причому дискусії лежать здебільшого в площині «а чи варто взагалі лівим обговорювати це питання, чи є воно важливим для них?» «Медійні» питання в нас, як відомо, стосуються здебільшого стосунків України та Росії, національної та мовно-культурної політики в Україні, тобто відносяться до тієї категорії, яку в рунеті зневажливо називають «хохлосрачем». Одні учасниці та учасники лівих дискусій про національне питання вважають, що його не можна цілком віддавати націоналістам, що таке нехтування в Україні означало б втрату значної кількості потенційних прихильників; інші ж гадають, що вплутуватися в ці суперечки означало б піддатися на праву пропаганду, бо що таке взагалі «нація», хіба вона існує? Як відомо, подібне питання було предметом полеміки Володимира Леніна та Рози Люксембурґ. Зі схожою рефлексією на власне українському історичному матеріалі склалося значно гірше. Але все-таки є текст, написаний марксистом-ленінцем, який уболівав за становище української мови та культури, текст, написаний не ззовні і не лише умоглядно-теоретично, а викликаний самим радянським повсякденням, текст, що його, за словами організаторки марксистських читань Ольги Брюховецької, так ніколи й не було по-справжньому прочитано: Мирослав Попович зауважував, що вже в 60-х-70-х марксистсько-ленінський складник книги був для національно налаштованої інтелігенції радше даниною традиції чи вимогам моменту і, по суті, не цікавив її. Ідеться, отже, про «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Івана Дзюби. Спробі перепрочитати цей текст саме з марксистської чи лівої перспективи й було присвячено марксистські читання-1, що відбулися 23 червня в Центрі візуальної культури при НаУКМА.

(more…)

Интервью с Доном КАЛБОМ, профессором Центральноевропейского университета

Вы прочитали в Киеве лекцию «Присвоение государства: финансовый крах в глобально-системной перспективе». Чем ваша интерпретация нынешнего кризиса отличается от других?

Существуют три основные интерпретации этого кризиса. Либеральная теория утверждает, что продолжающийся обвал – это проблема недостаточного регулирования деятельности финансовых учреждений со стороны государства. Соответственно, на будущее просто нужно не допускать излишней дерегуляции, и все будет в порядке.

Социал-демократическая интерпретация опирается на работы Карла Поланьи, уже в первой половине прошлого века утверждавшего: рынки имеют тенденцию «отсоединяться» (disembed) от общества, развиваться по своим законам, которые зачастую противоречат общественным интересам. Поэтому, когда такое случается, рынки нужно вновь «встраивать» в общество и, опять-таки, строго регулировать.

С точки зрения глобально-системной теории, недостаток регулирования – слишком поверхностное объяснение. На самом деле к нынешнему кризису привели более глубокие процессы, начавшиеся в 1970-х гг. Речь идет о глобальной «капиталистической контрреволюции», выражавшейся в демонтаже кейнсианского «социального государства» и структурном давлении, направленном на последовательное сокращение доходов наемных работников и перераспределение в пользу зажиточных слоев. Если в 1976 г. доля заработной платы в Западной Европе составляла 73% ВВП, в США – 69%, а в Японии – 81%, то 30 лет спустя эти показатели для всех трех территорий колебались в районе 65% ВВП. Так же неуклонно падала доля потребления в ВВП, а доля капиталистической прибыли, наоборот, начала расти после полувековой паузы.

Эти процессы привели к появлению огромной массы «свободного» капитала, который нужно было куда-то инвестировать, причем необходимо было сохранить норму прибыли на уровне не ниже 3%. Найти направление для такого прибыльного инвестирования было непросто; к тому же, вследствие падения уровня доходов населения падала его покупательная способность, что лишало смысла экономическую деятельность во многих отраслях. (more…)

Юрий ДЕРГУНОВ

Рецензия на: István Mészáros. Social Structures and Forms of Consciousness. Vol. I: The Social Determination of Method. New York: Monthly Review Press, 2010. 463 p.

Современные академические философы нечасто удостаиваются рецензий от крупных политиков. В этом смысле, Иштвану Месарошу повезло — запечатленное на обложке его последней книги утверждение, что этот английский философ венгерского происхождения является «следопытом социализма» принадлежит лидеру латиноамериканского «левого поворота» Уго Чавесу. Впрочем, еще в 2007 г., комментируя источники, сформировавшие мировоззрение венесуэльского президента, New York Times писала о его «восхищении Иштваном Месарошем, довольно непонятным венгерским исследователем-марксистом, утверждающим в своей 1000-страничной книге ‘По ту сторону капитала’, что существуют альтернативы капитализму» [1]. По всей видимости, с теориями философа, а затем и с Месарошем лично, Чавеса в середине 1990-х годов познакомил Хорхе Хиордани, нынешний министр финансов Венесуэлы, а в те годы — научный руководитель его магистерской диссертации, над которой будущий президент работал в тюрьме, отбывая наказание после неудачной попытки военного переворота. Работы Месароша сыграли немаловажную роль в том, чтобы Чавес превратился в последовательного сторонника социализма и один из ключевых символов Боливарианской революции, охватившей целый ряд стран. Похоже, что в Латинской Америке идеи Месароша действительно становятся материальной силой, овладевая массами, — его популярность там сегодня столь велика, что переводы его последних книг с английского выходят большими тиражами в Венесуэле и Бразилии еще до публикации на языке оригинала.

(more…)