Дмитрий КОЛЕСНИК

Одна из мелких популистских партий, претендующая на кусочек местной власти в нашем городе, называется «Экология и социальная защита». Как водится - ни к экологии, ни к социальной защите никакого отношения она не имеет. Обычные популисты в борьбе местных кланов, обещающие все и всем. Главное - попытаться уловить тренд общественных настроений. Если бы добавили «национальная», то подключили бы еще пару процентов. Вопросы экологии действительно волнуют определенную часть общества, но, конечно, не настолько, чтобы приковываться к заводским трубам. Вопросы социальной защиты - еще больше, но не настолько, чтобы протестовать против закрытия завода экологической инспекцией. Нужно лишь проголосовать за «правильную» партию - пусть сами решают. Которая из них правильная - решает СМИ.

На недавних парламентских выборах в Швеции правоцентристская Умеренная Партия позиционировала себя в СМИ как «новая рабочая партия», Партия Центра - как «зеленая». Что ж, «многие верят»... Определенный эффект подобная «подмена понятий» имеет. «Экология» и «социальная защита» (социальная справедливость и прочие эвфемизмы социализма) - одни из востребованных частью общества брендов.

В этом отношении весьма интересно попытаться рассмотреть перспективы экосоциализма или социализма 21 века, по крайней мере, на основе уже пройденного им пути.

Іммануїл ВАЛЛЕРСТАЙН

Термін «криза» відігравав у 1970-х роках центральну роль у політичних дискусіях у багатьох країнах, хоча варіанти його визначення коливалися в широких рамках. До кінця століття йому на зміну прийшов інший, більш оптимістичний, термін – «глобалізація». Однак з 2008 року тон дискусій знову стає похмурим, а поняття «криза» знову спливає на поверхню; щоправда, користуються ним як ніколи вільно. На передній план знову вийшли питання про те, як дати визначення кризі і як пояснити її походження.

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років і  цикл гегемонії, і загальний економічний цикл сучасної світ-системи вступили у фазу спаду. Період з 1945 по бл. 1970 р. – влучно названий французькою les trente glorieuses («Славетне тридцятиріччя» – Прим. пер.) – відзначений піком гегемонії США, що збігається з найбільшим зростанням під час фази «А» кондратьєвського циклу, яке коли-небудь знавала капіталістична світ-економіка. Спади були цілком нормальні, і не тільки в тому сенсі, що всім системам властиві циклічні ритми – їх існування пов’язане з неминучими коливаннями, – але також і в тому, яким чином функціонує капіталізм як світ-система. Тут є два ключових питання: яким чином виробники одержують прибуток, і як держави забезпечують світовий порядок, в рамках якого виробники можуть одержувати прибуток. Давайте по черзі.

Майк ДЕВІС

Цей текст – щось на зразок знаменитої сцени у залі суду з «Леді з Шанхаю» Орсона Веллса [1]. У цій чорній алегорії на пролетарську доброчесність у полоні декадансу панівного класу, Веллс грає лівого моряка на ім’я Майкл О’Хара, що скочив у гречку з femme fatale Рітою Хейворт і згодом потрапив за ґрати за вбивство. Її чоловік, Артур Банністер (якого грає Еверет Слоан), найславетніший адвокат з карного права в Америці, переконує О’Хару взяти його за свого захисника, прагнучи забезпечити засудження і страту свого суперника. У вирішальний момент процесу він виконує, за несхвальним відгуком обвинувача, «черговий трюк знаменитого Банністера»: Банністер-адвокат викликає Банністера-вбитого-горем-чоловіка до трибуни свідків і, на радість присяжних, проводить стрімкий шизоїдний допит самого себе. У дусі «Леді з Шанхаю» це есе організоване як дебати із самим собою, неначе ментальне змагання між аналітичним відчаєм і утопічною можливістю, яке суб’єктивно, і, ймовірно, об’єктивно, не може бути вирішене на користь однієї зі сторін.

У першій частині, «Песимізм інтелекту», я наводжу аргументи на користь переконання, що ми вже програли першу, епохальну стадію битви проти глобального потепління. Кіотський протокол, за пихатими, але, на жаль, точними словами одного з його головних опонентів, «не зробив нічого суттєвого» зі зміною клімату.  Після його підписання глобальні викиди вуглекислого газу зросли настільки ж, наскільки, як очікувалося, вони зменшаться [2]. Вельми малоймовірно, що  процес накопичення парникових газів вдасться стабілізувати по цей бік знаменитої «червоної лінії» у 450 мільйонних часток (ppm) [3] до 2020 року. Якщо це дійсно так, тоді найгероїчніші зусилля покоління наших дітей не зможуть запобігти радикальним змінам екології, водних ресурсів та аграрних систем. Більше того, у теплішому світі соціоекономічна нерівність здобуде метеорологічний мандат, і багаті країни північної півкулі, що своїми викидами вуглекислого газу зруйнували кліматичний баланс голоцену, не матимуть стимулів ділитися ресурсами для адаптації з бідними субтропічними країнами, які є найбільш вразливими для посух та повеней.

Друга частина есе, «Оптимізм уяви», – це моє самоспростування. Я звертаюся до парадоксу, згідно з яким найбільш важлива причина глобального потепління – урбанізація людства – також потенційно може стати принциповим вирішенням проблеми людського виживання у двадцять першому столітті. Звісно, якщо сучасна занепадницька політика триватиме й надалі, міста бідності майже напевно стануть могилами надії, та тим більше причин для нас почати думати як Ной. Оскільки більшість велетенських дерев вже давно зрубані, новий Ковчег має бути збудований з матеріалів, що їх доведене до відчаю людство знайде під рукою в повстанських спільнотах, піратських технологіях, нелегальних медіа, бунтівній науці та забутих утопіях.

Интервью с Доном КАЛБОМ, профессором Центральноевропейского университета

Вы прочитали в Киеве лекцию «Присвоение государства: финансовый крах в глобально-системной перспективе». Чем ваша интерпретация нынешнего кризиса отличается от других?

Существуют три основные интерпретации этого кризиса. Либеральная теория утверждает, что продолжающийся обвал – это проблема недостаточного регулирования деятельности финансовых учреждений со стороны государства. Соответственно, на будущее просто нужно не допускать излишней дерегуляции, и все будет в порядке.

Социал-демократическая интерпретация опирается на работы Карла Поланьи, уже в первой половине прошлого века утверждавшего: рынки имеют тенденцию «отсоединяться» (disembed) от общества, развиваться по своим законам, которые зачастую противоречат общественным интересам. Поэтому, когда такое случается, рынки нужно вновь «встраивать» в общество и, опять-таки, строго регулировать.

С точки зрения глобально-системной теории, недостаток регулирования – слишком поверхностное объяснение. На самом деле к нынешнему кризису привели более глубокие процессы, начавшиеся в 1970-х гг. Речь идет о глобальной «капиталистической контрреволюции», выражавшейся в демонтаже кейнсианского «социального государства» и структурном давлении, направленном на последовательное сокращение доходов наемных работников и перераспределение в пользу зажиточных слоев. Если в 1976 г. доля заработной платы в Западной Европе составляла 73% ВВП, в США – 69%, а в Японии – 81%, то 30 лет спустя эти показатели для всех трех территорий колебались в районе 65% ВВП. Так же неуклонно падала доля потребления в ВВП, а доля капиталистической прибыли, наоборот, начала расти после полувековой паузы.

Эти процессы привели к появлению огромной массы «свободного» капитала, который нужно было куда-то инвестировать, причем необходимо было сохранить норму прибыли на уровне не ниже 3%. Найти направление для такого прибыльного инвестирования было непросто; к тому же, вследствие падения уровня доходов населения падала его покупательная способность, что лишало смысла экономическую деятельность во многих отраслях.]]> http://commons.com.ua/archives/8501/feed 0 http://commons.com.ua/archives/8055?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d1%2580%25d0%25be%25d0%25b7%25d0%25b4%25d1%2583%25d0%25bc%25d0%25b8-%25d0%25bf%25d1%2580%25d0%25be-%25d1%2581%25d1%2582%25d0%25b0%25d1%2586%25d1%2596%25d0%25be%25d0%25bd%25d0%25b0%25d1%2580%25d0%25bd%25d0%25b8%25d0%25b9-%25d1%2581%25d1%2582%25d0%25b0%25d0%25bd http://commons.com.ua/archives/8055#comments Wed, 03 Feb 2010 20:48:29 +0000 Jerzy http://commons.com.ua/?p=8055 Гопал БАЛАКРІШНАН

Час від часу починається криза, яка триває десятиліттями. Така виняткова тривалість означає, що виходять на поверхню невиліковні структурні суперечності і що, незважаючи на це, ті самі політичні сили, які намагаються зберегти статус кво та захистити наявну структуру, докладають значних зусиль, щоб до певної міри вирішити ці суперечності та подолати їх. Такі невпинні та наполегливі зусилля (оскільки жодна соціальна формація не визнає своєї поразки) формують кон’юнктуру і саме в межах цієї кон’юнктури утворюється опозиція.

Антоніо Грамші, «Тюремні зошити».

В чому полягає історична роль фіаско неолібералізму, яке сталося менш ніж через 20 років після розвалу Радянського Союзу? Тут сам собою напрошується уявний експеримент, який збиває з пантелику. Можна пригадати, що СРСР досягнув свого піку в 70-их і досить скоро потому скотився по спіралі ослаблення і розвалу. Чи можна вважати схожий поворот фортуни, одну з тих старомодних «іроній історії» актуальною зараз для гегемонії Заходу? Врешті решт, можна прослідкувати певну єдність протилежностей між нестримним пізнім капіталізмом та іржавими гайками центрального планування колишньої РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) – особливо в економічній сфері, в якій вони були діаметрально протилежними. В часи розквіту рейганізму офіційна позиція Заходу зупинилася на висновку, що бюрократичне адміністрування приречене на стагнацію та занепад, тому що йому бракувало певної пропорції ринкових механізмів, які регулюють фінансові операції за допомогою дисципліни змагання і конкуренції. Однак незабаром, після останніх років так званого соціалізму, щораз більший борг та спекулятивний капіталізм ступив на шлях такого розрахунку та розподілення прибутку, який легкодумно ігнорував будь-яку об’єктивну національну міру вартості. Стан справ у найбільших світових банках є незаперечним свідченням порушення стандартів, за допомогою яких колись оцінювалися багатства народів.

По-своєму як бюрократичний соціалізм, так і його багатший неоліберальний переможець маскували свої поразки за допомогою все більш свавільних економічних моделей. У 80-их роках офіційний національний дохід ГДР був нічим іншим, як статистичним трюком, який все більше роздував реально низькі показники рівня життя. Але протягом того ж десятиліття виникло замкнене коло глобальної нестабільності, яке почало генерувати значні проблеми у вимірюванні капіталістичного багатства. У прийдешньому періоді депресії може виявитися, що національні економічні статистичні показники були фікцією, яка багато чим нагадує таку ж практику в межах старої радянської системи.

Звичайно ж, вважається, що періодичні кризи капіталізму мають бути відмінними від останніх стадій розвитку некапіталістичних цивілізацій і способів виробництва. Видається, що таким соціальним устроям бракує характерної здатності капіталізму до творчого руйнування, до періодичного оновлення через економічний спад, який ліквідує неефективні умови виробництва і форми життя та відкриває кордони для наступного раунду експансії. Згідно з цим шаблоном, майже всі коментатори теперішнього економічного краху припускають, що ця шумпетерська історія кризи і відновлення повториться знову в тій чи іншій формі. Але чи дійсно так вже неодмінно внаслідок гаданого величезного та довготривалого потрясіння мають виникнути нові фази акумуляції? Я б радше висунув тезу, що такий сценарій капіталістичного оновлення є, безумовно, менш вірогідним, ніж довготривалий перехід до того, що класична політекономія називала «стаціонарним станом» цивілізації.

Рэндалл КОЛЛИНЗ, университет Пенсильвании

Пленарный доклад к столетию Sociological Review Conference, Биллесли Мэнор, Великобритания, июнь 2009

Нынешний мировой экономический кризис должен напомнить нам о Марксе. Однако это лишь интеллектуальный призыв, а не воззвание к очередной мобилизации старых партийных организаций. Марксизм как политическая деятельность пережил свои взлеты и падения, и я не предлагаю вернуться к эпохе идеологических баталий и фракционных сражений, - напротив, я буду говорить о марксизме не как о практике, а как об интеллектуальном инструментарии, который нам, социологам, сейчас чрезвычайно необходим.

Я не претендую на чистоту или аутентичность своего понимания Маркса. Если в сегодняшней социологии и есть какие-либо убеждения, то это убежденность в том, что для исследования выбранных нами аспектов мирового целого требуются множественность процессов, множественность причин и множественность парадигм. В некотором важном смысле над Марксом в социологии взял верх Вебер, так что теперь все мы говорим о взаимопроникновении класса, политики, культуры, а также гендера. Тем не менее существуют такие моменты, когда в проблемном поле оказывается ключевой аспект долговременных структурных изменений, в первую очередь проблема структурного кризиса. Вопреки пресловутым полидисциплинарности (multi-disciplinarity) и торжеству интеллектуального плюрализма, именно здесь тот случай, когда мне представляется, что в объяснении механизмов кризиса и направления особо длительного (very long-term) структурного изменения одна теоретическая линия оказывается гораздо предпочтительнее (head and shoulders) других. Теория, которую я намерен предпочесть всем прочим, - это, если можно так выразиться, «обнаженная» версия марксизма, та фундаментальная догадка, которую сформулировали Маркс и Энгельс уже в 1840-х годах. Речь идет о ключевом механизме, который я буду называть технологическим замещением.

Майк ДЭВИС

Голос за кадром: «Пока самолёт идет на посадку, ваш взгляд прикован к окну. Сцена внизу поражает: 24 квадратных мили архипелага кораллового цвета в форме почти собранного паззла, изображающего карту мира. В зелёном мелководье между континентами ясно различимы контуры пирамид Гизы и римского Колизея.

На некотором расстоянии находятся три другие крупные островные группы, образующие пальмы внутри полумесяцев — они застроены домами отдыха, парками развлечений и тысячами вилл, стоящих на сваях над водой. «Пальмы» связаны насыпными дорогами с береговой линией, по образцу Майами усеянной мега-отелями, жилыми высотками и яхтенными пристанями.

Когда самолет делает медленный вираж по направлению к пустынному материку, у вас захватывает дух от ещё более поразительного зрелища. Из хромированного леса небоскрёбов (около десятка из них выше 1000 футов) взмывает новая Вавилонская башня. Размер невероятно высокого здания составляет полмили: это равно двум небоскрёбам Эмпайр-стэйт-билдинг, поставленным друг на друга.

Владимир ИЩЕНКО

Старый и новый средний класс

Заводя речь о «среднем классе», следует понимать, что это очень противоречивое понятие, хотя и часто используемое. Под одним термином объединяются довольно разные группы и даже классы (в более строгом значении этого слова). Прежде всего, выделяют «старый» и «новый» средний класс. «Старый средний класс» - это мелкие торговцы, лавочники, ремесленники, фермеры, то есть традиционная мелкая буржуазия, сами себе хозяева, которые не нанимаются ни к какому работодателю. Но и сами они чаще всего не имеют наемных работников, работая своими руками либо используя труд членов семьи, помогающих семейному предприятию или хозяйству.

Карл Маркс предсказывал, что с развитием капитализма мелкая буржуазия будет сокращаться: меньшая ее часть перейдет в крупные собственники, а большая часть, не выдерживая конкуренции с более эффективными крупными предприятиями, пополнит ряды пролетариата. В общих чертах этот прогноз оправдался. В странах Первого мира доля самозанятых в обществе неуклонно сокращалась, в особенности после Второй мировой войны и вплоть до последней четверти ХХ века. (Возобновившийся рост числа «старого среднего класса» после неолиберального поворота 1970-х гг. – результат, прежде всего, массового применения аутсорсинговых схем, по которым наемных работников переводили на положение самозанятых. Лишенная социальных гарантий и защиты профсоюзов эта «мелкая буржуазия» в некоторых отношениях оказывается даже более угнетенной, чем рабочий класс).