Commons/Спільне » неолібералізм

КОНТРОЛЬОВАНЕ МІСТО НА ЗАХОДІ

Jerzy — Sun, 08 Aug 2010 21:48:14 +0000

Олексій ВЄДРОВ

Рецензія на книгу: Фолькер Айк (ред). Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки (Volker Eick, Jens Sambale, Eric Töpfer. Hg. 2007. Kontrollierte Urbanität: Zur Neoliberalisierung städtischer Sicherheitspolitik. — Bielefeld: transcript. — 398 S.)

Кому з нас не доводилось почуватися ніяково під пильними поглядами, коли заходиш у двір будинку, в якому не живеш і не працюєш? Ще неприємнішим це почуття стає, коли тебе прямо запитують, що ти тут забув. Були повідомлення і про обнесені парканом дитячі майданчики в Києві «тільки для своїх».

Кому з нас приємно перед входом, скажімо, на великий концерт, мати близький тілесний контакт із працівниками приватних охоронних фірм або бути виведеною чи виведеним звідти за «занадто активну поведінку»?

Хто з нас не бачив — в кращому разі зі співчуттям, в гіршому разі з полегшенням — як міліціонери забирають бездомного або просять неохайну людину показати документи з неодмінним питанням, мовляв, що ти тут робиш без місцевої прописки?

Ми звикли списувати такі явища на «відсталість» України та «бидлуватість» тутешнього народу, який, звичайно, заслуговує на таку владу, таку міліцію й таке ставлення до нього. У цивілізованому світі все, звичайно, інакше. Ось тільки мешканці самого «цивілізованого світу» про це не знають. У збірці «Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки» науковці з Канади, США, Великої Британії та Німеччини на матеріалі переважно «своїх» країн, аналізують феномени, пов’язані зі зростанням контролю над міським простором за неоліберальної доби [1].

СЕКСУАЛЬНІСТЬ ТА ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ

zumka — Thu, 05 Aug 2010 17:24:23 +0000

Цим текстом «Спільне» продовжує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій. Виставка «Сексуальність та трансцендентність» триває у Пінчук Арт Центрі з 24 квітня 2010 р. по 19 вересня 2010 р.

Володимир АРТЮХ

Зауважу, що у назві виставки та її концепції я не шукатиму особливого потенціалу чи новизни, а тим більше цікавого кута зору на представлені роботи. Можна здогадатись, що таке кітчеве формулювання було підведене заднім числом під зібрання хрестоматійних робіт художників, на чолі з розрекламованим Джефом Кунсом. Концентрація якісних робіт на квадратний метр занадто велика, щоб говорити про виставку у цілому, тим часом, як розмова про кожну роботу чи художника окремо означала б переписування розділу з підручника сучасного мистецтва останніх трьох десятиліть (на рештках якого лежить, періодично еякулюючи, скульптура молодого Яна Фабра у його інсталяції «Фонтан життя»).

Тому ми зупинимося на окремих темах, у полі яких можуть сприйматися певні роботи. Сам геній цього місця змушує говорити про комодифікацію твору мистецтва, тим більше, що хедлайнером цього заходу є її співець Джефф Кунс. Про його одинадцять робіт організатори заявляють як про «кістяк виставки». Колишній брокер з Волл-Стріт, Джеф Кунс виробляє нудотно солодкаві об’єкти, здебільшого збільшені металеві копії банальних товарів, демонстративно заперечуючи критичну дистанцію до цих товарів (що відрізняє його від поп-арту). Проте збільшені й виконані в нержавіючій сталі, вони продаються за суми порядку мільйонів, а то й десятків мільйонів доларів (кажуть, «Висяче серце» купили від імені Пінчука у 2007 році за $21 млн. + $2,6 млн. премії посереднику – на той час рекорд для твору живого митця, проданого з аукціону; представлений на виставці «Синій діамант» – $11,8 млн.). В даному разі такому збільшеному, піднесеному рекламою та мистецьким ринком товару, організатори виставки приписують еротичні властивості, а також магічні властивості доступу до трансцендентного. Предметність і комерційність підкреслюється незграбним винятком перформенса, який заборонено знімати.

ІНТЕРВ’Ю З ЛОЇКОМ ВАКАНОМ: «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

Nastia — Mon, 19 Jul 2010 08:30:07 +0000

– Чи не могли б ви більше розповісти про поняття «громадської соціології», і про те, якою ви бачите роль соціолога сьогодні?

– Застосування громадської соціології – це спроба використати інструменти соціальних наук з метою ефективної участі в поточних публічних дебатах найбільшої значущості. Як на мене, одним із таких дискусійних питань є зростаюча роль в’язниці та карального (punitive) повороту в карній (penal) політиці, який відбувся у найрозвиненіших суспільствах упродовж двох останніх десятиріч двадцятого сторіччя й триває досі. У своїй праці я намагаюся підірвати панівний політичний та медійний дискурс, а також показати жахливі соціальні наслідки та політичні загрози зростання карного крила держави.

– Тобто ваше рішення взятися за цю тему зумовлено політичною дискусією, яку ви вважали достатньо важливою, аби втрутитися і надати наукові аргументи на підтримку певної політичногї позиції?

– Коли я писав «Тюрми злиднів», свою першу книжку на цю тему, я не збирався й надалі ризикувати на території досліджень, що здавалася мені новою та незнайомою. Я включив апарат кримінального правосуддя до своєї аналітичної сфери через його велетенське зростання всередині та агресивне розгортання довкола чорних ґетто у США після занепаду руху за громадянські права, тож я чітко мав намір повернутися до питань міської нерівності та етнорасового панування. Але дві несподівані події штовхнули мене на продовження цієї лінії досліджень та інтелектуальної активності.

Перша – незвичне сприйняття книжки, спочатку у Франції, а згодом в інших країнах, де її швидко переклали. Вона перетнула кордони наукової діяльності, громадянської активності та політичних стратегій. Друга подія – своєрідний доказ подвійної тези, пропонованої в книжці: що новий «каральний здоровий глузд», вироблений у США як частина атаки на державу загального добробуту, швидко перетинає Атлантику та пускає коріння у Західній Європі, і що поширення цієї тенденції – не внутрішня відповідь на зміни у специфіці злочину, а відгалуження зовнішнього розгортання неоліберального проекту. Ця теза отримала вражаюче prima facie підтвердження, коли Les Prisons de la misère було опубліковано низкою мов уже за кілька років після появи.

НЕЙРОКАПІТАЛІЗМ

Apelianer — Wed, 23 Jun 2010 09:38:55 +0000

Зневажена феноменологія духу поступається місцем. На сцену виходить дюжина наук зі складеними назвами: нейроантропологія, нейропедагогіка, нейротеологія, нейроестетика і нейроекономіка. Їхній самовпевнений вихід свідчить про узурпаторський нахил нейронаук, які претендують не тільки на появу природничої науки про дух, а й на роль провідної науки ХХІ століття. Підставою, мотивацією та обіцянкою цієї претензії є максима, що людська поведінка визначається закономірностями процесів у нервових клітинах і способом їхньої організації в мозку. І так само, як глобалізація являє собою передбачений уже Карлом Марксом і Фридрихом Енґельсом наслідок оптимізації засобів виробництва та шляхів комунікації, мозок, командний центр модерної людини, завжди був жаданою і, зрештою, відкритою метою пов’язаних із капіталізмом гуманітарних наук. Спостерігачів може шокувати, наскільки близько вузький шлях до наукового опанування мозку проходить до широкого автобану, на якому понад 150 років гуркоче капітал. Відношення залишається динамічним, адже капіталізм і нейронаука пов’язані не через обов’язковий регулятив, а через комплексний синдром системних недоліків. Так, репресивний капіталізм пізнього ХІХ ст. із його експлуататорськими заборонами, наказами та несправедливостями був поживним ґрунтом для неврозу, що його на початку ХХ ст. дослідники діагностували як народну душевну епідемію. Цей таємничий бич буржуазії (класу, який, за «Комуністичним маніфестом», втягує «всі, навіть найбільш варварські нації в цивілізацію через швидке покращення виробничих інструментів і через сильно полегшене сполучення») виявив німе повстання замученої частини людської конституції – тієї, яка вперто, але даремно чинила спротив насильницькій модернізації та цивілізуванню як така собі «варварська нація» всередині людини.

ДОН КАЛБ: Мы видим зародыш нового кризиса, который последует за нынешним

master-genie — Mon, 21 Jun 2010 10:38:34 +0000

Интервью с Доном КАЛБОМ, профессором Центральноевропейского университета

Вы прочитали в Киеве лекцию «Присвоение государства: финансовый крах в глобально-системной перспективе». Чем ваша интерпретация нынешнего кризиса отличается от других?

Существуют три основные интерпретации этого кризиса. Либеральная теория утверждает, что продолжающийся обвал – это проблема недостаточного регулирования деятельности финансовых учреждений со стороны государства. Соответственно, на будущее просто нужно не допускать излишней дерегуляции, и все будет в порядке.

Социал-демократическая интерпретация опирается на работы Карла Поланьи, уже в первой половине прошлого века утверждавшего: рынки имеют тенденцию «отсоединяться» (disembed) от общества, развиваться по своим законам, которые зачастую противоречат общественным интересам. Поэтому, когда такое случается, рынки нужно вновь «встраивать» в общество и, опять-таки, строго регулировать.

С точки зрения глобально-системной теории, недостаток регулирования – слишком поверхностное объяснение. На самом деле к нынешнему кризису привели более глубокие процессы, начавшиеся в 1970-х гг. Речь идет о глобальной «капиталистической контрреволюции», выражавшейся в демонтаже кейнсианского «социального государства» и структурном давлении, направленном на последовательное сокращение доходов наемных работников и перераспределение в пользу зажиточных слоев. Если в 1976 г. доля заработной платы в Западной Европе составляла 73% ВВП, в США – 69%, а в Японии – 81%, то 30 лет спустя эти показатели для всех трех территорий колебались в районе 65% ВВП. Так же неуклонно падала доля потребления в ВВП, а доля капиталистической прибыли, наоборот, начала расти после полувековой паузы.

Эти процессы привели к появлению огромной массы «свободного» капитала, который нужно было куда-то инвестировать, причем необходимо было сохранить норму прибыли на уровне не ниже 3%. Найти направление для такого прибыльного инвестирования было непросто; к тому же, вследствие падения уровня доходов населения падала его покупательная способность, что лишало смысла экономическую деятельность во многих отраслях.

ВПЛИВОВІСТЬ І НЕМІЧНІСТЬ В ЕПОХУ ШОКІВ

Jerzy — Sat, 19 Jun 2010 10:16:37 +0000

Оксана ДУТЧАК

Що впливовішим (powerful) є бачення певної тотальної системи чи логіки, […] то немічнішим (powerless) почувається читач…

Фредерік Джеймісон

Рецензія на книгу: Наомі Кляйн. Шокова доктрина

(Klein, N., 2007. The Shock Doctrine: The Rise of Disaster Capitalism. London: Macmillan. — 558 p.)

Наомі Кляйн — це відома сучасна історико-соціальна журналістка, майстриня скандального журналістського розслідування, одна з найбільш видатних і відомих критиків тенденцій розвитку сучасного суспільства. Вона стала знаменитою після публікації свого першого бестселера No Logo, який привернув багато уваги з боку академіків, політиків і ширшої публіки. На мою думку, The Shock Doctrine стала логічним продовженням критичної інтерпретації сучасного неоліберального капіталізму, яка була представлена ще у першому бестселері.

У наші часи часто можна натрапити на твердження, що ми живемо за шокуючої доби, або в епоху шоків. Новий і дуже цікавий погляд на цю атмосферу презентується у книжці Кляйн: вона розвиває ідею шоку до рівня домінуючої політично-економічної логіки останніх кількох десятиліть. Натяк на тему довгої й детальної історичної розвідки Кляйн можна знайти вже в підзаголовку книги. У ній переважно йдеться про неоліберальний капіталізм як катастрофу сучасного світу шоків, або ж про нещастя і катастрофи як шлях шокуючого неоліберального розвитку. Від Чилі до Іраку, від Росії до США, від Південної Африки до Великобританії Кляйн відстежує логічний зв’язок між неоліберальною економічною політикою та трагічними подіями в історії, такими, як перевороти й масові вбивства, громадянські війни та природні катастрофи, драматичні соціальні зміни й економічні кризи. Цей логічний зв’язок варто пояснити детальніше.

2009: ЛЬВІВ ЯК ЗАВДАННЯ. ПОРТРЕТ МІСТА НА ПОЧАТКУ НЕОЛІБРЕАЛЬНОЇ ЕПОХИ

zumka — Wed, 16 Jun 2010 10:10:55 +0000

Юрій ГРИЦИНА

Вступ Львова у неоліберальну епоху міського врядування можна безпосередньо пов’язати з підготовкою до Євро-2012, хоча це лише привід. «Це найбільший політичний та соціальний проект за 18 років незалежності України» – говорить Васюник (віце-прем'єр-міністр України в уряді Тимошенко) про Євро-2012, артикулюючи основну ідею для розвитку Львова у наступні кілька років.

Неолібералізм — відносно нова економічна модель, «м’який капіталізм», в основі якого лежить ідея про вивільнення індивідуальних підприємницьких свобод у рамках, встановлених міжнародними інституціями. Вільні ринки і вільна торгівля у поєднанні з сильним законодавством повинні створювати конкурентоспроможну економіку. Неолібералізм заохочує більшу продуктивність, індивідуальні чи корпоративні ініціативи та інновації. Не довіряючи здатності демократичної держави проводити ефективну економічну політику, неоліберали перекладають управління на експертів та еліти. Відбувається дерегуляція всіх галузей життя, з метою подальшого структурного регулювання — приватизації, скорочення соціальних виплат, збільшення гнучкості законів ринку праці. Всі людські дії переводяться у економічну площину, чим досягається руйнування соціальних солідарностей і колективних структур. Культивується своєрідний соціальний дарвінізм (виживання більш продуктивного, креативного та гнучкого), результатом якого стає війна всіх проти всіх. Не встиг — лишився за бортом. І неолібералізм переконує нас у тому, що той/та хто не встиг сам у цьому винен

ПЕРЕГОРІЛІ ЛІХТАРІ: Невиконання батьківських обов’язків чи невиконання обов’язків держави?

Nastia — Wed, 02 Jun 2010 19:25:47 +0000

Анастасія РЯБЧУК

«Почекаєш тут?», запитує мене Катя, коли ми підіймаємося ліфтом гуртожитку на поверх, де знаходиться її кімната. Я ствердно киваю – Каті соромно показувати мені свою кімнату, де крім неї і батьків живе три молодші сестри, а найменшого брата забрали в інтернат, бо для нього у кімнаті не було місця. Їй соромно теж, що її мама п’є (хоча п’є не вона одна, а більшість колишніх робітників, яких звільнили ще на початку дев’яностих, а не виселили з гуртожитку лише тому, що не знають, що з ними робити).

Чому вона соромиться? – не розумію я, але несподівано згадую, як і мені в дитинстві було соромно, що нам не вистачило шпалер, щоб доклеїти частину стіни у моїй кімнаті - я заклеювала ту голу стіну своїми малюнками, щоб не було видно.

СХІДНИЙ ТИМОР: забутий геноцид, замовчані проблеми

Jerzy — Mon, 31 May 2010 02:29:53 +0000

Денис ПІЛАШ

Які думки викликають у непідготовленого читача словосполучення «Східний Тимор», «Тимор-Лешті» чи «Демократична республіка Тимор-Лешті» – а так офіційно називається одна з останніх держав на політичній карті світу, що здобула незалежність (після неї у цьому списку лише Чорногорія, якщо не враховувати три частково визнані маріонеткові республіки)? Мабуть, не викликають жодних. І справа тут не тільки в тому, що мова йде про молоду у політичному плані держава, яка займає всього половину одного з багатьох островів, розташованих між Індокитаєм та Австралією. Це ще й одна з тих країн, де найбільш наочно проявилася людиноненависницька сутність неоліберального капіталізму – адже тут він призвів до геноциду тривалістю понад 20 років. А говорити про такі речі у світі, який намагаються представити найкращим із усіх можливих, не прийнято…

Острів несвободи

Починаючи з перших відомостей про Тимор, населення якого у XIV ст. виплачувало данину яванській імперії Маджапахіт, острів виступав як периферія Великих Зондських островів. Коли на зміну ранньофеодальним острівним утворенням на кшталт Сурвіанґу прийшли португальські (1511 р.) та голландські (1613 р.) завойовники, Тимор став ареною їх протиборства, що тривало два століття, доки за Лісабонським договором 1859 р. південно-західна частина острова з центром у Купангу не відійшла до Нідерландів, а східна з центром у Ділі (початково в Ліфау) залишилася за португальцями. Цікаво буде зазначити, що Західний Тимор після економічної кризи 1997-1998 рр. є одним із найбільш депресивних регіонів Індонезії – показники безробіття та бідності перевищують тут 80%.

НА СТОРОЖІ ДОСТАТКУ

master-genie — Thu, 20 May 2010 13:57:28 +0000

Джонатан ЧЕЙТ

Нинішня епоха правління демократів спровокувала потужну реакцію з боку правих, яка охоплює цілий спектр відповідей – від прозаїчних (традиційне засудження великих витрат та заборгованості) до надмірних (страх перед соціалізмом) і навіть відверто безглуздих (віра в те, що демократи планують винищити людей похилого віку). В межах цієї какофонії обурень та фрустрованостей вирізнилося ще одне побоювання, яке є реальною ідеєю, а не лише гаслом чи непорозумінням фактичного стану справ. Ця ідея полягає в тому, що населення США ділиться на два класи: дуже працьовиту і продуктивну еліту та маси нероб, що за допомогою податків та соціальних програм паразитують на працьовитості вищого класу.

Для правих цей світогляд та імплікована ним мораль є універсальними. Звернімося до взірців їхньої риторики. Минулої весни у своїй авторській колонці президент Американського інституту підприємництва (American Enterprise Institute) Артур Брукс закликав консерваторів розпочати «культурну війну» за капіталізм. «Соціал-демократи прагнуть організувати суспільство в такий спосіб, за якого більшість буде охоплена мережею допомоги «спільної економіки», - стверджує він. – Поборники вільного підприємництва ... мають ствердити, що конфіскація ще більшої частки прибутків у меншості лише через те, що уряд здатний на це, становить моральну проблему». Адресатів своїх закликів Брукс визначає таким чином: «Люди, які робили важливі речі правильно, і які тепер змушені спостерігати, як політики винагороджують тих людей, які обходилися з важливими речами неправильно». Сенатор Джим МакМінт вторує йому, нарікаючи з приводу «двох Америк, але не тих, про які вів мову Джон Едвардс. Йдеться не про заможних та незаможних, а про тих, хто платить уряду, та тих, хто отримує від уряду».