У Радянському Союзі сформулювали та намагалися реалізувати дуже незвичне для сучасного світу право. В його існування навіть складно повірити людям, котрі звикли до цинізму сучасних «правовідносин». Успадковане українською правовою системою, воно присутнє і сьогодні у Конституції України (ст. 47) та діючому Житловому Кодексі. Йдеться про право на житло, яке, по-суті, полягає в тому, що людина завжди матиме дах над головою. Єдині підстави для виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення прописані у статті 116:

“Якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними”

та статті 124, яка передбачає виселення людей з тимчасово займаного житла – гуртожитків і службових житлових приміщень, хоча з численними винятками(ст.125), ось тільки частина з них:

“Без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено: одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ним, інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни; сім'ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків; інвалідів праці I і II груп, інвалідів I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників”.

Ця розлога цитата наводиться, оскільки у ній добре відображаються принципи, на яких була заснована колишня правосвідомість.]]> http://commons.com.ua/archives/9426/feed 0 http://commons.com.ua/archives/8985?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=%25d0%25b2-%25d0%25bf%25d1%2583%25d1%2582%25d0%25b8-%25d1%2581-%25d1%2582%25d0%25be%25d0%25b2%25d0%25b0%25d1%2580%25d0%25b8%25d1%2589%25d0%25b0%25d0%25bc%25d0%25b8-%25d0%25b0%25d1%2580%25d1%2583%25d0%25bd%25d0%25b4%25d0%25b0%25d1%2582%25d0%25b8-%25d1%2580%25d0%25be%25d0%25b9-%25d0%25be%25d0%25b1-%25d0%25b8%25d0%25bd%25d0%25b4 http://commons.com.ua/archives/8985#comments Wed, 13 Oct 2010 12:33:14 +0000 Jerzy http://commons.com.ua/?p=8985 Арундати РОЙ

Конверт с короткой напечатанной на машинке запиской скользнул под мою дверь, приглашая на встречу с главной угрозой внутренней безопасности Индии[1]. Я ждала этого несколько месяцев.

Мне надо быть в мандире (индуистский храм — пер.) Ma Дантешвари[2] в Дантеваде, Чхаттисгарх, четыре явки в каждый из двух назначенных дней: на случай плохой погоды, прокола шины, блокады, забастовки транспортников или просто невезения. В записке говорилось: «У писателя должна быть камера, тика и кокосовый орех. Встречающий будет в кепке, с журналом «Аутлук» на хинди и бананами. Пароль: «Намашкар Гуруджи» (в буквальном переводе означает «Здравствуйте, Гуру» — пер.).

Намашкар Гуруджи. Значит ли это, что встречающий будет ожидать мужчину?... И нужно ли мне приклеить усы?

Есть множество способов описать Дантеваду. Это оксюморон: пограничный городок прямо в сердце Индии. Эпицентр войны. Этот город поставлен с ног на голову и вывернут наизнанку.

В Дантеваде полиция ходит в штатском, а повстанцы носят униформу. Начальник тюрьмы сидит в тюрьме, а заключённые на свободе (триста заключённых бежали из старейшей тюрьмы города два года назад). Женщин насилуют в полицейских участках, а затем насильники выступают на городской площади.

За рекой Индравати лежит местность, контролируемая маоистами, полицейские называют её «Пакистаном». Деревни там пусты, а лес полон людей. Дети, которые должны ходить в школу, предоставлены сами себе. В идиллических лесных поселениях бетонные здания школ либо взорваны и лежат в руинах, либо заполнены полицейскими. Разворачивающаяся в джунглях смертоносная война — это война, которой правительство Индии гордится — и в то же время стесняется.

Анастасія РЯБЧУК

«Звідки ти така взялася?» - питають мене бабусі на автобусній зупинці села Матіївка коло Батурина. Я посміхаюся - трохи дивно бути об’єктом цікавості, адже я ніколи не жила у справжньому селі, де усі все про всіх знають, а звикла до анонімності великого міста. Але мені ця цікавість подобається і я весело розповідаю, що приїхала в гості до Кості Москальця. «А, це той, шо поет?» Знову посміхаюся - у гостях у поета я теж ніколи не була! І відчуваю, що мені тут подобається: бо я в селі, де живе поет.

Це відчуття мене дивує. Взагалі я ніколи не любила ані сільської ідилії, ані поезії. Слідом за Марксом я більш схильна говорити про «ідіотизм» сільського життя, згадуючи шкільні канікули у бабусиному селищі біля руїн збанкрутілого шкірзаводу, колишні робітники якого один за одним спивалися і помирали, а молодь цілими днями нудилася, лузала «сємєчки» і грала в карти, чекаючи вечора, щоб вирядитися у «модний» одяг і піти «в центр» на дискотеку.

Там же «на селі» у мене виробилася алергія до поезії. Малою я любила римувати і писала про все на світі. Якось, на замовлення бабусі сіла писати про нашу річку Трубіж для районної газети. «Напиши про Трубайло, це ж древня річка, її і Шевченко в “Гайдамаках” оспівав!» І я написала – правда, під впливом не «Гайдамаків», а уроку з ботаніки:

Я купалась у Трубайлі Найпростіших там без меж І амеб, і інфузорій, І евглен зелених теж.

Але хоч я і не люблю села і поезії, я люблю селян і поетів.

Олексій ВЄДРОВ

2 вересня нагадав про себе призабутий за літо, певно, всіма, крім харків’ян(ок), конфлікт з приводу будівництва дороги в харківському лісопарку. Міліціонери, в тому числі з підрозділу «Беркут» затримали близько 30 людей, що поширювали агітаційні листівки «Большая брехня», які містять критику дій міської влади. Затримання відбувалося під різними приводами: когось начебто підозрювали в зберіганні наркотиків, когось на словах звинувачували в громадських заворушеннях, а подеколи «правоохоронці» навіть не завдавали собі клопоту пояснити, за що забирають людину. У відділках міліції та просто в міліцейських машинах з затриманими проводили роз’яснювальні бесіди, застерігаючи їх від участі в громадських акціях. Невдовзі активісток і активістів випустили, не висунувши в результаті жодного офіційного звинувачення, не склавши адміністративних протоколів. У затриманих міліція конфіскувала листівки, не маючи на це жодних підстав і не пояснюючи, що ж такого протизаконного вони містять.

Мало хто сумнівається, що перед харківською міліцію було поставлено завдання залякати тих, хто насмілюється протестувати проти сваволі місцевої влади.

Цьому інциденту передувало інше свавілля міліції, а саме… Та про це нижче, бо ж на початку треба змалювати контекст і поглянути на цьогорічну історію навколо лісопарку загалом, аби зрозуміти, що ж викликало незадоволення харків’ян(ок) та незадоволення харківської влади їхнім незадоволенням.

Конфлікт цей є багатошаровим, можливо, треба було б навіть казати «конфлікти» у множині. Протистояння навколо лісопарку – це цілий вузол конфліктів, точка перетину багатьох силових ліній. Ідеться про:

• боротьбу за збереження природного середовища;
• класове протистояння;
• боротьбу проти виникнення поліцейської держави;
• поділ міського громадського простору;
• конфлікт поміж «біло-блакитним» та «помаранчевим» таборами;
• намагання створити «ефективну вертикаль» влади на міському рівні та опір цим спробам.