Про спільний проект кураторки Олесі Островської-Лютої, групи РЕП та Національного художнього музею.

Навпроти мене стіна. Потріскана, зі слідами від куль, де-не-де видно древню цегляну кладку, крізь яку вже давно проростають трави. За нею – світлий і урочистий простір, який не втрачає своєї величі попри зруйнований дах і усі «тут був Вася». Зрештою, Васі вирішили засвідчити своє існування саме на цих стінах.

Католицький костел святого Антонія, навпроти якого я стою, був збудований у Великих Межирічах, багатому волинському містечку, у 1702 році. Його прикрашали мармурові скульптури Томаша-Оскара Сосновського, орган і розкішна барокова різьба. У ХХ столітті євреїв розстріляли, поляків вивезли, місто перетворилось на село, костел на склад, панська садиба стала школою-інтернатом. Я чула багато історій про це місце від своїх родичів: від діда – як дитиною фехтував трубками від органу, які викинули на смітник; від дядька – які розкішні прикраси та скульптури були там, але ніхто не брав, бо з церкви і цвинтаря додому приносити не можна – а потім, в 90-х, то все понищили і попалили; від брата – про підземні ходи та пошуки скарбів. Сама ж уже бачила лише вицвілі фрески, порубані-попалені рештки дерев’яних скульптур, пір’я з ангельських крил та клаптики церковного шитва, які викопувала з куп сміття по кутках – і таки несла, попри протести бабці, додому.

Після усіх статей та обговорень (публічних і приватних), присвячених "Поглядам", писати коментар суто про виставку дуже складно. Тому не обмежуватимусь експозицією - цей текст також і про дискусійне поле проекту, про зміст та характер окремих реплік щодо нього.

Один мій приятель-"постмодерніст" вважає, що в творчості уже не можна сказати нічого нового, можна лише маніпулювати цитатами та алюзіями. Така позиція розглядає мистецтво як відлучений від суспільства об'єкт, який може бути інтелектуально "цікавим" чи "не цікавим"[1] і зводить його у ранг декору чи специфічної розваги, відмовляючи у політичності. У категорію цієї критики потрапляють усілякі "на Заході це вже пройшли", "ідеї/форма не нова", "не красиво", "твори зроблені нашвидкуруч", "художник - конструктор об'єктів"[2] тощо. Ця позиція вочевидь парадоксальна - з одного боку, заперечується сама можливість "новизни", з другого - художників звинувачують у плагіаті та вимагають якості. Переважно йдеться про неординарність і технічну досконалість виконання. Іншими словами, мистецтво (коли вже воно представлене в галереї) має виглядати як коштовна річ - в сенсі ціни використаних матеріалів, затраченого часу, віртуозної майстерності, оригінальності.

Тексти у просторі експозиції, екскурсії, дискусії були покликані подолати такий фетишизм (а не "легітимувати" твори, які нібито не зрозумілі без пояснення). Однак роботи, представлені у проекті, не є лише закликами чи гаслами, тому деякі "якісні" зауваження стосовно взаємозв'язку форми та змісту, кураторських рішень при монтажі експозиції доречні.

ПРО

11 червня

о 18:30

Політизація мистецтва – на часі?

ДИСКУСІЯ навколо виставки «Погляди»

Гете-Інститут, вул. Волоська, 12/14, 3 поверх

Як формується політично ангажоване висловлювання в сучасному українському мистецтві

Причини атомізації українського арт-середовища

Цілі, тенденції та перспективи політично ангажованого мистецтва

Слово в мистецькому просторі

У зустрічі беруть участь художники, учасники виставки ПОГЛЯДИ, міждисциплінарне об’єднання ХУДРАДА, редакція ПРОSTORY, куратори, мистецтвознавці, журналісти, літературознавці, літератори

Запрошуємо глядачів, читачів, усіх зацікавлених

За підтримки Ґете-Інституту в Україні

Детальніше про виставку та дискусію: prostory.net.ua

Олекс

Словосполучення «соціально-критичне мистецтво» є симптомом поточної художньої ситуації в Україні. З одного боку, протягом п'яти останніх років кількість художніх практик, що позиціюють себе як «критичні» стосовно панівного соціального ладу, невпинно зростає. З іншого, спроби запровадити певні форми «політичності» до, здавалося б, принципово «аполітичного» локального художнього контексту призвели до виникнення цілої серії парадоксальних ситуацій. Через нездатність помислити власну внутрішню суперечливість ці практики підважують не стільки «систему», на яку спрямовані, скільки власний статус у соціальному полі.

Попри численні заяви про те, що «соціально-критичне» мистецтво в Україні лише зароджується і ми є свідками цього процесу, важко не помітити, що цей напрямок уже встиг перетворитися на мейнстримну форму, практично обов'язкову для легітимізації власних проектів новим поколінням українських художників. Якщо їхні попередники, котрі гуртувалися довкола «соросівського» дискурсу про сучасне мистецтво, з нав'язливою впертістю вказували в анотаціях до власних проектів, що вони не пропонують жодних конкретних відповідей на поставлені питання, жодних, боронь боже, готових рецептів та шляхів виходу із поточної ситуації, то для теперішнього покоління ця мантра змінилася на протилежну. Тепер, щоб легітимізувати свій проект в очах спільноти, художник віддає перевагу твердженню, що його творчість безкомпромісно критикує суспільство споживання, неоліберальну ідеологію чи бездарність української художньої ситуації. Але наскільки ефективною може бути така критика?

Орест Цебрій

Показ відбудеться 24 травня о 20:30 на місці незаконної забудови на Гончара 17-23. Провідні ангажовані художники з України та Росії надали для проекту-сателіту виставки «Погляди» свої відео-арт роботи для демонстрації їх на паркані варварської забудови. Акція пройде в знак солідарності з боротьбою киян проти незаконних забудов.

Проект «Відео на паркані» - наявний приклад приєднання мистецтва до протистояння механізмам придушення соціального активізму, що практикуються в Україні. На знак солідарності з боротьбою киян проти незаконних забудов художники презентують частину виставкового проекту на одному зі скандальних парканів столиці. 24-го травня, у неділю, о 20:30 відбудеться показ відео-арту, що супроводжуватиметься виступами художників та активістів.

Протягом одного березневого вечора 2009 року в залі колишнього ЦСМ при НаУКМА художниця презентувала результат тривалої праці - заповнення білих стін штрихами олівця. Вона зафіксувала певне місце, прагнучи вловити невловиме - ті зміни значення проекту, які відбуваються після його інсталяції, зв'язок художника й інституції, їхню взаємну залежність та взаємний вплив. Однак, попри симпатичність авторського тексту, в якому Лада розмірковує про "життя" твору мистецтва, особливості української художньої ситуації, її проект наштовхнув радше на роздуми/питання щодо співвідношення форми й змісту мистецького твору, про чистоту та ясність авторського висловлювання.