Commons/Спільне

Питер УОТКИНС

Парижская Коммуна 1871 года — краткий исторический обзор

Март 1871 года: Адольф Тьер, глава Временного национального правительства, встревожен революционной активностью Парижской Национальной гвардии — вооружённых ополченцев (прим. 260 батальонов), организованных предыдущим правительством для защиты Парижа от пруссаков в последние дни провальной Франко-прусской войны. Социальные проблемы Парижа ужасают. К ним добавляется массовая безработица и то, что население всё ещё не может оправиться от последствий осады Парижа. Нарастание социалистических и воинственных настроений сопровождается образованием большого количества «красных клубов», находящих поддержку во многих батальонах Национальной гвардии — особенно тех, что набраны из рабочих округов (районов) столицы.

18 марта Тьер предпринимает рискованную (некоторые считают: заранее провокационную) попытку захвата орудий Национальной гвардии, но она пресекается женщинами Монмартра, обращающихся к правительственным солдатам, многие из которых отказываются стрелять в жителей Парижа и в знак солидарности переворачиват свои ружья. За пару часов Париж становится центром восстания, а ратуши (здания муниципалитета) большинства столичных округов переходят в руки мятежной Национальной гвардии. В эти неспокойные часы разъярённой толпой схвачены два правительственных генерала (один из которых принимал участие в попытке захвата пушек). Их некоторое время держат в плену, а затем — казнят напротив стены сада Монмартра. Среди стрелявших были как члены Национальной гвардии, так и недовольные из правительственных войск.

Тьер и его правительство спешно удирают в Версаль, чтобы присоединиться к Национальной ассамблее (в коей, после недавних выборов, большинство принадлежит монархистам). Отныне правительственные силы именуют «Версальцами», а Национальную гвардию и коммунаров в целом — «Федератами» (согласно их замыслу свободного сплочения Федерации коммун Франции). Центральный комитет Национальной гвардии занимает брошенный дворец Отель-де-Виль (главную ратушу, управляющую Парижем) и объявляет о подготовке к новым муниципальным выборам. 26 марта левое крыло получает достаточно голосов, чтобы учредить социалистически ориентированную «Коммуну» — последним днём которой станет 28 мая. 28 же марта правительство Коммуны размещается в главной ратуше и в течение следующих двух месяцев сосредоточивает свои усилия на управлении Парижем и осуществлении программы социальных преобразований, в то же время противостоя усиливающейся осаде версальцев, в кровопролитных сражениях всё ближе подбирающихся к столице со стороны её западных границ.

Коммунары предпринимают ряд радикальных социальных преобразований. Как то: отделение церкви от государства и создание системы светского образования, определение пособий незамужним женщинам, запрет ночного труда в пекарнях, введение профессионального образования для женщин и т.д. Но из-за нехватки времени и явного неравенства противостоящих сил (восстановленная Тьером регулярная армия к маю насчитывала 300 000 чел.), армия Версаля 21 мая входит в Париж через неохраняемые ворота во внешних стенах. Так начинается La Semaine sanglante — «кровавая неделя». Наслаждаясь расправой, французская армия, под руководством своих самых старших генералов, в ходе кровавой борьбы за парижские баррикады убивает от 20 до 30 000 мужчин, женщин и детей; пока, наконец, не устраняет последние очаги коммунарского сопротивления в рабочих кварталах: в 11, 19 и 20 округах.

К чему этот фильм сегодня?

Мы с вами — современники довольно мрачного периода истории человечества — когда воедино соединились постмодернистский цинизм (устраняющий гуманистическое и критическое мышление из системы образования), откровенная алчность, порождённая потребительским обществом и охватывающая под своим крылом немало людей; общественная, хозяйственная и экологическая катастрофа в виде глобализации; в огромных масштабах увеличилось страдание и эксплуатация людей так называемого «третьего мира», а также — отупляющее «подчинение и стандартизация», постоянно пропагандируемые мировыми аудиовизуальными СМИ — всё это создало мир, в котором мораль, нравственность, общественная солидарность и долг (кроме как к оппортунизму) — считаются «старомодными». Где безудержная и дешёвая эксплуатация стала нормой жизни — этому учат с детства. В таком мире, как тот, что был в Париже весной 1871 года, представлена (и до сих пор представляется) идея необходимости борьбы за лучший мир и потребности в определённой форме общественно-социальной Утопии — в которой МЫ сегодня нуждаемся столь отчаянно, как умирающие люди нуждаются в плазме. Задача фильма — показать, из чего рождается эта потребность.

(more…)

Андрій ЗДОРОВ

Доба української революції 1917 – 1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до сих пір практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.

Не багато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”.

(more…)

Александр БИКБОВ

О революции личности

Чаще всего революция определяется как момент эмансипации, создающей возможности или реализующей возможности, которые ранее реализовать было нельзя. Происходит это с шумом, криком, потрясениями: нельзя не заметить этого процесса. Таковы, в частности, революционные события «1968-х годов» во Франции, которые сделали возможными легальные аборты, критическую и социально ориентированную прессу, систему неправительственных организаций, социальные центры и жизнь в коммунах, новые образовательные структуры и властные институции, мини-юбки, свободный секс. В свою очередь, «оранжевая революция» в Украине, если я сделал правильные выводы из дискуссий с киевскими коллегами, показала, что за политику здесь больше не убивают. Машина насилия была остановлена, стало возможно заниматься политикой как формой ненасильственной активности, относительно безопасной игры. Это видимые следствия «громких» революций. Но еще чаще не менее значительные перемены в обществе являются результатом целого ряда тихих и незаметных сдвигов, которые происходят без шума и потрясений и мало похожи на «настоящую» революцию. Можно сказать, что «громкие» революции – результат «тихой» работы истории, в ходе которой формируются новые смыслы, исчезают и появляются институции, меняются микроструктуры власти. Потом может случиться «громкая» революция, но ее может и не произойти – а общество уже изменилось.

(more…)

Ігор САМОХІН

Фільм «China Blue» на перший погляд здається парадоксальним, його викривальність викликає підозри: в Китаї? Це? По-різному буває, але ж у країні-спадкоємиці Мао давно подолано жорстокі умови праці для робітників, реформи Ден Сяопіна лише зміцнили китайську економіку і вона вже років тридцять практично безперебійно росте з неймовірними темпами по 7-10 % на рік, а разом із тим росте ВВП per capita і рівень життя людей… Принаймні так нам кажуть, навіть по телевізору (у спрощеній формі), а вже у книжках економістів і поготів. Економіст і «некитаїст» Владімір Попов, попри всю свою критичність та виваженість, не може стриматися від захоплення успіхами запізнілого, однак найбільшого «далекосхідного тигра» [1]. Картинка, намальована Поповим, не лишає місця для показаного у «China Blue». І тим не менш фільм переконливий своєю наочністю, своєю (хоч і безумовно підкоригованою) документальністю. В книжці можна писати різне, а от зробити фіктивний фільм важче. До того ж тепер і в літературі можна знайти підтвердження описаного в фільмі.

(more…)

Майк ГЕЙНЗ

Протягом останніх 30 років – якраз тоді, коли нам казали, що класовий аналіз помер – щось дивне траплялося у медичній науці. Ціле покоління епідеміологів, що досліджували закономірності смерті та захворювань, стали перейматися соціальною нерівністю. Журнали на кшталт Lancet та British Medical Journal надрукували тексти з оглядом останніх досліджень про найбазовіші нерівності та соціальні структури. Червоною ниткою проходило бажання описати зв’язок між нерівністю та здоров’ям: продемонструвати, що люди вищого соціального становища мають кращий стан здоров’я, ніж ті, хто займає нижчі соціальні позиції.

Вийдіть із приймальні будь-якого лікаря і ви побачите людей, яких у лікарню привели соціальні нерівності. Їхні захворювання, серйозні та легкі, фізичні та психічні, є маркерами їхньої позиції в суспільстві. Коли справа стосується хвороб, чим менше, тим завжди більше – чим нижчий ваш статус, тим імовірніше ви матимете проблеми зі здоров’ям. Звідси один крок до застосування класу як пояснювальної категорії—ваша класова позиція визначає ваш кращий чи гірший стан здоров’я, а також те, наскільки довгим (чи коротким) буде ваше життя. Від цього залишається зробити один зовсім маленький крок (який зі зрозумілих причин не схильні робити дослідники з істеблішменту) до твердження, що оскільки капіталізм є коренем класового суспільства, саме капіталізм робить вас більше або менше хворим. Якщо проблеми зі здоров’ям є продуктом організації суспільства, і якщо ми дійсно бажаємо їх досліджувати, то мусимо сконцентруватися на соціальних умовах і суспільній організації, які породжують ці проблеми. Як пише про це сер Майкл Мармот, провідний великобританський епідеміолог, «нерівностей у стані здоров’я як між країнами, так і всередині країн можна уникнути» [1].
(more…)

One of our editors, Volodymyr Ishchenko, interviewed by British newspaper “The Commune”

What was the society that existed before 1989-91, and was its collapse the historic victory of capitalism over communism?

There are a lot of rather boring discussions in the left-wing movement on “class nature” of USSR, whether it was “state capitalism”, a “degenerated workers’ state” or anything of this kind. Often a specific position on this question becomes a basis for founding political organisations and sectarian rivalry; often such discussions substitute for the real political actions necessary here and now. This is not to ignore this discussion at all, but to point out that it is not so important what exactly we call the Soviet society but what we think should and could have been done to improve it.

Was revolutionary action necessary or was it possible to push the Soviet nomenklatura to some progressive reforms? The answer to this question largely determines our attitude to the 1989 protests. With hindsight we can say that the 1990s neoliberal reforms were disastrous for the Ukrainian economy, culture and society in general. But should we consider the 1989 mass protests as just legitimating cover for privatising property by the part of the old Soviet elite? I would say no. Many people in Ukraine and in the USSR in general genuinely aspired towards some kind of democratic socialism with a “human face”, some even for a self-governing, libertarian socialism.

(more…)

Натан КУМБС

Примечательно, что в манифесте «Коммюнике отсутствующего будущего», изданном студентами, которые недавно оккупировали Университет Калифорнии в Санта-Крусе, сделан акцент на слове «коммунизм». Манифест призывает требовать «не свободных университетов, а свободного общества». 

Возвращение слова «коммунизм» само по себе свидетельствует о формировании нового восприятия этого термина. До того существовали лишь многочисленные попытки передать суть коммунизма, избегая при этом самого этого слова и всячески варьируя его в концепциях «the common» или «communisation», что было свойственно левым политическим активистам после «холодной войны». А термин «коммунизм» был отдан на откуп старым левацким политическим группировкам и маоистам.

Но в последнее время что-то изменилось, и манифест студентов университета – это лишь верхушка огромного культурного айсберга. Глобальный кризис 2008 года разрушил наивную веру в потенциал полузабытого антиглобалистского движения, веру в эффективность антивоенных демонстраций и привел к некоторым выводам – политика идентичности все-таки лучше служит всем этим интересам. Эта тенденция вызвала переоценку всего проекта постмодернистской левой политической мысли – как у приверженцев теории ненасилия, так и у тех, кто отрицал материалистический экономический анализ (например, теорию Карла Маркса о «падении процента прибыли»).

(more…)

Тамара ЗЛОБІНА і Анастасія РЯБЧУК

Ця стаття почалася з випадкової зустрічі у Кракові, на літній школі „Міста в конфлікті: урбаністичні стратегії в Центральній Європі”, організованій Краківським міжнародним культурним центром. Незважаючи на різний бекграунд – одна з нас (Т.З.) прихильниця інтердисциплінарних культурних студій, друга (А.Р.) – критичний соціолог, скепсис до моделей культурного урядування, запропонованих професорами Краківського центру, був спільним. Нам видається, що за популярною нині як в Польщі, так і в Україні темою центральноєвропейських студій та збереження історичної спадщини забувається Місто як таке, як живе та динамічне соціальне середовище, яке існує не лише в площині інтелектуальних проекцій (representations of space), але й, за термінологією Aнрі Лефевра, в просторі, який щохвилинно проживається (representational space та spatial practice) його мешканцями і користувачами. Серед прикладів, до яких звертатимемося, будуть головним чином Краків та Львів – ті центрально-європейські міста, середовище і проблеми репрезентації яких знайомі нам з власного досвіду. (more…)

Щопонеділка о 18:30 у Бурсі (9 корпус, 1 поверх, 13 кімната)
по вул. Набережно-Хрещатицькій 27
Вхід вільний. Після фільму – дискусія.

ОСІНЬ 2009

7/09 Документальний фільм «Кошмар Дарвіна» (Darwin’s Nightmare, 2004). Режисер: Хуберт Саупер.

Танзанія, 60-ті роки. В озеро Вікторія (найбільше тропічне озеро світу) впускають рибу-хижака – нільську щуку – яка знищує майже всю фауну озера. Екологічна катастрофа породжує прибуткову індустрію: біле мясо величезної риби експортується до Європи. Але ця торгівля, не покращила рівень життя місцевого населення, навпаки: за інтенсивним експортом йде не менш інтенсивний імпорт, на цей раз зброї…

(more…)

Артем ЧАПАЙ

Сучасний капіталізм потребує витрати значних ресурсів на керування як власне бізнесом, так і масами. У зв”язку з цим утворюється великий клас людей, які займаються відносно простими функціями адміністрування або створення “пролетарського корму”. Це дозволяє ефективніше умиротворити як тих, хто безпосередньо займається виробництвом або розповсюдженням виробленого – так і власне тих, хто має формально вищу освіту і займається управлінням у широкому розумінні цього слова. Ці останні шістки капіталізму, через схильність системи до централізації, найбільш поширені у великих містах. У пост-радянських країнах їх – вас – уже з десяток років називають офісним планктоном. Ці люди – ви – часто схильні погоджуватись із фразою професора Преображенського “я не люблю пролетаріат”, хоча самі є лише його специфічною частиною. Оскільки ви читаєте цю статтю в робочий час – скоріш за все, вона про вас. 

(more…)