Commons/Спільне

Александр ТАРАСОВ

Соблазн контролировать сознание подданных путем провозглашения инакомыслящих “сумасшедшими” с последующим воздействием на них как на “сумасшедших” присутствовал у властей с давних пор. В древних обществах атеистов считали психами. Это даже в Библии отражено: “И сказал безумец в сердце своем: нет бога!”.

В христианских странах такой способ контроля над умами, как помещение инакомыслящих в дома умалишенных, долгое время был все-таки малораспространен. Наоборот, сплошь и рядом самых настоящих душевнобольных, страдавших галлюцинациями, передавали в руки инквизиции за “сношения с дьяволом”.

Ситуация изменилась в 30-е годы XIX века. Первый пример показала Россия и лично император Николай I. Это был знаменитый пример: официальное провозглашение П.Я. Чаадаева “сумасшедшим” за публикацию “Философического письма” – с запретом писать и выезжать из дома и помещением под надзор полицейского врача (алкоголика из ближайшей части, ежедневно изводившего Чаадаева своими пьяными придирками). Способ себя оправдал: последователей у Чаадаева не было. Несколькими годами позже к России присоединилась Америка: в северных штатах отдельных молодых людей из “приличных семей” стали отправлять в сумасшедшие дома за приверженность социалистическим (фурьеристским и сен-симонистским) взглядам, а в южных – за пропаганду аболиционизма. Уже в 40-е к списку добавилась Франция – власти экспериментировали с методами подавления сен-симонизма: одних – в тюрьму, других – в дурдом. Тюрьма, впрочем, была куда более распространенным наказанием. К тому же и врачи, как с неудовольствием обнаружили власти, нередко оказывались политическими единомышленниками репрессированных.

(more…)

Наступні статті були надруковані у газеті “Вперед” №7-8 за 1952 р. Ця робітнича газета видавалася емігрантською Українською революційною демократичною партією і представляла собою крайній лівий фланг української діаспори аж до 1959 р. Статті, що пропонуються вашій увазі, були заборонені в СРСР протягом майже всього його існування. Вступ написаний редактором “Вперед” українським марксистським економістом Всеволодом Голубничим.

Кріс Форд

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА: Нижченаведені дві статті Карла Маркса та статтю Фрідріха Енґельса ми вирішили подати нашим читачам з такою простою метою. Вже понад 25 років ці статті в «марксистському» СССР зовсім не друкуються. Лише частина їх була одного разу надрукована в 1924 році в заплянованому повному виданні всіх творів Маркса й Енгельса на російській мові, що редагувалися Рязановим. В тридцятих роках сталінці розстріляли Рязанова. З того часу повне видання творів Маркса й Енгельса в СССР припинено, а видається тільки те, що подобається Сталінові.

Статті, наведені тут, викривають реакційну природу російського імперіялізму, а це йде цілком в розріз з сталінською лінією виправдання загарбницької політики царської Росії. Порівняти тільки, як Маркс описує й оцінює російсько-турецьку війну і як розмальовують її сьогодні сталінці (наприклад, в шовіністично-імперіялістичному фільмі «Адмірал Ушаков» і в подібних «творах»); що говорить Маркс про Петра Першого і як змалював його совєтський граф Алексєй Толстой; що говорить Енґельс про завоювання України Росією і як змальовують те «прогресивне приєднання» натани рибаки і інші сталінські вельможі; що Маркс говорить про завоювання Кавказу, Криму, Татарії і що пишуть сьогодні сталінці про Шаміля — і тоді стане ясно, чому Маркс в СССР вже частково заборонений. Зрештою про це говорить і теоретик ОУН на Землях О. Горновий: «Сьогодні сталінським вельможам, — каже Горновий, — найбільш доводиться боронити імперіялізм царської Росії власне перед клясиками марксизму, які, як відомо, дуже правильно й глибоко розкрили всю реакційність і хижацькість імперіялістичної політики царської Росії. Очевидно, що така оборона царату від критики Маркса й Енгельса непосильна для будького … Марксизм стає сьогодні для большевизму такою ж небезпекою, як колись був для царату». («Позиції Укр.-визв. руку», стор. 115, 116, 117).

Коли читаєм Марксову полеміку з російським агентом при французькому дворі, «істориком» Фоґтом, та його аналізу російської по літики в XIX сторіччі, то просто вражаючою є аналогія з сучасністю! Ті самі агенти, ті са мі наймані «п’яті колони», ті самі таємні вбивства, закулісна дипльоматія, російські губернатори в Европі, та сама «визвольна» пропаганда, несіння «прогресу», і безліч інших подібностей. І понад все: «Кожне запанування контрреволюції в Европі супроводжується успіхом Росії на Сході»!

Зрештою, коментувати не потрібно. Читач сам побачить, чому ці твори Маркса не друкуються сьогодні в СССР.

Ці статті, наскільки нам відомо, оце вперше друкуються в українському перекладі.

Треба ще додати, що ці три статті зовсім не є винятковими в творчості Маркса й Енґельса. Вони далеко не вичерпують їхніх праць з російського питання; ми взяли тут тільки перші-ліпші статті, що потрапили нам під руки. Вартісним вкладом в історію вивчення російського імперіялізму було б колись зібрати й перекла­сти всі твори клясиків марксизму про Росію. Тим більше, що цього ніхто не зробить ні в СССР, ні за кордоном.

Всеволод Голуб

(more…)

Анастасія РЯБЧУК

«Почекаєш тут?», запитує мене Катя, коли ми підіймаємося ліфтом гуртожитку на поверх, де знаходиться її кімната. Я ствердно киваю – Каті соромно показувати мені свою кімнату, де крім неї і батьків живе три молодші сестри, а найменшого брата забрали в інтернат, бо для нього у кімнаті не було місця. Їй соромно теж, що її мама п’є (хоча п’є не вона одна, а більшість колишніх робітників, яких звільнили ще на початку дев’яностих, а не виселили з гуртожитку лише тому, що не знають, що з ними робити).

Чому вона соромиться? – не розумію я, але несподівано згадую, як і мені в дитинстві було соромно, що нам не вистачило шпалер, щоб доклеїти частину стіни у моїй кімнаті – я заклеювала ту голу стіну своїми малюнками, щоб не було видно. (more…)

У першому випуску журналу соціальної критики «Спільне» ми опублікували переклад уривків книжки «Політика покарання» американського неомарксистського соціолога Еріка Оліна Райта, розробника відомої концепції «суперечливих класових позицій» у структурі сучасних капіталістичних суспільств, та попросили автора прокоментувати зміни в системі ув’язнення і покарання, що сталися з часу публікації книжки, а також відповісти на інші питання про криміналізацію соціальних проблем неоліберальною державою та роль соціолога у протидії цим процесам. Пропонуємо читачам Commons/Спільне ексклюзивне інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом.

Наразі більшість українських студентів вступає на факультети соціології, аби згодом влаштувати своє життя у галузі маркетингових досліджень та комерційної соціології. А ось Ваше прізвище часто згадують в зв’язку з поняттям «критична соціологія». Розкажіть, чому саме цей науковий аспект став для вас актуальним? Якою ви вбачаєте роль соціолога сьогодні?

Для соціолога не існує якоїсь особливої «ролі», як і для інтелектуала взагалі. Питання варто поставити по-іншому: чи можуть соціологи відігравати важливу роль у справі критики суспільства? Відповідь на це запитання доволі проста, звичайно, що «так». Якщо ви вважаєте, що соціальні інституції впливають на добробут людей, або ж вірите, що наявні інституції шкодять людським життям, тоді важлива роль соціолога полягає в нещадній критиці таких інституцій. Однак, така критика не повинна розглядатись як езотерична, дискусійна та периферійна практика. Наприклад, ніхто не каже, що діяльність вченого-біолога, котрий вивчає захворювання з метою знаходження ліків, це щось особливе. Причиною дослідження природи всіляких хвороб є те, що вони підривають людське здоров’я, і саме тому ми прагнемо зрозуміти причини, котрі їх викликають, а також знайти можливість їх знешкодження. Критичний соціолог робить щось подібне стосовно соціальних інституцій, котрі шкодять суспільству.

(more…)

М. ИНСАРОВ, Ф. САНЧЕНЯ

Вдохновение есть голос класса, звучащий через всю сферу подсознания. Голос класса, звучащий в индивидууме.

В.Ф. Переверзев

Валериан Фёдорович Переверзев писал свою первую большую работу «Творчество Достоевского» в ссылке, что было естественно и нормально для русского революционера. Из неволи очень многое видится чётче и резче – материалистичнее. И вот, впервые в истории русской литературы был проведён анализ культового (по тогдашним, да и по нынешним меркам) писателя с последовательным применением историко-материалистических методов. При этом исследователю удалось сохранить в научном, в общем-то, тексте живость речи и увлекательность изложения. Через 27 лет после этой знаменитой публикации Переверзев стал узником теперь уже лагерей нового эксплуататорского государства. Сталинские подлизы победно улюлюкали, предвкушая расправу: «Разгром переверзевщины явился выражением общего победоносного хода строительства социализма, в процессе к-рого пролетариат под руководством ленинской партии разоблачает и разбивает последние крепости сопротивляющегося классового врага и его меньшевистской агентуры. («Литературная энциклопедия», Т.8.) Последовательность в классовой позиции была оценена по достоинству – революционер оставался опасным.

Что нам сейчас Достоевский? Читан-перечитан. И пик его истерической популярности в 90-е годы миновал. Идеи Достоевского – ничтожнейшая часть его словесного творчества, хотя его персонажи и предстают частенько «людьми идей». Его «философия» для нас не имеет решительно никакого значения, и представляет разве что предмет исторического любопытства. В. Ф. Переверзев так и оценивает философско-политические потуги писателя: «выбросить, как хлам».

Что увидел (и сумел въяве показать) ценного в Достоевском В.Ф. Переверзев? Многостороннее изображение человека, занимающего в обществе «противоречивую классовую позицию» (Э. О. Райт) – характер «двойника». «Двойник» – то есть, двоящаяся личность – главный характерный материал, с которым работает Достоевский как художник. В излюбленном персонаже Достоевского постоянный разрыв между садизмом и мазохизмом, разумом и волей, самоуничижением и манией величия… Причём сами двойники же и лелеют свои надрывы как нечто сладостное, подлинно человеческое. Вот примерный эскиз к портрету этого – такого богатого внутренними надрывами и противоречиями – «бедного человека»:

(more…)

Commons/Спільне публикует текст лекции редактора российского интеллектуального журнала “Новое литературное обозрение” Александра Дмитриева, прочитанной им 18 декабря 2009 г. в Киеве в рамках серии публичных дискуссий  ”Революционные моменты”  в Киево-Могилянской Академии. Согласно с рядом теорий прогрессивная интеллигенция играла важную, а иногда и решающую роль во многих революциях, в том числе и в Российской империи в 1917 г. Нас этот вопрос интересует не только с познавательной точки зрения. Поняв, какие процессы происходили в кругах интеллектуалов и университетских институциях во время революцойнных событий в начале прошлого века, мы сможем понять, чего не хватает интеллигентам сегодня.

Александр ДМИТРИЕВ

История возникновения и распространения социально-политических идей в том или ином обществе в определенный период неотъемлема от истории общественных институтов, через которые и распространяются эти идеи. Речь идет, прежде всего, о «местах знания» – как формальных (университеты), так и неформальных (кружки и т.п.) учреждениях, где рождаются и распространяются определенные идеи, именно в этих особых местах новые течения и концепции завоевывают себе сторонников, которые их активно осмысляют, творчески развивают и популяризируют в более широких кругах.

Например, в университетах Веймарской Германии, пропитанной консервативно-националистической атмосферой, марксизм как интеллектуальная мода мог появиться только как вызов, не в последнюю очередь благодаря деньгам Германа Вайля – «миллионера, захотевшего исследовать причины нищеты, одной из которых является он сам», по едкому определению Бертольта Брехта. Сын Вайля Феликс стал одним из основателей и спонсором Института социальных исследований, на основе которого возникла знаменитая Франкфуртская школа – неформальное объединение философов и социологов, творчески переосмысливших положения ортодоксального марксизма и вдохновивших социальные движения 1960-1970-х гг.

(more…)

Александр БИКБОВ

О революции личности

Чаще всего революция определяется как момент эмансипации, создающей возможности или реализующей возможности, которые ранее реализовать было нельзя. Происходит это с шумом, криком, потрясениями: нельзя не заметить этого процесса. Таковы, в частности, революционные события «1968-х годов» во Франции, которые сделали возможными легальные аборты, критическую и социально ориентированную прессу, систему неправительственных организаций, социальные центры и жизнь в коммунах, новые образовательные структуры и властные институции, мини-юбки, свободный секс. В свою очередь, «оранжевая революция» в Украине, если я сделал правильные выводы из дискуссий с киевскими коллегами, показала, что за политику здесь больше не убивают. Машина насилия была остановлена, стало возможно заниматься политикой как формой ненасильственной активности, относительно безопасной игры. Это видимые следствия «громких» революций. Но еще чаще не менее значительные перемены в обществе являются результатом целого ряда тихих и незаметных сдвигов, которые происходят без шума и потрясений и мало похожи на «настоящую» революцию. Можно сказать, что «громкие» революции – результат «тихой» работы истории, в ходе которой формируются новые смыслы, исчезают и появляются институции, меняются микроструктуры власти. Потом может случиться «громкая» революция, но ее может и не произойти – а общество уже изменилось.

(more…)

One of our editors, Volodymyr Ishchenko, interviewed by British newspaper “The Commune”

What was the society that existed before 1989-91, and was its collapse the historic victory of capitalism over communism?

There are a lot of rather boring discussions in the left-wing movement on “class nature” of USSR, whether it was “state capitalism”, a “degenerated workers’ state” or anything of this kind. Often a specific position on this question becomes a basis for founding political organisations and sectarian rivalry; often such discussions substitute for the real political actions necessary here and now. This is not to ignore this discussion at all, but to point out that it is not so important what exactly we call the Soviet society but what we think should and could have been done to improve it.

Was revolutionary action necessary or was it possible to push the Soviet nomenklatura to some progressive reforms? The answer to this question largely determines our attitude to the 1989 protests. With hindsight we can say that the 1990s neoliberal reforms were disastrous for the Ukrainian economy, culture and society in general. But should we consider the 1989 mass protests as just legitimating cover for privatising property by the part of the old Soviet elite? I would say no. Many people in Ukraine and in the USSR in general genuinely aspired towards some kind of democratic socialism with a “human face”, some even for a self-governing, libertarian socialism.

(more…)

Анна ЗАЙЦЕВА

Ольга Аксютина. «Если я не могу танцевать, это не моя революция!» DIY панк/хардкор сцена в России. Москва, «Нота-Р», 2008.

Эта давно ожидавшаяся книга – безусловно, первое столь подробное и хорошо иллюстрированное произведение про самоорганизующуюся DIY (do it yourself – «сделай сам») панк/хардкор сцену в России и на пост-советском пространстве. Она написана активной участницей описываемых практик и сообществ и представляет собой слегка дополненную и исправленную кандидатскую диссертацию по культурологии. Отдав во введении дань формальным признакам научности (разбор терминов, историографический обзор, методологическая база), автор искренне признается, что «участие в сцене» для нее важнее, чем ее изучение, а далее между делом оговаривается: «Я описываю, в общем, идеальную ситуацию». Эти две констатации во многом определяют содержание ее работы, теоретическую упаковку, способ подачи и отбора материала. Они же обусловливают и трудность в выборе подхода к ее оценке.

В книге нет ни слова ни о том, кому она адресована, ни какова позиция автора в научном сообществе и цели публикации этой работы. Мы очень мало узнаем и об отношениях автора с изучаемыми практиками и представленными людьми. Складывается впечатление, что автор намеренно избежала самопозиционирования и саморефлексии. Как мне кажется, это замалчивание объясняется пропагандистской программой, заложенной в книге : 1) доказать всему окружающему миру (в том числе, академическому, в котором представлялась диссертация и написанные по той же теме статьи и выступления), что панки – это не только вульгарный стереотип нигилистских грязных и пьяных подростков, у которых «нет будущего», панки бывают еще и вот какими (политически сознательными, без вредных привычек, создающими, а не разрушающими, подающими «пример», самоорганизующимися, борющимися с фашизмом, и т.п.); 2) следуя «политике примера», описываемыми образцами позитивных панков обеспечить приток в среду молодой крови, в частности, из числа «типа панков».

(more…)

Нарешті в Києві з’явився “Скепсис” – один з найкращих лівих журналів на російськомовному просторі. Останній випуск присвячений неоліберальній глобалізації та формам антинеоліберального опору. Нижче пропонуємо вступну статтю редакції і зміст випуску. Придбати журнал можна  в колективу Commons/Спільне (e-mail: commons.ed [] gmail.com] або в книгарні contr.info

Предисловие редакции

Глобализация» — слово удобное, обтекаемое. Скажите его — и сразу возникнут приятные ассоциации: становятся прозрачными государственные границы — и вы можете закончить школу в Москве, институт — в Англии, а работать — в штате Иллинойс; развивается интернет — и вы общаетесь с коллегой из Новой Зеландии в реальном времени, не выходя из своей рязанской квартиры, или можете играть на бирже, лёжа на дачном шезлонге. В общем, глобализация — это почти как коммунизм, только уже здесь и сейчас.

(more…)