Commons/Спільне

Александр ТАРАСОВ

Соблазн контролировать сознание подданных путем провозглашения инакомыслящих “сумасшедшими” с последующим воздействием на них как на “сумасшедших” присутствовал у властей с давних пор. В древних обществах атеистов считали психами. Это даже в Библии отражено: “И сказал безумец в сердце своем: нет бога!”.

В христианских странах такой способ контроля над умами, как помещение инакомыслящих в дома умалишенных, долгое время был все-таки малораспространен. Наоборот, сплошь и рядом самых настоящих душевнобольных, страдавших галлюцинациями, передавали в руки инквизиции за “сношения с дьяволом”.

Ситуация изменилась в 30-е годы XIX века. Первый пример показала Россия и лично император Николай I. Это был знаменитый пример: официальное провозглашение П.Я. Чаадаева “сумасшедшим” за публикацию “Философического письма” – с запретом писать и выезжать из дома и помещением под надзор полицейского врача (алкоголика из ближайшей части, ежедневно изводившего Чаадаева своими пьяными придирками). Способ себя оправдал: последователей у Чаадаева не было. Несколькими годами позже к России присоединилась Америка: в северных штатах отдельных молодых людей из “приличных семей” стали отправлять в сумасшедшие дома за приверженность социалистическим (фурьеристским и сен-симонистским) взглядам, а в южных – за пропаганду аболиционизма. Уже в 40-е к списку добавилась Франция – власти экспериментировали с методами подавления сен-симонизма: одних – в тюрьму, других – в дурдом. Тюрьма, впрочем, была куда более распространенным наказанием. К тому же и врачи, как с неудовольствием обнаружили власти, нередко оказывались политическими единомышленниками репрессированных.

(more…)

Олексій Вєдров

Стосунки «нових лівих» із національним питанням залишаються дещо дивними. З одного боку, вони претендують на такий порядок денний, який зосереджувався би не на тих проблемах, які опиняються в центрі уваги парламенту й медій. З іншого боку, як не дивно, найбільш гарячі внутрішні дискусії лівих, за моїми спостереженнями, розгортаються саме навколо «медійних» питань (Голодомору, Чорноморського флоту і т.ін.), причому дискусії лежать здебільшого в площині «а чи варто взагалі лівим обговорювати це питання, чи є воно важливим для них?» «Медійні» питання в нас, як відомо, стосуються здебільшого стосунків України та Росії, національної та мовно-культурної політики в Україні, тобто відносяться до тієї категорії, яку в рунеті зневажливо називають «хохлосрачем». Одні учасниці та учасники лівих дискусій про національне питання вважають, що його не можна цілком віддавати націоналістам, що таке нехтування в Україні означало б втрату значної кількості потенційних прихильників; інші ж гадають, що вплутуватися в ці суперечки означало б піддатися на праву пропаганду, бо що таке взагалі «нація», хіба вона існує? Як відомо, подібне питання було предметом полеміки Володимира Леніна та Рози Люксембурґ. Зі схожою рефлексією на власне українському історичному матеріалі склалося значно гірше. Але все-таки є текст, написаний марксистом-ленінцем, який уболівав за становище української мови та культури, текст, написаний не ззовні і не лише умоглядно-теоретично, а викликаний самим радянським повсякденням, текст, що його, за словами організаторки марксистських читань Ольги Брюховецької, так ніколи й не було по-справжньому прочитано: Мирослав Попович зауважував, що вже в 60-х-70-х марксистсько-ленінський складник книги був для національно налаштованої інтелігенції радше даниною традиції чи вимогам моменту і, по суті, не цікавив її. Ідеться, отже, про «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Івана Дзюби. Спробі перепрочитати цей текст саме з марксистської чи лівої перспективи й було присвячено марксистські читання-1, що відбулися 23 червня в Центрі візуальної культури при НаУКМА.

(more…)

У першому випуску журналу соціальної критики «Спільне» ми опублікували переклад уривків книжки «Політика покарання» американського неомарксистського соціолога Еріка Оліна Райта, розробника відомої концепції «суперечливих класових позицій» у структурі сучасних капіталістичних суспільств, та попросили автора прокоментувати зміни в системі ув’язнення і покарання, що сталися з часу публікації книжки, а також відповісти на інші питання про криміналізацію соціальних проблем неоліберальною державою та роль соціолога у протидії цим процесам. Пропонуємо читачам Commons/Спільне ексклюзивне інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом.

Наразі більшість українських студентів вступає на факультети соціології, аби згодом влаштувати своє життя у галузі маркетингових досліджень та комерційної соціології. А ось Ваше прізвище часто згадують в зв’язку з поняттям «критична соціологія». Розкажіть, чому саме цей науковий аспект став для вас актуальним? Якою ви вбачаєте роль соціолога сьогодні?

Для соціолога не існує якоїсь особливої «ролі», як і для інтелектуала взагалі. Питання варто поставити по-іншому: чи можуть соціологи відігравати важливу роль у справі критики суспільства? Відповідь на це запитання доволі проста, звичайно, що «так». Якщо ви вважаєте, що соціальні інституції впливають на добробут людей, або ж вірите, що наявні інституції шкодять людським життям, тоді важлива роль соціолога полягає в нещадній критиці таких інституцій. Однак, така критика не повинна розглядатись як езотерична, дискусійна та периферійна практика. Наприклад, ніхто не каже, що діяльність вченого-біолога, котрий вивчає захворювання з метою знаходження ліків, це щось особливе. Причиною дослідження природи всіляких хвороб є те, що вони підривають людське здоров’я, і саме тому ми прагнемо зрозуміти причини, котрі їх викликають, а також знайти можливість їх знешкодження. Критичний соціолог робить щось подібне стосовно соціальних інституцій, котрі шкодять суспільству.

(more…)

Анастасія РЯБЧУК

1.

Ось уже декілька років наша міліція «повертається обличчям до людей». Про це повідомляють на телебаченні і в газетах, а нещодавно до моєї квартири подзвонив дільничий, щоб сповістити мені про це особисто. Він простягнув візитівку зі своїми прийомними годинами і контактними телефонами й поцікавився, чи не стикаюсь я з якимись проблемами, які він може допомогти вирішити. Дещо спантеличена, я почала думати (проблем, звісно ж, вистачає) з якої почати? Але міліціонер напевно вирішив «допомогти» не лише з проблемами, але і з їхнім переліком:

– Може вас турбує, що по вулиці небезпечно ходити вночі, чи може бомжі у під’їзді ночують і вам надокучають?
– Та ні… але от, незважаючи на заборону суду, капітальні стіни руйнують і тріщини скрізь пішли – це надокучає… А ще машини на тротуарі паркуються і вже не раз на мене наїжджали – вони теж надокучають, ви можете якось допомогти?
– На жаль, це не в нашій компетенції, – зніяковів дільничий, швиденько попрощався й пішов повертатися обличчям до сусідів.

(more…)

Віталій АТАНАСОВ

Сучасна Україна «виросла» з пізнього Радянського Союзу, переживши мирну еволюцію, та зберегла чимало його питомих рис. Ця історична спадковість є фактом, який можна по-різному трактувати залежно від ідеологічних уподобань, але заперечити його неможливо.

Згідно з уявленнями націонал-ліберальної інтелігенції, функціонерів західних інституцій та радикальних правих політиків, радянський спадок є істинною причиною незліченних соціальних лих, що спіткали країну протягом двох останніх десятиліть. Корупція та економічна нерівність, надексплуатація та депопуляція, ксенофобія та расизм, епідемії та атрофія медицини – усе це, так чи інакше, є наслідками сімдесяти з гаком років радянської влади. Країна лишилася надто «комуністичною», й тому не змогла відчути на собі всі принади побудови капіталізму та демократії, – приблизно так розмірковують ліберали та націоналісти.

(more…)

Роберт КУРЦ

Часто говорят об уникальности Освенцима как преступления против человечества. Это верно постольку, поскольку Освенцим воплощает уникальный масштаб преступления, который выходит за рамки как простой жестокости и варварства, так и массового убийства исходя из расчетов политико-экономической выгоды. Но это понятие уникальности служит одновременно идеологам западной демократии для того, чтобы с помощью мифотворчества исключить Освенцим из германской истории, демократии, капитализма и разума Просвещения. «Уникальность» начинает здесь означать уже не уникальные масштабы иррационализма на почве самого же современного буржуазного рационализма, а порыв некоей «чуждой», внешней и, в известной мере, «внеземной» силы Тьмы, которая не может иметь вообще ничего общего с чистой душой демократического капитализма.

С известным крестьянским лукавством Эрнст Нольте использовал это очевидное невежество демократического представления об «уникальности» для того, чтобы, занимаясь апологетической историзацией, отмыть национал-социализм, поставив Освенцим в ряду обычных преступлений модернизации и даже преуменьшить его как некое «второстепенное» злодейство. Как и в случае с национал-социалистической кризисной диктатурой в общем политико-экономическом смысле, так и в случае с Холокостом и его особым качеством, следует, в противовес Нольте, изменить перспективу с тем, чтобы, не отрицая уникальности масштабов, предпринять негативную, а не позитивную историзацию Освенцима. Тогда Холокост превращается в генеральное обвинение против Просветительского разума, капитализма и германской национальной истории: в этом смысле Холокост был не «чуждым» деянием, а особым германским следствием самой истории модернизации, корни которой уходили в общую почву буржуазно-либеральной и демократической мысли современности.

(more…)

Commons/Спільне публикует текст лекции редактора российского интеллектуального журнала “Новое литературное обозрение” Александра Дмитриева, прочитанной им 18 декабря 2009 г. в Киеве в рамках серии публичных дискуссий  ”Революционные моменты”  в Киево-Могилянской Академии. Согласно с рядом теорий прогрессивная интеллигенция играла важную, а иногда и решающую роль во многих революциях, в том числе и в Российской империи в 1917 г. Нас этот вопрос интересует не только с познавательной точки зрения. Поняв, какие процессы происходили в кругах интеллектуалов и университетских институциях во время революцойнных событий в начале прошлого века, мы сможем понять, чего не хватает интеллигентам сегодня.

Александр ДМИТРИЕВ

История возникновения и распространения социально-политических идей в том или ином обществе в определенный период неотъемлема от истории общественных институтов, через которые и распространяются эти идеи. Речь идет, прежде всего, о «местах знания» – как формальных (университеты), так и неформальных (кружки и т.п.) учреждениях, где рождаются и распространяются определенные идеи, именно в этих особых местах новые течения и концепции завоевывают себе сторонников, которые их активно осмысляют, творчески развивают и популяризируют в более широких кругах.

Например, в университетах Веймарской Германии, пропитанной консервативно-националистической атмосферой, марксизм как интеллектуальная мода мог появиться только как вызов, не в последнюю очередь благодаря деньгам Германа Вайля – «миллионера, захотевшего исследовать причины нищеты, одной из которых является он сам», по едкому определению Бертольта Брехта. Сын Вайля Феликс стал одним из основателей и спонсором Института социальных исследований, на основе которого возникла знаменитая Франкфуртская школа – неформальное объединение философов и социологов, творчески переосмысливших положения ортодоксального марксизма и вдохновивших социальные движения 1960-1970-х гг.

(more…)

Александр БИКБОВ

О революции личности

Чаще всего революция определяется как момент эмансипации, создающей возможности или реализующей возможности, которые ранее реализовать было нельзя. Происходит это с шумом, криком, потрясениями: нельзя не заметить этого процесса. Таковы, в частности, революционные события «1968-х годов» во Франции, которые сделали возможными легальные аборты, критическую и социально ориентированную прессу, систему неправительственных организаций, социальные центры и жизнь в коммунах, новые образовательные структуры и властные институции, мини-юбки, свободный секс. В свою очередь, «оранжевая революция» в Украине, если я сделал правильные выводы из дискуссий с киевскими коллегами, показала, что за политику здесь больше не убивают. Машина насилия была остановлена, стало возможно заниматься политикой как формой ненасильственной активности, относительно безопасной игры. Это видимые следствия «громких» революций. Но еще чаще не менее значительные перемены в обществе являются результатом целого ряда тихих и незаметных сдвигов, которые происходят без шума и потрясений и мало похожи на «настоящую» революцию. Можно сказать, что «громкие» революции – результат «тихой» работы истории, в ходе которой формируются новые смыслы, исчезают и появляются институции, меняются микроструктуры власти. Потом может случиться «громкая» революция, но ее может и не произойти – а общество уже изменилось.

(more…)

Анастасія РЯБЧУК

Проблема з такою «ностальгією» у тому, що вона суміщає несумісні речі: «соціалізм» і «епоху Брежнєва», «стабільність» і «застій». Ностальгія і солідарність можливі і необхідні тою мірою, якою вони вказують на проблеми та суперечності у нашому суспільстві. Минуле повинне допомагати нам критично осмислювати теперішні зміни, помічати як здобутки так і втрати, розуміти, що завжди є альтернативи (причому не лише «негативні» антиутопії, а й «позитивні» – де навпаки теперішнє становище є «антиутопією»). Водночас вибір між поганим минулим і поганим теперішнім – це не той вибір, який ми повинні робити. Так само ми не повинні вибирати між Гітлером і Сталіном, між аме риканським імперіалізмом і тероризмом. І коли ностальгія стає вибором радянського минулого – це означає, що люди не бачать у сучасному позитивних альтернатив, і нашим завданням є ці альтернативи створити.

Електропоїзд з Києва до Яготина переповнений – саме о сьомій вечора всі повертаються до своїх сіл. Жінки зі спорожнілими торбами – з базарів, чоловіки у комбінезонах – з будівництва. Штовхаються, щоб зайняти ’сидячі’ місця у вагонах або, принаймні, стати десь біля вікна, адже від спеки і втоми можна зомліти. Одна з жінок зітхає: “Ох, яке ж важке тепер життя”. “І не кажіть, усе таке дороге, а зарплати такі малі,” – підхоплює сусідка. І ось уже дві раніше незнайомі жінки ведуть розмову, немов давні подруги: про ціни на продукти, про те, що вже десять років жодна з них не мала відпустки, і що все тепер “не таке”: і молодь не така, і по телевізору показують не те, і люди “всі якісь злі стали, якісь сердиті”. Розмову підхоплюють інші пасажири, і незабаром уже цілий вагон нарікає на важке життя, лає владу і згадує минуле з “ковбасою за два двадцять”. “Он раніше гуртки для дітей були безкоштовні, а тепер нікуди ж їх не запишеш, бо та ж музична школа стільки коштує…”. “Раніше не треба було думати, чи вистачить зарплати, навіть щось можна було на книжку покласти…”. “Раніше і у парках було чисто, і дитячі майданчики були, і стадіони, а тепер скрізь самі смітники…”. “Раніше я й журнали передплачував, і книжки читав, а тепер усе дуже дорого, та й часу немає з цією роботою”. Я зауважую, що можливо, те минуле не було таким уже й добрим, адже і голодомор був, і політичні репресії, та й за дешевою ковбасою у сімдесяті доводилося стояти кілька годин у черзі. Однак відразу ж отримую відповідь від жінки, що почала розмову: “Я й не кажу, що було краще. Це не те, щоб раніше – краще, просто тепер гірше”.

(more…)

Луї Альтюссер