У річницю Жовтневої революції важливо визнати, що вона уявляла з себе значно більше, ніж просто російську подію. Революційна хвиля прокотилася всією Російською імперією і довгий час пригноблені народи вимагали для себе свободи. Найбільш важливий виклик було кинуто у «російській Ірландії» - Україні. Стаття Кріса Форда досліджує вирішальний вплив, який справила Українська революція на долю не тільки Російської, а й Усеєвропейської соціалістичної революції.

Кріс ФОРД

У 1917 р. територія України була поділена між Австрійською та Російською імперіями. Більша її частина перебувала в колоніальному становищі під царським режимом протягом двох з половиною століть, експлуатована та піддана політиці русифікації. Капіталізм розвивався не органічним шляхом, а в колоніальній формі, насамперед, в інтересах російського та європейського капіталу. Це визначало взаємовідносини між державою, капіталом та працею. Капіталістичний клас був переважно неукраїнського походження, у той час як серед верхніх прошарків робітничого класу, частка якого серед населення сягала 21%, переважали росіяни, що також було наслідком колоніального становища [1]. Українці були низведені до низькооплачуваних, тимчасово зайнятих трудящих верств. Російська та русифікована частини міського робітництва були опорою російських соціалістичних організацій. Сконцентровані в русифікованих містах, вони були відірвані від основної маси українців у сільській місцевості. Поняття «селянин» і «українець» були синонімами.

Соціальне і національне питання змішалися у вибухонебезпечний коктейль. Поруч з російською державою та церквою пригнобленими українськими селянами господарювала російська та польська шляхта, яка складала клас феодальних поміщиків. У цьому контексті український марксист Микола Порш передбачав, що:

«Український національний рух не буде буржуазним рухом переможного капіталізму, як у випадку чехів. Він скоріше буде схожим на ірландський випадок: рух пролетарських та напівпролетарізованих селянських мас» [2].

Иван ОВСЯННИКОВ

Тема сектантства, этой дурной болезни, буквально разъедающей постсоветскую левую, является предметом навязчивой рефлексии той (к сожалению, немногочисленной) части современных социалистов и коммунистов, которая вообще способна к критике и самокритике. Анекдотический образ оторванного от жизни начетника, живущего в мире идеологических абстракций и псевдоисторических мифов; не менее анекдотические истории бесчисленных расколов и свар на фоне перманентного бессилия стали неотъемлемой частью левацкого фольклора, а также источником пессимизма для тех левых, кому их собственная деятельность представляется чем-то большим, чем просто разновидностью групповой психотерапии. Итак, что же такое сектантство? Каковы социальные предпосылки этой формы квазирелигиозного сознания? Наконец, есть ли перспективы у российского левого движения?

В классовом обществе все привилегированные классы, социальные группы и слои в силу самого факта своей привилегированности оказываются классами, группами и слоями общественно паразитическими – и речь может идти лишь об их большей или меньшей паразитичности, о соотношением между размером их общественной полезности и общественной же паразитичности.

Бюрократия, разумеется, не является исключением. Специальная общественно полезная функция бюрократа – управленческая функция – не упраздняет паразитизм бюрократии. Более того, чем больше численность и влияние бюрократии, тем больше привилегий (де-факто или даже де-юре) бюрократия присваивает себе, то есть тем более паразитической она становится. Это общее правило, распространяющееся на любую бюрократию вообще – с момента возникновения бюрократии как общественного феномена. Джон Уилсон, например, обнаруживает абсолютно ту же картину в столь архаичном обществе, как древнеегипетское: "…должности множатся, далеко выходя за пределы личной подотчетности, целью становится синекура, обеспечивающая потенциально высокие доходы"[1].

Всякая бюрократия сколько-то успешно функционирует только потому, что перекладывает собственно работу со всех своих членов вообще на меньшинство аппарата – на трудоголиков и "рабочих лошадок", которые, конечно, встречаются на всех ступеньках бюрократической лестницы, но чем выше – тем реже и реже. То есть почти весь объем необходимой работы (не действительно необходимой, а необходимой по внутренним, извращенным бюрократическим представлениям) все более перекладывается на "простых исполнителей", на бюрократические низы, то есть, как правило, на людей, обладающих ограниченным опытом (в том числе и ограниченным опытом функционирования внутри бюрократической системы), ограниченными знаниями, ограниченными способностями. По сути, бюрократические низы – это "средние слои" ("средний класс"), то есть малопривилегированные (хотя и привилегированные все-таки) служащие, для которых статус, образ жизни (более паразитический, чем их собственный) и привилегии бюрократических верхов становятся предметом вожделения.