Едвард ГЕРМАН
Неспроможність пояснити безперервну опозиційність та опір. І Геллін, й історик Волтер ЛяФібер (Walter LaFeber) в огляді, надрукованому у „Нью-Йорк Таймс” (LaFeber 1988) підкреслюють існування безперервної опозиційності (continued opposition) політиці, проваджуваній адміністрацією Рейгана в Центральній Америці, вважаючи, що це є несумісним з баченням, яке випливає з моделі. Згаданим критикам так і не вдалося зрозуміти, що пропагандистська модель висвітлює те, як працюють медіа, а не те — наскільки вони є ефективними. Навіть досвідчений Філіп Шлезінгер, що прихильно ставиться до моделі, називає її „моделлю впливу” (‘effects’ model), яка „передбачає, що пункти панівної програми репродукуються у громадській думці”, але він одразу після цього подає нашу цитату, „що система не є всевладною… Панування над медіа уряду та еліт врешті не призвело до успішного подолання в’єтнамського синдрому” (Schlesinger 1989: 301). Він у жодному місці не посилається на нас, подаючи узагальнений виклад нібито наших поглядів щодо медійного впливу. Також у зв’язку з подіями у Центральній Америці ми чітко заявили, що еліти мали достатньо протилежні погляди щодо тактики, і це створювало простір для суттєвих дискусій. Втім ми наголошували, що параметри проведення таких дискусій ніколи не досягали рівня фундаментального оскарження американської інтервенції (Herman and Chomsky 1988: xii-xiii).
Едвард ГЕРМАН
