Commons/Спільне

Вадим ГУДИМА

Останніми роками спостерігається тенденція, коли по всьому світу учні та студенти виходять на вулиці, щоб боротися за майже ідентичні цілі: справедливу систему освіти, вільний доступ до неї, подолання неповноцінної нестабільної (precarious) зайнятості, покращення поточної життєвої ситуації. 2006 рік може бути прикладом такого протестного руху: без очевидного зв’язку один з одним, протести пройшли в Чилі, Греції, Німеччині, Франції, Італії, Ізраїлі та інших місцях. При цьому проблеми майже скрізь однакові: зростання плати за освіту, згортання університетської демократії замість її розбудови, хронічне недофінансування системи освіти. 2008-го року німецькі студенти з перемінним успіхом боролися проти введення плати за освіту.

Я б хотів торкнутись теми цьогорічних студентських протестів. Чи можна назвати їх революцією, чи революційними — вирішувати, мабуть, самим їхнім учасникам. Як багато хто знає, наразі окремі студентські виступи перетворились на доволі потужний рух у багатьох регіонах Європи та США, з найбільшою активністю у Хорватії, Греції, Австрії, Німеччині, штаті Каліфорнія, у дещо меншому масштабі у Великій Британії, Італії, Швейцарії, Іспанії, Голландії, Франції, Македонії, Польщі, штатах східного узбережжя США. Ті чи інші заходи проти економізації освіти та студентської солідарності в листопаді-грудні 2009 проходили в більшості країн Західної Європи. У Німеччині студентські протести відбуваються поряд з доволі потужним рухом школярів та ліцеїстів, у Франції цей рух супроводжується страйком викладачів проти реформ Саркозі. Важливою характеристикою цьогорічних протестів є доволі високий рівень комунікації між різними центрами протестної активності, схожість їх вимог та подекуди методів. Характерно, що країни Другого, чи то пак, Третього світів, включно з нами, у цей рух практично не залучені, обмежуючись лише поодинокими виявами солідарності.

Можна сказати, що це перший потужний міжнародний рух, що вийшов за межі стандартних «протестних» тем — альтерглобалістської, екологічної та антивоєнної. Водночас, він також має багато особливих аспектів, відмінних від стандартних «протестів».

(more…)

Питер УОТКИНС

Парижская Коммуна 1871 года — краткий исторический обзор

Март 1871 года: Адольф Тьер, глава Временного национального правительства, встревожен революционной активностью Парижской Национальной гвардии — вооружённых ополченцев (прим. 260 батальонов), организованных предыдущим правительством для защиты Парижа от пруссаков в последние дни провальной Франко-прусской войны. Социальные проблемы Парижа ужасают. К ним добавляется массовая безработица и то, что население всё ещё не может оправиться от последствий осады Парижа. Нарастание социалистических и воинственных настроений сопровождается образованием большого количества «красных клубов», находящих поддержку во многих батальонах Национальной гвардии — особенно тех, что набраны из рабочих округов (районов) столицы.

18 марта Тьер предпринимает рискованную (некоторые считают: заранее провокационную) попытку захвата орудий Национальной гвардии, но она пресекается женщинами Монмартра, обращающихся к правительственным солдатам, многие из которых отказываются стрелять в жителей Парижа и в знак солидарности переворачиват свои ружья. За пару часов Париж становится центром восстания, а ратуши (здания муниципалитета) большинства столичных округов переходят в руки мятежной Национальной гвардии. В эти неспокойные часы разъярённой толпой схвачены два правительственных генерала (один из которых принимал участие в попытке захвата пушек). Их некоторое время держат в плену, а затем — казнят напротив стены сада Монмартра. Среди стрелявших были как члены Национальной гвардии, так и недовольные из правительственных войск.

Тьер и его правительство спешно удирают в Версаль, чтобы присоединиться к Национальной ассамблее (в коей, после недавних выборов, большинство принадлежит монархистам). Отныне правительственные силы именуют «Версальцами», а Национальную гвардию и коммунаров в целом — «Федератами» (согласно их замыслу свободного сплочения Федерации коммун Франции). Центральный комитет Национальной гвардии занимает брошенный дворец Отель-де-Виль (главную ратушу, управляющую Парижем) и объявляет о подготовке к новым муниципальным выборам. 26 марта левое крыло получает достаточно голосов, чтобы учредить социалистически ориентированную «Коммуну» — последним днём которой станет 28 мая. 28 же марта правительство Коммуны размещается в главной ратуше и в течение следующих двух месяцев сосредоточивает свои усилия на управлении Парижем и осуществлении программы социальных преобразований, в то же время противостоя усиливающейся осаде версальцев, в кровопролитных сражениях всё ближе подбирающихся к столице со стороны её западных границ.

Коммунары предпринимают ряд радикальных социальных преобразований. Как то: отделение церкви от государства и создание системы светского образования, определение пособий незамужним женщинам, запрет ночного труда в пекарнях, введение профессионального образования для женщин и т.д. Но из-за нехватки времени и явного неравенства противостоящих сил (восстановленная Тьером регулярная армия к маю насчитывала 300 000 чел.), армия Версаля 21 мая входит в Париж через неохраняемые ворота во внешних стенах. Так начинается La Semaine sanglante — «кровавая неделя». Наслаждаясь расправой, французская армия, под руководством своих самых старших генералов, в ходе кровавой борьбы за парижские баррикады убивает от 20 до 30 000 мужчин, женщин и детей; пока, наконец, не устраняет последние очаги коммунарского сопротивления в рабочих кварталах: в 11, 19 и 20 округах.

К чему этот фильм сегодня?

Мы с вами — современники довольно мрачного периода истории человечества — когда воедино соединились постмодернистский цинизм (устраняющий гуманистическое и критическое мышление из системы образования), откровенная алчность, порождённая потребительским обществом и охватывающая под своим крылом немало людей; общественная, хозяйственная и экологическая катастрофа в виде глобализации; в огромных масштабах увеличилось страдание и эксплуатация людей так называемого «третьего мира», а также — отупляющее «подчинение и стандартизация», постоянно пропагандируемые мировыми аудиовизуальными СМИ — всё это создало мир, в котором мораль, нравственность, общественная солидарность и долг (кроме как к оппортунизму) — считаются «старомодными». Где безудержная и дешёвая эксплуатация стала нормой жизни — этому учат с детства. В таком мире, как тот, что был в Париже весной 1871 года, представлена (и до сих пор представляется) идея необходимости борьбы за лучший мир и потребности в определённой форме общественно-социальной Утопии — в которой МЫ сегодня нуждаемся столь отчаянно, как умирающие люди нуждаются в плазме. Задача фильма — показать, из чего рождается эта потребность.

(more…)

Растко МОЧНИК, Люсьен ПЕРПЕТТ

12—13 сентября 2009 года в Сараево по инициативе движения «Доста»[1] прошел Форум сопротивлений. Движение «Доста» было начато сараевской молодежью, которая организовала две радикальных демонстрации, выступая против инертности правительства в борьбе с преступностью, а также — в расследовании недавнего убийства мелкими хулиганами подростка. Участниками Форума сопротивлений стали представители различных движений и организаций из Боснии и Герцеговины, Македонии, Сербии и Словении, а также из Франции, Греции и Польши. Хорватские активисты, проводившие в то же время антиправительственную демонстрацию, направили свое приветствие.

Люсьен Перпетт: Можете ли вы указать причины своего участия в деятельности Форума?

Растко Мочник: За последние годы происходили студенческие и молодежные демонстрации в Белграде, Сараево, Загребе и Любляне. В Боснии и Герцеговине эти молодые люди создали сеть сопротивления, которая охватывает всю страну — что весьма ново для этой республики, разрываемой националистическими политиками. В апреле—мае 2009 года, студенты заняли несколько факультетов в крупных городах Хорватии[2]. На факультете искусств в Загребе — столице страны — «блокада», в ходе которой студенты организовали альтернативный университет, продолжалась более месяца. Осенью 2007 года в Любляне молодые активисты кампании «глобальной справедливости» приняли участие в большой профсоюзной демонстрации, выступавшей против неолиберальной политики правительства и за индексацию оплаты труда соответственно росту прибылей[3]. Тогда экономика переживала значительный рост, в то время как уровень заработной платы находился в стагнации. Кроме того, молодежь оказывается среди тех групп общества, которые больше всего страдают от неолиберального переиздания периферийного капитализма: социологи даже отмечают «дискриминационную флексибилизацию молодежи». В Словении 37,2 % рабочих мест, занимаемых молодыми людьми в возрасте от 14 до 29 лет, в 2001 году были прекарными (против 10,1 % среди лиц в возрасте 30 и старше)[4]. Ситуация особенно неблагоприятна для выпускников университетов: в Словении спрос на должности, требующие высшего образования, почти вдвое больше числа предлагаемых рабочих мест.

(more…)

Олексій ВЄДРОВ, Кирило ТКАЧЕНКО

…Навіть найбагатші академії та університети не завжди були тими, в яких із науками обходилися найглибше та найнатхненніше

Вільгельм фон Гумбольдт

Універ палає!

Протестне гасло

Студентські вимоги

Хвиля студентських захоплень великих лекційних залів, народившись у Відні, прокотившись через невеликі університетські міста спочатку Австрії, а потім Німеччини, поглинула нарешті й найбільші німецькі міста – Берлін, Мюнхен і Гамбурґ.

Коли двоє членів президіуму Вільного університету Берліна ввечері 11 листопада прийшли до захопленої студентством авдиторії – мовляв, аби засвідчити свою відкритість і конструктивність, – на своє запитання про вимоги протестувальниць і протестувальників вони почули, що останнім потрібен… лекційний зал на цілий тиждень, аби сформулювати вимоги. То чого ж насправді хочуть студентки та студенти? Просто протестувати? Просто показати, що вони «за все добре» і «проти всього поганого»? Безумовно, і це також – як і належить енергійним і прогресивним молодим людям, вони приймають петиції та виголошують гасла за демократію, справедливість і рівність, проти примусу, сексизму, расизму та ісламофобії… Але є в протесту й цілком конкретні підстави. Освітня система в Європі змінюється настільки швидко, що люди встигають помічати суттєві зміни уже протягом п’ятирічного терміну навчання у вищій школі. Це і є перетворення, що мають загальну назву «Болонського процесу» і про які в Україні більшість знає тільки, що то якась забаганка Міносвіти, нібито потрібна для євроінтеграції.

(more…)

В четверг, 22-го октября, произошло нечто неожиданное. Сотни студентов заполнили университетскую аудиторию Maximum Венского университета. Их поддержало большинство профессоров, объединений и граждан всех годовых категорий. Целью собравшихся стало привлечение внимания общественности и призыв к переменам. Под “переменами” австрийские студенты подразумевают отмену существующей ныне системы Бакалавр/Магистр, которая приносит студентам гораздо больше вреда, нежели пользы. Протест длится по сей день и должен всколыхнуть европейскую общественность. Поддержите требования австрийских студентов! распространяйте информацию об их выступлении!

Требования:
(more…)

Тамара ЗЛОБІНА і Анастасія РЯБЧУК

Ця стаття почалася з випадкової зустрічі у Кракові, на літній школі „Міста в конфлікті: урбаністичні стратегії в Центральній Європі”, організованій Краківським міжнародним культурним центром. Незважаючи на різний бекграунд – одна з нас (Т.З.) прихильниця інтердисциплінарних культурних студій, друга (А.Р.) – критичний соціолог, скепсис до моделей культурного урядування, запропонованих професорами Краківського центру, був спільним. Нам видається, що за популярною нині як в Польщі, так і в Україні темою центральноєвропейських студій та збереження історичної спадщини забувається Місто як таке, як живе та динамічне соціальне середовище, яке існує не лише в площині інтелектуальних проекцій (representations of space), але й, за термінологією Aнрі Лефевра, в просторі, який щохвилинно проживається (representational space та spatial practice) його мешканцями і користувачами. Серед прикладів, до яких звертатимемося, будуть головним чином Краків та Львів – ті центрально-європейські міста, середовище і проблеми репрезентації яких знайомі нам з власного досвіду. (more…)

master_genie

Ирландцы дали «зелёный свет» созданию огромной милитаризированной авторитарной империалистической сверхдержавы. Теперь – не только на восточных, но и на западных границах Украины.

2 октября в Ирландии прошёл референдум по вопросу ратификации Лиссабонского договора. Мнением жителей Зелёного острова относительно документа, который бы превратил ЕС в гигантскую федерацию, интересуются уже в четвёртый раз. Сначала они отвергли эту идею на референдуме по поводу Договора в Ницце, подписанного главами государств в 2001 г.; правительство не успокоилось и провело ещё один референдум на ту же тему. Договор таки протащили.

Потом была эпопея с Конституцией ЕС: этот унификационный неолиберальный проект отвергли на референдумах французы и голландцы, поэтому дальнейшее проведение плебисцитов представлялось бессмысленной публичной поркой евробюрократов, и его прекратили. Ведь по результатам опросов, отношение жителей всех европейских стран к конституции становилось тем более враждебным, чем больше информации об этом документе просачивалось в прессу. Это касалось и тех стран, где даже не собирались проводить референдум – например, Германии. Так что до Ирландии очередь просто не дошла.

(more…)

Олексій Радинський 

Наступ українських консерваторів на наше право самим обирати, що, коли і як дивитися, має цілком несподівані наслідки. Заборонивши український прокат фільму «Бруно», Міністерство культури увійде до історії як цензорська установа, що наклала табу на найбільш радикальний взірець політичної сатири початку століття.   (more…)

Багато хто з лівих і лібертарних активістів України та Росії хоч раз та й зустрічався з Мартіном Кремером Ліном, веселим худорлявим німецьким анархістом з обов’язковим зошитом для малюнків “на ходу” і такою ж неодмінною трубою.  Досить несподівано ми знайшли згадку про Мартіна у нещодавньому випуску “товстого” журналу “Україна Модерна”, а саме, рецензію на його незакінчене дослідження. Написана хоч і з постмодерністських позицій,  вона, тим не менш, дає уявлення про те, яку цікаву роботу пише наш товариш. 

Володимир СКЛОКІН

Рецензія на Martin Krämer Liehn. Revolutionary Collectives.
Warszawa: Instytut książki і prasy, 2008. 48 p. (=Agitatorka № 5, ClioCommune)

Радянська історіографія, як відомо, своєю головною метою проголошувала дослідження історії «трудящих мас», тобто насамперед робітництва та селянства. Втім, якщо дивитися з перспективи сучасности, радянські дослідження додають дуже мало до нашого розуміння як історії робітничого класу, так й історії селянства. Утвердження в СРСР 30-х років XX століття «сталінської моделі історичної науки» [1], яка передбачала, що головним завданням історіографії є легітимація радянського режиму, призвело до зникнення плюралізму та багатовимірности в історичних дослідженнях. Завдання істориків зводилось насамперед до підтвердження тез, висловлених «чотирма класиками» марксизму-лєнінізму, знайденими в джерелах конкретними прикладами. Це призводило, з одного боку, до дуже вибіркового використання джерел і свідомого фальшування їхнього змісту, а з другого – до нав’язування людям минулого поглядів та уявлень, що не були їм властиві, наприклад, нав’язування українському селянству XVIII століття спільної класової свідомости та інтенції боротьби з «феодально-кріпосницьким» режимом.

(more…)

“Політична критика” – це польське видання, що поставило собі за мету відродити традицію польських ангажованих інтелектуалів. Тепер це вже найбільший форум для обговорення актуальних соціальних та політичних проблем Польщі за участю інтелектуалів, митців та активістів зі своїм видавництвом та мережею дискусійних клубів. Видавнича діяльність “Політичної критики” поширюється від публікації актуальних польських авторів до перекладу таких західних інтелектуалів, як С. Жижек, Джудіт Батлер, Джорджо Агамбен та ін. Головним редактором видання є Славомір Сєраковський, колишній аспірант Ульріха Бека. Нещодавно Сєраковський приїзджав до Києва на запрошення Центру дослідження візуальної культури.

Зі Славоміром Сєраковським розмовляв Цезарій Міхальський

Цезарій Міхальський: Капіталізм переживає кризу, яку дехто порівнює із    Великою депресією 1929 року, а дехто вважає навіть серйознішою. Крім того, це криза ніби точно за Марксом, адже вона спричинена не якимись терористами чи паліями машин, а суперечностями самого капіталізму, що заплутався у власних штанях. Тим часом лівиця ніколи не була такою слабкою як сьогодні, як в політичному, так і в програмному плані. Те саме відбувається і в Польщі, що за часів кризи зазнала соціального обвалу, але він може ще й поглибитись, що зазвичай трапляється на периферії капіталізму. Проте в нас лівиця конає. Профспілки, що колись були сильними, тепер замість того щоб страйкувати, захищаючи права працівників корабельні викидають звідти людей; політична лівиця увійшла до свого періоду «Конвенту св. Катерини» [позапарламентський блок правих партій та профспілок, створений 1994 р. – прим. пер. ], їй теж бракує програмних засад.

Славомір Сєраковський: Коли ти зазначив, що Польща – це периферія капіталізму, то вже наполовину відповів на своє питання. Зробити маргінальною лівицю тут легко власне тому, що капіталізм відносно свіжий, він з’явився після падіння комуністичного блоку, що викликало в нас безпідставний ентузіазм. Ситуація полягала в тому, що була якась настирливість щодо побудови капіталізму. В нас не було часу на дискусії, адже нам треба було наздогнати Захід. В ім’я звільнення від комунізму в нас погоджувалися навіть на напіврабство, аби тільки під капіталістичним знаменом. У нас західноєвропейські стандарти в царині захисту прав робітників чи перерозподілу капіталу називали «євросклерозом», а наше посткомуністичне здичавіння із гордістю виставляли якимось доказом нашої життєздатності, свіжості та молодості. І сьогодні, замість того щоб робити з Польщі Європу, ми робимо з Європи Польщу, занижуючи зарплатню і стандарти праці, погоджуючись гарувати за копійки та поза профспілками.

(more…)