Commons/Спільне

Володимир АРТЮХ

Зауважу, що у назві виставки та її концепції я не шукатиму особливого потенціалу чи новизни, а тим більше цікавого кута зору на представлені роботи. Можна здогадатись, що таке кітчеве формулювання було підведене заднім числом під зібрання хрестоматійних робіт художників, на чолі з розрекламованим Джефом Кунсом. Концентрація якісних робіт на квадратний метр занадто велика, щоб говорити про виставку у цілому, тим часом, як розмова про кожну роботу чи художника окремо означала б переписування розділу з підручника сучасного мистецтва останніх трьох десятиліть (на рештках якого лежить, періодично еякулюючи, скульптура молодого Яна Фабра у його інсталяції «Фонтан життя»).

Тому  ми зупинимося на окремих темах, у полі яких можуть сприйматися певні  роботи. Сам геній цього місця змушує говорити про комодифікацію твору мистецтва, тим більше, що хедлайнером цього заходу є її співець Джефф Кунс. Про його одинадцять робіт організатори заявляють як про «кістяк виставки». Колишній брокер з Волл-Стріт, Джеф Кунс виробляє нудотно солодкаві об’єкти, здебільшого збільшені металеві копії банальних товарів, демонстративно заперечуючи критичну дистанцію до цих товарів (що відрізняє його від поп-арту). Проте збільшені й виконані в нержавіючій сталі, вони продаються за суми порядку мільйонів, а то й десятків мільйонів доларів (кажуть, «Висяче серце» купили від імені Пінчука у 2007 році за $21 млн. + $2,6 млн. премії посереднику – на той час рекорд для твору живого митця, проданого з аукціону; представлений на виставці «Синій діамант» – $11,8 млн.). В даному разі такому збільшеному, піднесеному рекламою та мистецьким ринком товару,  організатори виставки приписують еротичні властивості, а також магічні властивості доступу до трансцендентного. Предметність і комерційність підкреслюється незграбним винятком перформенса, який заборонено знімати. (more…)

Анастасія РЯБЧУК

«Столичний мер Леонід Черновецький оголосив 2008 рік Роком доброчинності в Києві», – читаємо на офіційному сайті Київської міської ради. «Безумовно, нинішня міська влада та Леонід Черновецький особисто й без того роблять чимало доброчинних справ. Але ми хочемо долучити до них якомога більше самих киян, насамперед заможних», – розповіла журналістам Ірена Кільчицька, голова організаційного комітету «з підготовки та проведення відповідних заходів» [1]. Насправді ж, українські олігархи («заможні кияни») і без ініціативи Черновецького вже давно навчилися грати у «проведення відповідних заходів», тому «рік доброчинності» просто більш чітко окреслює невтішні тенденції суспільної легітимації такого роду діяльності. Населення схвально сприймає щорічні акції «Благодійник року», численні статті про «відродження традицій меценатства» (скільки разів я зустрічала у пресі цю фразу-кліше) і навіть виявляє свою солідарність, висилаючи на благодійні фонди смс-ки чи перераховуючи останні копійки з пенсії. Ніби всі розуміють, що тому ж Пінчукові важливіший позитивний імідж на Заході серед інших капіталістів-благодійників, щоб його сприймали як легітимного «європейського» гравця (а не як напівдикого капіталіста з Третього світу), ніж якісь «духовні цінності» царської аристократії позаминулого століття. А втім ніхто не наважується написати «олігархи відроджують традиції меценатства», а пишуть у безособовій формі «відроджуються» (отак самі собою, невідомо як і з якого дива!) або з займенником «ми» – ніби ми всі маємо допомагати олігархам їх «відроджувати».

Критичне ставлення до подібних проявів «доброчинності» зовсім не означає байдужості до соціальних проблем. Найпоширенішою реакцією на мої зауваження з цього приводу зазвичай є: «це краще, ніж якби вони нічого не робили» або «принаймні вони усвідомили необхідність соціальної відповідальності бізнесу»  (обурені співрозмовники не раз представляли мене ледь чи не бездушним тираном, який радше дозволить хворим дітям померти, аніж визнає можливість «позитивного внеску» олігархів чи мультинаціональних корпорацій у придбання необхідного медичного обладнання чи ліків). Потрібно дуже чітко показати, що одне зовсім не випливає з іншого, радше навпаки – саме «байдужість» до соціальних проблем дозволяє нам так некритично сприймати «відродження традицій меценатства» олігархами. Соціологічне розуміння витоків такого сплеску благодійних поривів серед вітчизняних економічних і політичних «еліт» видається мені доброю точкою відліку.

(more…)

Жан-Поль САРТР

Лекция первая. Кто есть интеллектуал?

1. Положение интеллектуала

Должно быть, интеллектуалы в чем-то очень сильно провинились, раз к ним обращаются только с упреками. Впечатляет, что эти упреки везде одинаковы. Например, в Японии, когда я прочитал некоторые японские газетные и журнальные статьи, переведенные для западного мира на английский, мне показалось, что после эпохи Мейдзи произошел раскол между политическими силами и интеллектуалами; но после войны, особенно между 1945 и 1950 годами, интеллектуалы будто бы пришли к власти и совершили много зла. Если читать нашу прессу того же периода, может показаться, что они правили во Франции и привели страну к катастрофам: у нас так же, как и у вас, после военного разгрома (мы называем его победой, вы — поражением) наступил период ремилитаризации населения для участия в холодной войне. В этом процессе интеллектуалы, кажется, ничего не поняли. Здесь, так же, как и у нас, им выдвигают жестокие и противоречивые обвинения. Вы говорите, что их задача — сохранять и передавать культуру, то есть, что их роль консервативная, но что они ошиблись с выбором сферы деятельности и с определением своей роли, стали критичны и негативны, что, без конца нападая на власти, они видели в истории своей страны только горе. Следовательно, они ошиблись во всем, это еще могло и не быть и не так важно, если бы они не подводили народ в ответственные моменты.

Подвести, обмануть народ! Это значит: добиться, чтобы он отказался от своих собственных интересов. Получается, что интеллектуалы обладают определенной властью, наравне с правительством? Нет, как только они отклоняются от культурного консерватизма, который определяет их деятельность и их обязанности, их сразу же обвиняют в бессилии: кто их станет слушать? Впрочем, они слабы от природы: они не производят и живут лишь на свою зарплату, что лишает их всякой возможности защищаться в гражданском, равно как и в политическом, обществе. Вот они, бездеятельные и изменчивые; в отсутствие экономической или социальной власти, они считают себя элитой, призванной быть всему судьей, но они ею не являются. Отсюда их морализм и идеализм (они рассуждают так, словно живут в отдаленном будущем, и судят наше время с абстрактной точки зрения будущего).

(more…)

Джонатан ЧЕЙТ

І

Нинішня епоха правління демократів спровокувала потужну реакцію з боку правих, яка охоплює цілий спектр відповідей – від прозаїчних (традиційне засудження великих витрат та заборгованості) до надмірних (страх перед соціалізмом) і навіть відверто безглуздих (віра в те, що демократи планують винищити людей похилого віку). В межах цієї какофонії обурень та фрустрованостей вирізнилося ще одне побоювання, яке є реальною ідеєю, а не лише гаслом чи непорозумінням фактичного стану справ. Ця ідея полягає в тому, що населення США ділиться на два класи: дуже працьовиту і продуктивну еліту та маси нероб, що за допомогою податків та соціальних програм паразитують на працьовитості вищого класу.

Для правих цей світогляд та імплікована ним мораль є універсальними. Звернімося до  взірців їхньої риторики. Минулої весни у своїй авторській колонці президент Американського інституту підприємництва (American Enterprise Institute) Артур Брукс закликав консерваторів розпочати «культурну війну» за капіталізм. «Соціал-демократи прагнуть організувати суспільство в такий спосіб, за якого більшість буде охоплена мережею допомоги «спільної економіки», – стверджує він. – Поборники вільного підприємництва … мають ствердити, що конфіскація ще більшої частки прибутків у меншості лише через те, що уряд здатний на це, становить моральну проблему». Адресатів своїх закликів Брукс визначає таким чином: «Люди, які робили важливі речі правильно, і які тепер змушені спостерігати, як політики винагороджують тих людей, які обходилися з важливими речами неправильно». Сенатор Джим МакМінт вторує йому, нарікаючи з приводу «двох Америк, але не тих, про які вів мову Джон Едвардс. Йдеться не про заможних та незаможних, а про тих, хто платить уряду, та тих, хто отримує від уряду». (more…)

Андрей МАНЧУК

- Здравствуйте! Вы нас узнали? Я Надежда Константиновна Крупская – жена Ленина. – А я – Инесса Арманд – его любовница. Мы с Надей дружим. Вы когда-нибудь видели Владимира Ильича? Вон он, у рояля стоит!

Две девушки, аляповато загримированные под «революционерок» – какими их представляют себе нынешние буржуа – отвлекали нас от отлично выполненной скульптуры, установленной в фойе «Украинского дома» – бывшего киевского музея Ленина. Вылитая из бронзы женщина-работница выбрасывала массивное кресло с двуглавым орлом. «Мы наш, мы новый мир построим» – прочитали мы название этой работы.

А рядом, перед телекамерами, кривлялся маленький человечек, изображавший самого Ленина. Нарочито картавя, он рассказывал пошлые анекдоты вместе с таким же ряженным Сталиным и пытался продать за сто долларов копилку в виде Карла Маркса – с «Капиталом» в руках и налепленной на заду заплатой. Выписанные из ресторана официанты разносили вино для участников этого аукциона.

Выставка с игривым названием «ВождіЛєніє» открыла экспозицию старых фондов ленинского музея, пролежавших в запасниках почти двадцать лет. Образованный на его месте «Украинский дом» служил все это время площадкой для официозных культурных мероприятий под патронажем высших чиновников Украины. Его гламурная директриса Наталия Заболотная считалась любимицей часто появлявшегося тут президента Ющенко. Благополучно удержавшись при новой власти, она тут же отказалась от тематики «голодоморной» эпохи, разместив у себя выставку документов, посвященных резне польского населения Волыни отрядами УПА. А затем решила использовать табуированное наследие советской эпохи, пылящееся в музейных запасниках.Этот смелый шаг дался Заболотной непросто. Выступая перед журналистами, она произнесла в адрес юбиляра добрый десяток ритуальных ругательств и нервически призналась, что очень опасается «острой реакции» правых и левых сил. Впрочем, это было понятно без слов – даже по числу расставленной по залам охраны.

(more…)

Оксана ОЛИЙНЫК.

Даже в самых критических отзывах о телепродукции стало общим местом умалчивать очевидное – то, что основой существования современных медиа является коммерция. Все как мантру повторяют фразу «понятно, что все это ради денег», не удосуживаясь задуматься о том, ЧТО именно приносит прибыль. Платим за все мы, телезрители, но до конца разобраться в том, почему мы выбираем именно этот товар, а не какой-либо другой, нам не хватает мужества.

Толчком к написанию этой статьи стало интервью с директором «Первого канала» в прямом эфире «Эхо Москвы» 17 января 2010 года. По поводу поднявшего такую шумиху сериала «Школа» в программе «Телехранитель»  Константин Эрнст говорит следующее:

«…два года назад, когда я осознал кризис основных контентов современного телевидения, модель, которая произошла с начала 90-х, после «перестройки», работала на протяжении 15 лет очень эффективно, принося зрителям удовольствие, а телевидению высокие рейтинги. Но эта модель закончилась… И «Школа» – это один из уже попавших в эфир проектов, который про новое телевидение».
(more…)

Анастасія РЯБЧУК

Проблема з такою «ностальгією» у тому, що вона суміщає несумісні речі: «соціалізм» і «епоху Брежнєва», «стабільність» і «застій». Ностальгія і солідарність можливі і необхідні тою мірою, якою вони вказують на проблеми та суперечності у нашому суспільстві. Минуле повинне допомагати нам критично осмислювати теперішні зміни, помічати як здобутки так і втрати, розуміти, що завжди є альтернативи (причому не лише «негативні» антиутопії, а й «позитивні» – де навпаки теперішнє становище є «антиутопією»). Водночас вибір між поганим минулим і поганим теперішнім – це не той вибір, який ми повинні робити. Так само ми не повинні вибирати між Гітлером і Сталіном, між аме риканським імперіалізмом і тероризмом. І коли ностальгія стає вибором радянського минулого – це означає, що люди не бачать у сучасному позитивних альтернатив, і нашим завданням є ці альтернативи створити.

Електропоїзд з Києва до Яготина переповнений – саме о сьомій вечора всі повертаються до своїх сіл. Жінки зі спорожнілими торбами – з базарів, чоловіки у комбінезонах – з будівництва. Штовхаються, щоб зайняти ’сидячі’ місця у вагонах або, принаймні, стати десь біля вікна, адже від спеки і втоми можна зомліти. Одна з жінок зітхає: “Ох, яке ж важке тепер життя”. “І не кажіть, усе таке дороге, а зарплати такі малі,” – підхоплює сусідка. І ось уже дві раніше незнайомі жінки ведуть розмову, немов давні подруги: про ціни на продукти, про те, що вже десять років жодна з них не мала відпустки, і що все тепер “не таке”: і молодь не така, і по телевізору показують не те, і люди “всі якісь злі стали, якісь сердиті”. Розмову підхоплюють інші пасажири, і незабаром уже цілий вагон нарікає на важке життя, лає владу і згадує минуле з “ковбасою за два двадцять”. “Он раніше гуртки для дітей були безкоштовні, а тепер нікуди ж їх не запишеш, бо та ж музична школа стільки коштує…”. “Раніше не треба було думати, чи вистачить зарплати, навіть щось можна було на книжку покласти…”. “Раніше і у парках було чисто, і дитячі майданчики були, і стадіони, а тепер скрізь самі смітники…”. “Раніше я й журнали передплачував, і книжки читав, а тепер усе дуже дорого, та й часу немає з цією роботою”. Я зауважую, що можливо, те минуле не було таким уже й добрим, адже і голодомор був, і політичні репресії, та й за дешевою ковбасою у сімдесяті доводилося стояти кілька годин у черзі. Однак відразу ж отримую відповідь від жінки, що почала розмову: “Я й не кажу, що було краще. Це не те, щоб раніше – краще, просто тепер гірше”.

(more…)

Дмитрий КОЛЕСНИК

«.. похоже на гильотину.
- После сэра Чарльза Дарвина, я готов
от них ожидать электрического стула».

«Человек с бульвара Капуцинов».

Мракобесие наступает вместе с продвижением неофеодализма. Как много еще осталось разнообразных предметов, бытовых явлений и научных теорий, не вписывающихся в рамки реставрации средневековья. Есть где разгуляться фантазии. Сколько «вредных» теорий породил 20-й, 19-й век.… Но, все же, особую ненависть вот уже полтораста лет вызывает сэр Чарльз Дарвин. В уходящем году в Великобритании, в связи с его 200-летием, проходили юбилейные торжества, включавшие массовые переиздания работ и выпуск юбилейных монет.

А в Украине Окружной административный суд Киева решает вопрос о происхождении видов. Истцы, родители школьников, полагают, что на уроках должна изучаться и теория креационизма, то есть сотворение человека и прочих видов всевышним повелением. Религиозная доктрина должна быть приравнена к научной, чтобы не возникал диссонанс между религиозным воспитанием и школьной программой.

(more…)

Луї Альтюссер

Раймонд ВІЛЬЯМС

Поняття «ідеології» виникає не в марксизмі й на сьогодні далеко не обмежується ним як сферою використання. Проте очевидно, що це поняття важливе майже в кожному марксистському осмисленні культури, а особливо в сфері літератури та ідей. Отож складність в тому, щоб провести розрізнення між трьома загальноприйнятими версіями цього поняття в марксистській літературі. Загалом кажучи, можна окреслити такі версії визначення ідеології:

(і) система переконань (beliefs), характерних для певного класу чи групи;

(іі) система ілюзорних переконань – хибних ідей чи хибної свідомості – яку можна протиставити істинному чи науковому знанню;

(ііі) загальний процес вироблення значень та ідей.

Значення (і) та (іі) фактично можна об’єднати в одному варіанті марксизму. В класовому суспільстві всі переконання базуються на класовій позиції, і система переконань всіх класів – або, загалом кажучи, всіх попередніх класів, інших, ніж пролетаріат, формування якого є проектом скасування класового суспільства – є відтак частково чи повністю хибними (ілюзорними). Конкретні проблеми в цьому сильному загальному твердженні породили напружену суперечку всередині марксистської думки. Досить часто можна знайти якусь форму цього твердження поруч із самим значенням (і), наприклад, у ленінській характеристиці «соціалістичної ідеології». Інший спосіб загального збереження значень (і) та (іі), але й розрізнення їх, це вживати значення (і) для системи переконань, заснованій на класовій позиції, включно із класовою позицією пролетаріату всередині класового суспільства, а значення (іі) для контрасту із науковим знанням (у широкому сенсі) різного роду, яке базується на реальності, а не на ілюзіях. Значення (ііі) підриває більшість із цих асоціацій та розрізнень, адже ідеологічний процес – вироблення значень та ідей – сприймається в такому разі як універсальний та загальний, а ідеологія є або цим самим процесом, або сферою його вивчення. Отже, позиції, що асоціюються зі значеннями (і) та (іі), здійснили вплив на марксистські дослідження ідеології.

В такій ситуації не може бути й мови про встановлення єдиного «правильного» марксистського визначення ідеології, хіба що з метою полеміки. Доречніше повернути термін та його варіації до суперечок, в яких вони сформувались; і спочатку розглянути історичний розвиток. Потім ми зможемо повернутись до цих суперечок у їхньому сьогоднішньому вигляді і до важливих контраверсій, які розкривають, але й охоплюють цей термін та його варіації.

(more…)