Commons/Спільне

Віталій АТАНАСОВ

Сучасна Україна «виросла» з пізнього Радянського Союзу, переживши мирну еволюцію, та зберегла чимало його питомих рис. Ця історична спадковість є фактом, який можна по-різному трактувати залежно від ідеологічних уподобань, але заперечити його неможливо.

Згідно з уявленнями націонал-ліберальної інтелігенції, функціонерів західних інституцій та радикальних правих політиків, радянський спадок є істинною причиною незліченних соціальних лих, що спіткали країну протягом двох останніх десятиліть. Корупція та економічна нерівність, надексплуатація та депопуляція, ксенофобія та расизм, епідемії та атрофія медицини – усе це, так чи інакше, є наслідками сімдесяти з гаком років радянської влади. Країна лишилася надто «комуністичною», й тому не змогла відчути на собі всі принади побудови капіталізму та демократії, – приблизно так розмірковують ліберали та націоналісти.

(more…)

Поскольку я с интересом ожидал появления этого фильма, то решил ознакомиться с ним до появления в прокате. Файл, который я скачал, оказался «фейком», то есть, он состоял из нарезки эпизодов фильма, снятых на камеру в кинотеатре. Но сначала меня даже посетили сомнение, не есть ли это своеобразный режиссерский ход: построить фильм как нудное повторение разрозненных эпизодов. Ведь действительно, все, что мы знаем о Гипатии – это скудные крохи биографической информации и еще меньше сведений о ее философских воззрениях. Все, что мы знаем о философе, которая оказалась также женщиной, происходит от мужчин и врагов-христиан. (more…)

Commons/Спільне публикует текст лекции редактора российского интеллектуального журнала “Новое литературное обозрение” Александра Дмитриева, прочитанной им 18 декабря 2009 г. в Киеве в рамках серии публичных дискуссий  ”Революционные моменты”  в Киево-Могилянской Академии. Согласно с рядом теорий прогрессивная интеллигенция играла важную, а иногда и решающую роль во многих революциях, в том числе и в Российской империи в 1917 г. Нас этот вопрос интересует не только с познавательной точки зрения. Поняв, какие процессы происходили в кругах интеллектуалов и университетских институциях во время революцойнных событий в начале прошлого века, мы сможем понять, чего не хватает интеллигентам сегодня.

Александр ДМИТРИЕВ

История возникновения и распространения социально-политических идей в том или ином обществе в определенный период неотъемлема от истории общественных институтов, через которые и распространяются эти идеи. Речь идет, прежде всего, о «местах знания» – как формальных (университеты), так и неформальных (кружки и т.п.) учреждениях, где рождаются и распространяются определенные идеи, именно в этих особых местах новые течения и концепции завоевывают себе сторонников, которые их активно осмысляют, творчески развивают и популяризируют в более широких кругах.

Например, в университетах Веймарской Германии, пропитанной консервативно-националистической атмосферой, марксизм как интеллектуальная мода мог появиться только как вызов, не в последнюю очередь благодаря деньгам Германа Вайля – «миллионера, захотевшего исследовать причины нищеты, одной из которых является он сам», по едкому определению Бертольта Брехта. Сын Вайля Феликс стал одним из основателей и спонсором Института социальных исследований, на основе которого возникла знаменитая Франкфуртская школа – неформальное объединение философов и социологов, творчески переосмысливших положения ортодоксального марксизма и вдохновивших социальные движения 1960-1970-х гг.

(more…)

Питер УОТКИНС

Парижская Коммуна 1871 года — краткий исторический обзор

Март 1871 года: Адольф Тьер, глава Временного национального правительства, встревожен революционной активностью Парижской Национальной гвардии — вооружённых ополченцев (прим. 260 батальонов), организованных предыдущим правительством для защиты Парижа от пруссаков в последние дни провальной Франко-прусской войны. Социальные проблемы Парижа ужасают. К ним добавляется массовая безработица и то, что население всё ещё не может оправиться от последствий осады Парижа. Нарастание социалистических и воинственных настроений сопровождается образованием большого количества «красных клубов», находящих поддержку во многих батальонах Национальной гвардии — особенно тех, что набраны из рабочих округов (районов) столицы.

18 марта Тьер предпринимает рискованную (некоторые считают: заранее провокационную) попытку захвата орудий Национальной гвардии, но она пресекается женщинами Монмартра, обращающихся к правительственным солдатам, многие из которых отказываются стрелять в жителей Парижа и в знак солидарности переворачиват свои ружья. За пару часов Париж становится центром восстания, а ратуши (здания муниципалитета) большинства столичных округов переходят в руки мятежной Национальной гвардии. В эти неспокойные часы разъярённой толпой схвачены два правительственных генерала (один из которых принимал участие в попытке захвата пушек). Их некоторое время держат в плену, а затем — казнят напротив стены сада Монмартра. Среди стрелявших были как члены Национальной гвардии, так и недовольные из правительственных войск.

Тьер и его правительство спешно удирают в Версаль, чтобы присоединиться к Национальной ассамблее (в коей, после недавних выборов, большинство принадлежит монархистам). Отныне правительственные силы именуют «Версальцами», а Национальную гвардию и коммунаров в целом — «Федератами» (согласно их замыслу свободного сплочения Федерации коммун Франции). Центральный комитет Национальной гвардии занимает брошенный дворец Отель-де-Виль (главную ратушу, управляющую Парижем) и объявляет о подготовке к новым муниципальным выборам. 26 марта левое крыло получает достаточно голосов, чтобы учредить социалистически ориентированную «Коммуну» — последним днём которой станет 28 мая. 28 же марта правительство Коммуны размещается в главной ратуше и в течение следующих двух месяцев сосредоточивает свои усилия на управлении Парижем и осуществлении программы социальных преобразований, в то же время противостоя усиливающейся осаде версальцев, в кровопролитных сражениях всё ближе подбирающихся к столице со стороны её западных границ.

Коммунары предпринимают ряд радикальных социальных преобразований. Как то: отделение церкви от государства и создание системы светского образования, определение пособий незамужним женщинам, запрет ночного труда в пекарнях, введение профессионального образования для женщин и т.д. Но из-за нехватки времени и явного неравенства противостоящих сил (восстановленная Тьером регулярная армия к маю насчитывала 300 000 чел.), армия Версаля 21 мая входит в Париж через неохраняемые ворота во внешних стенах. Так начинается La Semaine sanglante — «кровавая неделя». Наслаждаясь расправой, французская армия, под руководством своих самых старших генералов, в ходе кровавой борьбы за парижские баррикады убивает от 20 до 30 000 мужчин, женщин и детей; пока, наконец, не устраняет последние очаги коммунарского сопротивления в рабочих кварталах: в 11, 19 и 20 округах.

К чему этот фильм сегодня?

Мы с вами — современники довольно мрачного периода истории человечества — когда воедино соединились постмодернистский цинизм (устраняющий гуманистическое и критическое мышление из системы образования), откровенная алчность, порождённая потребительским обществом и охватывающая под своим крылом немало людей; общественная, хозяйственная и экологическая катастрофа в виде глобализации; в огромных масштабах увеличилось страдание и эксплуатация людей так называемого «третьего мира», а также — отупляющее «подчинение и стандартизация», постоянно пропагандируемые мировыми аудиовизуальными СМИ — всё это создало мир, в котором мораль, нравственность, общественная солидарность и долг (кроме как к оппортунизму) — считаются «старомодными». Где безудержная и дешёвая эксплуатация стала нормой жизни — этому учат с детства. В таком мире, как тот, что был в Париже весной 1871 года, представлена (и до сих пор представляется) идея необходимости борьбы за лучший мир и потребности в определённой форме общественно-социальной Утопии — в которой МЫ сегодня нуждаемся столь отчаянно, как умирающие люди нуждаются в плазме. Задача фильма — показать, из чего рождается эта потребность.

(more…)

Андрій ЗДОРОВ

Доба української революції 1917 – 1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до сих пір практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.

Не багато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”.

(more…)

Чого Ми Хочемо

У Що Ми Віримо

1. Ми хочемо свободи. Ми хочемо влади, щоб визначати долю нашої чорної спільноти.

Ми віримо, що чорні люди не будуть вільними, доки ми не зможемо визначати нашу долю.

2. Ми хочемо повного працевлаштування для наших людей.

Ми віримо, що федеральний уряд відповідає і зобов’язаний надати кожній людині працевлаштування або гарантований дохід. Ми віримо, що, якщо білі американські бізнесмени не нададуть повного працевлаштування, тоді засоби виробництва мають бути забрані в бізнесменів і передані спільноті, щоб люди спільноти могли організувати і працевлаштувати всіх своїх людей і забезпечити високі стандарти життя.

3. Ми хочемо припинення пограбування білою людиною [пізніше було замінено на капіталістами] нашої чорної спільноти

Ми віримо, що цей расистський уряд пограбував нас – і тепер ми вимагаємо повернення боргу в сорок акрів і двох мулів. Сорок акрів і два мули були обіцяні 100 років тому як відшкодування за рабську працю і масові вбивства чорних людей. Ми приймемо виплату валютою, що буде розподілена між багатьма нашими спільнотам. Німці зараз допомагають євреям в Ізраїлі за геноцид єврейського народу. Німці вбили шість мільйонів євреїв. Американські расисти приймали участь у вбивстві більш, ніж двадцяти мільйонів чорних людей; отож, ми відчуваємо, що ця вимога, яку ми ставимо, скромна.

(more…)

Сергей КЛИМОВСКИЙ

В революциях разбираются уже все, а лет десять назад Борис Рудницкий даже издал толстую книжку с названием «Как сделать революцию». Процентов 80 ее – подборки цитат из Ленина, остальное – назидания автора. Несмотря на сие практическое руководство, Рудницкий ни одной революции так и не сделал.

Чем-то подобным занимаются и многие левые, особенно троцкисты. Похоже, они вообще единственные среди марксистов, кто еще усердно читает Ленина.Остальным хватает устной передачи как Священного Предания трех ленинских признаков революционной ситуации, хотя, конечно, попадаются и знатоки Священного Писания. Но все они абсолютно уверены – ключ от революции у них в кармане. Все они прекрасно обходятся представлениями о мире начала ХХ века, не замечая, что за сто лет мир сильно изменился.

Практика давно заставила усомниться в истинах Священного Писания, и прежде всего в идее социальной революции как причине смены формаций, да и в самой формационной схеме. Опыт показал: обе эти идеи – лишь гипотезы, слабо подтвержденные практикой.

(more…)

Переклала: Оксана Дутчак

джерело – Єврозін

Девід Гребер – американський антрополог, професор Лондонського університету. Викладав у Єльському університеті, звідки звільнений за свою активну політичну позицію. Відомий своїм активізмом, брав активну участь у протестах проти економічного форуму в Нью-Йорку, член міжнародної спілки «Індустріальні робітники світу» (IWW.org), відомої своєю войовничою позицією

***

За п’ять тисяч років історії існування боргів, за ними завжди стояли певні інституції – чи то «священні» правителі Месопотамії, чи іудейські Ювілеї, закон шаріату чи християнське канонічне право. Ці інституції намагалися контролювати борги, щоб уникнути потенційно катастрофічних наслідків для суспільства. І тільки в наш час, за словами антрополога Девіда Гребера, люди почали усвідомлювати, що перша ефективна глобальна структура управління створена за великим рахунком  в інтересах кредиторів.

***

Ця стаття є фрагментом значно більшого дослідницького проекту про борги і боргові гроші в історії цивілізації. Перший і найбільш загальний висновок цього проекту можна сформулювати наступним чином: досліджуючи економічну історію, вчені схильні ігнорувати роль насильства, абсолютно центральну роль війни і рабства в створенні й розвитку базових інститутів того, що ми сьогодні називаємо «економікою». Більше того, це джерело створення має велике значення. Насилля може бути невидимим, але воно вписане в саму логіку нашого економічного мислення, в безсумнівно очевидну природу інститутів, які просто б ніколи не існували і не могли існувати поза сучасною державною монополією на насильство.

(more…)

Багато хто з лівих і лібертарних активістів України та Росії хоч раз та й зустрічався з Мартіном Кремером Ліном, веселим худорлявим німецьким анархістом з обов’язковим зошитом для малюнків “на ходу” і такою ж неодмінною трубою.  Досить несподівано ми знайшли згадку про Мартіна у нещодавньому випуску “товстого” журналу “Україна Модерна”, а саме, рецензію на його незакінчене дослідження. Написана хоч і з постмодерністських позицій,  вона, тим не менш, дає уявлення про те, яку цікаву роботу пише наш товариш. 

Володимир СКЛОКІН

Рецензія на Martin Krämer Liehn. Revolutionary Collectives.
Warszawa: Instytut książki і prasy, 2008. 48 p. (=Agitatorka № 5, ClioCommune)

Радянська історіографія, як відомо, своєю головною метою проголошувала дослідження історії «трудящих мас», тобто насамперед робітництва та селянства. Втім, якщо дивитися з перспективи сучасности, радянські дослідження додають дуже мало до нашого розуміння як історії робітничого класу, так й історії селянства. Утвердження в СРСР 30-х років XX століття «сталінської моделі історичної науки» [1], яка передбачала, що головним завданням історіографії є легітимація радянського режиму, призвело до зникнення плюралізму та багатовимірности в історичних дослідженнях. Завдання істориків зводилось насамперед до підтвердження тез, висловлених «чотирма класиками» марксизму-лєнінізму, знайденими в джерелах конкретними прикладами. Це призводило, з одного боку, до дуже вибіркового використання джерел і свідомого фальшування їхнього змісту, а з другого – до нав’язування людям минулого поглядів та уявлень, що не були їм властиві, наприклад, нав’язування українському селянству XVIII століття спільної класової свідомости та інтенції боротьби з «феодально-кріпосницьким» режимом.

(more…)

Тамара ЗЛОБІНА

Напередодні заідеологізованих травневих свят Леся Хоменко, учасниця групи Р.Е.П., представила власний проект у київській галереї “Колекція”. У виставці “Очевидець” художниця “презентує інший тип героя ВВВ зі спогадів свого дідуся” (30 квітня – 13 травня).