Маленький смешной человечек, вечно сутулый, почти с горбом, с оттопыренными ушами и почти бесстрастный. Предмет страсти многих женщин и зависти, перемешенной со скрытым страхом, многих мужчин. Знакомитесь, его зовут Джулио Андреотти. Символ Власти второй половины ХХ века.
Андреотти с 1946 года бессменно являлся членом Конституционного собрания, а затем Палаты депутатов Италии. Став министров внутренних дел в 1954 году, он ни на минуту не покидал политический Олимп следующие 40 лет, фактически управляя Италией, тайно или явно. Италия – парламентская республика, и главной фигурой, де факто является премьер-министр. На этом посту Андреотти проработал шесть сроков. Седьмое его переизбрание было ознаменовано крупнейшим коррупционным скандалом в истории Италии.
В этой истории замешаны одновременно Правительство, Ватикан и Коза Ностра. «Дело Века» перевернуло политическую жизнь Апеннин с ног на голову. 110 политиков, крупных промышленников и банкиров попали под следствие и оказались в тюрьме. Андреотти же не счел эти «мелочи» даже достойными внимания.
Сумна звістка спіткала нас в неділю 20 червня. Після довгої хвороби помер Левко Майстренко у Нью-Джерсі, США.
Левко був сином добре відомого українського марксиста та історика Івана Майстренка. Мешкаючи в Харкові до німецького вторгнення в 1941 р., згодом Левко разом з батьком перебралися до Києва, де ледве не потрапили в руки гестапо. Певний час він провів на Західній Україні, де недовго був членом Української повстанської армії. З підставними документами він дістався Німеччини під кінець війни, де знайшов притулок у західній окупаційній зоні. Їх розлучили з батьком, якому відмовили у в’їзді до США через його комуністичну діяльність в радянській Україні.
У США Левко став одним з лідерів емігрантської Української революційно-демократичної партії разом із Всеволодом Голубничим, Борисом Левицьким та Іваном Майстренко, яка видавала місячник «Вперед» у 1948-1958 рр. Протягом багатьох років він був близьким до американської лівиці, будучи знайомим із Максом Шахтманом, Джуліусом Джейкобсоном, Ерлом Браудером. Він був особливо близьким із Голубничим. У той час українська діаспорна політика була значно плюралістичніша, ніж зараз, і такі активісти як Левко зберігали українську марксистську та соціалістичну традиції, що були майже повністю знищені Сталіним та Гітлером. Пізніше вони співробітничали із молодшим поколінням лівих активістів у діаспорі: Джоном-Полом Химкою, Богданом Кравченком та Марком Бойцуном.
Левко також був активним у культурній сфері діаспорного життя. Будучи другом відомого бандуриста Зиновія Штокалка, він організував презентацію його мемуарів, записів та фотоархіву. Левко також виступав з лекціями, зокрема щодо розвитку козацького бароко.
Нещодавно Левко допомагав мені з перевиданням (вперше за 50 років) класичного дослідження Івана Майстренка з історії партії боротьбистів «Боротьбизм: глава в історії Української революції». Левко із захопленням сприйняв появу в Україні нового покоління радикальних лівих. Він був останнім з живих членів УРДП (Вперед) і його смерть перегортає сторінку з історії української революційної лівої, у той час як ми починаємо писати нову. Віддамо йому належне.
Ексклюзивне інтерв’ю Commons/Спільнепроф. історії Університету Альберти Джона-Пола Химки про політичне використання Голодомору, роль ОУН і УПА в Голокості та еволюцію українського націоналізму.
Як ви ставитесь до ідеї «постгеноцидного суспільства» в застосуванні до України, яка припускає, що Голодомор мав фундаментальні наслідки для української історії і що ми їх відчуваємо досі?
Я не можу сказати, що маю чіткий погляд на це питання. Таку концепцію видумав приятель моєї молодості Джеймс Мейс. Я думаю, по-перше, що ми надто мало знаємо про голод 1932-33 років і ще менше про його наслідки. Це лишається відкритим питанням для мене. Від голоду до війни минуло небагато часу і трудно сказати, чи ті 9 чи 8 років між ними були такі важливі. Я просто не знаю. Що колективізація мала значні наслідки, про це я можу точно сказати. Завдяки колективізації виробилася та комуністична еліта, яка виникла в боротьбі з селянством, вважала його класовим ворогом і була готова знищити його.
Але про психологічні чи травматичні моменти… Ми так мало знаємо про травму і про психологію людини взагалі, не кажучи вже про цілих суспільств. Як пише Андрій Заярнюк, колективізацію внесли в село терором, але потім селяни звикли до неї, було дуже трудно пізніше демонтувати колгоспи, бо все-таки селяни розуміли, як їх повертати на свою користь.
Чи можна сказати, що ідеологічне використання голоду послуговується тією ж схемою, за якою діє політичне використання знищення європейських євреїв (з наголосом на унікальності цієї події, колективній провині, на маніпуляціях кількістю жертв)? Чи можна проводити такі паралелі?
Так, це запозичення готового зразку політичного використання єврейського Голокосту. Зі всіма тими патологіями, які в ньому є.
Стосунки «нових лівих» із національним питанням залишаються дещо дивними. З одного боку, вони претендують на такий порядок денний, який зосереджувався би не на тих проблемах, які опиняються в центрі уваги парламенту й медій. З іншого боку, як не дивно, найбільш гарячі внутрішні дискусії лівих, за моїми спостереженнями, розгортаються саме навколо «медійних» питань (Голодомору, Чорноморського флоту і т.ін.), причому дискусії лежать здебільшого в площині «а чи варто взагалі лівим обговорювати це питання, чи є воно важливим для них?» «Медійні» питання в нас, як відомо, стосуються здебільшого стосунків України та Росії, національної та мовно-культурної політики в Україні, тобто відносяться до тієї категорії, яку в рунеті зневажливо називають «хохлосрачем». Одні учасниці та учасники лівих дискусій про національне питання вважають, що його не можна цілком віддавати націоналістам, що таке нехтування в Україні означало б втрату значної кількості потенційних прихильників; інші ж гадають, що вплутуватися в ці суперечки означало б піддатися на праву пропаганду, бо що таке взагалі «нація», хіба вона існує? Як відомо, подібне питання було предметом полеміки Володимира Леніна та Рози Люксембурґ. Зі схожою рефлексією на власне українському історичному матеріалі склалося значно гірше. Але все-таки є текст, написаний марксистом-ленінцем, який уболівав за становище української мови та культури, текст, написаний не ззовні і не лише умоглядно-теоретично, а викликаний самим радянським повсякденням, текст, що його, за словами організаторки марксистських читань Ольги Брюховецької, так ніколи й не було по-справжньому прочитано: Мирослав Попович зауважував, що вже в 60-х-70-х марксистсько-ленінський складник книги був для національно налаштованої інтелігенції радше даниною традиції чи вимогам моменту і, по суті, не цікавив її. Ідеться, отже, про «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Івана Дзюби. Спробі перепрочитати цей текст саме з марксистської чи лівої перспективи й було присвячено марксистські читання-1, що відбулися 23 червня в Центрі візуальної культури при НаУКМА.
Які думки викликають у непідготовленого читача словосполучення «Східний Тимор», «Тимор-Лешті» чи «Демократична республіка Тимор-Лешті» – а так офіційно називається одна з останніх держав на політичній карті світу, що здобула незалежність (після неї у цьому списку лише Чорногорія, якщо не враховувати три частково визнані маріонеткові республіки)? Мабуть, не викликають жодних. І справа тут не тільки в тому, що мова йде про молоду у політичному плані держава, яка займає всього половину одного з багатьох островів, розташованих між Індокитаєм та Австралією. Це ще й одна з тих країн, де найбільш наочно проявилася людиноненависницька сутність неоліберального капіталізму – адже тут він призвів до геноциду тривалістю понад 20 років. А говорити про такі речі у світі, який намагаються представити найкращим із усіх можливих, не прийнято…
Острів несвободи
Починаючи з перших відомостей про Тимор, населення якого у XIV ст. виплачувало данину яванській імперії Маджапахіт, острів виступав як периферія Великих Зондських островів. Коли на зміну ранньофеодальним острівним утворенням на кшталт Сурвіанґу прийшли португальські (1511 р.) та голландські (1613 р.) завойовники, Тимор став ареною їх протиборства, що тривало два століття, доки за Лісабонським договором 1859 р. південно-західна частина острова з центром у Купангу не відійшла до Нідерландів, а східна з центром у Ділі (початково в Ліфау) залишилася за португальцями. Цікаво буде зазначити, що Західний Тимор після економічної кризи 1997-1998 рр. є одним із найбільш депресивних регіонів Індонезії – показники безробіття та бідності перевищують тут 80%.
Ерік Гобсбаум (нар. 1917) – видатний британський історик-марксист, автор фундаментальної трилогії про “довге ХІХ століття” (“Доба Революції”, “Доба Капіталу”, “Доба Імперії”) та книги про ХХ століття “Доба крайнощів”, а також іще тридцяти книг, присвячених новітній історії, націоналізму, “винайденню традицій”, джазу і багато чому іншому.
«Доба крайнощів» закінчується на 1991 році панорамою глобального зсуву – краху сподівань Золотої Доби на всесвітнє соціальне вдосконалення. Які, на ваш погляд, головні події сталися з того часу?
Я бачу п’ять основних змін. По-перше, зміщення економічного центру світу з Північної Атлантики до Південної та Східної Азії. Це почалось іще в Японії сімдесятих-вісімдесятих, однак підйом Китаю від дев’яностих років позначився особливо сильно. По-друге, звісно, всесвітня криза капіталізму, яку ми передбачали, але яка тим не менш потребувала багато часу, аби статись. По-третє, гучна і, як тепер очевидно, провальна спроба США встановити одноосібну світову гегемонію після 2001 року. По-четверте, поява нового блоку країн, що розвиваються, – БРІК [Бразилія, Росія, Індія, Китай – пер.] – це сталось уже після написання «Доби крайнощів». І, по-п’яте, ерозія та систематичне ослаблення влади держав: це стосується і влади національних держав у межах їхніх територій, і – в багатьох частинах світу – будь-яких видів ефективної державної влади. Цей процес був передбачуваний, однак, усупeрeч моїм очікуванням, він відбувся швидшe.
Структуры власти и даже формы эксплуатации казались рабочему естественными, что не исключало, конечно, скрытого недовольства. Томпсон определяет это как «менталитет подчинения». Унижения, которые испытывал трудящийся, не исходили непосредственно от господ. Когда взвинчивались цены, народная ярость направлялась не на землевладельцев, а на торговцев и мельников. Джентри представлялся благодетелем. Присвоение труда бедняков осуществлялось через арендаторов, через торговцев. Самого хозяина рабочие видели редко, только тогда, когда они искали его покровительства и помощи. В этих случаях выход джентри был поистине театральным. Пудреный парик, пышная одежда, обдуманные патрицианские жесты и высокомерие в облике и речи – все было направлено на то, чтобы вызвать почтение у плебса. Был и «театр» властей … Однако, действенное патерналистское господство требует не только светской, но и духовной власти, и здесь было самое слабое место системы.
Реферат сборника E.P. Thompson. Plebeische Kultur und moraliche Okonomie. Aufsatze zur englischen Sozial –geschichte des 18. und 19. Jahrhunderts. Frankfurt A.M., 1980. 377 S. [1]
Эдвард Палмер Томпсон (1924-1993) – один из крупнейших социальных историков, автор множества работ, посвященных центральным темам английской истории XVIII и XIX вв. Томпсон родился в Оксфорде, в либеральной семье, учился в Кембридже, 18-ти лет вступил в английскую коммунистическую партию; принадлежал к группе историков-марксистов, занимавшихся историей рабочего движения. В 1952 г. несколько членов этой группы основали один из ведущих в мировой исторической науке журнал «Past and Present». В 1956 г., после разоблачения сталинизма на XX съезде КПСС, событий в Венгрии и Польше группа распалась. В 1963 г. появилась знаменитая книга Томпсона «Становление английского рабочего класса», положившая начало его известности. В 1968 г. Томпсон основал университетский Центр по изучению социальной истории и руководил им до 1970 г., а потом посвятил себя целиком исследовательской работе.
Томпсон считал себя марксистом, хотя и совершенно особым – марксистом «социалистическо-гуманистического» направления. В статье «Этнология, антропология и социология» Томпсон пишет, что, занявшись изучением плебейской культуры XVIII в. и плебейских форм протеста, он, пытаясь восстановить социокультурный контекст эпохи «доиндустриального общества», пришел к заключению, что в рамках лишь социально-экономической истории это невозможно. Изучая заново материалы, собранные английскими этнологами, историк понял, что к ним необходимо обратить новые вопросы, которые помогут выявить состояние сознания и характер повседневной жизни. При этом многим «главным представителям» истории – политикам, мыслителям, предпринимателям, генералам придется переместиться на задний план: вперед проталкиваются статисты, которых всегда считали лишь зрителями исторического процесса. Все эмпирико-исторические исследования Томпсона созданные в 70-х-90-х гг., шли в этом русле.
- Здравствуйте! Вы нас узнали? Я Надежда Константиновна Крупская – жена Ленина. – А я – Инесса Арманд – его любовница. Мы с Надей дружим. Вы когда-нибудь видели Владимира Ильича? Вон он, у рояля стоит!
Две девушки, аляповато загримированные под «революционерок» – какими их представляют себе нынешние буржуа – отвлекали нас от отлично выполненной скульптуры, установленной в фойе «Украинского дома» – бывшего киевского музея Ленина. Вылитая из бронзы женщина-работница выбрасывала массивное кресло с двуглавым орлом. «Мы наш, мы новый мир построим» – прочитали мы название этой работы.
А рядом, перед телекамерами, кривлялся маленький человечек, изображавший самого Ленина. Нарочито картавя, он рассказывал пошлые анекдоты вместе с таким же ряженным Сталиным и пытался продать за сто долларов копилку в виде Карла Маркса – с «Капиталом» в руках и налепленной на заду заплатой. Выписанные из ресторана официанты разносили вино для участников этого аукциона.
Выставка с игривым названием «ВождіЛєніє» открыла экспозицию старых фондов ленинского музея, пролежавших в запасниках почти двадцать лет. Образованный на его месте «Украинский дом» служил все это время площадкой для официозных культурных мероприятий под патронажем высших чиновников Украины. Его гламурная директриса Наталия Заболотная считалась любимицей часто появлявшегося тут президента Ющенко. Благополучно удержавшись при новой власти, она тут же отказалась от тематики «голодоморной» эпохи, разместив у себя выставку документов, посвященных резне польского населения Волыни отрядами УПА. А затем решила использовать табуированное наследие советской эпохи, пылящееся в музейных запасниках.Этот смелый шаг дался Заболотной непросто. Выступая перед журналистами, она произнесла в адрес юбиляра добрый десяток ритуальных ругательств и нервически призналась, что очень опасается «острой реакции» правых и левых сил. Впрочем, это было понятно без слов – даже по числу расставленной по залам охраны.
На теренах колишнього СРСР досі не вщухають суперечки щодо окремих дій більшовиків 90-літньої давнини. Ліберальні діячі регулярно нагадують своїм лівим опонентам, зокрема, про обмеження низки ліберальних прав і свобод для окремих категорій громадян, здійснене більшовиками під час Громадянської війни. Найчастіше в цьому контексті згадується “Філософський пароплав”, на якому було вислано з Радянської Росії “цвіт національної інтелігенції”. Цей аргумент використовується досі, незважаючи на те, що сьогодні кожен охочий може ознайомитися з творчим спадком пасажирів того судна і самостійно оцінити вагомість їх внеску до скарбниці світової культури. Не береться до уваги й те, що “Філософський пароплав” відправляли представники конкретної політичної сили, тоді як відповідати за їх дії нерідко змушують “неавторитарних лівих”, з чиїми ідейними попередниками в ті роки більшовистський уряд розправлявся значно жорстокішими методами.
Між тим, історія знає й інший пароплав. Його відправляв приблизно в той же час ліберально-демократичний уряд США – країни, де з тих пір формально не змінилась ані конституція, ані базові ідейні засади. Йдеться про пароплав Buford, на борту якого в 1919 році зі Сполучених Штатів вислали “небажаних осіб” – анархістів, соціалістів, пацифістів і робітничих активістів.
Сучасна Україна «виросла» з пізнього Радянського Союзу, переживши мирну еволюцію, та зберегла чимало його питомих рис. Ця історична спадковість є фактом, який можна по-різному трактувати залежно від ідеологічних уподобань, але заперечити його неможливо.
Згідно з уявленнями націонал-ліберальної інтелігенції, функціонерів західних інституцій та радикальних правих політиків, радянський спадок є істинною причиною незліченних соціальних лих, що спіткали країну протягом двох останніх десятиліть. Корупція та економічна нерівність, надексплуатація та депопуляція, ксенофобія та расизм, епідемії та атрофія медицини – усе це, так чи інакше, є наслідками сімдесяти з гаком років радянської влади. Країна лишилася надто «комуністичною», й тому не змогла відчути на собі всі принади побудови капіталізму та демократії, – приблизно так розмірковують ліберали та націоналісти.
Сергей РЕШЕТИН
Ерік ГОБСБАУМ
Андрей МАНЧУК
