An Architektur: Термін «спільне» (commons) трапляється в багатьох історичних контекстах. Спершу цей термін вживався у зв’язку з огороджуванням земель під час становлення та розвитку раннього капіталізму в Англії. Вдруге – у зв’язку з італійським автономістським робітничим рухом 1960-х. І втретє – сьогодні, у контексті файлообмінних мереж, але також, дедалі більше, в альтерглобалістському русі. Чи не могли б ви розповісти більше про свій інтерес до спільного?

Массімо де Анджеліс: Мій інтерес до спільного ґрунтується на прагненні до умов, необхідних для сприяння соціальній справедливості, забезпеченості (sustainability[*]) та щасливому життю для всіх. Ось так: усе просто. Це теми, які піднімаються великою кількістю різноманітних суспільних рухів по цілому світу, що їх не змогли приборкати ані держави, ані ринки – й на те є поважні причини. Державна політика, спрямована на підтримку капіталістичного зростання – це політика, що створює якраз протилежні умови до тих, які ми прагнемо, оскільки вона сприяє роботі капіталістичних ринків. Останні, своєю чергою, відтворюють соціально-економічну нерівність та ієрархічний розподіл влади, екологічні катастрофи, сповнене стресів і відчужене життя. Особливо на тлі численних криз, із якими ми стикнулися сьогодні – починаючи від нещодавньої світової економічної кризи, та продовжуючи енергетичною й харчовою кризами, й пов’язаною з ними кризою довкілля – осмислення та практика спільного стає особливо нагальною.

Вступ до другого випуску

Природа великих міст динамічна, вони перебувають у стані постійної зміни. Однак за останні кілька десятиліть міста світу трансформувались особливо помітно. Більше того, ми можемо назвати основну рушійну силу цих трансформацій – неоліберальна реструктуризація. Результати переходу до постіндустріальної постфордистської економіки, за словами Девіда Гарві, «відображені в просторових формах наших міст, в яких зростає питома частка фортифікованих територій, закритих спільнот і приватизованих публічних просторів, що перебувають під постійним наглядом». Гарві пише про перехід до «підприємницької» (entrepreneurial) моделі управління містом. Ця модель передбачає конкуренцію між містами та партнерство між місцевою владою і бізнесом (private-public partnership), в результаті якого прибутки отримують приватні компанії, а видатки стають суспільними. Це тільки деякі з рис нового обличчя міста.

На початку 90-х років ці глобальні процеси набули актуальності і для Східної Європи та зокрема України. Наші міста так само зіткнулися з проблемами деіндустріалізації, приватизації і комерціалізації публічного простору і намагаються влитися в світову міжміську конкуренцію, хоча, безперечно, пострадянський простір має свою специфіку.

Світова перспектива в цьому випуску представлена Девідом Гарві, одним з провідних марксистських теоретиків міста, що аналізує урбанізацію з точки зору її ролі в капіталістичній системі; Майком Девісом, який пропонує оптимістично-утопічний погляд на майбутнє міст, та Владом Михненком, з яким ми поговорили про його участь у міжнародному проекті «Різноманіття неолібералізму та альтернативні регіональні та міські стратегії».

Дмитрий КОЛЕСНИК

Одна из мелких популистских партий, претендующая на кусочек местной власти в нашем городе, называется «Экология и социальная защита». Как водится - ни к экологии, ни к социальной защите никакого отношения она не имеет. Обычные популисты в борьбе местных кланов, обещающие все и всем. Главное - попытаться уловить тренд общественных настроений. Если бы добавили «национальная», то подключили бы еще пару процентов. Вопросы экологии действительно волнуют определенную часть общества, но, конечно, не настолько, чтобы приковываться к заводским трубам. Вопросы социальной защиты - еще больше, но не настолько, чтобы протестовать против закрытия завода экологической инспекцией. Нужно лишь проголосовать за «правильную» партию - пусть сами решают. Которая из них правильная - решает СМИ.

На недавних парламентских выборах в Швеции правоцентристская Умеренная Партия позиционировала себя в СМИ как «новая рабочая партия», Партия Центра - как «зеленая». Что ж, «многие верят»... Определенный эффект подобная «подмена понятий» имеет. «Экология» и «социальная защита» (социальная справедливость и прочие эвфемизмы социализма) - одни из востребованных частью общества брендов.

В этом отношении весьма интересно попытаться рассмотреть перспективы экосоциализма или социализма 21 века, по крайней мере, на основе уже пройденного им пути.

Майк ДЕВІС

Цей текст – щось на зразок знаменитої сцени у залі суду з «Леді з Шанхаю» Орсона Веллса [1]. У цій чорній алегорії на пролетарську доброчесність у полоні декадансу панівного класу, Веллс грає лівого моряка на ім’я Майкл О’Хара, що скочив у гречку з femme fatale Рітою Хейворт і згодом потрапив за ґрати за вбивство. Її чоловік, Артур Банністер (якого грає Еверет Слоан), найславетніший адвокат з карного права в Америці, переконує О’Хару взяти його за свого захисника, прагнучи забезпечити засудження і страту свого суперника. У вирішальний момент процесу він виконує, за несхвальним відгуком обвинувача, «черговий трюк знаменитого Банністера»: Банністер-адвокат викликає Банністера-вбитого-горем-чоловіка до трибуни свідків і, на радість присяжних, проводить стрімкий шизоїдний допит самого себе. У дусі «Леді з Шанхаю» це есе організоване як дебати із самим собою, неначе ментальне змагання між аналітичним відчаєм і утопічною можливістю, яке суб’єктивно, і, ймовірно, об’єктивно, не може бути вирішене на користь однієї зі сторін.

У першій частині, «Песимізм інтелекту», я наводжу аргументи на користь переконання, що ми вже програли першу, епохальну стадію битви проти глобального потепління. Кіотський протокол, за пихатими, але, на жаль, точними словами одного з його головних опонентів, «не зробив нічого суттєвого» зі зміною клімату.  Після його підписання глобальні викиди вуглекислого газу зросли настільки ж, наскільки, як очікувалося, вони зменшаться [2]. Вельми малоймовірно, що  процес накопичення парникових газів вдасться стабілізувати по цей бік знаменитої «червоної лінії» у 450 мільйонних часток (ppm) [3] до 2020 року. Якщо це дійсно так, тоді найгероїчніші зусилля покоління наших дітей не зможуть запобігти радикальним змінам екології, водних ресурсів та аграрних систем. Більше того, у теплішому світі соціоекономічна нерівність здобуде метеорологічний мандат, і багаті країни північної півкулі, що своїми викидами вуглекислого газу зруйнували кліматичний баланс голоцену, не матимуть стимулів ділитися ресурсами для адаптації з бідними субтропічними країнами, які є найбільш вразливими для посух та повеней.

Друга частина есе, «Оптимізм уяви», – це моє самоспростування. Я звертаюся до парадоксу, згідно з яким найбільш важлива причина глобального потепління – урбанізація людства – також потенційно може стати принциповим вирішенням проблеми людського виживання у двадцять першому столітті. Звісно, якщо сучасна занепадницька політика триватиме й надалі, міста бідності майже напевно стануть могилами надії, та тим більше причин для нас почати думати як Ной. Оскільки більшість велетенських дерев вже давно зрубані, новий Ковчег має бути збудований з матеріалів, що їх доведене до відчаю людство знайде під рукою в повстанських спільнотах, піратських технологіях, нелегальних медіа, бунтівній науці та забутих утопіях.

Если капитализм не работает, то какова альтернатива? Этот вопрос, должно быть, приходил в голову миллионам, возможно даже сотням миллионов, людей по всему миру, который стал ещё более актуальным в связи с разразившимся глобальным кризисом. Проблема, конечно, в том, что эти миллионы, исходя из оценки информации полученной из прессы, от политических деятелей и, опираясь на собственный опыт, должны были ответить, что нет никакой альтернативы. Альтернативы нет. Во всяком случае, нет альтернативы, которая явилась бы продолжением измененной версии капитализма, названой «новым Кейнсианством», предлагаемой нам Гордоном Брауном или, например, Бараком Обамой.

Фактически, безусловная альтернатива – социализм, существующая в течение, по крайней мере, 160 лет. Еще в 1848 году Карл Маркс и Фридрих Энгельс написали знаменитый Коммунистический Манифест. Социализм, в отличие от капитализма, чрезвычайно прост. Он предполагает коллективное владение и контроль основных средств и результатов производства (земля, фабрики, банки, фирмы и т.д.). Производство для удовлетворения потребностей человека, без получения личной выгоды, и отмену классового разделения общества. Некоторые люди не признают превосходства такой жизни не потому, что социализм тяжело понять, просто они думают - все это слишком хорошо, чтобы быть правдой. Многие, живя при капитализме, становятся деморализованными и искренне убежденными в том, что ничто столь очевидно хорошее как социализм никогда не могло бы работать практически, так как из всего необходимо извлекать выгоду.

В этой статье я намереваюсь убедить людей, что социализм не сказка, что это − весьма разумный и практический способ организовать общество, и что различные возражения по этому поводу, которые приходят нам на ум, обусловлены доминирующей капиталистической идеологией, иллюзорны и даже совершенно глупы. Я говорю, − глупы, потому что, когда люди не объективны, они часто думают, что аргументы очевидны, хотя на самом деле основаны на предрассудках, которые фактически абсурдны и исчезают, как дым, если их проверить на практике.

17.05 Сальвадор / Salvador (реж. Олівер Стоун, 1986)

Теми дискусії: революція, Третій світ, залежність, імперіалізм, насильство

Американський журналіст Річард Бойл, втративши дружину, роботу і перебуваючи під загрозою арешту, направляється в маленьку центральноамериканську країну Сальвадор. Передчуття казкової відпустки з дешевими жінками, алкоголем і наркотиками в фантастичному тропічному раю не виправдалися. Річард разом зі своїм товаришем опиняються в пеклі громадянської війни. Революційні повстанці готуються взяти владу в столиці, а маріонетковий диктатор Хосе Наполеон Дуарте Фуентес жорстоко придушує прояви непокори за допомогою армії та парамілітарних угруповань. Чи втрутяться США – «старший брат» американського континенту – щоб припинити насильство і на чиєму боці?

У першому випуску журналу соціальної критики

Наразі більшість українських студентів вступає на факультети соціології, аби згодом влаштувати своє життя у галузі маркетингових досліджень та комерційної соціології. А ось Ваше прізвище часто згадують в зв'язку з поняттям «критична соціологія». Розкажіть, чому саме цей науковий аспект став для вас актуальним? Якою ви вбачаєте роль соціолога сьогодні?

Для соціолога не існує якоїсь особливої «ролі», як і для інтелектуала взагалі. Питання варто поставити по-іншому: чи можуть соціологи відігравати важливу роль у справі критики суспільства? Відповідь на це запитання доволі проста, звичайно, що «так». Якщо ви вважаєте, що соціальні інституції впливають на добробут людей, або ж вірите, що наявні інституції шкодять людським життям, тоді важлива роль соціолога полягає в нещадній критиці таких інституцій. Однак, така критика не повинна розглядатись як езотерична, дискусійна та периферійна практика. Наприклад, ніхто не каже, що діяльність вченого-біолога, котрий вивчає захворювання з метою знаходження ліків, це щось особливе. Причиною дослідження природи всіляких хвороб є те, що вони підривають людське здоров’я, і саме тому ми прагнемо зрозуміти причини, котрі їх викликають, а також знайти можливість їх знешкодження. Критичний соціолог робить щось подібне стосовно соціальних інституцій, котрі шкодять суспільству.

Вадим ГУДИМА

Останніми роками спостерігається тенденція, коли по всьому світу учні та студенти виходять на вулиці, щоб боротися за майже ідентичні цілі: справедливу систему освіти, вільний доступ до неї, подолання неповноцінної нестабільної (precarious) зайнятості, покращення поточної життєвої ситуації. 2006 рік може бути прикладом такого протестного руху: без очевидного зв'язку один з одним, протести пройшли в Чилі, Греції, Німеччині, Франції, Італії, Ізраїлі та інших місцях. При цьому проблеми майже скрізь однакові: зростання плати за освіту, згортання університетської демократії замість її розбудови, хронічне недофінансування системи освіти. 2008-го року німецькі студенти з перемінним успіхом боролися проти введення плати за освіту.

Я б хотів торкнутись теми цьогорічних студентських протестів. Чи можна назвати їх революцією, чи революційними — вирішувати, мабуть, самим їхнім учасникам. Як багато хто знає, наразі окремі студентські виступи перетворились на доволі потужний рух у багатьох регіонах Європи та США, з найбільшою активністю у Хорватії, Греції, Австрії, Німеччині, штаті Каліфорнія, у дещо меншому масштабі у Великій Британії, Італії, Швейцарії, Іспанії, Голландії, Франції, Македонії, Польщі, штатах східного узбережжя США. Ті чи інші заходи проти економізації освіти та студентської солідарності в листопаді-грудні 2009 проходили в більшості країн Західної Європи. У Німеччині студентські протести відбуваються поряд з доволі потужним рухом школярів та ліцеїстів, у Франції цей рух супроводжується страйком викладачів проти реформ Саркозі. Важливою характеристикою цьогорічних протестів є доволі високий рівень комунікації між різними центрами протестної активності, схожість їх вимог та подекуди методів. Характерно, що країни Другого, чи то пак, Третього світів, включно з нами, у цей рух практично не залучені, обмежуючись лише поодинокими виявами солідарності.

Можна сказати, що це перший потужний міжнародний рух, що вийшов за межі стандартних «протестних» тем — альтерглобалістської, екологічної та антивоєнної. Водночас, він також має багато особливих аспектів, відмінних від стандартних «протестів».