ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬСТВА

11 березня 2010

8 березня весь світ відзначав день боротьби за права жінок. Не стала винятком і Україна, де цей день є визнаним державним святом. Однак, Україні, на відміну від багатьох країн, відзначати, власне, нічого. У нашій державі, на жаль, ситуація як з правами жінок, так і з боротьбою за ці права, залишає бажати кращого.

За даними моніторингу протестної активності, який проводить Центр дослідження суспільства, з жовтня 2009 року в Україні відбулося п’ять вуличних акцій, які піднімали питання, насамперед, прав жінок. Три з них були організовані ініціативою Femen. У жовтні 2009 року на Майдані Незалежності в Києві активістки виступали проти секс-туризму. У листопаді під Міністерством освіти і науки України вони намагалися привернути увагу чиновників до проблеми сексуальних домагань у вищих навчальних закладах. А в грудні Femen знову підняли питання сексуальної експлуатації жінок, однак уже в контексті організації «Євро-2012». Акції цієї ініціативи піднімають важливі соціальні проблеми й викликають певний резонанс в засобах масової інформації, насамперед, через формат, за яким часто губиться головний меседж. Більш того, еротична «родзинка» акцій Femen втрачає сенсаційну привабливість через багаторазове повторення. Те, що Femen не бажають шукати нових методів привернення уваги до проблемних питань, може незабаром перетворити їх активність на «протест заради протесту» або ритуал, за яким буде втрачатися суть.

Вадим ГУДИМА

Останніми роками спостерігається тенденція, коли по всьому світу учні та студенти виходять на вулиці, щоб боротися за майже ідентичні цілі: справедливу систему освіти, вільний доступ до неї, подолання неповноцінної нестабільної (precarious) зайнятості, покращення поточної життєвої ситуації. 2006 рік може бути прикладом такого протестного руху: без очевидного зв'язку один з одним, протести пройшли в Чилі, Греції, Німеччині, Франції, Італії, Ізраїлі та інших місцях. При цьому проблеми майже скрізь однакові: зростання плати за освіту, згортання університетської демократії замість її розбудови, хронічне недофінансування системи освіти. 2008-го року німецькі студенти з перемінним успіхом боролися проти введення плати за освіту.

Я б хотів торкнутись теми цьогорічних студентських протестів. Чи можна назвати їх революцією, чи революційними — вирішувати, мабуть, самим їхнім учасникам. Як багато хто знає, наразі окремі студентські виступи перетворились на доволі потужний рух у багатьох регіонах Європи та США, з найбільшою активністю у Хорватії, Греції, Австрії, Німеччині, штаті Каліфорнія, у дещо меншому масштабі у Великій Британії, Італії, Швейцарії, Іспанії, Голландії, Франції, Македонії, Польщі, штатах східного узбережжя США. Ті чи інші заходи проти економізації освіти та студентської солідарності в листопаді-грудні 2009 проходили в більшості країн Західної Європи. У Німеччині студентські протести відбуваються поряд з доволі потужним рухом школярів та ліцеїстів, у Франції цей рух супроводжується страйком викладачів проти реформ Саркозі. Важливою характеристикою цьогорічних протестів є доволі високий рівень комунікації між різними центрами протестної активності, схожість їх вимог та подекуди методів. Характерно, що країни Другого, чи то пак, Третього світів, включно з нами, у цей рух практично не залучені, обмежуючись лише поодинокими виявами солідарності.

Можна сказати, що це перший потужний міжнародний рух, що вийшов за межі стандартних «протестних» тем — альтерглобалістської, екологічної та антивоєнної. Водночас, він також має багато особливих аспектів, відмінних від стандартних «протестів».

1.

Ось уже декілька років наша міліція «повертається обличчям до людей». Про це повідомляють на телебаченні і в газетах, а нещодавно до моєї квартири подзвонив дільничий, щоб сповістити мені про це особисто. Він простягнув візитівку зі своїми прийомними годинами і контактними телефонами й поцікавився, чи не стикаюсь я з якимись проблемами, які він може допомогти вирішити. Дещо спантеличена, я почала думати (проблем, звісно ж, вистачає) з якої почати? Але міліціонер напевно вирішив «допомогти» не лише з проблемами, але і з їхнім переліком:

Віталій АТАНАСОВ

Сучасна Україна «виросла» з пізнього Радянського Союзу, переживши мирну еволюцію, та зберегла чимало його питомих рис. Ця історична спадковість є фактом, який можна по-різному трактувати залежно від ідеологічних уподобань, але заперечити його неможливо.

Згідно з уявленнями націонал-ліберальної інтелігенції, функціонерів західних інституцій та радикальних правих політиків, радянський спадок є істинною причиною незліченних соціальних лих, що спіткали країну протягом двох останніх десятиліть. Корупція та економічна нерівність, надексплуатація та депопуляція, ксенофобія та расизм, епідемії та атрофія медицини – усе це, так чи інакше, є наслідками сімдесяти з гаком років радянської влади. Країна лишилася надто «комуністичною», й тому не змогла відчути на собі всі принади побудови капіталізму та демократії, - приблизно так розмірковують ліберали та націоналісти.

Даниэль БЕНСАИД

Данное эссе является, вероятно, одним из последних текстов Даниэля Бенсаида. Оно вышло в последнем номере журнала «Contretemps», одним из редакторов которого был Бенсаид. Номер носит название «Именем чего является коммунизм?» и был подготовлен к готовящейся конференции под одноименным названием. Конференция была намечена на 22-23 января в университете Париж-8, и Бенсаид очень надеялся принять в ней участие. Но смерть наступила 12 января, и конференция уже проходила в его честь…

В 1843 году в статье «Успехи движения за социальное преобразование на континенте», молодой Энгельс (ему не было тогда еще и 23-х лет) представлял коммунизм как «необходимый вывод, неизбежно вытекающий из предпосылок, заложенных в общих условиях современной цивилизации». Подобный коммунизм являлся логическим следствием революции 1830-го, в ходе которой рабочие «обратились к истории великой французской революции и с жадностью ухватились за коммунизм Бабёфа».

Молодой Маркс, со своей стороны, считал подобный коммунизм  лишь некой «догматической абстракцией» и «только особым выражением гуманистического принципа». Зарождающийся пролетариат «бросился в объятия к доктринёрам его освобождения, к основателям социалистических сект», с их путаной «гуманистической болтовней о тысячелетнем царстве и всеобщей братской любви», являвшейся по сути «мнимой отменой классовых отношений». До 1848 года именно такой призрачный коммунизм, коммунизм без четкой программы, витал в «неотесанном» виде среди эгалитаристских сект, воплощался в икарийских мечтаниях.

Дайджест №3, 3 березня 2010

У лютому 2010 року загалом по Україні було зафіксовано 135 акцій протесту (з урахуванням багатоденних акцій протесту). Незважаючи на другий тур чергових виборів президента України, у цьому місяці відбулося на цілих 30% менше протестних подій, ніж у попередньому. Лютий 2010 року можна назвати найменш активним протестним місяцем за весь період моніторингу (з жовтня 2009 року), навіть беручи до уваги те, що це найкоротший місяць у році.

Однак, незважаючи на такі значні зміни в протестній активності на території України в лютому 2010 року, деякі факти залишаються незмінними. Як і за попередні місяці моніторингу, близько 10% акцій протесту супроводжується пошкодженням майна. Сюди відносяться як сплановані акти (вандалізм, підпали, саботаж, напади), так і пошкодження майна в результаті сутичок між опонентами.

Діаграма 3.1. Кількість протестних подій в Україні потижнево (28 вересня 2009 року – 28 лютого 2010 року).

Наомі КЛЯЙН

Якщо вірити міністрам фінансів країн «великої сімки», Гаїті невдовзі отримає те, на що давно вже заслуговує: повного «пробачення» зовнішніх боргів. Гаїтянський економіст Каміль Шальмер спостерігає з Порт-о-Пренса за цими подіями з обережним оптимізмом. «Скасування боргів це хороший початок, – заявив він в інтерв’ю “Аль-Джазірі”, – але настав час піти значно далі. Треба говорити про репарації та відшкодування збитків, спричинених руйнівними наслідками заборгованості». Згідно з цією точкою зору, слід відмовитися від самої думки, що Гаїті – боржник. За його словами, Гаїті – це кредитор, а по вуха в боргах перед ним саме ми, жителі Заходу.

Наша заборгованість перед Гаїті має чотири головних джерела: рабство, американська окупація, диктатура і кліматичні зміни. Ці претензії – не плід фантазії і не порожня риторика. Вони ґрунтуються на численних порушеннях правових норм і угод. Нижче дуже коротко перераховано основні факти.]]> http://commons.com.ua/archives/8128 Тамара ЗЛОБІНА

Україна очима актуальних художників

У лютому в Києві  триває кілька виставок, які так  чи інакше торкаються теми Батьківщини  – чи то засобами критичного реалізму, чи через ліричний живопис. У час запеклих боїв за владу митці стороняться політичних висловлювань, що досить показово – на відміну від попередніх, ці президентські вибори художня спільнота наче не помітила. Нагадаймо, у буремні місяці 2004 сформувалась група Р.Е.П., яка вже у 2005-2006 провела серію публічних акцій, спрямованих на гостру критику організації політичного життя в країні. Партійні лідери ставали героями робіт Стаса Волязловського, Іллі Чічкана, Олександра Ройтбурда. На початку нового десятиліття художники демонструють інший настрій – їх цікавлять не конкретні особистості чи політика як така, а різні аспекти громадського співжиття. Від часткового до загального: об’єктом вивчення стає земля та люди, які її населяють, а популярним жанром - пейзаж. Митці оперують темами, близькими до повсякдення, таким чином створюють простір для осмислення глядачами власної ролі у соціальних процесах.

Леся Хоменко "Wonderland", куратори Катерина Тейлор та Володимир Кадигроб, Український дім, до 25 лютого;

Олександр Бабак "Зима 2009-2010", галерея Карась, до 9 березня;

"Генофонд - проекти молодих авторів", Володимир Стецькович, Садан, арт-центр "Я Галерея" на Хорива, до 9 березня;

Сергій Братков "Україна", ПАЦ, до 21 березня;

"Імпресіонізм і Україна", куратор Ольга Жбанкова, Національний художній музей, до 11 квітня.]]> http://commons.com.ua/archives/8129 Славой ЖИЖЕК

Рецензия на книгу: Peter Hallward. Damming the Flood: Haiti, Aristide and the Politics of Containment. London: Verso, 2008. 480 p.

Ноам Хомский как-то заметил, что "безопасное введение демократических форм возможно только после преодоления угрозы народного участия". Тем самым он указал на "пассивизирующее" ядро парламентской демократии, которое делает ее несовместимой с прямой политической самоорганизацией и самоутверждением народа. Открытая колониальная агрессия или военное нападение - это не единственный способ утихомирить "враждебное" население: до тех пор, пока они имеют за своей спиной достаточные силы принуждения, международные "стабилизационные" миссии способны справляться с угрозой народного участия при помощи менее спорной тактики "содействия демократии", "гуманитарного вмешательства" и "защиты прав человека".

Это и делает случай Гаити столь показательным. Как пишет Питер Холлуард в своей книге "Остановить потоп", этом подробнейшем описании "демократического сдерживания" радикальной политики на Гаити на протяжении двух последних десятилетий, "нигде набившая оскомину тактика „содействия демократии“ не применялась с более разрушительными последствиями, чем на Гаити в 2000 - 2004 годах". Нельзя не отметить иронии того обстоятельства, что освободительное политическое движение, которое вызвало такое международное давление, называлось Lavalas, что по-креольски означает "потоп": потоп экспроприированных, заливающий закрытые сообщества тех, кто эксплуатирует их. Именно поэтому название книги Холлуарда оказывается необычайно точным, вписывая события на Гаити в глобальную тенденцию к возведению новых дамб и стен, которые появились повсюду после 11 сентября 2001 года, обнажив перед нами внутреннюю истину "глобализации", глубинные водоразделы, поддерживающие ее.