Україна

Прекарна праця і фемінізація бідності. Інтерв’ю з робітничого архіву

7624

Вперше опубліковано в: Спільне №6, 2013: Гендер і праця

Передмова Ніни Потарської

За даними Міжнародної організації праці (МОП), протягом останніх десяти років в Україні значно зросла частка працівників на умовах гнучкої зайнятості, причому не тільки в галузях «нової економіки» (економічна інфраструктура, де переважають послуги та технології), але й у традиційних базових (промислових) галузях (де так само впроваджують гнучку зайнятість за короткостроковим наймом, виводять поза штат робітників низької кваліфікації, лінійний персонал, а саме: мерчендайзери, бухгалтери, сезонні робітники, працівники конвеєру. Також беруть в «оренду» за спеціальностями секретарів, перекладачів, промоутерів, продавців, водіїв та підсобних працівників офісу, прибиральників. Жінки складають дві третини всіх працівників на умовах гнучкої зайнятості. Роботодавці роблять акцент на привабливості такої зайнятості для жінок із сімейними обов’язками, і саме у такій зайнятості знаходять можливість скоротити рівень жіночого безробіття. Дискримінація жінок на ринку праці певною мірою пов’язана з декретною відпусткою та відпусткою по догляду за дитиною, в результаті чого третина жінок, які повертаються до роботи, втрачають у професійному статусі. Роботодавці також неохоче беруть на роботу у постійний штат молодих жінок, які ще не мають дітей, через побоювання, що вони вийдуть у декретну відпустку в найближчому майбутньому. Як наслідок, молоді жінки змушені перебиватися нестабільними підробітками у сфері послуг (офіціантками, продавчинями супермаркетів, нянями і репетиторками) і стають більш залежними від фінансової підтримки чоловіків (у цьому контексті прагнення сучасних молодих жінок «вдало» вийти заміж є економічно обґрунтованим).

Не оминає нестабільна зайнятість і жінок передпенсійного та пенсійного віку. Ті, хто втрачає роботу за декілька років до пенсії, мають невисокі шанси знайти нову роботу і вимушені влаштовуватися продавчинями на ринки, прибиральницями чи консьєржками. Часто йдеться про самозайнятість, де жодних соціальних гарантій не передбачено, або ж про неофіційну зайнятість. Чимало жінок продовжують працювати на таких посадах і після досягнення пенсійного віку, адже пенсії вираховуються зокрема і відповідно до розміру їхньої зарплати, яка у жінок в середньому є на третину нижчою, ніж у чоловіків. У 2012 році в Україні прийнято новий закон «Про зайнятість населення», яким легалізовано такі види найму, як «аутсорсинг» (передача однією кампанією частини своїх замовлень та процесів іншій кампанії) та «аутстафінг» (виведення робітників «за штат» компанії-замовника та введення у штат компанії-підрядника — в такому разі працівник втрачає цілу низку соціальних гарантій, пов’язаних зі шкідливими умовами праці, тривалістю відпустки та нарахуванням пенсії), а разом із тим різні форми нестійкої та «гнучкої» зайнятості. Ще донедавна такі відносини не мали законодавчого регулювання та прозорої системи оподаткування, що у поєднанні з профспілковою критикою праці без соціальних гарантій дещо стримувало керівників на шляху до оптимізації підприємств. Сьогодні кадрові кампанії, що пропонують послуги аутстафінгу, наголошують на значних перевагах для працедавців, зокрема: можливість працювати з мігрантами, стажистами, оптимізація податкових платежів, мінімізація претензій з боку податкових, трудових та міграційних служб, можливість проводити підприємницьку діяльність без реєстрації, збільшення вироблення працівника, зменшення ризику страйків.

В українських реаліях «позикова праця» набуває ще більш потворного вигляду, що ілюструє «оптимізація» колишнього державного підприємства «Укртелеком». Перехід на аутстафінг навряд чи посприяв економії, натомість ускладнив та бюрократизував цілком зрозумілі робочі процеси. Раніше на підприємстві існувало так зване прибирання за графіком, але з метою оптимізації прибиральниць вивели за штат та запровадили нову систему — прибирання за замовленням. Суть нової моделі прибирання полягає в тому, що один начальник відділу або директор має написати заявку на адміністративно-господарчий департамент, який робить замовлення на прибирання у клінінговій компанії. І якщо раніше прибирання відбувалось кілька разів на тиждень, а у приміщеннях загального використання — раз на день, то зараз прибирання відбувається раз на 2 тижні, при тому що якість виконаної роботи значно нижча. Це значною мірою пов’язано із плинністю кадрів: працівниці наймаються, якщо їм необхідно швидко заробити, тож не орієнтуються на тривалу роботу, постійний заробіток та соціальний пакет.

Усе це призвело до впровадження нових механізмів корупції, і для підприємства така оптимізація обходиться дорожче, ніж утримання штату прибиральниць, задоволених умовами своєї праці. Не випадково зайшлося про прибиральниць: адже за статистикою це найбільш фемінізована професія — поряд із секретарками, продавчинями, виховательками, викладачками, державними службовицями, робітницями сфери послуг (перукарки, косметологині тощо). Цікаво, що з недавнього часу до традиційно жіночих професій мають усі шанси доєднатися такі спеціальності як водії громадського транспорту та науковці. За даними Держкомстату, на 1 жовтня 2011 року в економіці  України  працювали 14895 докторів наук, що на 3,3%  більше, ніж роком раніше. При  цьому кількість чоловіків збільшилась на 1,7%, а жінок — на  8,8%. Фемінізація наукової роботи, як і багатьох інших професій, значною мірою пов’язана зі зменшенням престижу цієї професії, з наявністю соціальних гарантій та гнучким графіком, що дозволяє поєднувати роботу з домашніми та сімейними обов’язками. Увазі читачів представляємо уривки з інтерв’ю з жінками, які на своєму особистому досвіді відчули описану вище прекаризацію умов праці. Студентки, молоді жінки відразу після закінчення вишу, жінки середнього віку і пенсіонерки описують такі поширені у нашому суспільстві явища як неофіційна зайнятість, інтенсифікація праці, обмежені можливості працевлаштування через їхню стать і вік, згода на роботу в низькооплачуваній державній сфері через наявність там соціальних гарантій. Усе це веде до фемінізації бідності. Інтерв’ю зібрали в рамках дослідницького проекту «Праця і робітничий рух в Україні» Олена Цибанкова, Анна Коробчук, Юля Ковальчук і Марія Глядяєва під керівництвом Анастасії Рябчук.

 

Як мені їх убіждать, щоб ждали автобуса? Воювать із таксистами? Чи рекламою заніматься? Працівниця автобусної компанії «Політ» на маршруті до аеропорту «Бориспіль».  

Замерзла я уже тут стояти. А ще нас так тут поставили, що і не сховаєшся ніде, хіба під мостом, но там такий вітер дує, продуває наскрізь. Україна для людей. Це ж на остановці должно би буть хоть якесь укриття, хотя би палатку би поставили, щоб від дощу, від вітру спрятатись, та й лавочку, щоб присісти передохнуть. А тут же нічого цього нема. Раньше була остановка, но щас від неї тіки кілки з землі торчать, щоб люди спотикались да падали. То приходиться на семи вітрах стоять. Мерзну я, дуже мерзну. Да і літом не дуже воно удобно, в жару на ногах не видержую, а тіні тут ніде нема, щоб спрятаться. Даже в туалет то нада переходить по ту сторону дороги, в Макдональдс. То як нада сходить, то я тільки один автобус відпущу, зразу бігом біжу, щоб за пятнадцять минут успіть вернуться до слідуючого автобуса. Щоб не пропустить ні одного. Перерива на обід у мене нема, я должна буть на місці, провірить чи всі пасажири з білетами, записать собі у блокнот як хтось без білета був. Ругають теж мене як пасажирів мало їде. Но я що виновата? Кажуть, щоб я там присматрювала, щоб таксісти з машинами не переманювали. Ти ж глянь як вони з усіх боків поставали, що до автобуса і не підступиш. А людям же як удобніше. Прийшов на остановку, автобус тіки поїхав і ще пятнадцять минут ждать, а тут сів зразу в машину, і можна вже їхати. Я ж понімаю, що їм удобніше, що я буду їм казать? Як мені їх убіждать, щоб ждали автобуса? То хай адміністрація міліцію визве, щоб сюди приїхала і розібралась, що це за таксисти і чи мають вони право тут стоять. Щоб очистила від них тут місце. Це ж їм просто так приїхать і розібраться, якщо хочуть. А я що зроблю? Буває таксисти взагалі наглі — прямо до автобуса біжать і людей за руки відтягують. Отак перші пару людей заходить в автобус, а остальних таксисти собі забирають, розказують, що по ціні їм так само буде як і на автобусі, но бистріше доїдуть. Так а мені що робить — воювать із таксистами? Чи рекламою заніматься? Та я й без реклами устаю так, що додому як мертва приїжджаю, а мені адміністрація каже, щоб я ще ходила закликала людей на автобус. Якщо я так не закликаю і людей мало виходить, чи якщо проштрафлюсь, не так пощітаю, чи якщо водій опоздав, а я не вичитала його, не написала це в рапорт, так мені ще проблеми. Переводять тоді мене на другу роботу — мить і убирать автобуси. Це як наказаніє таке. Врємєнно. Но все одно — то ж не моя робота водія вичитувать, хай вони самі вичитують. Настраюють нас друг против друга, щоб ми як шпіони, як донощики друг на друга кляузи писали. І ще за кляузи бонуси дають. А як не пишеш, дак ругають. Це не мені одній не нравляться такі порядки, но що ж поробиш. І так добре, що робота є. Нас у колективі шість людей на зміну, одна в Борисполі, друга тут, де я, третя на вокзалі. Робимо по дванадцять часов, два на два. Тоїсть двоє суток робимо, а двоє отдихаємо, а друга зміна робить. Дак даже як усі ми начнем протестувать, дак шо буде — уволять нас усіх і другий колектив наберуть. Так хоч робота є. Но не думала я, що буду оце так перед пенсією тут стояти в автобуси закликати. Це аби мені хто двадцять-тридцять років назад сказав би, що таке мене жде — не повірила б. Я начинала роботу в міліції секретаркою. А потім як сократили нас, то в торгівлі робила. В Борисполі все. Це ще з Борисполя сюди добираться, то получається, що я даже не по дванадцять, а по чотирнадцять часов у день на ногах. В аеропорту хто робить, так трохи ближче, но не набагато. Тоже добираються. У нас півгорода навєрно в аеропорту робить, другої роботи то щітай шо нема. Зарплата у мене тисяча двісті гривень. Получається що пятнадцять днів по дванадцять часов — сто восімдесят часов у місяць. Скіки там — двадцять гривень за три часа? Це менше семи гривень у час — так же ж? Мало. А я й не щітала раньше як воно за час буде.

 

Зарплати у нас низькі і я не боюся навіть цього говорити! Пенсіонерка з тридцятилітнім стажем фармацевта в одній із аптек Києва.

Робочий день починається з відкриття аптеки, згідно з режимом роботи, вмикається комп’ютерна система для роботи з покупцями. Я провізорка; по професії я первостольниця — це робота з покупцями, з хворими людьми, з усіма, хто звертається до нас в аптеку з різними проханнями: хтось за консультацією, хтось за рецептом, хтось за порадою, різні пропозиції протягом зміни; люди більше довіряють нам, ніж будь-кому, і у нас отримують різну інформацію. Наше завдання — дати цю інформацію грамотно, швидко, точно, щоб хворий пішов від нас задоволений, отримав усе, що хотів дізнатися про призначення, застосування препаратів при тих чи інших захворюваннях. Крім того, працювати стало складніше в якому плані: ми працюємо з комп’ютером, у нас час іде на комп’ютер, на цю касу. Ми — фармацевти, ми не повинні займатися цим. Повинен бути касир один, як було раніше. Тому ми завантажені, завантажені. Наш мозок не відпочиває протягом усього дня. При тому ми мусимо бути дуже стримані, спокійні, уважні до хворого. Наступне, що заважає нам працювати — це телефон, що знаходиться поряд. Він не замовкає: люди, які не хочуть, не можуть прийти в аптеку — вони телефонують. І, як правило, не просто запитують, чи є у нас, припустимо, клофелін. Так, є — і покласти трубку. Ні, вони запитують, а що ще замість клофеліну краще, а як його краще приймати, до їди або після їди, а скільки його приймати. Тобто, виходить, всі хочуть по телефону отримати повну інформацію замість прийому у лікаря, і ми повинні все це розповісти. Графік роботи, саме ось у державній, він зручний. Чим? Тим, що тут позмінна робота. Так, як годиться за трудовим законодавством. Людина повинна відпрацювати певну кількість годин на тиждень і отримувати вихідні. Навпаки, в комерційній, там потрібно працювати по дванадцять-тринадцять годин. Це неприпустимо. Людина повну віддачу може дати тільки в першу половину дня. Потім сили її, фізичні, розумові, вони вичерпуються ніби, вона вже не з такою енергією працює. Їй треба дати відпочинок, а у нас навіть перерви немає. Я за зміну іноді не можу чаю чашку навіть випити. Люди і люди. Якщо навіть я його і заварю ось, він так і стоїть, холоне. Як тільки сяду, люди, люди. Їм би швидше відпустити, вони не розуміють, обідав ти, не обідав. Там, де колективи більші, вони можуть один одного підмінити. Де кадрів недостатньо, там це проблема. У нас, як правило, жіночі колективи — діти хворіють, декретні. І ось людина пішла з цієї посади. А хто? Нам не дають взамін нікого. Тобто ти мусиш підмінити людину. Взаємозамінність. Так. Значить, треба правильно розуміти обстановку, йти назустріч, поважати один одного, і ні в якому разі ніяких напружень, ніяких… невдоволень не повинно бути, бо ми, ми самі люди милосердні, значить, у нас і колектив має бути такий самий. Трапляються люди, але вони довго не уживаються в таких колективах. Вони просто йдуть, бо їм важко працювати. В основному колективи хороші, так. Але мені пощастило в житті. Я пропрацювала багато років, і яка б не була ревізія, я навіть сама дивувалася, у нас завжди були гарні результати. А ось на даний момент ми залишилися удвох в аптеці, дуже важко. І я півмісяця без вихідних працюю. Але я розумію, що вона ніде його не візьме. В управління просили — нам нікого не дали. Кадрів немає. Вони шукають, де легше. Ось зараз справжня молодь, вони шукають, де легше, і щоб побільше отримувати. А у нас важче і поменше отримуємо. Але ось єдине, чого ми добилися, що у нас неділю прибрали. На час хвороби співробітника. Дуже важко ці питання вирішуються. Ось я, скажімо, просилася на півставки, і то не дозволили. Всі економлять. Бо наші профспілки в цьому плані не дуже успішно працюють на захист своїх членів. А ми маємо бути на першому плані. Правила є. Там все продумано, там давно все встановлено і немає якихось нестерпних, непотрібних… Усе там правильно, просто зважаючи на такі ось обставин всякі, непередбачені або технічні, професійні — от немає людей. Які ж там правила? Йдеш на роботу і працюєш. І по дві зміни, і вихідні. Ось тобі і правила.

 

Мені якось образливо, що я з вищою освітою працюю офіціанткою… Молода офіціантка, що після навчання пішла працювати  у кафе.

Я працюю офіціанткою у невеличкому кафе. Нещодавно закінчила навчання. Вийшла заміж. За освітою я вчителька, маю диплом педагогічного університету за спеціальністю історія та право. Але так вийшло, що я не працюю за професією… Це тому, що я коли була на останньому курсі, то пішла на підробіток у це кафе. А коли закінчила навчання, то вирішила поки що тут і залишитися. Тут я заробляю більше грошей, ніж якби пішла працювати за спеціальністю. Там дуже маленька заробітна плата. Вона не коштує тих зусиль і тих нервів, які витрачаєш на цю роботу. Я просто проходила практику, коли навчалася, і це дійсно дуже важко. А держава не цінує цю професію, і гроші мізерні. Це моя рожева мрія — працювати вчителькою. Звичайно, якби мою працю оплачували належним чином, то я би працювала із задоволенням. Мені дуже шкода потрачених років на навчання. Я навчалася і тепер працюю зовсім у іншій сфері. Але я не настільки віддана своїй професії, щоб працювати за маленькі гроші. У кафе моя робота полягає в тому, що я там не лише офіціантка, а й бармен, тобто постійно стою за барною стійкою. Якщо чесно, то це дуже важко, особливо влітку, тому що поряд з баром різноманітні холодильники, кавова машина. Від них дуже жарко і через це влітку там просто жахливо. Є кондиціонер, але мій хазяїн пожлобився купити нормальний. Він такий, що треба до нього підходити, до того кондиціонера, і стояти біля нього, щоб стало легше. Так дуже легко застудитися. Я так і застудилася минулого літа дуже сильно через цей кондиціонер, але було неможливо до нього не підходити, оскільки дуже душно, дуже жарко. В принципі, в інші пори року нормально, а от влітку жахливо. Я виходжу на одинадцяту ранку і працюю до десятої вечора, але інколи хазяїн просить на годину довше лишитися. А от коли футбол, то приходять багато чоловіків дивитися. В нас плазма висить і тоді це може затягнутися навіть до першої години ночі. А в мене є ставка за вихід і процент від виручки. І мені вигідно пропрацювати довше, коли футбол, оскільки дуже велика каса. Тому що чоловіки п’ють дуже багато пива, коли дивляться футбол. Грошей доволі багато і ще чайові чоловіки залишають щедрі, тому в принципі нормально. Обідньої перерви як такої в мене теж немає, оскільки в обід саме особливий наплив людей. Коли встигну вискочити купити щось поїсти, то нормально. Ні, так ні. Хазяїн дозволяє мені дещо принести з собою і там щось взяти, якщо хочеться. В принципі я можу пити воду там. Але це не нормальне харчування, я вважаю. Коли я працюю свою зміну, то я там одна. У мене є напарник, який працює в іншу зміну. Але приїжджає хазяїн і часто мені допомагає. Якщо я працюю допізна, до першої години ночі, то звісно він відвозить мене на машині своїй. Якщо до одинадцятої, то я добираюся сама. Мені на одинадцяту ранку на роботу і це нормально, але коли, вибачте, я повертаюся після футболу о першій ночі, то я не дуже висипаюся. Тому можу запізнитися. Мене особисто хазяїн за це ніколи не карав, але в нього є ще пару точок і я знайома з людьми, які там працюють. Вони розповідали, що їх карав за запізнення. Шеф взагалі до мене добре ставиться. Минулого літа, як я якраз влаштувалася на цю роботу і пропрацювала десь місяць, я попросила у нього відпустку. Шеф мене відпустив, нормально. В цей час за мене працював мій напарник. Йому якраз тоді потрібні були гроші, він теж хотів кудись поїхати. Потім, коли я повернулася, поїхав він і я працювала тиждень без вихідних. Це звичайно було дуже важко, але гроші не завадять. Це було заздалегідь обговорено і я запланувала так, що буду тиждень працювати без вихідних. З моїм напарником ми працюємо два через два, тобто двоє діб я, двоє він. Але якщо він за мене попрацював, то іноді я відпрацьовую за нього, іноді ні. Це залежить від ситуації. Якщо йому потрібні гроші, а я не можу відпрацювати, тоді ні. Хазяїн нормально до цього відноситься. Йому все одно, аби хтось працював. Напарник мій хлопець доволі гарний, добрий. Ми з ним нормально спілкуємось. Він мене не раз виручав, якщо в мене були непередбачувані обставини. Але якщо він теж не може, тоді я ж розумію, і я маю йому допомогти. Я працюю неофіційно, тому в мене немає ні соціальних гарантій, ні страхування, нічого подібного. Ці питання навіть не підіймалися. Мені дуже потрібна була робота і мені було все одно, чи будуть мене оформлювати, чи ні. А зараз не доходять руки до цього, щоб це обговорити. Тоді про все домовились в усній формі, все на словах. Але шеф нормально до мене ставиться і проблем не виникало. Кожен день він нараховує мені заробітню платню. В принципі мені все подобається, єдине що — це кондиціонер. Я вже йому про це говорила. Він сказав, що відремонтує інший, але ще цього не зробив до цих пір. А я боюсь нагадувати. Я поки що не планую дітей, матеріального забезпечення ще нема. Але якби я зараз попросила декретну відпустку, то навряд чи я б вийшла з неї, він мене назад не взяв би. За цей період він знайде нову людину і йому це буде невигідно. Пару разів він також натякав на те, що хоче закриватися у недалеко майбутньому. Точно ще не говорив, поки що я працюю. Я думаю, що він закриється. Податки дуже великі. Ви знаєте, коли я йшла на цю роботу, я думала, що я не зможу там працювати, що це не для мене. Але так вийшло, що там досить-таки гарна атмосфера, весела. Є постійні клієнти, які постійно приходять. Там приємно працювати. Звичайно, люди бувають різні, але більшість дуже непогані. Правда, деякі клієнти, особливо у стані алкогольного сп’яніння, давали зрозуміти, що я тут лише офіціантка, прислуга, яка повинна виконувати усі їхні забаганки. Але я одразу ставила їх на місце! Умови праці загалом непогані, за винятком кондиціонера, звичайно. І ставлення хазяїна нормальне, атмосфера непогана, але… я не мріяла з дитинства бути офіціанткою. Якби я була людиною без освіти, то дала б дев’яносто зі ста такій роботі. Якби я не навчалася, пішла би після школи туди працювати, то це, як на мене, прекрасна робота. Але, з огляду на те, що я навчалася в університеті, що в мене вища освіта, то тут буде відсотків 40, якщо не 30. Мені якось образливо, що я з вищою освітою працюю офіціанткою, у сфері обслуговування. Я не на це очікувала і дуже жаль років, які я витратила на навчання. Ті ж соціальні гарантії. Не подобається те, що в мене їх немає: страховки, такого всього. Також непостійність роботи не подобається — вона сьогодні є, а завтра її немає. Я не знаю, що буде завтра, я як на пороховій бочці. Щось пробувати міняти? Участь у страйках чи акціях протесту? Ні, це не для мене, я таким не займалася. Розумієте, я боюся. Він може просто знайти людину, яку це влаштує. Я ціную цю роботу в тому плані, що якщо я залишуся без неї, то залишуся без засобів існування. Тому в мене немає іншого вибору. Я б звичайно хотіла і якісь гарантії мати, що мене завтра не звільнять. Але я просто боюсь, що… Взагалі, це не те, про що я мріяла. Там звісно непогано, гроші є, але я не дуже б хотіла все життя провести тут. Моє майбутнє не дуже чітке і я просто не знаю, що мені робити, якщо я зараз залишусь без роботи. Я живу сьогоднішнім днем. Єдина моя надія — це на мого чоловіка, що він підійметься по кар’єрних сходах і зможе краще нас забезпечувати. Я б пішла далі навчатися. Можливо пізніше це і вийде. Я б не хотіла сидіти вдома, не хочу бути домогосподаркою. Але б не працювала повний робочий день. Брала б собі декілька уроків на тиждень, щоб не сидіти вдома, щоб реалізувати себе, мати спілкування поза домом. Зараз у нас сімейний бюджет комплексний і мій дохід є вагомим, тому я і працюю офіціанткою. Якби мій чоловік заробляв більше, я б, звичайно, не працювала тут.

 

Як на даний час роботи немає як такої, то можна й так працювати… Продавчиня на ринку у невеликому місті Центральної України.

У мене стаж уже більше тридцяти років. Тридцять чотири роки уже. Я працювала на заводі з 1977 року, опанувала дві професії. Спершу в термічному цеху контролером, потім в експертній лабораторії досліджувала структуру металу, мені там дуже подобалось. Я дуже любила свою роботу. І де б не працювала, я лучшого не бачила. А потім, уже в 1995 році, почали нас скорочувати, і мені прийшлось шукати на нашому ж заводі другу роботу. Потрібні були люди в котельні нашій, оператори. І я пішла на курси, завод мені все проплатив і мене вивчив. Закінчила курси і працювала там з 1995 року по 2007 рік, поки не закрили нашу котельню, порізали на клапті. Оператором я працювала роки три, але мені там важко було працювати і я перейшла лаборантом на хімводоочистку. Очищала воду, яка подається в котьол. Щоб не було накипів, то ми фільтрували цю воду, щоб вона м’ягка була, щоб накип унічтожити. У нас кожного року була переатестація, ми здавали екзамени, білети тянули, задачі рішали, як у школі. На всю котельну нас працювало десь сорок п’ять чоловік, а якщо на хімводоочистці, то нас було біля двадцяти. Коли завод почали унічтожати, нам не стало де працювати, вже не було п’ятиденки, а були триденки, нам потрібно було шукати роботу. Ще працюючи в котєльні, я підробляла на ринку. Ходила і стояла на реалізації, неофіційно. Я якби вчилась. І людині, в якої я працювала, це було вигідно. Я ходила у свої вихідні. В нас була позмінна робота і я робила з восьмої ранку до восьмої вечора у перший день, а на другий день я виходила на восьму вечора. Значить у другий я йшла на восьму ранку на ринок до п’яти, потім я відпочивала декілька годин і йшла на нічну зміну. Нічну зміну я відпрацьовувала і звідти оп’ять їхала на ринок. Бували такі дні, що я відпрошувалась, різне було. Но в основном я тягнула дві роботи з 2005 по 2007 роки. А потім нас усіх звільнили. Зараз вже цієї котельні не існує, все вивезли на металолом. Дуже шкода, дуже шкода. Кучма думав, що все закриє і поки він буде править, то будуть метал продавати і пенсії платити, і зарплата — всьо буде. Так воно все і було! Но метал закінчився, все вже перерізали, що могли. І тепер ось просять у Дніпропетровську — не знаю, чи ти чула, як по телевізору передавали — що там буде Євро-2012, а дороги там ужасні. То просять, щоб бідні люди помогли дороги строїть. Хто скільки може, що благодійний внесок дав, хто десять гривень, хто двадцять, хто сто, хто п’ятсот і так дальше. Повинні самі люди зробити дороги. А вас скільки мільйонерів там? Ви не можете за свої гроші зробити дороги? На чиїх грошах ви стали мільйонерами? В нас котельня була потужна, а замість неї побудували зовсім маленьку нову, яка навіть не подає гарячої води. В основному наші дівчата всі пішли на ринок. Декілька, які згодились, їх запросили в цю маленьку котельню. Дві жінки зараз працює там. А інші пішли на ринок. У нас уже вік такий біля п’ятдесяти років, і нас ніхто вже не хоче брати. На нову котельню мені теж пропонували, але я уже була відкрила своє місце на ринку. Та й до нового колективу адаптуватись в нашому віці вже важко, то я подумала, що так буде краще. Тепер я працюю на ринку. Починається мій робочий день тут о восьмій ранку і триває до п’ятої вечора. Добираюсь до роботи тролейбусом, на дорогу десь сорок хвилин витрачаю. Працюю шість днів на тиждень, крім понеділка. Перерви як такої немає, ми обідаємо коли у нас є вільний час. Коли в нас нема покупця, то я собі розпоряджаюсь своїм часом. Але кожного дня по-різному. Я собі беру бутерброд. Я по часам знаю, що коли з’їсти. Особливо зранку, у мене низький гемоглобін, то я беру собі гречки сухої з медом, банку з кропивою. Потом робила собі такі вітаміни: курага, горіхи, мед, лимон, яблуко. Там ходять продають різну їжу, але не купляю, тому що я одного разу брала і мені не сподобалось. Так, котлєта, картошка і салат — вісім гривень, а раніше було шість. Якщо запізнюємось — це не так важливо, нас ніхто за це не карає, можна так сказати, но ми самі знаємо, що нам потрібно вчасно прийти, бо ми працюємо самі на себе і нам самим вигідно прийти вчасно. А коли є покупці — мені бажано затриматись увечері. Відпусток як таких у нас теж немає. Но я завжди можу взяти собі відпустку за свій рахунок. А це означає як — за оренду проплатити, за місце щоденний внесок я маю віддати, а сама закрити ракушку і поїхати куди там, на море чи куди. Це тільки така відпустка. Якщо я навіть захворіла, то все рівно потрібно проплатити все. Соціальних гарантій нам ніхто не дає. І зарплати як такої у мене немає. Я працюю сама на себе. Виходить так, що скільки я товару привезу, який на нього попит буде, від того у мене виходить зарплата. Мені потрібно заплатити за охорону, за місце, за оренду, що я знімаю ракушку, це у нас так називається. Потім у нас іде патент і пенсійний внесок, який, на нашу думку, дорогувато обходиться. Зарплата в середньому у мене виходить, якщо все це повіднімати, я їжджу сама по товар, ще плюс транспорт, десь виходить біля двох тисяч, не більше. Такова жизнь. І не знаєш, де звалитися. А скільки невиспаних ночей, і давлєніє піднімається. У мене вісімсот тридцять сім гривень пенсії. Чотириста за жильйо, сто за телефон, лишається триста гривень. В борги влізли. У нас ці кредитки знаєш — то тепер ще вертати ті долги. От тупо буває не хватає дєнєг. Я беру ту карточку і йду скупатися в супермаркет. А ті ж гроші потім повертати нада. Аби тратить гроші, і щоб їх не повертати — то було б шикарно. Так і стою торгую цілими днями, в любу погоду. З холодом чи жарою боротись немає як. Холод не тьотка, як то кажуть. Єдине, що можемо робити — під ноги підмощуємо пінопласт, щоб хоч як-небудь ноги сховати, бо підлога бетонна. Але воно нічого не дає. Все рівно мерзнемо. Там в нас електроенергії нема — не можемо каміна включити, а навіть якщо включити — ми ж не будемо повітря гріти. А влітку — жарко. Зранку так більш-менш, до дванадцятої години, а далі жара бере своє. П’ємо воду і все. Спасаємся так. У нас товар від сезону. Якщо зимою ми торгуємо головними уборами, це і спортивними шапочками, і жіночими шапками, зі штучного хутра, то весною переходимо плавно на дитячі шапочки, а літом торгуємо шортами, панамами, блайзерами, такий літній товар — футболки і так далі. Тобто, підлаштовуємось під товар, який є ходовим на ринку. Обов’язково. Якщо не будемо підлаштовуватись, то не буде торгівлі, ти вложиш гроші і вони пропадуть, товар буде валятись і його ніхто не купить. Їздимо по товар у Хмельницький. Раз на сім-десять діб, як від торгівлі залежить. Якщо мені вигідно їхати вдень — їду вдень. А взагалі єсть в Хмельницькому ночні базари і в нас є спеціалізовані буси, які нас везуть, ми виїжджаємо о першій годині ночі і уже о восьмій ранку я уже вдома. Я всю ніч скуповую товар і потім весь день стою на ногах. З колегами по роботі у нас все якнайкраще. У нас братські стосунки, можна сказати, товариські, і ми завжди один за одного стоїмо. Якщо потрібно відійти, то завжди подивляться, якщо підійде покупець і ми знаємо ціну товара, то завжди продамо, запропонуємо купити, приміряти. З тими людьми, з якими я стою в ряду, то конкурентів предостатньо. Особливо зимою, то в нас ряд «шапочників» — продаються одні головні убори. Але ми всі дружні, працюємо, один одному підказуємо і все як краще у нас виходить. В основному порядні люди. Страйкували усі разом у грудні 2010 року, тоді і по телевізору показували. Трєбували, щоб не підвищували нам налог і щоб залишилась спрощена система, єдиний налог. І ще нам хотіли ввести касові апарати, щоб ми видавали чеки. Ми були проти касових апаратів і проти цього налогу. Виходили до міськвиконкому, збирались і всі страйкували. Не працювали тиждень. А хто виходив працювати, то їх залякували і заливали товар зеленкою. От ти стоїш з відкритою ракушкою, підійшов, бризнув і побіг. Я цього не бачила, але казали, що було таке. Як на даний час роботи немає як такої, то можна й так працювати. А де подітись? У нас зараз дуже важко з торгами, тому що по місту багато супермаркетів, магазинів роздрібної торгівлі, бутіків. І зараз щось продати — це за щастя.

 

Не потрібно ніякого досвіду роботи для того, щоб прийти в кав’ярню і заявити: «Я хочу у вас працювати». Студентка, що підпрацьовувала у кав’ярні.

Мені 19 років, я вчуся на другому курсі, спеціальність — філософія. Я працювала в мережі кав’ярень «Coffee life», я пропрацювала три місяці з жовтня по грудень, включно з груднем. Я була стажистом. Щоб зайняти наступну посаду по кар’єрних сходах, мені потрібно було здати сертифікацію, всього в кав’ярні було кілька посад: барист, старший зміни та безпосередньо керівник цієї кав’ярні. В мої обов’язки входило спостерігати за роботою бариста: навчитися готувати каву, напої, подавати правильно готову продукцію, обслуговувати відвідувачів на касі, а також тримати в чистоті зал. Для того, щоб стати баристкою, мені потрібно було б здати сертифікацію, яка полягала саме в знанні технології приготування напоїв, самої кави — кілька видів різних напоїв з кави, а також етикет обслуговування відвідувачів. Спочатку я виконувала такі функції, які в принципі не входили в перелік обов’язків не тільки стажера, але і бариста. Мені потрібно було мити сантехніку, підтримувати в чистоті, мити посуд… адже хоч і була посудомийна машина, але в години пік, коли було багато відвідувачів, мені доводилося мити безпосередньо посуд. Це постійний контакт з водою викликав алергію. Мені доводилося не тільки мити кожнісінького дня, а ще й, закриваючи кав’ярню, мені доводилося прибирати повністю всю кав’ярню, прибирати також зовнішню частину — пандус підмітати… Старший зміни повинен був прибирати бар і готувати звіт, а дві стажерки за неофіційною версією повинні були прибирати всю кав’ярню, але оскільки старший зміни не завжди виконував свої обов’язки з прибирання бару, то ці обов’язки лягали на плечі стажистів. Зарплата стажера… взагалі, в принципі, зарплата була погодинна. Стажер отримував 12 грн. за годину, барист — 15, а старший зміни — 19. Зарплату видавали на картку. Картка виходила не відразу, я взагалі чекала кілька… місяця півтора, щоб мені оформили картку, а так зарплату мені видавали на руки. Що стосується зарплати, то спочатку видавали аванс на початку місяця, потім в середині місяця і в кінці. І зарплата видавалася за минулий місяць, тобто, припустимо, якщо я відпрацювала жовтень, то я отримую зарплату за жовтень у листопаді, точніше в кінці вже листопада. Проблема в тому, що у нас через інвентаризації… ми рахували в кінці місяця кожен інвентаризацію і потім розбивали її на всіх співробітників кав’ярні. І таке могло бути, що за місяць зарплата стояла 1200, але інвентаризація була дуже велика і нам знімали, кожному могли зняти по 200 гривень, скажімо. Насправді легко дуже було влаштуватися, ось, а ось отримати назад свої документи вельми проблематично. Припустимо, медичну картку я отримала, так як я працювала з продукцією. Ну, в громадському харчуванні, якщо так вже виражатися, то я повинна була зробити обов’язково медичну картку. Її мені віддали, а трудова моя перебувала в офісі. І, насправді, я навіть не можу сказати точно, чи офіційно я була влаштована чи ні. Так як трудової книжки у мене — пройшло вже три місяці — у мене досі нема на руках. І мені не дзвонять з кав’ярні, не говорять, прийшла вона з офісу, чи ні. У нас перед кав’ярнею був люк, який був не зафіксований, не закритий, і якось раз зранку, коли я, як зазвичай, прибирала пандус, то не було ніяких вказівних знаків, які би попереджали про це — те, що люк не закритий, — і я провалилася в люк ногою, я отримала гематому і відшкодування ніякого я не отримала за цю травму, хоча, в принципі ця травма була отримана в робочий час і таки відшкодування якесь я повинна була отримати. Також, що стосується ще якогось фізичного каліцтва, якщо можна так сказати, то під час суботників, як ми їх називали, коли забиралася повністю вся кав’ярня, то ми постійно… тобто, так як метраж кав’ярні був дуже великий, ми контактували з такими речовинами як «Domestos», які дуже їдкі, і, бувало, що кілька днів після цього проблеми з нюхом. Насправді, плюс такої роботи — це гнучкий графік. Тобто, ми самі ставили, коли ми хотіли працювати, це могло бути і 4 години на день, і 5 годин, і 14 годин на день. Це, напевно, єдиний плюс, який може бути для студентів. Ще можна віднести до позитивних якостей цієї роботи, що не потрібно ніякого досвіду роботи для того, щоб прийти в кав’ярню і заявити: «Я хочу у вас працювати». 

 
Поділитись