Студентський протест - це не для двієчників

  • 28 июля 2011
  • 516
Студентський протест - це не для двієчників

Інтерв’ю Андрія МОВЧАНА
із Олександром БІКБОВИМ,
відомим російським соціологом,
який досліджує освітню проблематику

Болонському процесу виповнилося 11 років. Які можна робити висновки?

Як не дивно, ці висновки будуть не про сам Болонський процес. Основи Болонської системи закладалися поміркованими соціал-демократами, і задачі цієї реформи були спрямовані на створення спільного інтелектуального простору. По-перше, було бажання подолати консерватизм національних освітніх систем. По-друге, підвищити шанси випускників знайти роботу. Це та сама “мобільність”, про яку зараз модно говорити. Але сьогодні процес радикально повернув в інший бік – у бік комерціалізації знань.

Сьогодні ми бачимо, що “товаризація” освіти йде по сьому світу. Причому Україна і Росія тут на крок попереду європейських держав.

Так в чому проявляється комерціалізація?

Наприклад, студенти Франції, Німеччині, Австрії і багатьох інших країн платять так зване “адміністративне досьє”. Це плата за користування бібліотеками, за страховку, за житло. Йдеться про достатньо скромні суми — 250 євро на рік. Раніше це вважалось символічною платою, яка не попирає принципу рівності. Сплатити таку суму можуть навіть бідні сім’ї. Перші ж масові студентські протести викликала спроба підняти плату, поріг якої стає “непідйомним” для значної кількості сімей. Погодьтесь, 3000 євро — це вже серйозно.

Інший приклад комерціалізації. В серпні 2008-го, коли студенти були на канікулах, уряд Франції приймає закон “Про відповідальність і автономію університетів”. Він передбачав вихід освітніх закладів на ринок. Він спонукав ректорів набирати студентів на платній основі і продавати дослідження. Водночас держава обіцяла підтримувати лише “успішні” виші. Чим більше університет заробляє, тим більше він отримує від держави. Це теж викликало жорстку критику, бо закон порушував принцип рівного доступу до освіти.

Але найпоширеніша реформа — скорочення факультетів, які не приносять прибуток. Наприклад, закриття філософських факультетів, як це відбувається в Англії. Під скорочення попали й кафедри історії, філологічні факультети. Все те, що не приваблює інвесторів виявилось непотрібним.

Філософія погано продається…

Так, по-факту, вона збиткова. Урядам простіше не витрачатись на неї. Але скорочують філософську освіту не завжди показово, як у Британії. Скажімо, у Франції це робиться під виглядом реорганізації. На фундаментальних дисциплінах зменшується набір студентів, скорочується професура, і збільшується кількість так званих “додаткових курсів”. А перевага надається тій же інформатиці, де наукова, дослідницька складова значно менша.

Відмовляються від фундаментальних наук?

Скажу більше, можна говорити про відмову університетів від науковості. Парадокс в тому, що Болонський процес декларує посилення наукової складової. Але посилюються лише ті дослідження, які в підсумку можна конвертувати у фінанси.

Може, Болонський процес просто неправильно застосовують?

З одного боку так. Та з іншого боку, урядовці постійно використовують Болонський процес як щит, прикриваючи весь пакет комерційних реформ. Коли критики вказують на негативні наслідки перетворень, чиновник тикає пальцем на текст Болонської декларації. Це індульгенція для будь-яких антисоціальних заходів.

Скільки європейські країни готові витрачати на освіту?

На це питання не можуть відповісти навіть самі урядовці. До середини 2000-х ситуація була доволі стабільною. В європейських університетах бюджети фінансувались державою від 92% у Німеччині до 75% у Британії. Тобто лише 8-10% надходило з комерційних джерел. Зараз ці цифри стрімко знижуються.

Зараз часто можна почути, що державі не потрібно стільки студентів. Це справедлива критика?

Це невротична критика. Сьогодні більшість експертів сходиться на тому, що країні потрібно більше кваліфікованих кадрів. Потрібна більш гнучка система компетентності, аби людина протягом життя могла міняти роботу, освоювати нові спеціальності. Навіть чиновники від освіти після фраз про “студентів-дармоїдів” повертаються до того, що ринок праці вимагає все більш і більш складної системи освіти.

Тобто освічені люди потрібні…

Більше того, на ринку праці їх не вистачає.

Але багато випускників не можуть знайти роботу за спеціальністю. Навіщо нам стільки випускників?

А тут виникає парадокс. З одного боку університети орієнтують на ринок праці. Доходить до абсурду: створюються кафедри туризму і домогосподарства. Але природа ринку така, що він швидко міняється. При цьому навички, отримані випускниками “суворо практичних” спеціальностей не дають їм головного – гнучкості. В підсумку молоді люди залишаються без роботи. Який висновок? Виявляється, фундаментальна освіта давала більше гнучкості ніж вузька прикладна спеціалізація. Система, замкнена на ринок праці, неефективна.

В Україні багато говорять про університетську автономію. Чим вона хороша?

 Тут треба уточнити про яку саме автономію йдеться. Що таке автономія в класичному розумінні? Це свобода наукового дослідження та інтелектуального висловлювання. За яких умов вона може існувати? За умов, коли університетська діяльність гарантована державою. Коли вчений або викладач не шукає приватних замовників, від яких потім потрапляє в залежність. Іншими словами, це можливість розвивати свої наукові школи незалежно від приватного фінансування. В період, коли вищу освіту отримували 1-2% населення, така модель домінувала.

Є інша модель автономії. Вона закладалась у післявоєнні роки і стала домінувати лише в 90-х. Це комерційна автономія. Тобто свобода університету діяти на ринку без узгодження із державою. Кінець 90-х і початку 2000-х — це боротьба двох богів: автономії інтелектуальної і комерційної. На стороні інтелекту сьогодні викладачі. А на стороні комерції — урядовці та приватні компанії. Вони прагнуть, щоб студенти самі оплачували свою освіту.

І сьогодні, коли нам говорять про автономію, насправді відбувається перетворення вишів на приватні підприємства. Такий собі університет-корпорація, орієнтований на прибуток.

Чекайте, сучасна держава відверто заявляє, що не може витримати тягар безкоштовної освіти. І це частково правда.
Це частково правда, а значить неправда. Найбільш показовий момент — кінець 2008-го року. Криза. У всіх країнах держава відмовляє у підтримці університету, але в той же час видає величезні кредити банкам. Кредити без зобов’язань повернення. І аргумент “грошей не вистачає” – це лукавий аргумент. Кому не вистачає грошей? Виявляється, кошти є, але “для своїх”.

Другий момент. Відсоток випускників шкіл, які продовжують навчання, постійно зростає. Змінюється сам статус диплому. Тепер це вже не показник вищих досягнень, а мінімальна умова, щоб знайти роботу. Держава сама наполягає на сертифікації всіх послуг. Диплом стає сертифікатом навіть в тих сферах, де іще 10-20 років тому ні про які дипломи і мови не йшло. Сьогодні у Франції тесля не може відкрити свою фірму, не отримавши диплому. І це чудово вкладається в рамки комерціалізації освіти. Хочеш знайти роботу — спершу плати за диплом. З однієї сторони кажуть: “Випускників надто багато”. З іншого боку — університети змушують набирати все більше і більше контрактників.

Недавно в Москві був великий мітинг студентів, викладачів та батьків? Чому протестують?

Як і всюди: проти комерціалізації освіти. В Росії до останнього часу процес перетворення освіти на бізнес носив корупційний характер. За вступ заплати, за перездачу дай хабар, заплати за місце на магістратурі.

Але сьогодні те, що раніше було хабарами, стає легальними платними послугами. Погодьтесь, саму корупцію побороти важко. Хабарництво — сфера приватна, майже невловима. Втім, коли вона узаконюється, з цим можна публічно боротись.

Так чим небезпечна реформа? Що ризикують втратити люди?

Хто ризикує втратити? Учасники протестів чи суспільство?

Учасники протестів зрозуміло — вони втратять гроші…

Не факт, що протестувальники втратять більше грошей, ніж вони раніше витрачали на хабарі. Скажу більше, протестують переважно ті, хто не бере участь в корупційному обігу. Протестують “відмінники” і “хорошисти”. Вони сприймають легалізацію корупції як виклик залишкам “чесної гри”. Протест — це не для двієчників.

Самих хабарів хоч якось можна було уникнути. Приміром, звертатись до чесних викладачів, поступити у виш з хорошою репутацією. Але сьогодні платити будуть усі. Держава підштовхує університети самовільно підвищувати плату за контакт, вводити обов’язкові побори. Тобто уряд сам підтримує їх інтерес до наживи.

А суспільство що втрачає?

Насамперед хороших фахівців. Спеціалістів, у яких є інтерес до соціального сходження. Раніше однією з найважливіших функцій університету була роль “соціального ліфта”. Сьогодні диплом девальвується, на нього не можна спертись. І коли вихідці із соціальних низів перестають отримувати доступ до освіти, до хороших викладачів, це закінчується досить сумно. Адже саме ці люди і складають рухому основу інновацій та соціального розвитку. Через своє похмуре минуле, у них є певна біографічна напруга, яку вони реалізують у суспільно-корисній діяльності. Причому часто завдяки університету вони стають носіями ідеї “спільного блага”. Але сьогодні університет знімає ідею “спільного блага” із порядку денного.

Чому освіта комерціалізується саме зараз?

В 90-х відбулась приватизація найприбутковіших секторів: промисловість, торгівля, нерухомість, ресурси. За них відбувались найкривавіші війни. Університет і академія здавались не надто ласими шматками. Однак по мір того як університет знаходив власні рецепти заробітку, його теж стали розглядати як потенційне джерело прибутку. І тепер, коли основна власність поділена, освіта також стає предметом торгу.

За освіту починається велика боротьба між гравцями ринку. Звісно, ця боротба вже не така кривава, як за металургію. Але в Росії вже трапляються випадки прямого тиску на керівництво університетів: шантаж, викрадення дітей, погрози розправи.

Варто чекати хвилі рейдерства?

Вона вже йде. Це стосується в першу чергу крупних університетів. Приміром, недавно відбулась зміна керівництва в Санкт-Петербурзькому державному університеті. І новий ректор став перекроювати його за зразками великого комерційного підприємства. Йдеться про жорстку виробничу дисципліну, скорочення репутаційних ризиків. Зараз складаються списки “екстремістів” – тобто профспілкових активістів, критично-налаштованих студентів. Перед нами університет-корпорація!

Російські реформи як дві краплі води нагадують те, що вводиться в Україні. Але студентському руху вдається зупиняти ці нововведення…

Український досвід взагалі унікальний. Здавалось би, в контексті Східної Європи і пострадянського простору взагалі не прийнято говорити про соціальну рівність. Боротись за безкоштовну освіту в таких умовах майже нереально. І от що дивує. Багатотисячні протести в Англії, піврічний страйк французьких університетів, німецька хвиля протестів — все це було спрямовано проти аналогічних реформ, але не принесло результатів. При цьому українським активістам вдається легко добиватись відміни постанов або законопроектів. Це щось надзвичайне!

Чому протест в Україні дає результати?

Для мене це загадка, хоча я уважно стежу за українськими подіями. Можливо, вашим чиновникам є що втрачати. Студенти проявляють солідарність і це важливо. Якщо оголошується акція протесту, виходить не один виш, а більшість центральних університетів. Студентам вдалось стати самостійною силою, яка може порушити хиткий баланс в українській політиці.

Тоді чому аналогічних протестів не відбувається в Росії?

Вашим студентам вдалось виявитись на крок попереду. До моменту введення реформ, у вас вже були сильні незалежні профспілки, чого немає в Росії. До реформ ви вже підійшли у бойовій готовності. Наші ж, російські студенти не мають можливості наносити превентивні удари.

Що собою уявляє студентський рух у Європі?

Він набирає силу з вересня 2008-го року, і має чіткий лівий відтінок. Студенти сприймають комерціалізацію освіти, як частину наступу глобального капіталізму. Тому ці люди включені у боротьбу не лише за освіту, а на абсолютно різних фронтах. Згадайте хоча б протести проти пенсійної реформи у Франції: найпомітнішу частину мобілізації тоді склали саме студенти і ліцеїсти.

Варто мати на увазі, що європейські університети, на відміну від наших, не будуються за віковим принципом. Там немає вступних іспитів, ти можеш записатись в університет як вільний слухач. На парах можна зустріти абсолютно різну публіку: від старих хіпі до досвідчених анархістів. В моменти, коли відбувається мобілізація, вони перші, хто організовує протест.

І студентських протестів бояться. Зараз вперше за довгі роки на вході в Сорбонну поставили охоронців. За законом поліція не має права заходити на територію вишів, тому ректори вдаються до послуг приватної охорони.

Викладачі підключаються до протестів?

Ще 5 років тому побачити професора на демонстрації було великою рідкістю. І від цього розриву студенти дуже страждали — вони потребували підтримки. Але реформи набули настільки гострий характер, що у викладачів немає іншого виходу. Їх позбавляють можливості складати навчальні плани, впливати на укладання контрактів. І сьогодні студенти з викладачами опинились по одну сторону барикад.

В Україні досі ностальгують за радянською освітою. На це є підстави?

Ностальгіки не помічають важливих нюансів. Радянська система була побудована за моделлю елітарної освіти, яка поширюється на все більшу і більшу кількість населення. Це модель усуспільненого царського університету. Наприклад, у нас збереглись вступні іспити, чого немає ніде у Європі. Там вступні іспити є тільки у вищих колах. В наших умовах це грає абсолютно контрпродуктивну роль. 70-80% випускників російських шкіл поступають до університетів. Яку роль тоді грають вступні іспити? Передусім фінансову роль. Вони відділяють тих, хто буде платити за освіту, а хто опиниться на бюджеті. Це створює величезний простір для корупції.

Тоді за чим ностальгувати?

Наприклад, за радянською орієнтацією на відтворення наукових шкіл. Тут уже варто задуматись. Вища освіта в СРСР функціонувала як селекція майбутніх вчених. І ця система досі дає плоди. В московські інститути, де збереглись залишки наукових шкіл, їдуть зарубіжні аспіранти. Їдуть у фізико-математичний інститут, в університет ядерних досліджень. Трохи менше на математику в МГУ.

Гаразд, а що скажете про американську освіту?

В США немає єдиної системи. По-перше, є крупні університети, спрямовані на підготовку висококласних кадрів. Там мають місце фантастичні бюджети, а знання аспірантів не менші, ніж у наших професорів. По-друге, існує система коледжів. Вона є резервацією для тих, хто, провчившись три роки, вже ніколи не продовжить навчання.

Система коледжів побудована на принципах чіткого соціального розшарування. Вихідці з бідних родин мають мізерні шанси стати інтелектуалами. Ця система відтворює класи. Європейська ж система зразка 50-90-х років принаймні давала шанси бідним зайняти гідне місце в суспільстві. Але сьогодні, на жаль, Європа відмовляється від цього.

Які будуть наслідки комерціалізації?

Ми повертаємось до суспільства зразка ХІХ століття, коли основну масу населення складали “класи роботящі” і “класи небезпечні”. Межа між ними була дуже тонкою. Всі, хто боявся впасти у “класи небезпечні” – інакше кажучи, упасти на дно — демонстрували високу ступінь соціального расизму. Я бачу наскільки чітко це проявляються в Росії. З’являється риторика, мовляв бідні мало працюють, багато п’ють і мало економлять. Тобто бідність, як особиста проблема і особиста провина. Одним, словом, руйнується вся хитка соціальна конструкція. Одним із результатів, який зараз можна спостерігати, є посилення ультраправих, неонацистських партій.

Що чекає на науку? “Британські вчені”?

Забудьте про британських вчених. Скоро вони перетворяться на легкі ностальгічні спогади, бо саме в Британії зараз найбільш жорсткі скорочення наукових бюджетів. В деяких університетах бюджети скорочено на 90%, скасовані конференції, заплановані ще за 3-5 років тому.

Для науки в університеті знаходиться все менше місця. З однієї простої причини: велике навантаження на викладачів. В Росії нормативне навантаження на викладача — 750 годин на рік. В Європі цей показник 150 годин. За останній рік як в Україні, так і в Росії навантаження зросло до 900 годин. Коли займатись наукою? Який час приділити?

Зараз багато науковців беруть гранти приватних структур. Чим не варіант?

Від цього страждають фундаментальні дослідження. Але навіть не в цьому проблема. Хороший науковець може доробити комерційне дослідження до академічного рівня. Наприклад відомий соціолог Бурдьє зробив кілька досліджень по фотографї для компанії Kodak, а потім дотягнув його до хорошої фундаментальної праці. Головне — нехватка часу.

В Україні наука тримається на голому ентузіазмі.

Ось тут глибинна проблема. Наука перетворюється на особисту справу окремих людей, стає “благородним хобі”. Але люди не вічні. Вони можуть піти на пенсію, померти, або просто податись заробляти в іншу сферу. Так втрачаються цілі наукові школи. В Росії, наприклад, померла прекрасна школа біохімії. Наука помирає разом з поколінням.

Релігія в школах. Зараз в Росії про це багато говорять.

Для церкви присутність у школі є вкрай спокусливою. Саме тому у нас вводять основи православної культури. І це не стільки інструмент поповнення пастви, скільки виховання лояльності до інституту церкви.

Але ж цілі вельми благородні: підвищити духовність, зменшити злочинність…

Найбільший сплеск бандитизму, яке знала Європа, був у ХІХ столітті. А це, на хвилинку, епоха розквіту релігійного виховання. Духовність показала свою безпорадність у справі подолання криміналу. Церква будує храми у спальних районах починаючи з середини 90-х. Чи зменшилась там злочинність? Ніскільки. Безумовно, суспільство має захистити світську освіту, щоб у людей залишалась можливість керувати своїм життям.. Світська освіта давала можливість критично мислити, ставити щось під сумнів. Натомість релігійна істина грає роль політичного дисциплінування. Покірності.

Чим буде університет майбутнього? За кращих варіантів.

Це відкрите питання. Університет потрібно заново винаходити. Ми мусимо перетворити університет на “соціальну лабораторію” самоуправління. Найціннішим в університеті сьогодні є не стільки зміст освіти, скільки простір комунікації. І тут надзвичайно корисним є досвід студентських протестів, досвід мобілізації. У Франції під час окупацій університетів самі студенти організовували вільні лекції, запрошували цікавих їм викладачів, керували факультетами на загальних зборах. Це той досвід радикальної взаємодії, де народжується новий університет.

Для журналу “Країна”

Джерело: “Пряма дія”

Читайте також:

ЖУРНАЛ «СПІЛЬНЕ», № 3: Політика освіти

О революциях личности и реформах образования (Александр Бикбов)

Організаційна структура захоплення “Аудімакс”: базова демократія в дії – між організацією та відповідальністю (Барбара Маєр, Якоб Арнім-Елісен)

Освіта фаст-фуд. Чому Європою шириться студентський протест? (Олексій Вєдров, Кирило Ткаченко)

Надежда против надежды: необходимое предательство (Ник Бойрет) 

Британські студенти протестують проти політики суворої економії та потрійного підвищення вартості навчання (Марк Харрісон)

Симферополь против “796″: провинциальный протест национального значения(Алексей Арунян)

Знецінення дипломів та майбутнє університетів (Рендал Коллінз)

Проект массовой доступности высшего образования может быть свернут (Крейг Калхун)

 

Оставить комментарий

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры