Бідність змушує американських викладачів-сумісників заробляти секс-роботою та спати в машинах

  • 23 жовтня 2017
  • 12988
Бідність змушує американських викладачів-сумісників заробляти секс-роботою та спати в машинах

Аластер Гі

Передмова Дениса Новікова

Нещодавно, перебуваючи в харківському метрополітені, я підслухав розмову двох дівчат студентського віку, які обговорювали свої плани на майбутнє. Одна висловила бажання вступати після закінчення ВНЗ до аспірантури, на що отримала прямий коментар подруги: «Ты что собираешься на хлебе с макаронами жить?». Ця відповідь є показовою для опису економічного становища людей, які хочуть присвятити або присвятили себе науці та викладанню в Україні. Стипендія аспіранта, що навчається за державним замовленням, з 2017 року складає в середньому 3700 грн. Однак таке підвищення академічних виплат майбутнім науковцям відбулось пропорційно до зменшення бюджетних місць на денній формі навчання в аспірантурі. Контракт може вартувати від 15 до 60 тисяч грн на рік. Захист кандидатської дисертації обійдеться за неофіційними даними від 3 до 12 тисяч доларів в залежності від «престижності» спеціальності. Дійсно, вижити можна лише на хлібі з макаронами.

Зі свого боку, викладач звичайного ВНЗ за наявності різноманітних доплат та надбавок може претендувати в середньому на заробіток від 4 до 7 тисяч грн — якщо він працює на повну ставку. І хай не надихає науково-педагогічних працівників закріплена у ст. 61 нового Закону України «Про освіту» формула про підвищення найменшого посадового окладу викладачів вишів до 11 тисяч грн (3 мінімалки + 25 %). По-перше, ці норми будуть впроваджуватись поступово, а їхній ефект буде з’їдатись інфляцією, а по-друге, переважна кількість ВНЗ економічно будуть не в змозі забезпечити такий розмір зарплати. Для того їм потрібно буде або значно підвищувати плату за контракт (за такої ситуації в абітурієнтів не буде сумнівів щодо виїзду на навчання за кордон), або переводити більшість викладачів на неповний робочий час або за штат, водночас намагаючись виконувати навчальний план для студентів.

У цьому аспекті українська вища освіта зіткнеться з черговою неоліберальною безвихіддю, яка вже стала частиною американського університету: аспіранти займаються наукою, залазять для цього в кредитне ярмо та живуть упроголодь, викладачі на неповному робочому часі за жебрацьку зарплату виконують повне навантаження, а потім для забезпечення існування мають підробляти брудною працею без перспектив отримання гідної наукової пенсії.

Читаючи про «зіркових» професорів із елітних західних універитетів, для яких зазвичай створені всі умови, щоб вони займалися науковою діяльністю та ставали відомими у світі, ми часто забуваємо поцікавитися, як живуть звичайні викладачі простих американських вишів. Пропонуємо переклад статті британського видання The Guardian на цю тему.
 

Професори-сумісники в Америці змушені багато працювати за малі гроші, не маючи стабільної академічної посади. Опиняючись на межі бездомності, дехто з них вдається до відчайдушних кроків.

Ніщо не приваблює її так, як викладання. Та навіть після додаткової роботи з літредагування і репетиторства, ця викладачка університету вирішила докласти неймовірних зусиль, аби зробити свою карєру фінансово можливою.

Вперше вона працювала на стороні кілька років тому в особливо скрутний час, коли її академічне навантаження раптово скоротили навпіл й через різке падіння доходу вона опинилася на межі виселення. «Про себе я подумала: раніше я мала стосунки на одну ніч. Чи буде це так вже й погано? Зрештою, це було не так вже й погано».

Розповідь цієї жінки середнього віку, яка живе у великому місті США й попросила залишитися анонімною задля збереження репутації, звучить іронічно, але змучено. Вона викладач-сумісник  це означає, що вона не є повноцінним членом кафедри в конкретній освітній інституції й живе на доходи від викладання окремих курсів, в її випадку  в різних університетах.

«Я відчуваю обовязок бути людиною, яка допомагає мілленіалам, новому поколінню, розвивати критичне мислення. Мені це дуже подобається, й у мене це добре виходить. Але мене вкрай турбує брак гідної оплати за цю працю».

Секс-робота  один з найбільш незвичних способів, за допомогою котрих сумісники уникають бідності або ж навіть бездомності. Чверть наукових працівників з неповною зайнятістю (багато з яких  сумісники, хоча досить часто й працюють понад 40 годин на тиждень) залучені до програм соціальної допомоги на кшталт Medicaid.

Вони харчуються в продовольчих банках і вдягаються в Goodwill. Існує навіть «Куховарська книга адюнкта», яка містить рецепти з обрізків яловичини, курячих кісток та апельсинової цедри. Декотрі ж взагалі живуть на вулиці або ж знаходяться на межі втрати постійного житла. The Guardian поспілкувався з кількома такими академічними працівниками, як-от із сумісницею, котра живе в «халупі» на північ від Маямі, та викладачкою, що спить у власному авто в Кремнієвій долині.

Сумісниця, яка займається секс-роботою, заробляє за кожний курс кілька тисяч доларів і має близько шести курсів протягом семестру. За її оцінкою, на це витрачається 60 годин на тиждень. Однак після врахування щомісячної плати за житло у 1500 доларів і студентського боргу, який разом із відсотками складає кількасот тисяч доларів, їй складно зводити кінці з кінцями. Її доходи від викладання на рік складають 40 000 доларів. Це значно більше, ніж заробляє більшість сумісників: проведене у 2014 році опитування встановило, що середній річний дохід сумісників складає лише 22 041 долар, тоді як для членів кафедри з повною зайнятістю цей показник складає 47 500 доларів.

 

«Ми даємо свого роду обітницю бідності»

Масштаби бідності серед професорів було висвітлено в нещодавніх звітах, але ця проблема триває вже давно. Кілька років тому вона драматичним чином потрапила на шпальту, коли літня викладачка-сумісниця романських мов Мері-Фейт Церасолі повідомила громадськість, що є бездомною, і протестувала поряд з освітньою адміністрацією штату Нью-Йорк.

В електронному листі режисерка документального фільму про сумісників Дебра Леї Скотт написала, що «ми даємо свого роду обітницю бідності, аби продовжувати займатися нашою професією. Ми робимо це, адже ми віддані науковій роботі, навчанню, нашим студентам і нашим науковим дисциплінам».

 

"Чверть співробітників університетів з неповною зайнятістю залучені до програм державної допомоги."

 

Сумісництво зросло разом зі скороченням фінансування державних коледжів більше ніж на чверть у період між 1990 та 2009 роками. Приватні інституції також розуміють привабливість професорів з неповною зайнятістю: зазвичай наймати їх дешевше, ніж повноцінний штат, вони не отримують додаткових бонусів або ж фінансування на власні дослідження, а їхні робочі години можна ретельно обмежувати, аби їхнє викладацьке навантаження все одно було недостатнім для отримання медичного страхування.

Саме тому сумісників називають «фаст-фуд працівниками в науковому світі»: дослідники праці визначають сумісництво як «прекарну зайнятість». Ця категорія постійно зростає й містить тимчасову зайнятість і працю на різноманітних посадах в економіці спільної участі (sharing economy), як-от праця водієм в Uber. За оцінками дослідницької ініціативи Американської соціологічної асоціації, яка вивчає прекарну академічну зайнятість, «робота на кафедрі вже не є стабільною карєрою середнього класу».

 

Викладачка-сумісник англійської мови Еллен Джеймс-Пенні живе в машині разом з чоловіком та двома собаками. Вони розробили власну систему: не можна виглядати як бездомний, не можна вдягатися як бездомний.

 

Боротьба за збереження постійного помешкання приймає багато форм. Додаткова робота  один зі способів, за допомогою яких сумісники намагаються поліпшити своє фінансове становище. Викладачка, котра вдалася до секс-роботи, каже, що це допомагає їй втримуватися на ринку орендованого житла.

«Це щось, що я сама обрала»,  стверджує вона й додає, що це ліпше ніж, наприклад, шестигодинна зміна в барі після дня викладання. «Я не хочу, щоб це виглядало так, ніби я не мала вибору, бо маю настільки вже складне життя».

Вона рекламує свої послуги онлайн і заробляє близько 200 доларів за годину секс-роботи. Протягом семестру вона зустрічається з клієнтами лише кілька разів, а влітку, коли курсів немає й вона не отримує грошей, бачиться з ними частіше.

Вона каже: «Я дуже боюся, що до мене раптово прийде студент». Та фінансові проблеми й досі не припинилися. «Я маю постійно напружену шию через те, що цілі ночі стискаю зуби».

Аби зберегти свої домівки, деякі сумісники змушені поступатися власним житловим простором.

65-річна Капріс Лоулесс, викладачка англомовного академічного письма й активістка кампаній за кращі умови праці для сумісників, живе в цегляному домі площею 1100 квадратних футів поряд із Боулдером у штаті Колорадо. Вона купила його після розлучення двадцять років тому. Та через те, що її річний дохід від викладання у 18 000 доларів є настільки мізерним, вона кілька разів закладала свою власність й мусить здавати свій дім ще трьом співмешканкам.

Вона зізналася: «Я живу від зарплатні до зарплатні та знаходжуся глибоко в боргах», включно з боргами за ремонт авто та госпіталізацію після харчового отруєння.

За її словами, вона, як і будь-який інший сумісник, обрала цю роль, адже вважала її шляхом до повної зайнятості. Її життєва ситуація настільки залежить від роботи, що, коли цього літа померла її мати, вона не взяла відпустки частково через те, що час на скорботу не покривається її вихідними. Наступного дня о восьмій ранку вона прийшла на роботу, викладала в запамороченні й впала на стоянці  попри тростину, якою вона користується з часу своєї операції із заміни шийки стегна

За її словами, якби вона втратила свій дім, єдиним виходом було б соціальне житло, субсидоване державою. «Більшість моїх колег невиправдано соромляться,  додала вона, вони сприймають це особисто, так, ніби це їхній провал, а я завжди кажу їм: Це не твій провал, це провал системи».

 

Нестійка ситуація

Ще гірше припадає тим сумісникам, котрі живуть у помешканнях, що не відповідають нормам, але фінансово неспроможні їх ремонтувати. 61-річна Мінді Персіваль, викладачка з докторським ступенем з Колумбії, викладає історію в державному коледжі у Флориді та, за її словами, живе «в халупі в лісі вдалині від будь-чого».

 

Пересувний дім викладачки Мінді Персіваль у Стюарті, штат Флорида. Плита, душ та підігрів води не працюють.

 

Пересувне помешкання, яке знаходиться в місті Стюарт на північ від Маямі, їй віддали близько восьми років тому. Ззовні трейлер виглядає охайно, але всередині  дірява підлога та панелі, що не тримаються стін. Пральної машини в неї немає, а пічка, душ та підігрів води взагалі не працюют. «Я на межі бездомності, завжди на межі»,  каже Мінді Персиваль.

Персиваль колись мала роботу з перспективою постійного академічного працевлаштування, але покинула її, аби доглядати за старою матірю. Вона не очікувала, що знайти подібну посаду згодом буде неможливо. Наразі ж, за два тижні після зарплатні, «в мене може бути металева банка з пятьма доларами дрібних грошей».

Її 18-річна машина зламалася після урагану Ірма, тож на роботу її возить колишній студент, якому вона платить 20 доларів на день за бензин.

«Я так намагаюся звідси вибратись»,  каже вона.

Бездомність є реальною перспективою для сумісників. Коли Еллен Тара Джеймс-Пенні завершує робочий день викладання академічного письма в Університеті штату в Сан-Хосе в Кремнієвій долині, її з роботи забирає її чоловік Джим. Вони вечеряють та їдуть до місцевої церкви, де Джим ставить намет біля машини та спить там разом з однією з їхніх собак-рятувальників. Джеймс-Пенні опускає сидіння в авто й лягає в ньому спати разом з іншим собакою. Роботи студентів вона перевіряє за допомогою ліхтаря, що вдягається на голову.
За її словами, за роки такого життя вони з чоловіком виробили систему. «Не тримати нічого під переднім склом, нічого на підлозі  не можна виглядати як бездомний, не можна вдягатися як бездомний. Ніде надовго не паркуватися, щоб тебе не зупиняла поліція».

54-річна Джеймс-Пенні стала бездомною 2007 року, коли розпочала свою освіту бакалавра. 64-річний Джим раніше був далекобійником, але більше не може працювати через міжхребцеву грижу. Минулого року Еллен заробила 28 000 доларів, значна частка яких йде на виплату боргів. Залишку не вистачає на оренду житла в Кремнієвій долині.

Вночі замість туалету вони мусять використовувати стакани або пластикові пакети та вологі серветки. Аби помитись, вони знаходять громадські туалети й, як каже Джеймс-Пенні, «приймають душ-під-краном». Свої речі пара тримає в багажнику та контейнері на даху машини. Водночас вони змушені мати справу з наслідками старіння (Джеймс-Пенні страждає від остеопорозу) в межах простору, де не можна навіть встати.

Джеймс-Пенні не приховує своєї ситуації від груп студентів. Якщо вони скаржаться на бездомних, яких інколи можна помітити на кампусі, вона каже: «Ви зараз дивитеся на бездомну особу».

Вона каже, що «це загалом припиняє будь-який шум у кімнаті. Я кажу їм, ваші батьки цілком можуть знаходитися на відстані однієї зарплатні, однієї хвороби від бездомності, тож цього не варто соромитися».

 

Еллен Джеймс-Пенні викладає англійську в університеті Сан-Хосе в Каліфорнії. Вона каже студентам: «Ви дивитесь на бездомну особу».

 

«Я трималася за мрію»

Багато сумісників намагаються змінити свою долю шляхом створення профспілок — протягом останніх років це відбулося в десятках різних факультетів. Їхні дії мають певні успіхи; згідно зі словами виконавчої директорки Американської асоціації університетських професорів Джулі Шмідт, деякі сумісники почали отримувати від 5% до 20% більше на рік.

Факультети часто виступають проти подібних спроб і кажуть, що результатом появи профспілок стане підвищення вартості навчання для студентів. А для декотрих сумісників будь-які здобутки дадуть результати вже надто пізно.

56-річна Мері-Фейт Церасолі, котра три роки тому захопила уяву публіки своїм протестом у Нью-Йорку, сказала, що внаслідок тих подій її життєва ситуація змінилася мало. Дві великодушні людини, спочатку пенсіонер, а згодом медсестра, запропонували їй тимчасове житло, але згодом вона опинилася в наметі на майданчику для кемпінгу та зрештою — у зламаному парусному судні на пристані на річці Гудзон.

Однак змінилася інша річ. Постійні переїзди ускладнили викладання, та й у будь-якому випадку оплата залишалася жахливою, тож вона покинула цю роботу. Наразі вона живе в субсидованій кімнаті в спільному будинку в заможному районі на північ від Нью-Йорка.

51-річна Ребекка Сноу — інша професорка-сумісник, котра покинула викладання після серії жахливих життєвих ситуацій — почувається вільною, хоча фінансова ситуація й далі залишається скрутною.

 

Авторка Ребекка Сноу, котра вже залишила викладання, переїхала до невеликої квартири на північ від Спокейну, штат Вашингтон.

 

Вона почала викладати академічне письмо в муніципальному коледжі в районі Денвера 2005 року, але поганий стан будинків, які вона могла собі дозволити, змушував її переїжджати кожний рік чи два. Вона залишила одну зі своїх осель через клопів, а іншу після того, як її ванна почала наповнюватися каналізаційними стоками, а хазяїн помешкання не відремонтував труби.

Час від часу, коли вона не мала стабільного помешкання, її син-тінейджер був змушений жити з її колишнім чоловіком. Сноу навіть опублікувала вірш про житлові складнощі сумісників.

 

"Викладання було мрією, а життя на межі бездомності  реальністю."

 

Зрештою вона покинула свою професію, коли проблеми з житлом і нестабільною зайнятістю стали надто сильними, а рахунки  надто приголомшливими. Сьогодні вона живе в тихій квартирі над гаражем будинку друга, розташованого за 15 миль від міста Спокейн у штаті Вашингтон. З її вікна можна побачити озеро й зелені пагорби, і, написавши вже один роман, вона працює над другим.

Як вона каже, викладання було мрією, а життя на межі бездомності  реальністю: «Я зрозуміла, що надто довго трималася за мрію».

 

Переклав Роман Дрямов за публікацією: Gee, A., 2017. "Facing poverty, academics turn to sex work and sleeping in cars". In: The Gurdian. Available 23.10.2017 at: [link]

 

Післямова Дениса Новікова

На початку 90-х років ХХ століття Україна вже перебувала в ситуації, коли кандидати та доктори наук торгували на ринку, а аспіранти вночі розвантажували вагони. Однак навіть тоді рівень перерозподілу державних коштів залишав надію на більш-менш університетську карєру в упевнених у своєму виборі аспірантів та молодих викладачів. Сьогодні ж, коли американська система вищої освіти, що славиться своїм фінансування від корпорацій та благодійників, викидає тисячі своїх найталановитіших представників фактично на вулицю, українська влада може бути впевнена в правильності свого неоліберального курсу та продовжувати виконувати волю господарів зі знищення залишків критично мислячого населення та осередків його відтворення. Для представників наукової еліти країни, ще не прозомбованої правими гаслами та вірою у «вільний ринок», сумна доля їхніх американських колег повинна стати каталізатором у справі зосередження спільних зусиль у боротьбі за сучасне та майбутнє освіти та науки.

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери