Чому ми всі «валимо»? Міграція з України до Європейського Союзу в часи війни

  • 26 жовтня 2016
  • 958
Чому ми всі «валимо»? Міграція з України до Європейського Союзу в часи війни

Альона Ляшева

У 2014–2015 роках із України до ЄС виїхали понад півмільйона українців, і кількість емігрантів дедалі зростає. Війна та поглиблення економічної кризи протягом 2014–2016 років лише посилили тенденцію, що почалася в 90-х. Спробуємо розглянути її детальніше.

– А звідки ти?
З Тернополя, з області, тут таких багато, не в цьому районі, а за містом, тут одні араби.
– А давно тут живеш?

– Я в Україні жив усе життя, мама – тут, в Італії, але цього року перебрався до неї, бо що робити там? В Тернополі ні роботи, нічого.
– А тут робота є якась?
– Та складно з цим, але свої люди є, підробіток знайти допомагають, то один, то інший. Але тут хоч в армію не заберуть.

Така розмова відбулася в мене на ґанку однієї з міланських мовних шкіл, де кожного вечора збираються мігранти, щоб безкоштовно, за підтримки волонтерів, отримати базові знання італійської зі Святославом [1], українцем, котрий наразі мешкає в Мілані. Тут – мігранти та біженці з Єгипту, Марокко, Сирії, Палестини, Шрі-Ланки й України. За словами вчителя школи, цього року учнів із України побільшало, хоча українці тут досі – рідкість.

Як показують дослідження Міжнародної організації з міграції (далі – МОМ), із кожним загостренням економічної ситуації українці «пакують валізи»(Міжнародна організація з міграції 2016). Так було у 2010 (це можна пояснити відтермінованими наслідками глобальної фінансової кризи 2008 року), і згодом – у 2014. Переорієнтація української економіки на аграрну та сировинну сфери – адже це умови співпраці з європейськими партнерами, – разом із військовим конфліктом на Сході зумовили чергове поглиблення економічних та соціальних проблем, а це, у свою чергу, підштовхнуло багатьох громадян до спроб улаштувати своє життя в іншій країні (Кравчук 2016).

Загалом, основним напрямом міграції для українців залишається Російська Федерація та інші країни СНД (МОМ 2016). Часто це короткотермінова міграція, хоча кількість тих, хто виїздять із України назовсім, зростає з 2014 року. Країни ЄС також лишаються важливим напрямом міграції українців. Спробуємо проаналізувати, як відбувався цей процес в останні роки.

Скільки нас таких?

За даними Євростату, у 2014 році до ЄС задокументовано виїхали (отримали перший дозвіл на проживання) 291,4 тис. українців, це на 87% більше від середньої річної кількості українських мігрантів у 2010–2013 роках. У 2015 році виїхали вже 455,6 тис., це на 192% перевищує середній показник довоєнних років (Євростат 2016).

Оскільки нерегульована міграція ніяким чином не задокументовується, чітких кількісних індикаторів цього процесу немає, але непрямі свідчать про зростання й цієї тенденції після початку війни. Якщо у 2010–2013 роках у середньому на території країн ЄС реєстрували 11,8 тис. українців без документів на рік [2], то у 2013 таких зареєстрували на 42% більше – 16,8 тис., у 2014 на 101% відсоток більше – 23,9 тис. осіб (Євростат 2016). Зростання кількості нерегульованої міграції підтверджують і дослідження МОМ: «Неврегульована міграція (за підрахунком кількості незаконних перетинів кордону) на кордонах країн ЄС із Україною зросла, але все ще вважається відносно низькою (кілька тисяч осіб щороку) й незрівнянно малою порівняно з ситуацією в Південній Європі (UN Refugee Agency 2016) (понад 1 мільйон осіб прибули до ЄС через Середземне море в 2015 році)».

Ситуація з пошуком притулку в країнах ЄС для українців набагато драматичніша. У довоєнні роки щороку намагалися отримати притулок близько 1 тис. українців, у 2014 році заявок на надання притулку вже було в 14 разів більше, а у 2015 – у 23 рази. Звичайно ж, не всі заявки ведуть до позитивного рішення, в основному тому, що ЄС не вважає війну в Україні достатньою причиною для отримання притулку. За законодавством ЄС, біженці мають право отримати притулок, якщо країна ЄС – це перша мирна країна, в яку вони потрапили, якщо ж до того вони були в іншій мирній країні, то мусять шукати притулку там, а першою мирною країною для біженців із зони конфлікту, на думку ЄС, є сама Україна. Не приймає Європейський Союз і тих, хто намагається уникнути мобілізації, бо військова служба, на думку єврочиновників, є громадянським обов’язком. Попри це, протягом 2–3 років, тобто періоду, відведеного на ухвалення рішення, багатьом шукачам притулку вдається вивчити мову та знайти роботу, що дозволяє влаштувати життя в країні й без статусу біженця. А пізніше – ще й «перетягти» сім’ю. Проте, ці цифри є незначними порівняно з кількістю внутрішньо переміщених осіб. Станом на липень 2016 року, тих, хто залишили Крим, ДНР та ЛНР і переїхали на підконтрольну Україні територію, – більше ніж 1,7 мільйона осіб (Представництво МОМ в Україні 2016).

Про те, що тенденція буде посилюватися, свідчать і дані опитувань суспільної думки. Дослідження компанії «TNS Україна» показало, що зростає кількість тих, хто збирається виїхати закордон (Kantar TNS 2016). У липні 2016 року таких було 20% із опитаних за вибіркою.

Як ми «валимо»?

Задокументована та нерегульована міграція, а також отримання притулку, хоча формально вони є різними видами міграції, на практиці дуже тісно переплітаються. В основному намагаються мігрувати сім’ями та парами. Один член сім’ї може виїхати за робочою візою, облаштуватися в новій країні, а потім посприяти тому, щоб інший партнер отримав притулок, або ж приїхав у країну без документів і пізніше знайшов роботу. Часто буває й навпаки – один із пари подається на притулок, а пізніше знаходить роботу для себе та свого партнера. Також розповсюдженою практикою є проживання в ЄС без документів до того моменту, коли почнеться так звана «хвиля» надання статусу біженця, або ж «амністія» – надання дозволів на проживання тим, хто живе в країні без паперів.

Крім того, є чимало суміжних практик – між задокументованою та нерегульованою міграцією. Основна причина, чому дослідники вирізняють їх у окрему категорію – це те, що абсолютно легальні документи, такі як візи, дозволи на проживання, довідки про роботу чи договори на оренду житла, навіть паспорти громадян країн ЄС робляться неформальним шляхом – через хабарі інституціям, що мають видавати їх легально, або ж через приватні компанії, які обходять забюрократизовані процедури отримання документів. Поширеним видом такої напівзадокументованої міграції є оформлення шлюбу. Існують компанії, які за досить велику платню оформлюють шлюб із громадянином ЄС, а також допомагають створити всі матеріальні докази того, що цей шлюб є справді бажаним – спільні фото, листування в соціальних мережах, у країнах із жорсткішим регулюванням міграції навіть організовують «молодятам» спільне проживання до отримання громадянства. Послуга «під ключ» коштує від 5 000 євро. І клієнтів таких послуг побільшало – і в ЄС, і в Україні. Наприклад, у Мукачеві нікого не здивує реклама на кшталт «Купуй візу – отримай валізу!».

Куди ми «валимо» і що нас там чекає?

Польща (особливо в останні роки) є основною країною в ЄС, що приймає українців. Різке зростання міграції українців до ЄС – це насамперед зростання міграції до Польщі. Якщо за 2014 та 2015 роки кількість українців, що отримали дозвіл на проживання, зменшилася в Чеській Республіці й навіть у таких популярних серед українців країнах, як Італії та Іспанія, то в Польщі вона зросла більше ніж удвічі.

Ці напрями міграційних потоків зумовлено не так бажаннями українських мігрантів, як ринком праці та регуляцією міграції в конкретних країнах ЄС. Оскільки Італія та Іспанія приймають мігрантів із усіх куточків світу – Китаю, країн Латинської Америки та Північної Африки, – то українцям, мігрантам зі Східної Європи, влитися в ринок праці цих країн стає дедалі важче. Навіть у класично «українських» нішах ринку праці, як-от робота badante – доглядальниць за літніми людьми, з’являється дедалі більше робітниць із інших країн, наприклад, із Філіппін. Самі роботодавці пояснюють це так: «філіппінки молодші, спритніші, вони не вимагають контракту – значить, нам не доведеться платити податок, а колір шкіри нас не хвилює» (інтерв’ю з італійкою, яка раніше наймала українку для догляду за батьком, а тепер – філіппінку). За умов високої конкуренції з іншими групами мігрантів та посилення обмежень на міграцію дедалі меншій кількості українців вдається задокументовано працювати і проживати в Південній Європі. Але оскільки міграція українців, і насамперед українок, у ці країни триває не перший рік, то з 90-х українські діаспори спромоглися вибудувати мережі взаємодопомоги «своїм», які часто стають трампліном для тих, хто ризикнув приїхати в країну без паперів. «Родичі та знайомі допомагають знайти роботу, чи навіть можуть поселити в себе на кілька місяців, а то й більше», – розповідає мені Інна з Запоріжжя.

Ситуація в Польщі дещо відрізняється. Хоча й тут соціальні зв’язки є важливим фактором економічної інтеграції, але польський ринок праці та інституції, що регулюють міграцію, таки прихильніші до українських мігрантів. По-перше, через те, що мігрантська праця «закриває» ніші ринку праці з найвищим рівнем експлуатації – будівництво, некваліфікована робота на фабриках та фермах, прибирання та інші сфери обслуговування. І справа навіть не в «брудності» роботи, а в тому, що мігранти готові працювати без контракту, по 12 і більше годин, без вихідних, бо умови праці вдома не кращі, але за кордоном вони отримують набагато вищу винагороду через різницю в курсах валют. По-друге, зиск від мігрантської праці для наймачів ще й у тому, що велика кількість пропозиції робітників знижує вимоги до оплати праці.

По-третє, порівняно з іншими країнами ЄС, Польща лишається досить закритою до мігрантів із віддалених куточків світу, окрім Східної Європи (The Guardian 2016). Тому українці мають можливість зайняти цю нішу, вони «свої»:  швидше за інших вивчають мову, близькі географічно. Останнє – величезна перевага, бо дозволяє існувати сезонній міграції. Працюють українці в Польщі, але оскільки така робота тимчасова, держава не відповідає за забезпечення  робітників медичними послугами, а їхніх дітей – освітою. Через усі ці причини польський ринок праці набагато «прихильніший» до українців, ніж до, скажімо, до мігрантів із країн Африки чи Азії.

Звичайно ж, українці мігрують не лише для того, щоб займатися некваліфікованою працею. Як раніше, так і зараз багато молоді виїжджає на навчання, або ж – на кваліфіковану роботу.

Мотивація для таких мігрантів часто зовсім протилежна, хоча також тісно пов’язана з соціально-економічними умовами. Як розповів у інтерв’ю ІТ-спеціаліст Микола, котрий переїхав жити до Франції, оскільки його заробітна платня підвищилася ненабагато після переїзду з України на роботу в ЄС, то купівельна спроможність різко знизилася, але багато його колег і він сам згодні на це, бо працюючи та живучи в ЄС вони можуть отримати й такі переваги, як гідні умови праці, соціальний захист, стабільність економічної ситуації в країні, що дозволяє планувати майбутнє своє та сім’ї.

Хоча не завжди думки кваліфікованих мігрантів збігаються. За словами Миколи, «Є, звичайно ж, люди, які зривають джек-пот, але є й такі, що перевозять сім’ю – і раптом розуміють, що не можуть звести кінці з кінцями. В “інтернетах” одні розповідають, що купили “порш”, а інші – що пластикові пляшки здають».

Хоча те, що окремі люди отримують шанс на краще майбутнє за кордоном, – безперечно, позитивно для них самих, процес «витоку мізків» українських професіоналів та здібної молоді в інші країни аж ніяк не спонукає українську економіку до якісного розвитку. Виховані в технічних ВНЗ спеціалісти не застосовують свої навички для розвитку технологій на українських підприємствах, вони роблять це за кордоном. Тож нехай не скупі, але все-таки інвестиції держави в людський капітал у формі освіти, фактично, дають результат у інших країнах.

Вільні кордони та мир, а не вільний ринок

І в тих, хто їде працювати за контрактом та робочою візою, і в тих, хто подається на статус біженця, причини часто однакові – здебільшого до міграції підштовхує неможливість знайти роботу в Україні, неможливість отримати гідну заробітну платню, неприйнятні умови праці, та й загалом нестабільна ситуація в країні. Тому не дивно, що з поглибленням економічної кризи та початком воєнних дій більше українців стали шукати долі деінде. Цей процес досить закономірний для країн периферійного капіталізму, які окрім сировини експортують і робочу силу.

Українська влада оцінює тенденції посилення міграційних потоків як явище позитивне: їхні перекази на батьківщину – значна сума порівняно з обсягом ВВП – 5,7% за підсумками 2015 року (Національний банк України 2016), а з 2016 року ці надходження ще й мають оподатковуватися (Укрінформ 2016). Цікаво, що кількість переказів від мігрантів зростала до 2014 року, але за останні роки в абсолютному вимірі обсяги переказів зменшуються (на 1,3 млрд дол. за 2 квартали 2016 року порівняно з 2013). Попри цей спад, як показує опитування МОМ (МОМ 2016), надходження від мігрантів допомагають їхнім сім’ям покрити споживчі витрати (25% опитаних), заощадити (43%) чи інвестувати в житло (17%). Але чи справді можна вважати позитивним те, що аби забезпечити своїй сім’ї та близьким гідний рівень життя – а часто лише базові потреби, дедалі більшій кількості українців доводиться працювати в умовах посиленої експлуатації та прекаризації? Такі питання не хвилюють тих, хто вбачає в міграційних процесах лише позитив.

Яким чином вмотивувати українців залишатися? Як показує досвід, закриття кордонів, крім того, що є обмеженням базових прав людини, просто не діє. Навіть за умов посилення візових вимог у останні роки українці все одно виїжджають. Але розвиток економіки, створення робочих місць, якісне реформування освіти зі збереженням доступу до неї, особливо в регіонах, із яких найчастіше відбувається відтік робітників та студентів, допомогли би вмотивувати українців залишатися.

Та не лише економічні негаразди спонукають українців шукати кращої долі за кордоном. Війна на Сході на її наслідки – ще один серйозний чинник посилення міграції. Хоча переважна більшість людей, що тікають із зони конфлікту переїхали в Україну та Росію, але в центрах прийому біженців у країнах ЄС значно побільшало українців порівняно з попередніми роками: значна частина з них – донеччани та луганчани (Deutsche Welle 2016). Мало того, не лише сам конфлікт змушує їх покидати домівку. Часто загроза мобілізації стає причиною для переїзду в іншу країну. Особливо це помітно в сільській місцевості, де мобілізація проходить на рівні із містами, якщо не інтенсивніше, а можливості «відкупитися» для тих, хто воліє її уникнути, – набагато менше.  Саме тому, окрім інституційних змін у соціально-економічній сфері, для України є необхідним припинення конфлікту на Сході. Якщо країна йтиме тим самим курсом, що й нині, дедалі більше громадян її покидатимуть.

Notes:

  1. Усі імена респондентів змінено з метою збереження конфіденційності.
  2. Нагадаємо, що ці дані не показують реальну кількість нерегулярних мігрантів, вони лише відображають тенденцію зростання.

Посилання:

Кравчук О., 2016. «Зміни в українській економіці після майдану». В: Спільне. Доступ 25.10.16 за адресою: [link]

Євростат. Міграція та притулок. Доступ 25.10.16 за адресою:[link]

Міжнародна організація з міграції (МОМ), Представництво в Україні, 2016. Міграція як чинник розвитку в Україні. Доступ 25.10.16 за адресою: [link]

Національний банк України, 2016. Статистика зовнішнього сектору. Доступ 25.10.16 за адресою: [link]   

Представництво Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні, 2016. Всебічна стабілізаційна підтримка для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і постраждалого населення в Україні. [link]

Укрінформ, 2016. Трудових мігрантів захистили законом. Доступ 25.10.16 за адресою:[link]

Deutsche Welle, 2016. Як живеться українським біженцям у Німеччині. Доступ 25.10.16 за адресою: [link]

Kantar TNS, 2016. Все більше українців хочуть переїхати жити закордон. Доступ 25.10.16 за адресою:[link]

The Guardian, 2016. “’Poles don’t want immigrants. They don’t understand them, don’t like them’”. Available 25.10.16 at: [link]  

The UN Refugee Agency, 2016. Refugees/Migrants Emergency Response – Mediterranean. Available 25.10.16 at: [link]

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Наші партнери

Анонси