Історична політика в Україні

Сергієнко, Стас

  • 03 серпня 2017
  • 2817

Стас Сергієнко

Проблема залежності сучасного історіописання від політики веде свій початок від самої появи історії як окремої наукової дисципліни[1], і вирішення цього питання в рамках класових суспільств сумнівне. «Общественные науки тем отличаются от наук о природе, что они отражают в себе классовую борьбу совершенно непосредственно… Все эти Чичерины, Кавелины, Ключевские, Чупровы, Петражицкие, все они непосредственно отразили определенную классовую борьбу, происходившую в течение XIX столетия в России, и, как я в одном месте выразился, история, писавшаяся этими господами, ничего иного, кроме политики, опрокинутой в прошлое, не представляет», — відзначав у своїй доповіді «Суспільні науки в СРСР за 10 років» радянський історик-марксист Михайло Покровський (Livejournal 2013). Треба зважати на категоричність цієї заяви (там, де «ничего иного»), але в цьому вислові присутня важлива критика історіографії, яка ставить питання про історіографію як про поле, на якому відбувається боротьба класів. Твердження Покровського почасти справедливі й щодо нього самого. Михайло Покровський писав історію, відстоюючи позиції пролетарів та широких верств пригноблених, що не виключало його участі в легітимізації радянської влади, особливо якщо ми звернемось до дослідження Жовтня та Громадянської війни. В державах, де слабко розвинена академічна автономія, історіописання залежить і від конкретної політичної кон’юнктури, адже різні групи політичних еліт можуть виступати «замовниками». З іншого боку, певні роботи істориків можуть виконувати ідеологічні функції як у випадку свідомого вибору науковця, так і через роботу в межах певного дискурсу. Наприклад, національні наративи завжди спрямовані на формування національної ідентичності, навіть якщо вони написані дослідником, що намагається вийти за «національне», тоді як робота історика-націоналіста про насильство в Волинському воєводстві такої ролі відігравати не буде. Та й сумнівно, що така робота стане відомою за межами фахової спільноти, адже не має актуальності.

В цій статті ми намагаємося окреслити тенденції української історіографії та історичної політики, показати залученість різних ідеологічних апаратів держави в ці процеси, а також спробуємо окреслити ліве бачення проблеми.

 

Пострадянська українська історіографія

Після початку «перебудови» розпочався процес «націоналізації» історії. Це було пов’язано з новим піднесенням національних ідей та розвитком опозиційних рухів національно-демократичного спрямування. Багато в чому «нова» історія України залишилась «радянською» — змінено мундир. Прикладом аналізу такого явища може слугувати рецензія на книгу Валерія Смолія та Валерія Степанкова «Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.)» під назвою «У кольорах пролетарської революції», написана Наталею Яковенко. Сутність допису зводиться до критики висвітлення авторами Козацької революції/повстання, яке описується за радянською схемою революції 1917 року. Рецензентка добре підмітила елементарне нерозуміння тодішнього суспільства авторами-науковцями. Вони пишуть про «всенародність» та «спільну мету» виступів 1648–1676 років, не розуміючи (або все ж таки не маючи бажання писати про це) суворої «вертикалі» ранньомодерного суспільства, в якому був наявним чіткий поділ на «лицарів» та «чернь», у яких апріорі не може бути спільної мети.

З іншого боку, відбулося повернення/перехід до традиції кінця ХІХ — початку ХХ століття — «народницької» (Михайло Грушевський) та «державницької» (В’ячеслав Липинський) історіографій, через що поширювалися примордиалістські ідеї та ігнорувались, а часто просто не були відомі досягнення модерністів у вивченні націоналізму та націотворення (Бенедикт Андерсон, Ернест Гелнер, Ерик Гобсбаум). Такі засади стали панівними в українській історіографії. Г. Касьянов називає такий підхід канонічним, або ж нормативним (Касьянов 2004: 57–67).

Георгій Касьянов виокремлює такі основні риси канонічної історіографії:

- телеологічність (виникнення української нації та держави заздалегідь запрограмовано, весь історичний поступ веде до цього);

- есенціалізм (українська нація постійно наявна (потенційно або реально);

- етноцентричність (головним героєм оповіді є українці, як етнос чи група споріднених етносів);

- ексклюзивність (ігнорування або зведення до фону для власної історії інших етносів та націй);

- абсолютизація тяглості, лінійність (в загальних рисах це виглядає, як безперервне розгортання історії українського/ї етносу/народу/нації від ранніх слов’ян чи трипільців до 1991 року, а зараз до 2014 року, періоди державності змінюються періодами боротьби за неї);

- національний історичний міф (набір певних значущих символів, система уявлень про минуле, до його складових можна віднести задавнення культури, образ «зовнішнього ворога», «історичну першість») (Касьянов 2004: 57–67).

Вся канонічна історіографія побудована на єдності держави («своєї») та народу, а боротьба відбувається лише проти «чужинців». Протягом років незалежності канонічний підхід став чимось звичним. В масовій культурі він дуже рідко ставиться під сумнів.

В дискусіях із «традиційними» істориками розвивається інший — «ревізіоністський» — напрямок. Здебільшого представники цих течій розходяться щодо питання націогенези: якщо перші примкнули до примордиалістів, то другі — до модерністів. Фактично в 1990–2000-х роках в українській історіографії можна виділити два основні ідеальні типи: національних/націоналістичних істориків, що відтворювали відомі нам ще з підручників кліше, стереотипи та міфи, а в академічних працях часто виконували замовлення держави, й істориків, що підкреслювали свою автономність і незалежність, апелювали до «нових» європейських підходів. Сьогодні до останніх можна віднести низку знаних науковців, як-от Наталю Яковенко, Георгія Касьянова, Олексія Толочко, Андрія Портнова, Олю Гнатюк, Ярослава Грицака та багатьох інших.

 

"Очевидною є значна політизація та актуалізація історії в постмайданівській Україні, яка підтримується самою науковою спільнотою."

 

Спроба чіткого розмежування «академічної» історії (часто подає себе як аналітична, об’єктивна та критична) та «ідеологічної» (обслуговує державу чи певну панівну групу) є ілюзією, тим паче в Україні, де самі історики готові добровільно надати свої послуги панівному класу, адже це потреба сучасності. Сайт Інституту історії України заповнюють пропагандистські книги в кращому дусі народницько-державницької традиції. Очевидною є значна політизація та актуалізація історії в постмайданівській Україні, яка підтримується самою науковою спільнотою. Друком виходять книжки, які часом викликають щирий подив. Так, колектив В. Брехуненко, В. Ковальчука, М. Ковальчука та В. Корнієнка написали книгу «„Братня“ навала. Війни Росії проти України ХІІ‒ХХІ ст.», де фактично відстоюється ідея про Росію як «вічного» (від ХІІ століття до сьогодні) агресора (Брехуненко, Ковальчук, Ковальчук та Корнієнко 2016). Книгу надруковано Інститутом української археографії та джерелознавства. Російською мовою виходить переклад книги-брошури Тараса Чухліба під патетичною назвою «Мечом и оралом. Донбасс — древняя земля Украины», де розповідається про освоєння українцями терен між Дніпром і Доном із позицій канонічного національного наратива, в якому українці борються проти «московитів» та інших ворогів і колонізують Донбас (Чухлиб 2015). Нових обрисів отримав популярний в Україні цивілізаційний підхід. Вийшла брошура Віталія Абліцова «Донбас: європейська Україна чи азійське дикопілля?» (Абліцов 2014). Виходить ціла серія книг під «патріотичним» соусом, що має назву «Історія без цензури», де в науково-популярній формі самими науковцями відтворюються безліч стереотипів про історію України. Одна з книг має назву «Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів: Прадавня Україна, Русь і походження українців»[2]. Здавалось би, що може бути більш нейтральним, ніж збірник документів? В книзі «Чекістське досьє окупованої України» в анотації говориться: «У збірнику представлено більше 3000 документів із 13-го фонду, так званих «Паспортів України»… Московські окупанти не були впевнені, що їм вдасться втримати вільнолюбивих українців у складі СРСР, тому лише у 1944 p., після закінчення Другої світової війни за вказівкою з центру розпочато паспортизацію України. Окупант прагнув знати все про окуповану ним Україну, оскільки боротьба українців у великих масштабах велась як у довоєнний період, так і у післявоєнні роки». Перший розділ книги своєю назвою взагалі випадає з контексту — «Військова окупація України Росією» (Круцик і Жовтий 2014). Саму книгу, на жаль, мені знайти не вдалось. Минулого року було видано збірник «УПА: спогади, документи», присвячений «Бійцям АТО ‒ захисникам України від агресії Російської імперії…»(Мицик 2016). Це не виняток чи навіть новинка. В різних публікаціях документів і до цього були звертання до актуальності, а в передмовах рекомендували читати книгу політикам. Сама риторика видається комічною — сучасний медіа-дискурс про війну Росії проти України переноситься в минуле з невеличкими змінами. Цю історіографію можна віднести до афірмативної та дидактичної з огляду на те, що вона спрямована на консолідацію національної спільноти та бажання прищепити її читачам патріотизм. П’єр Нора підмітив, що така історія «розвивається як простий коментар до поточного плину речей» (Нора 2014: 50).

 

Комплект книг, які поширює південними та східними областям група «Информационное Сопротивление».

Джерело

 

Зрозуміло, що, крім згаданих вище робіт, виходять і більш якісні та критичні праці. Фактично те, що відрізняє Інститут історії України від Інституту національної пам’яті в дослідницькому плані — це відносний плюралізм, який, якщо відверто, не часто реалізується.

 

Державна історична політика

Смерть, смерть, ляхам смерть,
смерть московській проклятій комуні,
в бій кривавий ОУН нас веде.

Марш ОУН «Ми зродились із крови народу»

 

Історична політика в Україні будується на діалектиці між запитом влади та готовності науковців йому відповідати. Основні інститути, що займаються історичними дослідженнями (Інститут історії України, Інститут української археографії та джерелознавства імені Грушевського), є бюджетними установами. Саме дослідники з цих інституцій найбільш активно роблять публікації, саме вони займаються змістовним наповненням підручників історії для шкіл, які справедливо можна вважати найбільш репрезентативним джерелом для дослідження історичної політики. Наприкінці радянської доби та в перші роки незалежності Інститут історії України активно перевидавав національні історії дорадянських авторів (Михайло Грушевського, Миколи Аркаса) та авторів із діаспори (Ореста Субтельного, Наталію Полонську-Василенко), які стали багато в чому взірцями для нових підручників та навчальних посібників. Історики Андрій Портнов та Володимир Маслійчук у своїй статті «Советизация исторической науки по-украински» пишуть: «Любопытно отметить, что в украинском переводе некоторые нейтральные пассажи Субтельного приобрели оценочную нагрузку (так текст, сознательно или невольно, приближали к читательским ожиданиям)» (Маслийчук и Портнов 2012). Іншими центром підручникотворення в 1990-х роках стало Запоріжжя, де підтримку історикам забезпечили «червоні директори» та регіональна влада (Україна модерна).

 

"Саме наукова спільнота в Україні із задоволенням та, певно, відчуттям обов’язку обслуговує панівний клас."

 

Існувала та до сьогодні існує певна варіативність підручників з історії, але всі вони відтворюють національний гранд-наратив, такий собі канон та покликані виховати громадянина-українця. Множинність підручників лише створює видимість плюралізму (Удод 2016). Ідеологічні та дидактичні функції шкільної (та навіть університетської) освіти перекривають наукову складову, проте проблема настільки глибока, що самі історики не рефлексують над тим, що пишуть. Вслід за позитивістською традицією їм здається, що написане — істина (як завжди, єдина й правильна), тоді як свіжий погляд зі сторони побачить очевидне виконання ідеологічного запиту. Це яскравий приклад того, що Луї Альтюссер називає інтерпеляцією. Науковці зі ступенями продукують не критичну й аналітичну історію, а займаються дидактичним та афірмативним історіописанням. Багато в чому це уявлення, дійсно, має радянські корені, де історію в дослідницьких та вищих навчальних закладах розуміли як прикладну науку (див. Маслийчук и Портнов 2012). Саме наукова спільнота в Україні із задоволенням та, певно, відчуттям обов’язку обслуговує панівний клас.

Представники Інституту історії України регулярно залучаються до суперечок навколо історичної дидактики. Комітет із питань науки та освіти в червні 2016 року провів круглий стіл «Формування духовної безпеки української нації: теорія, досвід, практика», де питання знання історії були сплетені з питанням національної безпеки. Внаслідок цього було створено робочу групу із залученням співробітників інституту для «розробки програми заходів, що включали б у себе протидію розвитку нігілізму до історії та суспільних цінностей» (Маслийчук и Портнов 2012). Участь в цьому заході взяв професор Олександр Удод, який є автором цілої монографії про діяльність Інституту історії у сфері історичної дидактики. Книга наповнена еклектичними висловлюваннями. Цікаво, що цей автор не бачить жодного протиріччя у своїх словах навіть у межах одного абзацу чи сторінки:

«Підручник з історії — це акумуляція сучасних наукових знань про соціальне минуле людства. Наукові знання, реалізовані в монографіях, статтях, дискусіях, озвучені на наукових конференціях, доступних читачеві у вигляді різноманітних книжок, рано чи пізно вступають у суперечність зі знаннями ідеологічними, які лежать в основі підручникових знань („узгодженої версії, побудованої на ідеологемах національного історичного міфу“)… У новопосталих умовах учені Інституту історії України НАН України вкотре мають виконати своє завдання — засобами історичної дидактики цементувати українську державність, стверджувати соборність українських земель» (Удод 2016).

Запозичуючи центрально- та східноєвропейський досвід, за часів правління президента Віктора Ющенка було створено Український інститут національної пам’яті (далі УІНП). У постанові зазначалось, що він є «спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу» (Кабінет міністрів України 2006). Політику Ющенка в історії можна було б назвати войовничо націоналістичною. Ключовим міфом в період правління Ющенка ставав Голодомор 1932–1933 років, навколо якого вибудовувалася легітимація історичної політики. Водночас при УІНП існувала комісія по розробці нового підручника історії, яка дуже сильно критикувала як націоналістичний, так і радянсько-ностальгічний наративи. 2010 року УІНП був перетворений у науково-дослідний заклад, тож фактично його статус було знижено. Націоналісти відразу почали вбачати в цьому спроби «реабілітації тоталітаризму» чи чогось на зразок цього. Втім, як зауважує дослідник Георгій Касьянов, «фактически институт в целом продолжал работать в русле стандартного национального нарратива, правда, пытаясь уйти от сугубо национально-эксклюзивной модели исторической памяти. Более того, в 2011–2014 годах УИНП сосредоточился на разработке теоретических и концептуальных проблем коллективной/исторической памяти, появилась перспектива превращения его в серьезный научно-аналитический центр» (Касьянов 2016). Період правління Януковича характеризується поверненням до радянсько-ностальгічного наратива, але, зрозуміло, в його націоналізованій формі.

Нова хвиля «патріотизації» історії в Україні відбулася після подій 2013–2014 років. І до цього значна частина науковців підтримувала націоналістичні ідеї, та тепер значно зріс попит на їхні знання. Нова влада використовує націоналізм як спосіб легітимації режиму. Внаслідок цих процесів влада почала активно підтримувати групи науковців, які відстоювали націоналістичну модель історичної пам’яті. У другій половині 2014 року УІНП був переформатований знову в центральний орган виконавчої влади «у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу» (Касьянов 2016). Очолив інститут Володимир В’ятрович — доволі відомий історик-державник, колишній директор архіву СБУ та керівник Центру дослідження визвольного руху. Інституту вдалось пролобіювати так званий «декомунізаційний пакет» законів. Відповідно до закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» було заборонено пропаганду «комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки» (Закон України). Весь період радянської історії підлягає засудженню як злочинний. Порушення закону карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк із конфіскацією майна або без такої. Цей закон став основою для заборони КПУ та інших організацій, що позиціювали себе як комуністичні. Цей же закон створив підгрунття для декомунізації, в якій УІНП відіграє не останню роль, видаючи різноманітні рекомендації (Бутко, Горобець, Каретніков та ін. 2016). Вже є багато випадків затримань за поширення «тоталітарної» символіки. Так, у квітні в Одеській області СБУ затримала громадянина, який продавав прапори СРСР та УРСР (Корреспондент.net 2017). У Львівській області хлопця за розповсюдження в мережі Facebook комуністичних гасел та символіки було засуджено до 2 років 6 місяців обмеження волі з іспитовим терміном в 1 рік (Прокуратура Львівської області 2017). Міжнародна правозахисна організація Amnesty International визнала плеяду таких затримань на 9 травня 2017 року порушенням свободи вираження, критикуючи закон, що забороняє радянську символіку як такий, що порушує права людини (Amnesty Internetional Ukraine 2017). Віце-прем’єр-міністр В’ячеслав Кириленко побачив в цій заяві «руку Кремля» (Vector.media 2017). Фактично цей закон заборонив частині населення, що підтримує «радянсько-ностальгічний» наратив, виражати свою ідентичність.

Водночас дещо модифіковану нацистську символіку використовує окремий загін спеціального призначення Національної гвардії України — полк «Азов». Його члени носять нашивки з емблемою танкової дивізії СС «Мертва голова»[3]. Різні ультраправі організації регулярно проводять марші в містах України, використовуючи фашистську символіку. Нещодавно у Львові пройшов марш на честь дивізії СС «Галичина». Голова Інституту національної пам’яті В’ятрович на вимоги про засудження його організаторів відповів, що їхня символіка не підпадає під заборону, що дивізійники не злочинці чи герої, а лише жертви обставин. Як виявилось, то дійсно, згідно зі змінами в Кримінальному кодексі, які відбулись внаслідок прийняття «декомунізаційоного» пакету, зникла заборона на публічне виправдання та заперечення злочинів фашизму, включно зі злочинами, вчиненими тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції, співпрацював із фашистами, та «злочинами, здійсненими організацією „Вафен-СС“, підпорядкованими їй структурами» (Юрист-UA.net). Нагадаю, що дивізія була підрозділом «Вафен-СС». Така політика подвійних стандартів супроводжує весь процес «декомунізації».

 

Джерело

 

Ідея про те, що назви вулиць чи інші «місця пам’яті» мають значення самі по собі, є ілюзорною. Думаю, що кожен із власного досвіду знає, що більшість назв просто не зчитуються як «комуністичні» чи будь-які інші, а є лише означенням місця. Що думають кияни, коли чують Льва Толстого чи криворіжці, коли чують МОПР[4]? Певні скульптури, архітектурні споруди (сталінський ампір), назви вулиць можуть бути прочитанні «правильно» лише в певних історичних умовах. Український філософ Тарас Лютий в одному зі своїх коментарів в мережі Facebook під час обговорення радянської символіки сказав, що через ГУЛАГ для нього «ВДНГ бути просто набором літер не може» (Facebook 2017). Втім, для більшості це дійсно набір літер. Мало хто знає, як ця абревіатура розшифровується. Ролан Барт акцентував увагу, що міфічні концепти є історичними: вони створюються, змінюються, руйнуються (Барт 1994). Це явище як антикомуністичне вписується в східноєвропейський контекст, де з роками все відчутніше помітно, як антикомунізм відривається від предмета своєї критики та політичної реальності країн («антикомунізм без комуністів»), де воно залишається помітною мобілізаційна силою (Youtube 2014). У цьому ховається двоїстість декомунізації, яка, з одного боку, бореться з буцімто «радянським минулим», а з іншого — є утвердженням націоналізму як єдиної правильної форми мислення та націоналістичних міфів.

Замість радянських героїв, яких вже й так більшість не пам’ятала, були запропоновані «нові». Акцент націоналістичної моделі пам’яті з уже давно критикованого образу нації-жертви змістився на героїчні мотиви, яких потребує сучасність. Інший закон — «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» — серед всіх інших героїзує такі суперечливі організації, як ОУН, УПА. Ідеологія ОУН довгий час була якщо не фашистською, то дуже близькою до фашизму (Стриєк 2013). Представники цих організацій активно співпрацювали з німецькою окупаційною владою, брали участь в Голокості та етнічних чистках поляків (Мотика 2013). Очевидно, що історична політика в цьому аспекті йде в річищі «відбілення» (під гаслом розвінчування міфів), проте інколи досить не вдало. Так, нещодавно у зв’язку з 110-ю річницею з дня народження Романа Шухевича УІНП опублікував декілька некритичних статей, а СБУ — низку документів, що мали спростувати «радянський міф» про його співпрацю з нацистами. Втім, в цих документах прямо йдеться про зворотне.

 

Допит дружини Романа Шухевича, Арк. 21.

Джерело

 

 

Допит дружини Романа Шухевича, Арк. 29.

Джерело

 

Після звільнення українських теренів радянськими військами жертвами підпілля, якщо вірити нарису Станіслава Кульчицького, здебільшого ставали цивільні люди (діячі радянсько-партійних органів, селяни та колгоспники, робітники, вчителі) та колишні учасники підпілля, які вирішили здатися (Кульчицький 2005).

 

 

Звіт-список СБ ОУН «зліквідованих» за час від 1944 — м.09.1949 р. (ГДА СБУ. Ф. 13. Спр. 376. Т. 51)

 

Проте головним тут є не історичний вимір, адже історична політика — це не історія, а насамперед політика. Пропагуючи єдину Україну, політичні еліти водночас не шукають компромісу, а намагаються нав’язати єдино правильний історичний наратив, який нібито повинен був би консолідувати націю. В реальності ж він загострює конфлікт історичних пам’ятей як всередині країни, так і в міжнародному вимірі (Adamsky 2017). У законі «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», як і в законі «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», передбачена відповідальність за його порушення («несуть відповідальність відповідно до законодавства»), але формулювання досить розмите, що дає можливості для різночитань та інтерпретацій.

Після того, як голова консервативної польської партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський заявив, що в Україні будується культ ОУН та що з Бандерою Україна в Європу не ввійде, виникли палкі дискусії. Регулярний дописувач «Історичної правди» Олександр Зінченко вирішив цифрами довести, що в Україні не існує ніякого культу Бандери, а ОУН згадується в черзі інших «героїв України» (Зінченко 2017). Можна говорити про слабку методологію автора, який звернув увагу лише на формальні показники згадок ОУН, УПА та Бандери на сайті УІНП, в указах президента, «календарних» постановах Верховної Ради, в перейменуваннях вулиць тощо. Водночас Олександр Зінченко не помітив в указі президента про встановлення 14 жовтня Днем захисника України посилання на дату заснування УПА, що традиційно святкується в цей день націоналістами (Український інститут національної пам’яті). Відповідно до закону про декомунізацію в Україні вже перейменовано понад 50 тисяч вулиць, провулків, проспектів та майданів. Автор указує на те, що ім’ям Бандери названо лише 0,07% від загальної кількості, хоча забуває, що деякі з цих вулиць центральні та символічні, як, наприклад, проспект Бандери в Києві. До того ж таким чином можливо довести, що в СРСР не було культу Сталіна, адже вулиць Сталіна від загального числа було дуже мало, а із тисяч міст лише кілька було названо на його честь. Він також забуває, що перейменування вулиць та встановлення пам’ятників повинні розглядатися в межах протиріччя «місцева спільнота/місцева влада/центральна влада». Центральна влада вимагає перейменування, а місцева влада вимушена це виконувати, намагаючись зважати на думку місцевої спільноти, щоб не викликати її масове невдоволення. Бандера не дуже популярний герой, адже він та ОУН є тим ключовим місцем розколу, на якому ґрунтується конфлікт історичних пам’ятей в Україні, тому місцева влада, якщо й перейменовує, обирає більш компромісний варіант.

Безумовно, перейменування міст, вулиць та створення нових місць пам’яті — це питання «права на місто». Це яскрава ілюстрація того, як влада підкорює публічний простір. Здебільшого перейменування відбуваються всупереч думці місцевої спільноти (інколи і місцевої влади), якщо її думка взагалі була десь представлена. Проте є вдалі випадки спротиву. Так Бориспільский міськрайонний суд визнав незаконним перейменування вулиці Карла Маркса на вулицю Голубівка, окрім всього іншого, і через те, що ця назва не підпадає під дії «декомунізаційного» закону (Єдиний реєстр судових рішень 2016). Громаді смт Опішня Полтавської області вдалося через рішення суду повернути вулицю Партизанську (Єдиний реєстр судових рішень 2017). До речі, в обох конфліктах ми зустрічаємо порушення правил проведення громадських обговорень, які зводяться до формалізму.

 

"Бандера став символом «націоналістичного консенсусу», який за умовчанням присутній у більшості патріотичних текстів та виступів."

 

Можна довго звертатись до кількісного аналізу й вірити, що цифри щось говорять без якісного аналізу, але очевидно, що червоно-чорний прапор та гасла «Україна понад усе!», «Слава Україні! Героям слава!» та з продовженням для більш радикальних «Слава нації! Смерть ворогам» прямо відсилають нас до ОУН, УПА. Ці гасла використовують парламентарії та сам президент. Бандера став символом «націоналістичного консенсусу», який за умовчанням присутній у більшості патріотичних текстів та виступів. Проте не Бандерою єдиним.

Український інститут національної пам’яті через свою публічну діяльність продовжує пропагування націоналістичного наратива. За окремими винятками, як-от згадка про багатонаціональний склад УПА, продовжується педалюватись «українськість» в етнічному розумінні. Так, на важливому фронті Другої світової війни боротьба проходить під гаслом війни з радянськими міфами та українізацією Другої світової. Логічне розгортання тези про рівноцінність нацистської Німеччини та СРСР як двох тоталітарних режимів веде до того, що Червона армія рівнозначна Вермахту, а отже українці, що воювали в її лавах, не герої-визволителі, а окупанти. Втім, поки таке зрівняння дозволяють собі лише радикали, а на державному рівні підтримується ідея «примирення». Минулого року УІНП було підготовлено значний проект із сайтом, на якому є інфографіка, карти, лікнеп із міфів та безліччю інших матеріалів під назвою «Українська Друга світова», де, як можна здогадатись, розповідається про українців як національну групу, їхню участь у різних арміях, що боролися проти Третього Райху, окрім випадків, які оминути важко: Голокост, депортацію кримських татар та конфлікт з поляками, що описується, згідно з концепцією В`ятровича, як українсько-польська війна за визволення (Українська друга світова). Втім, це відповідає канону, в якому інші нації є лише тлом. Так, неможливо було не згадати кримських татар, адже вони стали новим інструментом в інформаційній війні проти Росії. В цьому проекті такі некомфортні теми, як участь місцевих мешканців у Голокості, обережно оминаються, що взагалі відповідає бажанням діячів УІНП побудувати гарно узгоджений націоналістичний наратив. В ньому раніше провідний образ українців як жертви нацистських злочинів (характерний для багатьох країн Східної Європи, в Україні представлений, наприклад, у музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у Львові) змінюється героїчною оповіддю. Це дуже контрастує зі спробами в країнах ЄС (насамперед це стосується країн Західної Європи) вибудувати спільну оповідь про Голокост, що подається як єднальна трагедія (в якій європейці визнають свою провину) та який через «унікальність» відіграє роль «світської віри» (громадянської релігії)[5]. Жертви нацизму використовуються задля сакралізації ліберальних цінностей. Одночасно з цим в тій же Німеччині оповвідь про Голокост знаменувала зміщення акценту з етнічності на громадянство. Євреї вже виступають не як Інші, а як частина німецької нації (Траверсо 2015).

Цікаво, як буцімто антагоністи в політичних позиціях, насправді будучи виразниками націоналістичної ідеології, створюють однакові міфи. Українська Друга світова стала місцевим відповідником націоналізованої в Росії Великої Вітчизняної. Як там, так і в Україні, авторитарні лідери та організації стають ключовими у вибудовуванні націоналістичного міфу. В російський міф закладений, безумовно, мілітаризм, що зростає. Водночас УІНП також активно підтримує квітучий мілітаризм. Так, інститут проводить виставку, присвячену «Історії українського війська» та боротьбі УПА (перша її частина присвячена боротьбі УПА проти нацизму, а друга — проти комунізму) (Український інститут національної пам’яті 2017a). Відбувається конструювання тяглості, де так звані «визвольні змагання» із сивини віків і до сьогодні продовжуються. Ця тяглість чітко прослідковується, наприклад, у виставці «Люди свободи», в якій фігурують персонажі від Міхновського до вбитих активістів на Євромайдані, які подаються як борці за незалежність України та її культури проти Росії-СРСР (Український інститут національної пам’яті 2017b).

 

Експозиція «Повстанці проти нацизму» біля Київської міської державної адміністрації (вул. Хрещатик, 36).

 

Деякі ліберальні історики, як-от Наталя Яковенко, починають виправдовувати сучасну політику пам’яті державними потребами. А тих, хто організував кампанію проти В’ятровича, фактично проголошують «агентами Кремля»[6]. Вони також відмовляються від критики УІНП із наукової перспективи, адже це орган виконавчої влади, а не науковий центр [7]. Формально це дійсно так, проте, навіть якщо опустити дослідницькі завдання (які ставить перед ним держава), як-от функцію відтворення ідеології, не можна забувати, що сам УІНП в публічному просторі намагається себе позиціювати як заклад, що поширює істину (історію, якою вона була насправді), що своєю чергою буцімто є атрибутом історичної науки (Кабінет міністрів України 2014). Інша частина ліберальних істориків просто намагається відмежуватись від поточних подій, бо це не їхня дослідницька тема. Вони закриваються у світ архівів та текстів, де проводять весь свій час. Критика державної історичної політики виходить за коло їх інтересів.

У відтворенні національних міфів та нав’язуванні націоналістичного наратива велику роль відіграють такі ідеологічні апарати держави, як школи, університети (потрібно пам’ятати про відсутність «автономії» університету; особливо значний вплив мають педагогічні навчальні заклади, адже роль вчителя як основного промовця історичної істини ніхто не скасовував, хоча його свобода обмежена ЗНО), музеї, виставки та, звісно, ЗМІ.

Міністерство освіти також активізувало свою роботу у сфері історичної політики. Так, переписана шкільна програма, ще більш відверто декларує свою ідеологічну функцію з акцентом на боротьбі з Росією. За мету ставиться виховання в школярів «рис патріота» (Програма для загальноосвітніх навчальних закладів). Наразі відбувається процес громадського обговорення оновлених програм для 10–11 класів з історії України, всесвітньої історії та новинки історії України й світу. Принцип патріотизму залишився незмінним, але з наявного тезового опису можна судити про антропологізацію програми (майже в кожній темі присутнє повсякденне життя) та певні елементи інклюзивності (це стосується особливо кримських татар). Так само війна більшовиків та УНР транслюється як російсько-українська, присутня очевидна прив’язка її до сьогодення. Тепер знову вилучено поняття «Велика Вітчизняна війна» як суто радянський міф. Акцент зроблено на внесок українців у перемогу над нацизмом у різних арміях та на визвольній боротьбі. Але загалом перелік тем змінився лише в деталях (Міністерство освіти та науки України). Київську Русь стали називати також Руссю-Україною та імперією[8]. Було додано сучасні події під правильним соусом війни Росії проти України(Програма для загальноосвітніх навчальних закладів). А в новому проекті програми наявне навіть Євробачення (Міністерство освіти і науки України). В так званих науково-методичних матеріалах «Революція гідності та агресія Росії проти України» (вони прямо не стосуються викладання історії, хоча можуть із такою метою використовуватись вчителями, до того ж вони є показником рівня політизації знання в націоналістичному дусі) взагалі говориться, що «більшість керівників силових відомств України за часів режиму Януковича, включно з міністрами оборони, керівниками розвідки, внутрішніх військ СБУ тощо, були російськими агентами і працювали на шкоду інтересам України» (Додаткові навчально-методичні матеріали). Або в іншому місці говориться, що під час Євромайдану «чимало людей усвідомлювали, що підкорення України Росії[9] могло означати фізичне знищення й геноцид українського народу, як це було в ХХ столітті» (Там само). Міф Євромайдану для нової влади та багатьох борців із нею став ключовим елементом наратива. Його важливість можна порівняти зі значенням міфу Жовтневої революції в СРСР, яка ставала відліком історії, та Великою Вітчизняною зараз в Росії. В багатьох текстах, що стосуються політики пам’яті сьогодні належність до Євромайдану всіх «правильних» сприймається як common sense[10]. Цей міф повністю виключає право учасників Антимайдану бути кимось, окрім «тітушок». Вони лишаються хворим елементом на тілі нації, який треба вилікувати «правильною історією». Значну частину населення України, яка не підтримувала Євромайдан або ставилась до нього байдуже, змушують забути про свій досвід минулого.

Можна говорити про дуже слабку науковість «історії», де Володимира Мономаха називають сильним і мудрим політиком та йдеться про «українську князівську державу»[11]. Дуже важливо, що, наприклад, для оцінки підручників, запропонованих на конкурс, для навчальних посібників для 9-го класу МОН залучило антидискримінаційну експертизу, яка звернула увагу лише на недостатність фемінітивів та андроцентричність. Це, звісно, важливо, але в той самий час повністю відсутня критика етноцентризму[12]. Варто згадати, що Міністерство освіти видало також рекомендації з національно-патріотичного виховання, в яких на уроках історії пропонується відтворювати національний гранд-наратив, що вказує на тяглість історії української держави ще з Русі, а існування сьогоднішньої України представляти, як «результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу».

 

"Є певні універсальні механізми, які використовує панівний клас та держава задля консолідації суспільства та створення образу вічного ворога."

 

Головним ворогом історичної політики (яка переплетена з політизацією історії) виступає Росія. Володимир В’ятрович в промові з нагоди відзначення річниці «Української революції» підкреслив, що триває столітня війна Росії проти України (Український інститут національної пам’яті 2017с). Така боротьба на історичному полі не є чимось винятково українським. Російський історик Олексій Міллєр в одній зі своїх лекцій 2008 року про «історичну політику» говорить: «[В] 2003 г., если я не ошибаюсь, Анджей Новак опубликовал статью в правительственной польской газете «Речь Посполитая», в которой он написал, что возникает серьезная угроза: «Немцы и русские в последнее время стали что-то пересматривать в своем историческом нарративе и, похоже, собираются расстаться с фиксированной ролью палачей, с признанием того, что они плохие ребята в этой истории. А нам обязательно нужно эту тенденцию предотвратить, и нужно их в этой роли плохих ребят зафиксировать». В общем, это одна из линий, которую в исторической политике можно проследить вплоть до сегодняшнего дня: зафиксировать себя в роли жертвы, а кого-то специально подобранного — в роли палача. Специально подобранного, потому что каждый может вспомнить много обидчиков, но всегда выбирает, кого выгодно вспомнить именно в данный политический момент. Польша неизменно изображается жертвой России и Германии, а иногда даже жертвой США, когда это выгодно, ведь «Рузвельт продал нас в Ялте» (Полит.ру 2008). Отже, можна говорити, що є певні універсальні механізми, які використовує панівний клас та держава задля консолідації суспільства та створення образу вічного ворога.

Проблеми з нав’язуванням націоналістичного наратива пов’язані не лише з його умовною науковістю, але з тим, що він стає причиною загострення конфлікту пам’ятей в Україні. Адже радянсько-ностальгічний наратив, який тепер ототожнюється з російським, а відповідно ворожим, підтримує до сих пір значна частина населення[13]. Питання навіть не в правоті людей з гвардійськими/георгіївськими стрічками чи червоними прапорами, а в тому, що націоналісти та ультраправі не можуть прийняти те, що є люди, які не погоджуються з їхньою думкою. Випадки агресивних дій із боку правих проти людей, що відтворюють іншу пам’ять про минуле, навіть суперечить ідеї про єдину Україну, зважаючи, що значна частина людей виключається та маркується як неправильна або навіть негідна бути українцями. Дуже яскраво це проявилось 1-го та 9-го травня в серії нападів та провокацій (Корреспондент.net 2017b). Водночас соціологічні дослідження показують, що станом на 2016 рік 35% громадян вважають День Перемоги найбільш важливим та улюбленим святом. Він посідає третє місце (після Нового року та Восьмого березня) серед нерелігійних свят, проте поступово витісняється із символічного поля владою[14].

Якщо роботи Михайла Грушевського мали у свій час емансипативний характер та були таким собі революційним дискурсом, то те, що відбувається зараз, можна назвати частиною глобального консервативного повороту. Історія використовується для означення чужих елементів у «тілі» України. Це все межує з расизмом. Справжній українець — той, який сповідує правильну історію. Слова ненависті популярні серед громадян: «колоради», «вата», «сєпари» лише підсилюють ці ноти[15]. Сюди ж можна віднести й постійний пошук агентів Кремля в опозиційних рухах. Пошуки в історії ультраправих героїв, культ сили, войовничий антикомунізм — це все характерні риси консервативного повороту в Україні. Жовтневу революцію намагаються витіснити, надавши їй змовницького статусу та статусу перевороту, а Громадянську війну звести до більшовицької (= російської) окупації[16]. Це схоже на війну інших консерваторів із Французькою революцією. Відмова від Жовтня — це також відмова від універсальності цієї події, яка була спрямована на емансипацію робітників, селян, націй та жінок[17]. Звернення до партикуляризму, замкнення на уявній ексклюзивності національної боротьби  втілюється в концепті «Української революції»[18], яка в трактуванні державної політики фактично відкидає концепт революції як якісного розриву з минулим та зводить її до конкретного прояву буцімто тисячолітніх «визвольних змагань» чи «відродження національної держави», а завжди акцентована актуальність нівелює подію до функції сучасності[19]. В загальних рисах це схоже на те, як відбувається виключення чи заміщення Жовтня в інших країнах. В тій же Росії, хоч акцент робиться не на боротьбі, яка більш характерна для наративів недержавних націй, а на тяглості держави, революція ігнорується як розрив, а СРСР постає як продовження Російської імперії (Курилла 2017). Після перемоги нацистів один «класик» зафіксував в щоденнику: «Ми покінчили з 1789!». Не факт, що через певний час «комісар пам’яті» не повторить цю фразу щодо 1917 року.

Безумовно, державна історична політика й до цього сприяла поширенню ультраправих ідей, підготовлюючи сприятливий ґрунт для них. Ультраправі майже не продукують нового знання про минуле, тому їхня міфологізована версія будується на радикалізованих та абсолютизованих кліше популярної історії, що присутні й у підручниках історії. Так в одній зі статей писав Андрій Парубій: «Пригадаємо часи Київської держави. Тоді Україна була одним із провідних центрів культурного життя Європи, найбільшою мілітарною силою Європи. Власне тоді Україна захистила білу расу від тотальної навали азійських орд» (Парубій 1999: 20–21). Інші народи в наративі підручника або просто не існують, або виступають «чужими», «ворогами», пригнічують українців. Наприклад, так йдеться про поляків: «Взагалі, вся система права, адміністративного управління і суду була спрямована на повне підпорядкування всіх сфер життя на українських землях Польщі[20], що означало не тільки посилення соціального гніту, але й національно-релігійні утиски» (Швидько: 22), або «всенародна війна…національно-визвольна, бо метою її було звільнення від панування чужинців-поляків» (Власов і Данилевська 2007: 103)[21]. Теж саме ми спостерігаємо стосовно росіян. Зараз акценти на росіянах все більш актуальні. В підручниках у середньовічних та ранньомодерних утвореннях та ідеях вбачається дух української нації: «Конституция Филиппа Орлика была первой в мире государственной конституцией. Она не только провозглашала независимое Украинское государство, но и закрепляла наиболее прогрессивные для того времени идеи о государственной жизни» (Власов 2002: 266). Ультраправі групи знову ж таки абсолютизують у своїх поглядах лінію підручника, крокуючи від мовно-культурної до кровної спорідненості українців (Мережеве видання Рід). Український народ завжди всю «свою» історію бореться за створення власної держави, а сусіди злісно на неї зазіхають. Дехто Осип Павлович пише: «Історію людства творить боротьба націй. Історію націй творять вожді — надлюди, природою і провидінням покликані саме для цього. Вождь — це не будь-який керівник. Вождя не можна призначити або обрати. Вождя можна лише відчути» (Павлович). Підручник звертає основну увагу насамперед на політичну історію та її героїв. Глорифікація певних осіб у канонічній історіографії також є частиною пантеону ультраправих з окремим акцентом на бойових звитягах. Герої пісень фашистської музичної групи «Сокира Перуна» — козаки та Святослав (до речі, Святослав — ключовий герой для футбольних хуліганів ФК «Динамо»), а вороги — хозари. Вони отримали такий статус не просто так.

 

«Азов» про перемогу князя Святослава над «юдейською державою»

 

Ліва перспектива

Коли француз у Росії
згадає Париж,
а вкраїнець у Франції
Київ,
коли запитають мене якої я нації,
я скажу:
— Я наплював на всі нації.
— Горе, горе безсилим!..

Гео Шкурупій «Залізна брама» (1921)

 

Безумовно, сьогодні постає питання альтернативи панівній історичній політиці чи політиці пам’яті. Що ліві могли б запропонувати? Тут є дуже багато теоретичних проблем. Ліві не існують як єдиний ідеологічний фронт — є різне бачення. Я спробую окреслити своє, виходячи із загальнотеоретичних перспектив.

 

Держава та спільноти

Здається, що аргументація, яка будується на протиставлені «ми робимо, як в Європі; ми не робимо, як у Росії», стала ключовою для підтвердження своєї думки. У Франції після судового переслідування історика Олів’є Петре-Гренуйо за порушення меморіальних законів було утворено асоціацію «Свободу історії»[22]. Асоціація виступає проти втручання держави в оцінку минулого. Голова асоціації П’єр Нора закликає: «Мы призываем политических деятелей задуматься над тем, что даже если они призваны заботится о коллективной памяти, они не имеют права устанавливать силою закона и во имя прошлого, истину, признаваемую государственной, ибо ее использование, в качестве юридической нормы может создать тяжелые последствия для профессии историка и для интеллектуальной свободы в целом». У Франції також діє з 2005 року менш відома організація «Комітет пильності щодо громадського користування історією», яка ставить подібні ж цілі (Comité de Vigilance face aux usages publics de l’histoire 2007). В Роcії історики створили «Вольное историческое общество», яке виступало проти втручання політики в історію (Курилла 2017). Проте видається, що в процесі оборони історики більше хвилюються за свій мундир та порушення автономії цеху, який може сам вирішувати, кого витісняти на маргінес, а кого навпаки, тоді як уявлення людей про минуле може конструюватись державою. Про цю проблему спільноти істориків говорить і лівий французький історик Ерік Онобль: «Именно из-за корпоративной деонтологии историки реагируют исключительно в сфере своих узких академических интересов. Был недавно случай, о котором вы, наверное, слышали. Проходила конференция в Париже, на которой присутствовал Вятрович. Я знаю людей, которые там тоже были. Все они были в шоке от того, что там было сказано. Они были в замешательстве и от реакции зала, потому что большинство симпатизировало украинскому национализму… Но до сих пор не было официальной реакции, потому что каждый говорит: „Да, но я не специалист по Украине, значит, я не могу говорить“».

 

"Часто реакція українських істориків випливає не з критичного аналізу самої політики пам’яті, а є просто стихійною та прямо віддзеркалює «опонента» лише з іншим геополітичним вектором."

 

В Україні поки не існує організації, що об’єднує істориків та протистоїть панівній історичній політиці, а тим паче немає такого руху, який би міг запропонувати не лише критику практик, але й реальну альтернативу. Часто реакція українських істориків випливає не з критичного аналізу самої політики пам’яті, а є просто стихійною та прямо віддзеркалює «опонента» лише з іншим геополітичним вектором.

Деякі українські дослідники політики пам’яті дуже критично ставляться до меморіальних законів, які ухвалила Верховна Рада, та до діяльності УІНП, вони бачать вихід у перейняті іспанської практики мнемонічного плюралізму, проте відповідальність за цей перехід покладають на державу — вона повинна встановити цей новий режим пам’яті (Шевель 2016). Це дуже цікава ідея, але для цього повинні бути певні умови, та й це не виключатиме інструменталізацію історії різними групами еліт. Позиція лівих повинна будуватися на вимозі виключення участі та контролю держави не лише в продукуванні академічного знання, як це вимагають французи, а й зі сфери пам’яті та публічної історії. Ми не можемо боротись проти колективної пам’яті про минуле, особливо коли її складовою є жива пам’ять, побудована на досвіді членів спільноти. Але існує єдиного уявлення про минуле, проте воно постійно нав’язується державою. Ідеологічні апарати держави постійно намагаються конструювати історичну пам’ять, яка буде відповідати їхнім політичним інтересам. Вони намагаються стимулювати «пригадування» одних моментів та «забування» інших. Як відзначає Морис Хальбвакс, «если бы память напрямую связала нас с тем или иным нашим прежним впечатлением, воспоминание, по определению, отличалось бы от тех более или менее точных представлений о прошлом, которые становятся результатом наших размышлений, опирающихся на рассказы, свидетельства и признания других. Но даже если некоторые воспоминания можно вызвать столь прямым образом, невозможно отличить те случаи, когда мы так поступаем, от тех, в которых мы воображаем прошлое» (Хальбвакс 2005). Хальбвакс не включає в цей процес владу, але очевидно, що внаслідок політики пам’яті реальні спогади про історичні події переплітаються зі знаннями, отриманими в школі, через засоби масової інформації тощо, які не є неупередженими, а найчастіше відстоюють інтереси тієї чи іншої групи панівного класу та держави. Ми ж виступаємо за те, що різноманітні спільноти з власними уявленнями можуть самі будувати свою пам’ять, яка не зобов’язана бути узгодженою з пам’яттю інших, із важливим акцентом на децентралізації. Місце для дискусії — це місце для свободи.

 

"Треба не формувати «риси патріота», а навчити людину мислити — процес мислення завжди критичний."

 

Завдання шкільної історії не дозволити міфологізації пам’яті та історії. Для боротьби з міфами можна показувати механізми їх створення як з перспективи міфолога, так і з перспективи творця міфів, які дадуть змогу поставити його під сумнів та розкласти на частини (Барт 1994). Треба не формувати «риси патріота», а навчити людину мислити — процес мислення завжди критичний. Історія повинна поставати як історія-проблема, а не історія-істина. Перед учнями мають бути не готові схеми, а документи епох та різнобарв’я наукових концепцій (обов’язково представлені протилежні позиції). Єдиної, правильної, об’єктивної історії минулого не може існувати через обмеженість джерел та постать самого дослідника. Історик займається інтерпретацією доступних йому джерел. Цих інтерпретацій може бути багато, хоча джерело завжди накладає обмеження та табу. Та сама проблематика, яку порушують історики, безумовно, обумовлена сьогоденням. До того ж об’єктивність пов’язана з привілеями. Лише люди з певним статусом мають право на об’єктивну істину — дуже рідко такими людьми бувають жінки, робітники чи студенти. Проаналізувавши канон української історіографії та історичну політику, важко не погодитися з Вальтером Беньяміном, який звинувачував історицизм в тому, що це історія переможців, а «панівні класи доводяться спадкоємцями всіх, хто коли-небудь перемагав. Отже, панівним класам завжди вигідно, щоб літописець пройнявся почуттям переможця» (Беньямин 2002: 42).

Логіка сьогоднішньої держави виражена у формулі: «Немає пам’яті — немає ідентичності. Немає ідентичності — немає нації» (Програма для загальноосвітніх навчальних закладів). Історія була важлива для створення національної спільноти в процесі становлення капіталізму, особливо це стосується недержавних націй, або неісторичних, яким доводилося боротись за право бути. У світі глобального капіталізму більшість націй вже мають свої держави, і логічно постає питання, що є зараз вирішальним для консолідації уявленої спільноти: уявлене минуле чи теперішній стан речей, який індивід переживає. Чи може існувати нація, коли всі її члени усвідомлюють, що це соціальний конструкт? Чи взагалі відповідають національні рамки потребам навіть не комуністичного майбутнього, а глобального капіталізму? Питання дискусійні, але в багатьох країнах вже давно не викладають окремим предметом національну історію, тим паче з перспективи, де національна спільнота виступає як щось монолітне. На мою думку, немає сенсу говорити про домодерне минуле в національних рамках — націй не було. Штучне обмеження територій сучасною Україною з наукової перспективи є дурістю. Як відзначає історик Олексій Толочко: «На рубеже ХVIII-ХIХ веков мало кому пришло бы в голову, что такие разные регионы, как „казацкая“ Малороссия, „запорожская“ и „татарская“ Новороссия, „польские“ Волынь и Подолье и „австрийская“ Галиция имеют общую историю и заселены одним народом. Напротив, по все стороны „культурных границ“ считали, что на этом пространстве произошли (и продолжают происходить) разные истории. Пространство, которое сегодня называют Украиной, еще только предстояло „вообразить“ из разнородных элементов. Решающее значение в том, что „Украина“ все же возникнет — сначала в „воображаемой географии“ интеллектуалов, а впоследствии и на географической карте — будут иметь путешествия»[23]. Водночас вихід за межі україноцентризму є необхідним кроком для побудови інклюзивної історії, де будуть представлені різні національні, етнічні, класові (селяни та робітники) та жіночі групи чи рухи.

 

Минуле й майбутнє

Принципова ідеологічна різниця між правими та лівими — це ставлення до часу. Праві намагаються апелювати до минулої величі, яку хочуть повернути. Минуле романтизується та стає ключовим в легітимації їхньої політики. Зрозуміло, що минуле, про яке вони говорять, не є справжнім, це романтизована версія, яка відповідає потребам часу. Так, у Росії від радянського минулого береться «успішний авторитарний менеджер Сталін», протиставлення Заходу, але не антикапіталізм та марксизм. Ліві в країнах зі значною традицією дуже часто приділяються власній історії надто велике значення, хоча треба було б дивитись у майбутнє. Нам потрібно звернутися до «принципу надії» — утопії. Як пише Маяковський в «МЮД», «комунізм — це молодість світу!». Або перефразувавши Карла Маркса, можна сказати, що соціальна революція (а відповідно і революційний рух) ХХІ століття повинна «черпати свою поезію тільки з майбутнього, а не з минулого» (Маркс).

Велика увага до минулого є однією з ключових парадигм пов’язаних із крахом держав, що позиціювали себе як альтернатива капіталізму. Французький історик Енцо Траверсо писав: «Наслідком такого затемнення утопій, безперечно, стало відживлення минулого, яке є характерною ознакою нашої доби: світ без утопій неминуче звертає погляд до минулого» (Траверсо 2015). Наразі панівним баченням є так званий «капіталістичний реалізм». Як говорив автор цього концепту Марк Фішер, «легче вообразить конец света, чем конец капитализма» (Фишер). Саме ці обставини змушують лівих не лише боротися за соціалізм як альтернативу системі експлуатації людини людиною, а й висловлювати своє ставлення до історії.

Минуле треба розглядати в його контексті. Здавалося б, це очевидне положення, але воно насправді зіштовхується з повним нерозумінням серед маси населення та борців за історичну правду. Ми повинні розуміти людей, що жили в минулому, а не влаштовувати їм судовий процес. Поняття злочину, засудження, покарання запозичені з правової сфери. Можна погодитися з Мішелем Фуко, який стверджує, що теперішня «форма суда относится к той идеологии правосудия, которая является буржуазной» (Фуко 2002). Філософ Дж. Агамбен стверджує, що право має за мету не віднайти істину чи справедливість, а винести вирок. Це підтверджується в силі рішення суду навіть у випадку несправедливого вироку (Агамбен 2012: 16–17). Найбільш проблемною для нас є Друга світова війна та радянський досвід, адже це відбулося не так давно (ми не відчуваємо емоційних переживань до людей, яких вбивав князь Святослав), до того ж ми зіштовхуємося з феноменом «переслідуючого минулого» (haunting past), яке, як показано вище, постійно актуалізується різними політичними групами. Більшість досліджень терору під час Другої світової побудовано на пошуку винних та їх засудженню. Навіть жертви тут виступають лише числами для підтвердження вини, яка має політичний підтекст, — чим їх більш, тим краще. Хто з якою стрічкою піде наступного року на 8–9 травня, визначає політична ідентичність, частиною якої стає пам’ять. Це не шанування пам’яті загиблих, а спроби гратися скелетами в ляльковому театрі. Ідея про важливість «забуття» чи «пригадування» якихось моментів в історії задля розпалу війни чи примирення сторін є одним із ключових моментів у політиці пам’яті чи історії, але під цим ховається завжди спекуляція та владні інтереси. Історію треба розуміти історично. Вона повинна бути максимально вільна від «справедливості», що є частиною етики. Річ у тім, що в дослідженнях екстремального повсякдення ми зіштовхуємося з більш складною реальністю, де існує «сіра зона», в якій «розгортається „довгий ланцюжок з’єднань між жертвою і катами“, де пригноблений стає гнобителем, а кат стає, в свою чергу, жертвою. Сіра безперервна алхімія, в якій добро і зло, а з ними і всі метали традиційної етики досягають своєї зони плавлення» (Там само). В одному випадку людина могла вбивати євреїв, комуністів та циган, а в іншому — рятувати їм життя. Здавати своїх сусідів-комуністів та рятувати родичів-євреїв. Людина могла розстрілювати, а потім стати розстріляною. Якщо розширити, то ця «сіра зона» завжди присутня, адже в одному випадку солдат СС є катом, а в іншому — гарним сім’янином, люблячим батьком та чоловіком. Радянський воїн-визволитель — одночасно гвалтівник. Це все підсилюється комплексністю воєнних біографій, коли одна й та ж особа могла брати участь у різних сторонах конфлікту. Це ні в якому разі не виправдовування діяльності цих людей, це лише спроба вийти за межі дискурсу та спробувати зрозуміти їхню поведінку, виходячи з контексту, в якому вони існують. Від пошуку винних треба перейти до спроби зрозуміти, чому люди діяли так чи інакше в певних умовах. Ми повинні дивитись на всі процеси в контексті часу, в якому вони відбуваються. Говорячи про Аушвіц чи ГУЛАГ (а саме нацизм та комунізм представляються сьогодні як втілення хтонічного зла), треба не забувати, що в Великобританії також були концтабори (Webb 2017).

На противагу ідеалістичним концепціям, якими керуються більшість сьогоднішніх дослідників, ми повинні показувати процеси, що призводять до тих чи інших наслідків. В цьому ми зіштовхуємося з проблемою анонімності буржуазного суспільства в тому сенсі, як її окреслив Ролан Барт. Буржуазія приймається лише як економічна категорія, але не як політична чи ідеологічна. Буржуазія розчиняється в нації, її ідеологія натуралізується (Барт). Якщо розвинути цю тезу, то й сам капіталізм є буцімто природним потоком: злочини сталінізму чи фашизму представляються як злочини Ідеологій, а пізньовікторіанський Голокост, вбивства тисяч людей внаслідок імперіалістичних війн, голоду, експлуатація, екологічні проблеми — лише випадковістю, проблемою конкретних невідповідальних осіб чи їхніх злочинних дій, «імперським способом мислення» (Український інститут національної пам’яті 2017d), а не наслідком капіталізму. Ліві можуть ставити завдання показати історично ці процеси як розгортання логіки капіталізму, але дурницею було б влаштовувати суд над конкретними індивідами.

 

"Не може бути відповідальності всіх німців за нацизм чи українців за етнічні чистки поляків на Волині. Відповідальними можуть бути особи, які вчиняють злочин чи організації, а не уявлена спільнота, тим паче через не один десяток років."

 

Залишаючи минуле, ми вирішуємо ще одну важливу проблему, яку нам намагаються нав’язати праві демагоги. У війнах пам’яті часто одну зі сторін просять вибачитися за злочини, вчинені її предками. Ніякої колективної відповідальності не може бути. Ми говоримо про величезні групи людей, які мають різні позиції, погляди та інтереси. Не може бути відповідальності всіх німців за нацизм чи українців за етнічні чистки поляків на Волині. Відповідальними можуть бути особи, які вчиняють злочин чи організації, а не уявлена спільнота, тим паче через не один десяток років. Якщо ми залишаємо минуле історії, то відразу зникають мотиви, які змушують переписувати історію задля примирення чи навпаки розпалу ворожнечі.

 

Радикальний гуманізм

Постає питання: «А як же „ніколи знову“?». Якщо ми залишаємо злочини нацизму минулому, то що нам робити з нацистами сьогодні? Проблема й полягає в тому, що ми виступаємо проти будь-якої надлюдської ідеології сьогодні, а не в минулому. Саме сьогодні нацисти займаються вуличним терором спрямованим проти чорношкірих, мігрантів та лівих активістів. Фашизм — це не далеке минуле з концтаборами, а теперішня загроза. Капіталізм зі своєю логікою накопичення капіталу становить небезпеку для всього людства через експлуатацію та забруднення природного середовища. Ми можемо бачити, як певні тенденції в розвитку капіталістичної системи порушують проблему реального тоталітаризму, а не його бажання, адже розвиток технологій дозволяє встановити дійсно тотальний контроль влади над людиною. Ми можемо побачити в минулому, як розвиток капіталізму призводив до знищення тисячі людей, але наша критика звертається до системи, яка існує сьогодні.

 

"Фашизм — це не далеке минуле з концтаборами, а теперішня загроза."

 

Що ж тоді писати лівим історикам? Після написаного вище важко не погодитись із думкою філософа Мішеля Фуко, який стверджував, що «історія — це дискурс влади» (Фуко 2005). Фуко протиставляє історії контрісторію, зародження якої він бачить ще в XVI столітті. Ця історія викриває владу та розповідає історію пригнічених та експлуатованих. Він бачить цю історію як революційний дискурс, який симпатизує і йому (Там само). Фактично відбувається постійна зміна: контрісторія, стаючи панівною, починає бути історією. Цей цикл повторів неможливо перервати в межах класової системи, де існує постійна боротьба. Історія, здається, завжди залишається партійною (в українському випадку навіть у прямому сенсі). Ця теза перегукується з позицією Леніна, Беньяміна, Покровського та багатьох інших. І звісно, повне вирішення цього конфлікту можливе лише в суспільстві, де не буде потреби в циклі легітимації, де політика більше не буде окремою формою суспільної свідомості. Але поставивши в центрі своєї уваги людину, звернувши увагу на «історію знизуc в широкому розумінні, історія відкриває нові перспективи, відкидаючи до сих пір панівні в Україні норми та наративи, що описують історію з перспективи влади. Вона звертає увагу на тих, кого раніше не було чутно, на «маленьких людей» та групи, які мовчали через маргіналізацію панівною ідеологією.

 


 

Посилання

Adamsky, Ł., 2017. "Łukasz Adamski: Kijów dalej od Europy". In: Rzeczpospolita. Available 01.08.2017 at: [link]

Amnesty International Ukraine, 2017. Затримання мирних демонстрантів через ненасильницьке використання радянської символіки є порушенням свободи слова і свободи мирних зібрань. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Comité de Vigilance face aux usages publics de l’histoire, 2007. Manifeste du Comité de Vigilance face aux usages publics de l’histoire du 17 juin 2005. Available 01.08.2017 at: [link]

Facebook, 2017. Taras Lyuty 10.05.2017. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Livejournal, 2013. «Некоторые любопытные фрагменты из статьи акад. М. Н. Покровского Общественные науки в СССР за 10 лет. (Доклад на конференции марксистско-ленинских учреждений 22 марта 1928 г.)». В: Вестник Коммунистической Академии. М., 1928. № 2 (26), с. 3–30. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Vector.media, 2017. Віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко підозрює, що заяву правозахисної організації Amnesty International диктували в Кремлі. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Youtube, 2014. Лекция: «Антикоммунизм как предчувствие?». Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Webb, S., 2017. "The British Camps". In: Jacobin. Available 01.08.2017 at: [link]

Абліцов, В., 2014. Донбас: європейська Україна чи азійське дикопілля? Київ: Інститут історії України НАНУ.

Агамбен, Дж., 2012. Homo sacer. Что остается после Освенцима: архив и свидетель. Москва.

Барт, Р. «Буржуазия как анонимное общество». В: Avtonom.org. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Барт, Р., 1994. «Миф сегодня». В: Барт, Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. Москва: Издательская группа «Прогресс», «Универс». Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Беньямін, В., 2002. Вибране. Львів.

Брехуненко, В., Ковальчук, В., Ковальчук, М. та Корнієнко, В., 2016. «Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ‒ХХІ ст. Київ: НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського.

Бутко, С., Горобець, С., Каретніков, І., Короленко, Б. та Майоров, М. (упор.), 2015. Декомунізація: що і чому перейменовувати й демонтувати. Збірник матеріалів, рекомендацій і документів щодо виконання вимог Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Київ: Український інститут національної пам’яті. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Власов, В., 2002. История Украины: 8 класс. Киев: Издательство А.С.К.

Власов, В., Данилевська, О., 2007. Вступ до історії України: підруч. для 5 кл. загальноосв. навч. закладів. Київ: Генеза.

Додаткові навчально-методичні матеріали. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Єдиний реєстр судових рішень, 2016. Справа № 359/4128/16-а. Провадження № 2-а/359/143/2016. Доступ за адресою: [link]

Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Зінченко, О., 2017. «Лікнеп для Качинского: „культ Бандери“ у цифрах. ІНФОГРАФІКА». В: Історична правда. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Кабінет міністрів України, 2014. Положення про Український інститут національної пам'яті. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Кабінет міністрів України, 2006. Постанова «Про затвердження Положення про Український інститут національної пам’яті». Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Касьянов, Г., 2004. «„Націоналізація“ історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х)». В: Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. Львів, C. 57–67.

Касьянов, Г., 2016. «К десятилетию Института национальной памяти». В: Historians. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Корреспондент.net, 2017а. В Одесской области задержали мужчину, торговавшего советскими флагами. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Корреспондент.net,2017b. День Победы в Украине: хроника событий. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Круцик, Р. та Жовтий, С. (упор.), 2015. Чекістське досьє окупованої України. Т. 1. Київ: Вид-во Преса України.

Кульчицький, С., 2005. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси. Київ.

Курилла, И., 2017. «История в эпоху победившего презентизма: инструмент борьбы за идентичность, ресурс для политики или научное знание?». В: Гефтер. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Маркс, К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Маслийчук, В. и Портнов, А., 2012. «Советизация исторической науки по-украински». В: Неприкосновенный запас, № 83. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Мережеве видання Рід. Нація як надродина. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Міністерство освіти і науки України. Громадське обговорення програм 10-11х класів. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Мицик, Ю. (гол. упор.), 2016. УПА: спогади, документи. Київ. Нора, П., 2014. Теперішнє, нація, пам’ять. Київ.

Мотика, Г., 2013. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. Київ: Дух і літера.

Павлович, О. «Вождь». В: Мережеве видання «Рід». Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Парубій, А., 1999. Погляд справа: статті, виступи, інтерв’ю. Львів: Орієнтири, 1999.

Полит. ру, 2008. «Историческая политика» в Восточной Европе: плоды вовлеченного наблюдения. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Історія України. 10–11 класи. Рівень стандарту (затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 14.07.2016 року № 826). Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Прокуратура Львівської області, 2017. Засуджено юнака, який пропагував комуністичну ідеологію. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Стриєк, Т., 2013. «Фашизм чи інтегральний націоналізм?». В: Україна модерна, № 20. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Траверсо, Е., 2015. «Європа та її пам’ять. Три переплетені перспективи». В: Політична критика. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Удод, О., 2016. Українська історична дидактика: академічний дискурс (До 80-річчя Інституту історії України). Київ: НАН України, Ін-т історії України. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Україна модерна. Федір Турченко: «Перемога проросійських сил під час Майданів означала би кінець української історіографії. За нас би знову писали у Москві». Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Українська друга світова 1939–1945. Виставка. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Український інститут національної пам’яті. Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті щодо відзначення 14 жовтня Дня захисника України. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Український інститут національної пам’яті, 2017a. Де у Києві можна побачити виставки УІНП. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Український інститут національної пам’яті, 2017b. Люди свободи. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Український інститут національної пам’яті, 2017c. Володимир В’ятрович: «Досі триває наша столітня війна за свободу». Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Український інститут національної пам’яті, 2017d. 5–6 червня симпозіум «Імперії, колонії та голод в історико-порівняльній перспективі». Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Фишер, М. Капилистический реализм. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Фуко, М., 2002. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью. Москва: Праксис. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Фуко, М., 2005. «Лекция от 26 января 1976». В: Фуко, М. «Нужно защищать общество». Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Хальбвакс, М., 2005. «Коллективная и историческая память». В: Неприкосновенный запас, № 2–3. Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

Чухлиб, Т., 2015. Мечом и оралом. Донбасс — древняя земля Украины. Киев.: ООО «Видавництво „Кліо“».

Швидько, Г. Історія України, XVI–XVIII ст. : підручник для 8-го класу, загальноосвітніх навчальних закладів.

Шевель, О., 2016. «Чи є вихід? Війни пам’яті у пострадянській Україні в порівняльній перспективі». В: Україна модерна. Доступ 01.08.2017 за адресою: [link]

Юрист — UA.net. Сравнение редакций статьи 436–1 «Кримінальний кодекс України (ККУ)». Доступ 01.08.2017 по ссылке: [link]

 

Примітки

1. Історія існувала і до цього, але ніхто не вимагав від неї об’єктивнності, а відповідно правдивості, яку буцімто потребує статус науки.

2. Книги: серія «Історія без цензури»: [link]

3. «Мертва голова»: [link]«Тотенкопф»; Вольфсангель: [link]; видео «Азова»: [link]

4. МОПР — Международная организация помощи революционерам, а також назва мікрорайону в Кривому Розі

5. Ще однією ключовою відмінністю є те, що в Україні Голокост в політиці пам’яті не виступає як унікальне явище, а ставиться на один рівень з Голодомором.

6. На мою думку, дії Володимира В’ятровича як голови УІНП  абсолютно виправдані. Академічна наука має зберігати «чистоту мундира» й не втручатись у поточні політичні дискусії чи обслуговувати чиїсь політичні інтереси. Це, натомість, не стосується Інституту, який є державною установою і покликаний реалізувати політику держави та уряду… Люди ж, які, схоже, з кремлівської подачі, організували кампанію проти В’ятровича, сплутали борщ із капустою — функцію Інституту як державної установи і академічну історіографію." (Див. тут.: [link])↩

7. Див. інтерв’ю з Яковенко та Zaxid.net

8. Історія України

9. Помилка в першоджерелі

10. Див. напр.: Андрій Бондар. Політика пам'яті між революцією та війною чи Лариса Якубова. Суспільство на війні. Проблеми націєтворення

11. Історія України

12. Експертні висновки щодо різних підручників Історії України: [link]

13. Про конфлікт пам’ятей з приводу Великої Вітчизняною / Другої світової писав Олексій Якубін в статті «Страсті за війною: колективна пам’ять в Україні (2010‐і роки)»: [link]

14. Деталі: [link]

15. Звісно, в ЛДНР та Росії існує дзеркальна ситуація.

16. Історик Олег Божко стверджує, що «у Червоній Армії служило не менше уродженців України, ніж в українських національних збройних силах, а з урахуванням і менш певних даних можна припустити, що в РСЧА їх було в декілька разів більше, ніж в арміях Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР.Це дозволяє дійти висновку, що збройне протиборство 1917 — 21 рр. за своїм характером було громадянською війною." Див.: [link]

17. Символічними в цьому контексті були спроби ІНП «декомунізувати» 8 березня та 1 травня. До речі, нещодавно В’ятрович заявив, що під пропозицією скасування вихідного на 8 березня ховалось бажання повернути йому сенс боротьби за жіночі права. Це показує дієвість феміністичного руху в Україні, адже сам «комісар пам’яті» вимушений виправдатись. Його відверту брехню можна викрити, поглянувши на те, які свята пропонувалось ввести, та, які дні залишити вихідними, а які ні. В одному з інтерв’ю він чітко сказав, «что не стоит делать государственным и праздничным днем 8 марта». ↩

18. Я говорю про пануючий підхід, бо погляд на Українську революцію Валерія Солдатенко та Володимира В’ятровича дуже різниться.

19. На відкритті Міжнародна наукова конференція «Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердження (1917–1921 рр.)» Володимир В’ятрович заявив: «Почали формуватися нові важливі концепції, зокрема Української революції 1917–1921 років, а не „російської революції на території України“, як це й досі намагаються нав’язати з боку російської історіографії, чи то пропаганди… важливо вивчати досвід уроків революції 1917–1921 років, щоб не повторити помилки, які стали причиною втрати Української держави тоді, сто років тому» [link]

20. Мається на увазі період існування Речі Посполитої.

21. Для підваження цієї тези можна ознайомитись з такою розвідкою Яковенко Н. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників. Яковенко, Н., 2002. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ-ХVІІ ст. Київ, С. 189–228: [link]

22. Сайт організації

23. Див. О. Толочко

Залишити коментар