Революція, насильство й нація: переклад Фанона українською

  • 05 квітня 2017
  • 1240
Революція, насильство й нація: переклад Фанона українською

Максим Казаков

Весна повернула на тепло, а збіг обставин спрямував усіх, хто прийшов на презентацію, до Маріїнського парку. Тут і був представлений публіці переклад книжки Франца Фанона «Гнані та голодні», яка вперше побачила світ 1961 року. ЇЇ автор прожив досить коротке життя (1925—1961), подій якого б вистачило на кілька біографій. Перше, що можна сказати про Фанона, — алжирський революціонер. Але водночас він і вест-індський адепт негритюда, ветеран Другої світової і комбатант «Вільної Франції», посол екзильного Тимчасового уряду Алжирської республіки» й редактор «Ель Моджахеда», психоаналітик і військовий психолог Фронту національного визволення. Його теорія революційного насильства та національно-визвольної боротьби, класовий аналіз суспільств Третього світу та психології колоніалізму, викладені пристрасною, потужною й образною мовою, надихали нових лівих у 60-ті й тепер є класикою неомарксизму.

Презентований переклад найвідомішого твору Фанона, безумовно, задовольнить археографічний та естетичний інтерес лівого читача. Дізнаємося більше про певний момент соціалістичної боротьби та роздивимося в деталях один із кроків прогресу думки. Але не хотілося би цим обмежитися. Адже великі книги — це ті, які нам допомагають. Творчість Фанона лишається живою, позаяк він йшов єдиним вірним для марксиста шляхом — слідував не букві, але «духові» Маркса, його епістемології. Тому він міг дати нові, релевантні своєму часові та місцю відповіді на старі запитання. Книжка на часі для нинішньої України, але найменше там треба шукати прямих аналогій. Люди так люблять історію й настільки ретельно вивчають її, що воліли б її повторень. Вабить підставити замість Алжиру Україну, а замість 1957 року — 2017‑й чи, імовірніше, 1917‑й, але правильніше буде не забувати відмінності, що більш вагомі, ніж подібності. Теорія колоніальності України має пристойну генеалогію: так говорив Ленін, протягом «золотих двадцятих» це було офіційної доктриною в УСРР та досі має підтримку в науковому світі та лівому середовищі. У 1960‑х роках цю теорію розкритикував діаспорянський ліберальний історик Іван Лисяк-Рудницький, вказавши на численні невідповідності становища дореволюційної Наддніпрянської України колоніальному статусові. Сприйняття України як колонії Російської імперії засновується на працях марксистів, резонує з лейтмотивами національного історіописання та подіями останніх років, тому відмовитися від нього важко, навіть якщо з наукового погляду воно вже не є плідним. Тоді як називати колонією Україну радянську означає повторювати низькопробну пропаганду початку 1990‑х та вторувати заявам на зразок «Росія годувала Середню Азію» або «Донбас — колонія України». Тому краще обійтися без натягування України і Росії на фанонівські Алжир та Францію. У Фанона і без того безліч захопливих ідей, що зацікавлять українського читача. «Гнані та голодні» викличуть питання, які так чи інакше треба для себе з’ясувати.

У центрі міркувань Фанона знаходиться проблематика насильства. У сучасній Україні насильство з маргінесу, залаштунків і приватного перейшло на центральні площі й телеканали. Насильства стало більше, воно розгалузилося на безліч форм, змінилося ставлення до нього. Насильство потребує осмислення, і тут Фанон як блискучий марксистський психолог і соціолог, знайомий з політичним насильством не з чуток, стане нам у пригоді. З останнього Майдану насильство лише примножувалося. Уже в цьому році Пашинський підстрелив перехожого та отримав по голові пляшкою, ЗСУ обстріляли Донецьк, а ополчення — Авдіївку, водії київських тролейбусів оголосили голодування, нацисти погромили виставку Давида Чичкана, Парасюк побив нацгвардійців на блокпосту, охорона маршу 8 березня знешкодила праворадикала із зеленкою, Різниченко відправив «на Одесу» генерала, боєць добробату застрелив екс-депута Держдуми, на Дніпропетровщині чоловік кинув гранату біля генделика та поранив шістнадцятьох тощо. За цим валом давно не видно того, що відбувалося на Майдані взимку 2013—2014 років. Аналізуючи Євромайдан, ми звертаємо увагу головно на такі його чинники, як вплив олігархату й політичних партій, роль ультраправих та загальний «правий поворот», іноземне втручання. Ми забуваємо про досвід, який пережили учасники Майдану. Події кінця 2013‑го та початку 2014‑го були своєрідним політичним лікнепом для неосвічених мас. Міліцейські кийки та вибухи світлошумових гранат вбивали в голови розуміння того, що насильство — це інша сторона начебто ненасильницького закону, а закон — це вираження влади певних груп. Насильство, протиставлене дійсному закону, що не до вподоби масам, може посунути закон та встановити власний, яким себе легітимізує. Насильство вивищує тих, хто його здійснює, над наявним порядком. Ті, хто зважився на насильство, змушені замислитися над тією системою, що вони можуть встановити, пересиливши стару.

А ось з цим уже серйозні проблеми. Ризикувати зазнати насильства над собою та чинити його над іншими Майдан учив у промислових масштабах, передавши роль учителя АТО. Але щоб скористатися перемогою у своїх інтересах, треба усвідомлювати, з ким власне ведеться боротьба, хто її веде та за що. Насильство на Майдані було чимось на зразок амонової солі, яка повертає до свідомості: вдих, очі розплющилися, але світло ріже, форми розпливаються, кольори змішуються. Щоб зрозуміти, що це вирує навколо, мозку треба засновки. А під рукою — лише націоналізм, який і до цього в незалежній Україні слугував ерзацом державної ідеології, у який всі потроху бавилися. Янукович також називав себе українським націоналістом. Щоб скинути його, опозиція мала проявити більше націоналізму, звернутися до вкрай національної ідентичності: звідси візьметься гіпергероїзація бандерівців, яка знов-таки повертає нас до політичного насильства — законсервованого в історичній пам’яті. Пошилися в націоналісти ліберали, перекроїли червоно-чорний прапор анархісти тощо. Запанував націоналізм, а точніше множина націоналізмів.

Фанон пише про визвольний націоналізм червоних відтінків, який переможно крокував Третім світом після Другої світової. Водночас націю він трактує як історичне явище, прогресивне на певному етапі розвитку та інструментальне для соціального визволення. У центрі цієї нації знаходився найчисленніший клас — селянство, революційність якого в умовах Третього світу доводить Фанон. Власне націоналізм, з погляду революційного марксиста, мав послугувати інструментом для навернення на бік селянства інших соціальних груп, мобілізації всіх сил для вигнання інонаціонального гнобителя. Якби реінкарнація Фанона побувала на Майдані, з’їздила в АТО, то після мала б сісти та вивести, кого в сучасній Україні можна назвати революційним суб’єктом. Промисловий пролетаріат, прекаріат, люмпен-пролетаріат, дрібну, середню буржуазію? А потім відповісти, чи потрібен націоналізм для цього класу, щоб змінити соціальний устрій. Чи лише нашкодить, викривляючи класову реальність національною оптикою? Чи можна викликати до життя український лівий націоналізм столітньої давнини?

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Наші партнери

Анонси