Платформи червоного достатку

Даєр-Візфорд, Нік

  • 21 квітня 2017
  • 923

Нік Даєр-Візфорд

Вступ: «Червоний достаток»

Незабаром після великого колапсу на Уолл-Стріт 2008 року художній роман про маловідомі та віддалені історичні події додав несподіваних аргументів до обговорення поточної кризи. «Червоний достаток» Френсіса Спаффорда (2010) оповідає вигадану історію про невдалу спробу радянських кібернетиків 1960-х років започаткувати повністю комп’ютеризовану систему економічного планування. Завдяки суміші історичних фігур (винахідник лінійних рівнянь програмування Леонід Канторович, комп’ютерний інженер-першопроходець Сергій Олексійович Лебедєв, генеральний секретар Комуністичної партії Микита Хрущов) та вигаданих персонажів, які разом рухаються й діють у коридорах Кремля, сільських колгоспах, на індустріальних фабриках та в сибірському науковому місті Акадємґородок, «Червоний достаток» досягає неймовірного: успішно перетворює тему кібернетичного планування на захопливе читання. Але книжка викликала інтерес економістів, спеціалістів із комп’ютерних наук та політичних активістів не лише завдяки оповіді про наукові проекти та політичні інтриги. Вона також з’явилася у вдалий час. Серед жорсткої економії та безробіття, у час, коли світові ринки досі балансували на межі краху, «Червоний достаток» можна було інтерпретувати в різний спосіб: а) як повчальну історію, котра, пригадуючи невдачі Радянського Союзу, нагадує нам, що капіталізм лишається єдиною можливістю, навіть попри погане функціонування («немає альтернативи»), або ж б) навпаки, як згадку про нереалізовані потенціали й натяк не лише на старе гасло альтермондіалістів «Інакший світ можливий», але й на те, що Девід Гарві (Harvey 2010: np) вважає більш переконливою та підривною перспективою — можливістю «інакшого комунізму».

Ця публікація відштовхується від роману Спаффорда як від відправного пункту дослідження комп’ютерних платформ, необхідних для сучасного «червоного достатку». Тут не розглядаються позитивні та негативні якості хактивізму, цифрової непокори, електронних структур боротьби, твітів із вулиць або Фейсбук-революцій — натомість йдеться про цифровий комунізм. Ця тема багато разів підіймалася у хвилі пропозицій переосмислення життя після капіталізму, яка здійнялася після колапсу СРСР 1989 року — це «партисипативна економіка» (Albert & Hahnel 1991), «новий соціалізм» (Cockshott & Cottrell 1993), «соціалізм двадцять першого сторіччя» (Dieterich 2006) чи форми «співдружності» (Hardt & Negri 2009). На відміну від декотрих із цих джерел, цей нарис не намагається запропонувати детальні й часто конкурентні проекти — «блакитні креслення» — для побудови нового суспільства, а радше те, що Грег де Поте в особистій розмові назвав «червоними кресленнями» — приблизні орієнтири щодо революційних можливостей.

 

 

В обговоренні обчислювальних технологій та комунізму майже неможливо уникнути звинувачень у відмові від суб’єктів та боротьби на користь машинного детермінізму. Звісно, ми маємо відкинути всі автоматичні, телеологічні та еволюційні моделі, включно зі схематичними хореографіями виробничих сил та відносин. Однак не менш важливо уникати протилежного гуманістичного детермінізму, котрий перебільшує автономію та онтологічні привілеї «людини проти машини». Тут способи виробництва й боротьбу, котра їх струшує, ми розуміємо як поєднання людських та машинних агентів, перемішаних між собою, гібридизованих і взаємовизначальних дельозо-деландіанських «асамбляжів» (Thorburn 2013).

 

"Обчислювальна потужність найшвидшого комп’ютера 2019 року, порівняно з машинами планувальників 1969 року, «збільшує кількість операцій на секунду приблизно на сто мільярдів разів»."

 

Саме тому захоплюють підрахунки, надіслані мені істориком радянської кібернетики Беньяміном Петерсом: обчислювальна потужність найшвидшого комп’ютера 2019 року, порівняно з машинами планувальників 1969 року, «збільшує кількість операцій на секунду приблизно на сто мільярдів разів». Цей факт, як відзначив Петерс, «не є значним сам собою, проте на щось натякає». Цей натяк аналізують подальші докази. Отже, ця стаття якомога більш наскрізно проглядає тривалі спроби радянських кібернетиків розробити форми економічного планування, засновані на алгоритмах трудового часу й надобчисленнях. Далі йдеться про те, як на проблеми авторитарного центрального планування можуть вплинути соціальні мережі та програмні агенти, а згодом розглядається питання того, чи не є планування зайвим у світі автоматів, копіювання та реплікації. Частково у відповідь на останнє запитання в «Платформах червоного достатку» вивчається роль кібернетики в планетарній біокризі й підсумовуються загальні спостереження про кібернетику на сьогоденному «комуністичному горизонті» (Dean 2012). Проте спершу тут розглядаються деякі практичні та теоретичні проблеми, з якими зіткнулися радянські планувальники з «Червоного достатку».

 

Чи є капіталізм комп’ютером?

Цифрові філософи припускають, що Всесвіт може бути комп’ютерною симуляцією, створеною прибульцями. Якщо лишити цю думку за дужками, все ж існують підстави для розгляду більш поміркованого твердження, а саме того, що капіталізм є комп’ютером. Ця суперечність є неявною частиною одного з найбільших інтелектуальних викликів, спрямованих проти комуністичної думки — «соціалістичної проблеми обчислення», сформульованої економістами Австрійської школи, зокрема Людвігом фон Мізесом (von Mises 1935) та Фредеріком Гайєком (Hayek 1945). В період, відзначений успіхами Російської революції, ці економісти критикували передумови й життєздатність економік центрального планування. За їхнім визначенням, усі соціальні системи потребують певного ресурсного планування. Та ринок втілює розподілений, спонтанний та емерджентний ненасильницький план — те, що Гайєк (Hayek 1976: 38) називає «каталаксією». Ціни створюють синоптичний, абстрактний сигнал гетерогенних і змінних потреб та умов, на котрі реагує підприємницьке інвестування. Натомість командна економіка мусить бути деспотичною та непрактичною, адже розрахування оптимального розподілу недостатніх ресурсів залежить від незчисленної кількості локальних відомостей про потреби споживання та умови виробництва, яку неможливо зібрати та оцінити методом центральної звітності.

Таким чином, економісти Австрійської школи оновили смітівське звеличення «невидимої руки» ринку, тепер у вигляді квазікібернетичної інформаційної системи:

«Більше ніж метафорою є опис системи цін як свого роду машини для виразу змін або ж телекомунікаційної системи, яка дозволяє окремим виробникам, подібно до інженера, звертати увагу лише на рух кількох показників, аби коригувати власні дії відповідно до змін, про котрі вони можуть не знати нічого, крім того, що відбивають зміни цін» (Hayek 1945: 527).

Хоча Гайєк і говорив про телекомунікації та інженерну справу, але, пишучи в останній рік Другої світової війни, він так само міг би згадати й про велетенські ЕОМ Манхеттенського проекту, адже він запропонував ідею, що ринок діяв як автоматична система обчислень — комп’ютер. Проте цей полемічний аргумент проти соціалізму мав і протилежний бік. Адже якщо ринок діє як комп’ютер, чому б не замінити його комп’ютером? Якщо центральному плануванню притаманна проблема обчислення, чому б не розв’язати її за допомогою обчислювальних машин? Саме це заперечення висловив опонент Хайєка, економіст Оскар Лангe, коли, ретроспективно переглядаючи дебати навколо «соціалістичної проблеми обчислення», зауважив: «Сьогодні моє завдання було б набагато простішим. Моєю відповіддю Хайєку … було б: то в чому ж проблема? Закладімо системи рівнянь в електронний комп’ютер і отримаємо розв’язання менш ніж за секунду» (Lange 1967: 159). У цьому й полягав проект кібернетиків із «Червоного достатку» — проект, який спонукало усвідомлення того, що позірно успішна радянська індустріальна економіка, попри тріумфи 1940-х та 1950-х років, повільно застоювалася поміж непослідовною організацією та інформаційними заторами.

Їхні зусилля покладалися на концептуальний інструмент — таблицю «витрати- випуск», розробка якої пов’язана з двома російськими математиками: емігрантом Василем Леонтьєвим, котрий працював у США, і радянським математиком Канторовичем, головним героєм «Червоного достатку». Таблиці «витрати-випуск», котрі, як ми нещодавно дізналися, стали основою алгоритму PageRank компанії Google (Franceschet 2010), окреслюють взаємозалежність сучасної економіки, показуючи, як продукція однієї галузі виробництва (наприклад, виробництва сталі або бавовни) слугує внеском для інших (як-от виробництва машин або одягу). Так, стає можливим передбачення того, як змінюватиметься попит в залежності від змін обсягу виробництва кінцевого продукту. Вже в 1960-х роках подібні таблиці були схваленим інструментом у великих промислових організаціях: праці Леонтьєва відігравали важливу роль у логістиці масштабної бомбардувальної операції американських повітряних сил проти Німеччини. Однак вважалося, що комплексний характер цілої національної економіки робив неможливим застосування таблиць на такому рівні.

Радянські спеціалісти з обчислювальної техніки мали намір подолати цю проблему. Ще в 1930-х роках Канторович вдосконалив таблиці «витрати-випуск» за допомогою математичних методів лінійного програмування, які визначали найкраще, або «оптимізаційне», поєднання технік виробництва для досягнення певної мети. Кібернетики 1960-х років прагнули втілити цей прорив у величезних масштабах за допомогою сучасної обчислювальної інфраструктури, здатної швидко виконувати мільйони розрахунків, яких вимагав Держплан — Державний плановий комітет, відповідальний за п’ятирічні економічні плани. Після десятиліття експериментів їхня спроба провалилася, зведена нанівець нікчемним станом радянської комп’ютерної індустрії, яка на два десятиліття відставала від США та пропустила революцію персональних комп’ютерів, а також не розвинула аналог інтернету. Таким чином, вона вкрай не відповідала поставленим перед нею завданням. Все це разом із політичним спротивом номенклатури, котра бачила в новому науковому методі планування загрозу власній бюрократичній владі, зумовило остаточну відмову від проекту (Castells 2000; Gerovitch 2008; Peters 2012).

Це була не єдина спроба «кібернетичної революції» у ХХ сторіччі. Не менш видатним був план чилійського режиму Сальвадора Альєнде запровадити більш децентралізовану версію електронного планування, «проект Кіберсін» (Medina 2005). Під проводом канадського кібернетика Стафорда Біра проект був задуманий як система комунікації та контролю, яка дозволила б соціалістичному режиму збирати економічні дані й транслювати їх відповідальним бюрократичним кадрам. але в той самий час містила б технологічні запобіжники проти прямого державного керування, а також заохочувала б різнобічні обговорення планових рішень. Це була спроба соціально-технічного проектування демократичного соціалізму, яка сьогодні, мабуть, виглядає більш привабливою за постсталіністські маневри радянських комп’ютерних планувальників. Та її спіткала навіть жорстокіша доля: проект Кіберсін згас після піночетівського перевороту 1973 року.

 

 

Зрештою, неспроможність СРСР адаптуватися до світу програм та мереж посприяла його економічній та військовій поразці Сполученим Штатам. Його розпад, у котрому, як показав Алекс Нове (Nove 1983), суттєву роль відіграли інформаційні затори та фальсифікації звітності, нібито підтвердив правоту економістів Австрійської школи. Гайєкове звеличення ринкової каталаксії, таким чином, стало центральною засадою «неоліберального колективу» (Mirowski 2009), який очолив подальший переможний марш глобального капіталізму.

 

"Неспроможність СРСР адаптуватися до світу програм та мереж посприяла його економічній та військовій поразці Сполученим Штатам."

 

Гніт катастрофи СРСР на практиці й аргументів Австрійської школи в теорії сильно вплинув на залишки лівиці, змусивши її переглянути та скоротити межі радикальних прагнень до щонайбільше економіки колективних підприємств, координованих ціновими сигналами. Безліч варіантів подібних «ринково-соціалістичних» проектів спростовували марксисти, котрі відмовилися поступатися політиці товарного обміну. Вірогідно, через те, що вони визнають за ринком функцію автоматичної обробки інформації, котру приписують йому «австрійські» економісти та ринкові соціалісти, марксисти можуть звертатися до теми технологічних інновацій або суспільного доступу до даних, але, здається, вони не розглядають глибоко потенційні можливості сучасних обчислювальних технологій.

Сьогодні, в післякризовий час, твердження про ринки як безпомилкові інформаційні машини може видаватися менш правдоподібним, ніж чверть сторіччя тому. Паразитичне викрадення енергії, на якому базується передача цінових сигналів (експлуатація на рівні виробництва), неспроможність роз'єднаних товарних бірж оцінити колективні наслідки (так звані «екстерналії») і рекурсивність системи збагачення, замкненої у власному кругообігу фінансових спекуляцій стали більш виразними в умовах економічного й екологічного краху глобального капіталу. Та виявлення цих вад не позбавляє комуністів від необхідності пояснення того, як працювала б інша система розподілу ресурсів — така, що уникатиме «кріпацтва» статистського поневолення, передбаченого Гайєком (Hayek 1944).

 

Алгоритми праці

Попри занепад дійсного соціалізму, ідея комп’ютеризованого економічного планування й надалі розвивалася невеликою групою теоретиків, котрі розгорнули її концептуальний межі за рамки всіх спроб радянських кібернетиків. Особливо важливе значення мали дві школи: «новий соціалізм» шотландських вчених у галузі обчислюваної техніки Пола Кокшота й Алана Котрелла (Cockshott & Cottrell 1993) та німецька Бременська школа, до якої входять Петер Арно (2002) й Хайнц Дітріх, останній із них є прихильником «соціалізму двадцять першого сторіччя» за венесуельською моделлю. Ці тенденції нещодавно зійшлися (Cockshott, Cottrell & Dieterich 2010). Однак через те, що досить мало робіт Бременської групи було перекладено [1], тут ми зосередимося на «новому соціалізмі» Кокшотта й Котрелла.

Визначальною рисою проекту «нового соціалізму» є його класично марксистський ухил. Так, його комп'ютерне планування для XXI сторіччя строго йде за логікою Марксової «Критики Готської програми» (Marx 1970) кінця XIX сторіччя, у котрій, як відомо, стверджується, що на першій і «нижчій» стадії комунізму — до того, як забезпеченість дозволить реалізувати принцип «кожному за потребами» — винагороди будуть визначатися за годинами суспільно необхідної праці, потрібної для виробництва товарів та послуг. Робітники на капіталістичному виробництві отримують плату за відтворення робочої сили, а не за здійснений ними обсяг праці. Саме це дозволяє капіталістам привласнювати додаткову вартість.

 

"У моделі «нового соціалізму» праця винагороджувалася б трудовими сертифікатами; годину праці можна обміняти на товари, виробництво яких, за середньосуспільною оцінкою, вимагає еквівалентного часу."

 

Для ліквідації цього стану речей, на думку Кокшотта й Котрелла, потрібна цілковита відмова від грошей, тобто знищення повсюдного засобу обміну, котрий, завдяки послідовному перетворенню грошей на товари й навпаки, створює самозростаючу вартість, тобто капітал. У моделі «нового соціалізму» праця винагороджувалася б трудовими сертифікатами. Годину праці можна обміняти на товари, виробництво яких, за середньосуспільною оцінкою, вимагає еквівалентного часу. Сертифікати погашували б під час такого обміну. Вони не ходили б в обігу й не могли б використовуватися в спекулятивних цілях. Оскільки робітникам відшкодовувалася б повна суспільна вартість їхньої праці, не існувало б прибутків власників або ж капіталістів, котрі визначають розподіл ресурсів. Робітники, однак, платили б податок задля створення загального фонду ресурсів робочого часу, придатних для соціальних витрат. Їх впроваджувала б планувальна комісія, розпорядження якої спиралися б на демократичні рішення щодо загальних суспільних завдань.

 

 

Таким чином, робочий час слугує «об'єктивною одиницею цінності» в «новому соціалізмі» (Cockshott & Cottrell 2003: 3). Саме на цьому етапі його прихильники згадують можливості інформаційних технологій. Подібна система вимагала б як прямого, так і непрямого розрахунку часу, витраченого на виробництво товарів та послуг, задля оцінки кількості сертифікатів, на які можна обміняти ці товари й послуги, а також для того, щоб зробити можливим планування їхнього виробництва. Таблиця «витрати-випуск» (з особливим акцентом на часі) тут знову постає як базовий інструмент, необхідний і в якості вхідних даних в процесі виробництва товарів, і в якості вихідних даних, які, зі свого боку, вимагають інформацію про навчання та освіту. Однак тут «новим соціалістам» доводиться стикнутися з основним запереченням. З часів розпаду СРСР загальноприйнятою думкою стало те, що масштаби обробки інформації, з якими працювали радянські кібернетики, були просто надто великими, щоб бути реалістичними. В 1980-х Нове (Nove 1983) стверджував, що такий обсяг робіт, який містив би приблизно дванадцять мільйонів окремих виробів, вимагав би складних розрахунків витрат і випусків, нездійсненних навіть за допомогою комп’ютерів. Це твердження повторювалося й в нещодавніх обговореннях «Червоного достатку», де критики центрального планування стверджували, що навіть із використанням сучасної «настільної машини» на розв’язання цих рівнянь потрібно «близько тисячі років» (Shalizi 2012).

Кокшотт і  Котрелл у відповідь згадують про нові інструменти, як концептуальні, так і технічні. Теоретичний прогрес покладається на галузі комп’ютерних наук, які працюють над скороченням кількості окремих кроків, необхідних для розрахунків. Такий аналіз, за їхнім переконанням, доводить, що заперечення опонентів ґрунтуються на «патологічно неефективних» методах (Cockshott, in Shalizi 2012). Як вказують вчені, структура витрат-випусків у економіці є «розсіяною», тобто лише мала частка товарів безпосередньо використовується для виробництва інших. Не все є вхідним матеріалом для чогось іншого: йогурт не використовується у виробництві сталі. Таким чином, більшість рівнянь, які приводять як аргумент на користь непереборної складності, є безпідставними. Можна створити алгоритм, який знаходитиме найкоротший шлях в таблицях «витрати-випуск», ігноруватиме пусті значення й повторюватиме процес, допоки не отримає прийнятно точний результат.

Час розрахунків надалі скорочуватиметься завдяки величезному зростанню швидкості комп’ютерних обчислень, передбаченому законом Мура. Те, що економічне планування на високому рівні відбуватиметься на «настільній машині», є нещирим припущенням. Питанням є інформаційна ємність суперкомп’ютерів. З особистого електронного листування з Бенджаміном Петерсом я дізнався, що 1969 року — часів, коли відбуваються дії «Червоного достатку» — «безперечною робочою конячкою» радянської інформаційної економіки була БЭСМ-6 (Большая Электронно-Счётная Машина — буквально «велика/головна електронна обчислювальна машина»), здатна працювати з операційною швидкістю 800 000 флопс («операцій з плаваючою комою на секунду»), тобто 8 мегафлопс, або ж 106 флопс. Проте 2013 року суперкомп’ютери, які використовуються для моделювання клімату, тестування матеріалів і астрономічних обчислень, часто бувають потужнішими за 10 квадрильйонів флопс, або десять «петафлопс». На час написання цієї статті світова першість належить Cray’s Titan з Національної лабораторії Оук Рідж, який досягає потужності в майже 17,6 петафлопс (1015) (Wikipedia 2013). Передбачають, що до 2019 року в Китаї будуть створені суперкомп’ютери з потужністю в «ексафлопс» (1018 флопс) (Dorrier 2012). Отже, як стверджує Петерс (Peters 2013), «визнаючи за СРСР трохи оптимістичні 107 флопс станом на 1969 рік, ми дізнаємося (1018 - 107 = 1011) … що на сьогодні обчислювальні потужності зросли в 100 000 000 000 разів».

Якщо враховувати цей потенціал, ідея Кокшотта й Котрелла про те, що обчислювальні вимоги широкомасштабного економічного планування можуть бути задоволені за допомогою об’єктів, що можна порівняти із сучасними метеорологічними машинами, видається щонайменше правдоподібною. Однак «проблема обчислення» полягає не лише в обробці даних, але й у їх корисності. Гайєк стверджував не тільки те, що центральні планувальники не здатні достатньо швидко обробляти економічні дані, але й те, що ці дані з певного погляду не існують до встановлення цін, які є відсутньою в інших випадках мірою виробничих результатів та споживацької активності. Знов-таки Кокшотт і Котрелл говорять, що використання комп’ютерів для збору економічної інформації вирішує проблему. Зважаючи на рівень мережевої інфраструктури в тогочасній Британії, вони на початку 1990-х пропонують координаційну систему, яка складається з кількох персональних комп’ютерів у кожному виробничому об’єкті, які обробляли б місцеві дані й надсилали б їх «телексом» до планувального центру в стандартних програмних пакетах. Кожні двадцять хвилин центральний планувальний офіс надсилав би радіосигнал із модифікованими статистичними даними, які були б вхідною інформацією на місцевому рівні. Цей сценарій аж надто нагадує вутлий техно-футуризм «Бразилії» Террі Гільяма. Аби наблизити «нових соціалістів» до нашого часу, нам радше варто звернутися до Фредеріка Джемісона і його іконоборчого бачення мережі Wal-Mart як «форми утопічного майбутнього, що вимальовується в тумані» (Jameson 2009: 423). Він мав на увазі те, що, якщо на мить забути про жахливу експлуатацію працівників та постачальників, Wal-Mart є об’єктом, колосальні організаційні можливості якого моделюють процеси планування, необхідні для покращення глобальних стандартів життя. І, як визнає Джемісон та ретельно описують інші автори (Lichtenstein 2006), ці можливості засновані на комп’ютерах, мережах та інформації. До середини 2000-х років дата-центри Wal-Mart вже активно відслідковували понад 680 мільйонів окремих виробів на тиждень і понад 20 мільйонів операцій клієнтів щоденно за допомогою комп’ютерної системи, яка за потужністю поступалася лише Пентагону. Сканери штрих-кодів і комп’ютерні системи на місці продажу встановлюють кожну продану одиницю товару та зберігають цю інформацію. Супутникові телекомунікації поєднують магазини безпосередньо з центральною комп’ютерною системою, а звідти з комп’ютерами постачальників. Це уможливлює автоматичне поновлення замовлень. Своєчасне долучення компанії до системи універсальних штрих-кодів призвело до того, що вимагалася наявність міток радіочастотної ідентифікації (RFID) на всіх продуктах задля спостереження за товарами, працівниками та споживачами всередині глобального мережі постачання та поза нею.

Wal-Mart є важливим прикладом, адже він стоїть «на межі сейсмічного зламу в корпоративній уяві». Ця зміна поєднує ідею «логістичної революції» з «виробництвом точно вчасно»[2] і «приборкує нові цифрові та кібернетичні технології для керування виробництвом, розповсюдженням і продажами в якомога швидший та ефективніший спосіб» (Haiven & Stonemouth 2009: np). Цю зміну спонукає й постання «інтернету речей», який пов’язує цифрову інформацію з реальними предметами за допомогою мережі сенсорних приладів, користувачів та локацій. Розповсюдження складних бездротових мереж 4G, «хмарних» сервісів зберігання інформації за потребою від компаній на зразок Amazon і особливо збільшення адресної бази найновішого інтернет-протоколу IPV6, котра надає унікальні ідентифікатори «дійсно велетенській кількості 340 мільярдів мільярдів мільярдів мільярдів об’єктів», уможливлюють таку комунікацію між пристроями, що, ймовірно, за обсягом перевищує міжлюдський інтернет-трафік (Economist 2012; np). Як зауважує Бенджамін Бреттон (2013), така адресна спроможність у поєднанні з цифровим кодуванням, стисненим до субмікроскопічного рівня, відкриває практично безмежні можливості ідентифікації не лише речей та людей, але також і їхніх елементарніших компонентів та відносин.

 

 

Отже, траєкторії розвитку й швидкості обробки інформації, й можливостей її збору приглушують «соціалістичну проблему обчислення». Проте обговорення планування в таких всеосяжних контекстах неминуче викликає страх перед надзвичайно обізнаним державним контролем. «Нові соціалісти» походять з авангардної марксистсько-леніністської традиції й дотримуються самопроголошених «якобінських» централістських перспектив (Cockshott, Cottrell, & Dieterich 2011). Аби поглянути на те, як кібернетичне планування може розвинутися в більш прозорі та партисипативні режими, нам варто звернутися до інших комуністичних традицій.

 

Комуністичні агенти

Антистатистські тенденції марксизму в історії здебільшого розвивалися в дуже особливій традиції «робітничих рад», що була налаштована проти влади партії та держави й наголошувала на важливій ролі зборів на робочому місці як центрів прийняття рішень, організації та влади. В есе, яке можна вважати допотопним за мірками цифрової доби — «Робітничі ради й економіка самокерованого суспільства» — написаному 1957 року й перевиданому 1972 року одразу після радянського придушення угорських робітничих рад, Корнеліус Каіторіадіс зауважив, що ця традиція часто була неспроможною оцінити економічні проблеми «повністю самокерованого суспільства». Згідно з його викладом, питання мало б підійматися «строго в епоху комп’ютерів, вибухового розвитку знань, бездротового зв’язку й телебачення, матриць витрат-випуску», потрібно відмовитися від «соціалістичних чи анархістських утопії попередніх років» через те, що «технологічні інфраструктури … є настільки незмірно відмінними, що порівняння втрачають сенс» (Castoriadis 1972: np). Подібно до планувальників «Червоного достатку», Касторіадіс уявляє визначений таблицями витрат-випуску економічний план, який керує загальним розподілом ресурсів (наприклад, балансом між вкладенням коштів та споживанням), але втілення якого знаходиться в руках місцевих рад. Головним аргументом Касторіадіса, однак, є те, що має існувати кілька планів, підпорядкованих колективному вибору. Це завдання виконувала б «фабрика планів», «спеціалізована установа з високим рівнем механізації та автоматизації», за допомогою «комп’ютера», пам’ять якого «зберігала б технічні коефіцієнти та початковий виробничий потенціал кожної галузі» (Castoriadis 1972: np). Така центральна майстерня підтримувалася б іншими, котрі вивчали б наслідки конкретних планів, технологічних інновацій і вдосконалень алгоритму в регіонах. «Фабрика планів» не визначала б, які суспільні завдання повинні ставитися. Вона б лише створювала опції, оцінювала наслідки й після демократичного вибору плану за потребою його оновлювала й переглядала. Касторіадіс погодився б із пізнішим спостереженням Реймонда Уільямса (Williams 1983) про те, що в плануванні немає нічого суто авторитарного, якщо завжди існує більше одного плану.

Цей рання ідея кібернетичного самокерування є предтечею більш сучасного бачення посткапіталізму — запропонованої Майклом Альбертом та Робіном Хахнелем (Albert & Hahnel 1991) «партисипативної економіки», або «Парекон». Вона також постає з традиції «робітничих рад», хоча і з анархістської, а не марксистської, лінії. Їхня праця відома завдяки моделі «децентралізованого партисипативного планування» (Albert 2003: 122), альтернативи як ринковим механізмам, так і центральному плануванню. І знову базовими суспільними одиницями демократичних рішень тут є ради, але в Парекон вони охоплюють не лише ради робітників, а також і споживачів. Розподіл ресурсів визначається пропозиціями цих організацій стосовно різних рівнів виробництва й споживання, які після низки переговорів врегулюють «ітераційні комісії». На подальших стадіях планування комісії заохочуватимуть робітничі та споживацькі ради переглянути свої пропозиції у світлі інформації про результати інших рад, аж допоки не буде досягнутий рівень збіжності, достатній для створення кількох потенційних планів для голосування.

Тема Парекон була досить суперечливою. Один з найпоширеніших аргументів полягає в тому, що ця система є прикладом проблеми, на яку вказав Оскар Уайльд, коли висловився, що «соціалізм — хороша ідея, але на неї потрібно надто багато вечорів», тобто вона вимагає нескінченних зборів. Хахнел (Hahnel 2008: np) стверджує, що збільшення рівнів соціальної взаємодії є позитивною рисою Парекон і що вона не обов'язково буде складнішою за рутинні вимоги капіталістичного побуту — шопінг, податки, фінансові операції тощо. Але дійсно здається, що виконання багаторівневих та ітеративних циклів планування, достатньо швидке, щоб чогось досягти, вимагатиме наявності дуже складної мережевої інфраструктури та високого рівня технологічно опосередкованої участі: великі бази даних, доступні радам та окремим індивідам, електронні картки для вимірювання праці та споживання, окремі програми для підготовки пропозицій і виробничі системи, засновані на виробництві «точно вчасно» (Albert 2003: 133).

 

"Суспільство партисипативного, поінформованого, демократичного та вчасного колективного планування вимагало б наявності швидких, багатоманітних та інтерактивних платформ комунікації, в межах котрих можливо розповсюджувати пропозиції, коротко чи розгорнуто відповідати на них, виявляти тренди, встановлювати репутації, переглядати плани, генерувати зміни тощо."

 

Справді здається, що Парекон вимагає залучення цифрових технологій, що з’явилися пізніше, а саме соціальних мереж. Суспільство партисипативного, поінформованого, демократичного та вчасного колективного планування вимагало б наявності швидких, багатоманітних та інтерактивних платформ комунікації, в межах котрих можливо розповсюджувати пропозиції, коротко чи розгорнуто відповідати на них, виявляти тренди, встановлювати репутації, переглядати плани, генерувати зміни тощо. Коротко кажучи, воно вимагало б того, щоб Facebook, Twitter, Tumblr, Flickr та інші платформи Web 2.0 не лише самі стали б самокерованими організаціями під контролем робітників (включно з власними неоплачуваними прозьюмерами[3]), але й перетворилися б на форуми планування: Держплан із «твітами» й «лайками». Також потрібно думати про зміну цих органів у напрямках, які проклали експериментальні альтернативні соціальні мережі, як-от Diaspora, Crabgrass, Lorea — звільнені від мотивів прибутку та централізованого контролю,  такі, що переходять у більш «розподілені» й «федеративні» форми (Cabello et al. 2013; Sevignani 2013), перетворюючись на, як припускають Хуей та Гелпін (Hui & Halpin 2013), мережі, які покладаються на групові проекти на противагу особистій ідентичності, або ж платформи «колективної індивідуалізації»; певно, не стільки соціальні мережі, скільки «радні медіа».

Проте, можливо, ідея, що всі дивитимуться в екрани мобільних пристроїв, щоб не пропустити не «поштовх» на Фейсбуці, а сьому ітерацію партисипативного плану, відтворює непривабливі риси повсякденного життя за високотехнологічного капіталізму. Отже, ми можемо піти далі й уявити, що децентралізоване колективне планування потребує не лише радних мереж, а комуністичних агентів: програмних комуністичних агентів. Програмні агенти — це складні запрограмовані об’єкти, здатні діяти «з певним виміром автономії … від імені користувачів (або інших програм)» (Wikipedia 2013b: np). Такі агенти здатні до «цілепокладання, вибору, впорядкування та ініціювання завдань»; вони можуть самостійно активуватися, оцінювати та реагувати на контекст, виявляють риси штучного інтелекту, наприклад навчання, і вміють спілкуватися й співпрацювати з іншими агентами (Wikipedia 2013b: np).

 

 

У комерційній сфері програмні «торговельні агенти» можуть перевершувати агентів-людей, а значить, «люди опинилися на межі втрати статусу єдиного економічного виду на планеті» (Kephart 2002: 7207). Здатність таких об'єктів створювати «ідеальну конкуренцію» на електронних ринках робить їх улюбленцями економістів-послідовників Австрійської школи (Mirowski 2002). Як попередньо запрограмовані покупці та продавці, здатні обробляти величезні обсяги ринкових даних, програмні агенти змінили електронну торгівлю завдяки своїй можливості швидкого інтернет-пошуку, виявлення найкращих пропозицій, поєднання цієї інформації для користувачів і справді автономної купівлі. Проте галузь, у якій подібні агенти дійсно неперевершені, — це фінансовий сектор, у котрому високочастотні торги цілком залежать від програмних «ботів», здатних відповідати на можливості арбітражних операцій протягом мілісекунд.

Однак тут не можна оминути питання: а що, якби програмні агенти реалізовували б іншу політику? Зауваживши, що системи з багатьма агентами можна розглядати як засіб розв’язання проблеми розподілу ресурсів, Дон Грінвуд (Greenwood 2007: 8) припустив, що їх можна спрямувати на розплутування «соціалістичної проблеми обчислення». Як він зазначає, системи з багатьма агентами як інструмент планування мають перевагу над реальними ринками в тому, що «цілі й обмеження, які постають перед агентами, можуть бути наперед визначеними розробниками моделі» (Greenwood 2007: 9). Можна розробити агентів із цілями макрорівня, які вирішуватимуть задачі, значно ширші за максимізацію особистого інтересу; засади «загального добробуту», з якими експериментували економісти, містять два принципи: рівності й можливості охорони довкілля. Отже, ймовірно, треба уявляти повторювані цикли демократичного планування не лише як обговорення та оцінку планів у соціальних мережах, але і як часткову передачу процесу комуністичним програмним агентам, що розуміють важливі вимоги процесу, працюють у темпі швидкісних торговельних алгоритмів, швидко орієнтуються в насичених мережах даних, створюють рекомендації для учасників-людей («якщо вам сподобався план з геоінженерією плюс нанотехнологіями, але без ядерної зброї, вам може сподобатись…»), комунікують та співпрацюють один з одним на багатьох рівнях, мають наперед запрограмовані ліміти й конфігурації рішень («тримати викиди вуглецю на рівні менш ніж 300 часток на мільйон, збільшувати доходи найнижчого квінтилю… і не збільшувати вартість чашки кави в трудових годинах»). В епоху автономних машин робітничі ради можуть виглядати саме так.

 

Автомати, копії та реплікатори

Та чи потрібне взагалі планування? Як схеми централізованого, неосоціалістичного планування, так і версії децентралізованих радних мереж вбачають у комп’ютерах інструмент обчислення, засіб вимірювання, особливо вимірювання праці. Їхнє завдання — відкинути капіталістичну експлуатацію, повернувши робітникам повну вартість робочого часу. Існує, однак, й інший напрям комуністичного футуризму, який розглядає комп’ютери не як засоби планування, а як машини створення достатку. Можна сказати, що існує два способи подолати Гайєкову каталаксію капіталізму. Один з них — «переобчислити» її. Інший — цілком її підірвати: дефіцит замінюється достатком, що відкидає потребу як у цінах, так і в плануванні. Для марксистів результатом «достатку» є перехід від «нижчої» фази комунізму, де й далі потрібно боротися з проблемою дефіциту, до вищої фази «від кожного за здібностями, кожному за потребами». Популярною метафорою технологічних умов, необхідних для настання цього моменту, є «реплікатор» зі «Стар Треку», котрий автоматично й із необмеженою енергією забезпечує людські потреби (Fraise 2011). У цьому тексті не буде суджень щодо того, який рівень потреб має визначатися за «достатній» або яке співвідношення зростання й перерозподілу є адекватним задля його досягнення: це, безсумнівно, буде центральним питанням, яке поставатиме перед колективними планувальниками майбутнього. Натомість тут ми визначимо три кібернетичні тенденції, які ведуть до «вищої» стадії комунізму: автоматизація, копіювання і peer-to-peer[4] виробництво.

Найважливішою для комуністичної уяви була тема автоматизації. Її класичним формулюванням є класичний «фрагмент про машини» з «Нарису критики політичної економіки», де Маркс (Marx 1973: 690—711), розглядаючи індустріальні фабрики своєї доби, передбачає, що тенденція капіталу до механізації виробництва знищить потребу в найманій праці й так підірве цілу систему. Засновник кібернетики Норберт Вінер (Wiener 1950) вбачав основним наслідком автоматизації комп’ютеризовану ліквідацію робочих місць. Цю тезу цифрового «кінця роботи» в дуже грубій формі розвивали такі мислителі, як Андре Горц (Gorz 1985) і Джеремі Ріфкін (Rifkin 1995). Однак наприкінці двадцятого сторіччя капітал уникнув цього сценарію. Далекий від повної автоматизації праці, він одночасно знаходив глобальні резервуари дешевої робочої сили й провадив «марш галузями», який прискорює перетворення робочої сили на товар у сільському господарстві, індустріальному виробництві та сфері послуг.

 

 

Проте з 2000 року дискусії навколо автоматизації відновилися. Подальше зменшення вартості розрахунків, вдосконалення технологій бачення й дотику, військові інвестиції в дрони та автономні транспортні засоби під час антитерористичних війн, а також робітничі вимоги кращої оплати праці в Китаї, Індії та інших країнах із раніше дешевою робочою силою викликали «нову хвилю роботів … набагато вправніших за тих, які зараз широко використовуються виробниками автомобілів та інших продуктів важкої промисловості», більш гнучких та простіших у навчанні, які тепер замінюють працівників не лише на виробництві, але й у розподілі, обігу й послугах, наприклад складській справі, кол-центрах і навіть догляді за літніми людьми. (Markoff 2012: np). Ерік Бринйольфсон та Ендрю МакЕйфі (Brynjolsson & McAfee 2011: 9), економісти з Массачусетського Технологічного Інституту, б’ють на сполох щодо того, що «темпи й масштаби цього зазіхання на людські вміння» зараз досягають нового рівня і це матиме «глибокі економічні наслідки». Це занепокоєння повторюють і мейнстрімні економісти (Krugman 2012).

 

"За комуністичного устрою, який захищатиме право доступу до споживчої вартості товарів та послуг, роботизація створить можливість переходу від царства необхідності до царства свободи."

 

В межах капіталізму автоматизація загрожує робітникам безробіттям або прискоренням виробництва. Та якщо не існувало б панівної структурної тенденції до того, що збільшення продуктивності призводить до безробіття або зростання обсягу виробництва без скорочення робочого часу, автоматизація могла б систематично скорочувати обсяг часу, витрачений на офіційних робочих місцях. За комуністичного устрою, який захищатиме право доступу до споживчої вартості товарів та послуг, роботизація створить можливість переходу від царства необхідності до царства свободи. Вона знову впроваджує ціль — забуту як у стаханівському радянському експерименті, так і в сконцентрованому на підвищенні зарплатні західному профспілковому русі — вільного від праці часу з усіма відкритими цим можливостями людського саморозвитку та участі в житті спільноти. За оцінками Джулієт Шор (1991), якби американські робітники отримували результати підвищення продуктивності з 1950-х років у формі часу, а не зарплатні, до 2000 року вони працювали б двадцять годин на тиждень. Цей результат вказує на масштаб можливих змін. У лівій політиці віднедавна почали фігурувати пропозиції «базового доходу». Без сумніву, їх можна критикувати як реформістську стратегію, що може лише раціоналізованим способом надання соціальної допомоги, який підтримує неоліберальну прекарність. Але складно уявити комуністичне майбутнє, де такі засоби не впроваджувалися б для практичного визнання зумовленого розвитком науки й технологій скорочення суспільно необхідного робочого часу. Це руйнує Гайєкову проблему обчислення, адже послідовно відтинає від неї архе-товар капіталізму — робочу силу.

Якщо роботи підривають центральну роль відносин найманої праці, то інтернет надає паралельну можливість — безкоштовні товари. Мейнстрімні економісти давно визнали аномальні риси неконкуруючих інформаційних товарів, які можна нескінченно копіювати з майже нульовими витратами, розповсюджувати моментально й ділитися ними без зменшення їхньої споживчої вартості. Як інтелектуальне та культурне виробництво ставалj все більше цифровими, ці тенденції до перетворення інтернету на «місце достатку» (Siefkes 2012: np) ставали все більш проблематичними для системи цін. Капітал намагався зберегти товарну форму в кіберпросторі — або ж за допомогою спроб забезпечити дотримання законів інтелектуальної власності, або ж використовуючи інформаційні потоки в якості рекламних прискорювачів для інших товарів. Однак виявилося, що рух у напрямку декомодифікації програм неможливо викорінити і його потужність лише зросла завдяки можливостям проводити інформаційний обмін поза межами централізованих серверів за допомогою peer-to-peer мереж. Піратство, яке зараз становить більшість обсягу завантажень цифрових музичних записів, відеоігор, фільмів та інших програм в Азії, Африці, Латинській Америці та Східній Європі (Karaganis et al. 2011), є підпільним і криміналізованим виявом цієї тенденції; рух відкритого та вільного програмного забезпечення є її організованим виявом.

Останній перебував у центрі інтересу лібертарних лівих від започаткування Річардом Столменом 1984 року Фонду вільного програмного забезпечення, котрий випускає програмний код під Загальною громадською ліцензією (GPL), що гарантує користувачам право інакше використовувати, вивчати, розповсюджувати та змінювати код. Як зауважив Джейкоб Рігі (Rigi 2012), так званий пункт про «копілефт» у GPL, який вимагає, щоб будь-яка програма з використанням коду GPL сама видавалася б під GPL, є «діалектичним запереченням» копірайту, адже в ньому одночасно зберігається й відкидається власність на програми й формулюється «всезагальне глобальне право власності». Цю розробку на початку 1990-х років вдосконалив Лінус Торвальд, коли започаткував добровільний, колективний і кооперативний метод онлайн-виробництва програмного забезпечення з відкритим кодом. Як стверджує Рігі (Rigi 2012), поєднання ліцензії GPL та відкритого колективного програмування за прикладом Linux «відображає суть режиму P2P (peer-to-peer) виробництва»; він вбачає в ньому приклад «вищої стадії комунізму» за Марксом, який визнає колективну природу наукового знання й відкидає будь-які засновані на дефіциті вимоги «еквівалентності вкладу в суспільне виробництво частці суспільного продукту».

Відкрите програмне забезпечення досягло значних успіхів на практиці (Weber 2004). P2P-виробництво розвинулося в багатьох напрямках: від лібертаріанського капіталізму і ліберальних поглядів на нове «багатство мереж» (Benkler 2006) як додаткове й сумісне з ринками до комуністичних версій, як-от проект Oekonux (Meretz 2012). В той час екуменічний Фонд P2P-альтернатив (Bauwens 2012) працює в усьому політичному спектрі. Проте, навіть якщо розглядати відкрите програмне забезпечення і P2P як зародок нового способу виробництва, проблеми його плекання вже стали очевидними. Однією з цих проблем є відносна простота, з якою капітал залучає цей зародок у процес низової комодифікації: дійсно, можна стверджувати, що цілою тенденцією Web 2.0 було стримання «нових» методів P2P-виробництва та розповсюдження в межах «старих» товарних форм капіталізму. Інша складність полягає в тому, що Грем Сімен (Seaman 2002) назвав «проблемою пральної машини» — розриві між віртуальним та реальним виробництвом, «рогом достатку» в галузі програмного забезпечення та індустріальним виробництвом — яка, здається, обмежує практики P2P, хоч і такі прогресивні, лише малою часткою загальної економічної активності.

Однак протягом останнього десятиліття цей розрив скоротився завдяки стрімкому розвитку пристроїв комп'ютерного мікровиробництва: найвідомішими є адитивні 3D-принтери, але існують також й інші, включно зі субстрактивними мікроверстатами та рештою мініатюризованих та оцифрованих інженерних приладів, які роблять індустріальну потужність доступною для «саморобних лабораторій», домогосподарств і маленьких спільнот. Ці пристрої заснували новопосталий рух «мейкерів», який поєднує цифрові виробничі об'єкти з практикою мережевого розповсюдження проектів, що дозволяє декому вважати, що «спосіб P2P-виробництва можливо поширити на більшість сфер матеріального виробництва» (Rigi 2012). Ці технології також пов'язані з розповсюдженням роботів і маломасштабних автоматів; і справді, святим Граалем для руху мейкерів є самовідтворювальний реплікатор — ідеальна машина фон Неймана. Екстраполяція цих тенденцій наближає «фаббери» та «реплікатори» з наукової фантастики до реальності більше, ніж могло б здаватися досить нещодавно.

Навіть найбільш ринково орієнтовані «мейкери» із певністю скажуть, що подібні розробки повертають засоби виробництва до рук кожного (Doctorow 2009; Anderson 2012). Та, як показує приклад відкритого програмування, у русі мейкерів немає внутрішньої комунікаційної логіки, і він з однаковою ймовірністю може перетворитися як на розповсюдження мікропідприємництва, так і на встановлення спільного мікроіндустріального виробництва. Критикуючи ліберальних P2P-ентузіатсів, Тоні Сміт зауважує, що повний розвиток спільного пір-виробництва є «несумісним із відносинами власності та виробництва капіталізму» (Smith 2012: 178); допоки ці відносини існуватимуть, учасників добровільного пір-виробництва надалі експлуатуватимуться найманою працей, від якої вони залежать, їхні вироби привласнюватиме капітал як «безкоштовні подарунки», а подальший розвиток подібних проектів страждатиме від браку ресурсів.

Натомість у світі, в якому напрями інвестування не визначалися б систематичним ухилом в бік комодифікації знань і де суспільні блага не поєднувалися б з пропрієтарним знанням, «можливо було б вивільнити величезний емансипативний потенціал peer-to-peer виробництва» (Smith 2012: 179). Як зауважує Сміт, капітал містить в собі тенденцію розвивати технології, «які дозволяють певним типам споживчої вартості розповсюджуватися між індивідами в необмеженій кількості і з близькою до нуля граничною вартістю» (Smith 2006: 341): «В будь-якій формі соціалізму, гідної такої назви, вартість інфраструктури та соціальної праці, необхідних для виробництва таких продуктів, буде соціалізованою, а самі продукти прямо розповсюджуватимуться як безкоштовний громадський товар кожному, хто їх забажає». Хоча Сміт скептично ставиться до перспектив «в осяжному майбутньому» зробити цю тенденцію переважною в економіці, він погоджується, що якби це відбулося, «сповнений проблем дефіциту» радянський досвід став би «абсолютно непотрібним для соціалістичного проекту» (Smith 2006: 241—2).

 

Антропоценні інфраструктури знання

Проте, як зауважує Фрез (Fraise 2011), високоавтоматизоване комуністичне суспільство достатку з безкоштовним програмним забезпеченням і домашніми реплікаторами може як ніколи потребувати планування — не для подолання дефіциту, а для розв’язання проблем достатку, котрі сьогодні дивним чином загрожують дефіцитом відповідних умов для життя як такого. Глобальні зміни клімату й безліч взаємопов’язаних екологічних проблем ставлять під питання все, про що йшлося раніше. Біокриза повертає на сцену планування, або ж обчислення, але обчислення, засновані на вимірі лімітів, порогів та градієнтів виживання видів — людського та інших. Обговорюючи нагальну потребу в подібному екосоціалістичному плануванні, Майкл Лоуі (Lowy 2009) зазначає, що воно вимагатиме набагато більш комплексного соціального керування, ніж простий «робітничий контроль», або навіть договірне погодження інтересів робітників та споживачів, яке пропонують схеми на зразок Парекон. Натомість воно означає далекосяжне перетворення економічних систем, включно з відмовою від певних промисловостей, як-от промислового риболовства або руйнівної лісорозробки, реформування транспортних методів, «революцію в енергетичній системі» й кампанію за «сонячний комунізм» (Lowy 2009: np).

 

"Попри всі ідеалістичні бачення віртуальних світів, кібернетика як така нерозривно пов’язана з тією ж системою індустріального виробництва, діяльність якої треба контролювати в межах нової системи метаболічного регулювання, яке має на меті як червоний, так і зелений достаток."

 

Кібернетика залучена до цих змін у двох головних напрямках — як галузь, частково відповідальна за поточну біокризу, і як потенційний засіб її розв’язання. Щодо першого з цих напрямів, екологічна ціна номінально «чистих» цифрових технологій стає все більш очевидною: енергетичні вимоги «хмарних» обчислювальних дата-центрів; потреби індустрії комп’ютених чіпів, що сама походить із великої промисловості, у прісній воді та мінералах. Як наслідок маємо надзвичайну кількість токсичних електронних відходів. Перетворення кожної оселі на фантастичну лабораторію з міні-фабрикою лише прискорить теплову смерть планети. Попри всі ідеалістичні бачення віртуальних світів, кібернетика як така нерозривно пов’язана з тією ж системою індустріального виробництва, діяльність якої треба контролювати в межах нової системи метаболічного регулювання, яке має на меті як червоний, так і зелений достаток.

 

 

Проте кібернетичні системи також є потенційною частиною будь-якого розв’язання біокризи — або навіть її повного усвідомлення. Книжка Пола Едвардса «A Vast Machine» аналізує глобальну систему кліматологічних вимірювань та прогнозів, на якій базується наше розуміння глобального потепління: весь апарат метеорологічних станцій, супутників, сенсорів, записів у цифрових архівах і масштабних комп’ютерних моделювань, які так само, як й інтернет, походять від планування Холодної війни в США. Ця інфраструктура створює настільки величезний обсяг інформації за допомогою платформ даних, настільки відмінних за якістю й формою, що його можна зрозуміти лише на основі комп’ютерного аналізу. Знання про глобальне потепління залежить від комп’ютерних моделей: симуляцій погоди та клімату, моделей повторного аналізу, які відтворюють кліматичну історію на основі історичних даних, моделей даних, які поєднують та пристосовують інформацію з багатьох різних джерел.

Виявляючи обставини й умови, необхідні для виживання видів, а також можливість їхніх антропогенних змін, подібні «інфраструктури знання» з людей, артефактів та інститутів (Edwards 2010: 17) — призначені не лише для вимірювання клімату, але й для моніторингу кислотності океану, вирубування лісів, втрати біологічних видів, доступності прісної води — викривають сліпу пляму Гайєкової каталаксії, в якій самі засади існування людства фігурують як довільна «екстерналія».Так званий «зелений капітал» намагається підкорити подібні біодані ціновим сигналам. Досить легко вказати на помилковість спроб призначити ціну нелінійним та катастрофічним подіям: скільки насправді коштує останній тигр або ж викид вуглецю, який призведе до неконтрольованого вивільнення метану? Але зараз біодані й біосимуляцію також треба включити до будь-якої ідеї комуністичного колективного планування. Тією мірою, якою подібний проект прагне до створення царства свободи, звільненого від необхідності тяжкої праці, вироблені ним спільні блага мають створюватися за допомогою чистішої енергії, а розповсюджувані ним вільні знання мусять ставити в пріоритет регулювання обміну. Питання відшкодування робочого часу треба включити до екологічних розрахунків. Жодна біоугода, яка не визнаватиме прагнення мільйонів пролетарів планети звільнитися від нерівності та зубожіння, не буде успішною, але вимірювання праці треба переосмислити як частину ширших розрахунків енергетичних витрат, сумісних із колективним виживанням.

 

Висновок: за К-омунізм?

Маркс (Marx 1964) у відомому (чи то горезвісному) порівнянні «найгіршого з архітекторів» та «найкращої з бджіл» відрізняв першого здатністю «зводити за уявою» створені ним структури. Сьогодні, у світлі наших вдосконалених знань про бджолині спільноти, це розрізнення віддає антропоцентризмом. Але навіть у порівнянні з бджолами, бобрами та іншими приматами люди виявляють гіпертрофовану здатність планувати. Радянський досвід, частиною якого були кібернетики, згадані в «Червоному достатку», був лише вузьким, історично специфічним і трагічним прикладом цієї здатності, і його авторитаризм стає на перешкоді найважливішому пункту марксистської ідеї планування: його задумали як засіб вибору громадськістю траєкторії, якою може піти колективне людське «видостановлення» (Dyer-Witheford 2004).

 

 

Новий кібернетичний комунізм, який сам є однією з цих опцій, включав би, як ми побачили, деякі з таких елементів: використання найбільш просунутих технологій надобчислення для того, щоб алгоритмічно розрахувати вимоги в трудовому часі й ресурсах багатьох потенційних шляхів розвитку людства на глобальному, регіональному й локальному рівнях; здійснення вибору з-поміж цих шляхів за допомогою багаторівневого демократичного обговорення на зборах, що включають соціалізовані цифрові мережі та велику кількість програмних агентів; блискавичне оновлення й постійний перегляд обраних планів за допомогою потоків великих даних від виробництва та споживання; перенесення все більшої кількості товарів та послуг до категорії безкоштовних або ж до прямого виробництва споживчої вартості мірою того, як вкорінюються практики автоматизації, копілефту, спільного однорангового peer-to-peer виробництва та інші форми мікрореплікації; інформування про весь процес за допомогою параметрів, встановлених на основі даних моделювання, сенсорів і супутникових систем, які вимірюють та відслідковують метаболічну взаємодію видів із планетарним довкіллям.

 

"Можливий простір такого комунізму наразі існує лише в проміжку між зближенням ліній цивілізаційного колапсу й капіталістичної консолідації."

 

Цей комунізм був би справжнім спадкоємцем «рад та електрифікації» Леніна, що вкорінився в червоному футуризмі, конструктивізмі, тектології та кібернетиці разом із імаджинаріумами лівої наукової фантастики авторів на зразок Ієна Бенкса, Кена Маклауда й Кріса Моріарті. Він був би суспільною формою, яка б підтримувала все більш витончені форми штучного інтелекту як союзників людського визволення. Тих, кого лякає марш машин, заспокоїть тільки це: які б сингулярності не постали з мереж, це будуть не об’єкти, початково запрограмовані для необмеженого розширення прибутку й мілітарного захисту власності, а такі, що запрограмовані для досягнення загальнолюдського достатку та захисту довкілля. Такий комунізм співзвучний з лівою політикою прискореного розвитку, яка замість анархо-примітивізмів, оборонного локалізму та фордистської ностальгії «просувається до більш модерного майбутнього, альтернативної модерності, яку за власною суттю неспроможний створити неолібералізм» (Williams & Srnicek 2013). Якщо йому потрібна назва, можна вжити префікс К-, яким декотрі позначають «кібернетичні» прагнення, і назвати його «К-омунізмом». Можливий простір такого комунізму наразі існує лише в проміжку між зближенням ліній цивілізаційного колапсу й капіталістичної консолідації. У цьому коридорі, що звужується, він постане не з будь-якої визначеної телеологічної логіки, а крок за кроком із незліченних суспільних катастроф та конфліктів як посткапіталістичний спосіб виробництва, який зростає в контексті величезної кризи середини XXI сторіччя і збирає себе зі ста років нелінійної комп’ютеризованої комуністичної історії, аби створити платформи майбутнього червоного достатку.

 

Переклад Романа Дрямова за публікацією: Dyer-Witheford, N., 2013. "Red Plenty Platforms". In: Culture Machine, vol. 14

 

 


 

Джерела

Albert, M., 2003. Parecon: Life After Capitalism. New York: Verso.

Albert, M. & Hahnel, R., 1991. Looking Forward: Participatory Economics for the Twenty First Century. Boston: South End Press.

Anderson, C., 2012. Makers: The New Industrial Revolution. Toronto: Signal.

Bauwens, M., 2005. “The Political Economy of Peer Production”. In: CTheory, January 12. Available 20.04.17 at: [link]

Benkler, Y., 2006. The Wealth of Networks. New York: Yale University Press.

Brynjolsson, E, & McAfee, A., 2011. Race Against the Machine. Lexington, MA: Digital Frontier.

Cabello, F. et al., 2013. “Towards a Free Federated Social Web: Lorea Takes the Networks”. In: G. Lovink & M. Rasch (eds). Unlike Us Reader: Social Media Monopolies and Their Alternatives. Amsterdam: Institute of Network Cultures.

Castells, M., 2000. End of Millennium. Oxford: Oxford University Press.

Castoriadis, C., 1972. "'Workers' Councils and the Economics of a Self-Managed Society". In: Marxist.org. Available at: [link]

Cockshott, P. & Cottrell A., 1993. Towards a New Socialism. London: Spokesman Books.

Cockshott, P., Cottrell, A., Dieterich, H., 2010. Transition to 21st Century Socialism in the European Union. Available 20.04.17 at: [link

Dean, J., 2012. The Communist Horizon. London: Verso.

Dieterich, H., 2006. Der Sozialismus des 21. Jahrhunderts – Wirtschaft, Gesellschaft und Demokratie nach dem globalen Kapitalismus. Berlin: Homilius.

Doctorow, C., 2009. Makers. New York: Tor.

Dorrier, J., 2012. “The Race to a Billion Billion Operations Per Second: An Exaflop by 2018?”. In: SingularityHUB, January 11. Available 21.04.17 at: [link]

Dyer-Witheford, N., 2004. ‘1844/2004/2044: “The Return of Species-Being”. In: Historical Materialism, 13(4), pp. 3—25.

Economist, 2012. Welcome to the thingternet: Things, rather than people, are about to become the biggest users of the internet. Available 20.04.17 at: [link]

Edwards, P., 2010. A Vast Machine: Computer Models, Climate Data, and the Politics of Global Warming. Cambridge, MA: MIT Press.

Franceschet, M., 2010. “PageRank: Standing on the Shoulders of Giants”. In: Cornell University Library, February 15. Available 20.04.17 at: [link]

Gerovitch, S., 2008. “InerNyet: Why the Soviet Union Did Not Build a Nationwide Computer Network”. In: History and Technology, 24(4),:pp. 335—350.

Gorz, A., 1985. Paths to Paradise: On the Liberation from Work. London: Pluto Press.

Greenwood, D., 2007. “From Market to Non-Market: An Autonomous Agent Approach to Central Planning”. In: Knowledge Engineering Review, 22 (4), pp. 349—360.

Hahnel, R., 2008. “Robin Hahnel Answers Various Criticisms of Participatory Economics”. In: ZNet, November 19. Available 20.04.17 at: [link]

Haiven, M. & Stoneman, S., 2009. “Wal-Mart: The Panopticon of Time”. In: Globalization Working Papers. Institute on Globalization and the Human Condition/ McMaster University, April. Available 20.04.17 at: [link]

Hardt, M. & Negri, A., 2009. Commonwealth. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Harvey, D., 2010. “Organizing for the Anti-Capitalist Transition: Talk Given at the World Social Forum 2010, Porto Alegre”. In: Reading Marx's Capital with David Harvey. Available 20.04.17 at: [link]

Hayek, F. (ed.), 1935. Collectivist Economic Planning. London: Routledge.

Hayek, F., 1976. Law, Legislation and Liberty v. 2: The Mirage of Social Justice. Chicago: University of Chicago Press.

Hayek, F., 1945. “The Use of Knowledge in Society”. In: American Economic Review, 35 (4): pp. 519—530.

Hayek, F., 1944. The Road to Serfdom. Chicago: University of Chicago.

Hui, Y. & Halpin, H., 2013. “Collective Individuation: The Future of the Social Web”. In: G. Lovink & M. Rasch (eds). Unlike Us Reader: Social Media Monopolies and Their Alternatives. Amsterdam: Institute of Network Cultures.

Jameson, F., 2009. Valences of the Dialectic. London: Verso.

Karaganis, J. (ed.), 2011. Media Piracy in Emerging Economies. New York: Social Science Research Council.

Kephart, J., 2002. “Software Agents and the Route to the Information Economy”. In: Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America, vol. 99, no. Suppl 3, May 14, pp. 7207—7213.

Krugman, P., 2012. “Robots and Robber Barons”. In: New York Times, December 6. Available 20.04.17 at: [link]

Lange, O., 1967. “The Computer and the Market”. In: C. H. Feinstein (ed.). Socialism, Capitalism and Economic Growth: Essays Presented to Maurice Dobb. Cambridge: Cambridge University Press.

Lichtenstein, N. (ed.), 2006. Wal-Mart: The Face of Twenty-First Century Capitalism. New York: New Press.

Lovink, G. & Rasch, M. (eds), 2013. Unlike Us Reader: Social Media Monopolies and Their Alternatives. Amsterdam: Institute of Network Cultures.

Lowy, M., 2006. “Ecosocialism and Democratic Planning”. In: L. Panitch & C. Leys (eds). Socialist Register 2007. London: Merlin.

Marx, K., 1964. Economic and Philosophic Manuscripts of 1844. New York: International Publishers.

Marx, K., 1970. Critique of the Gotha Program. Moscow: Progress Publishers.

Marx, K., 1973. Grundrisse. Harmondsworth: Penguin.

Marx, K., 1977. Capital Vol. 1. New York: Vintage Books.

Medina, E., 2011. Cybernetic Revolutionaries: Technology and Politics in Allende's Chile. Cambridge, MA: MIT Press.

Mirowski, P., 2002. Machine Dreams: Economics Becomes a Cyborg Science. Cambridge: Cambridge University Press.

Mirowski, P. (ed.), 2009. The Road from Mont Pelerin: The Making of the Neoliberal Thought Collective. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Nove, A., 1983. The Economics of Feasible Socialism. London: Allen & Unwin.

Peters, A., 2001. Computer Sozialismus: Gespräche mit Konrad Zuse. Berlin: Verlag.

Peters, B., 2012. “Normalizing Soviet Cybernetics”. In: Information & Culture, 47(2), pp. 145— 175.

Rifkin, J., 1995. The End of Work. New York: Putnam.

Rigi, J., 2012. “Peer-to-Peer Production as the Alternative to Capitalism: A New Communist Horizon”. In: Journal of Peer Production 1. Available 20.04.17 at: [link]

Schor, J., 1991. The Overworked American: The Unexpected Decline of Leisure. New York: Basic Books.

Seaman, G., 2002. “The Two Economies or Why the Washing Machine Question is the Wrong Question”. Available 20.04.17 at: [link]

Sevignani, S., 2013. “Facebook vs. Diaspora: A Critical Study”. in G. Lovink & M. Rasch (eds). Unlike Us Reader: Social Media Monopolies and Their Alternatives. Amsterdam: Institute of Network Cultures.

Shalizi, C., 2012. “In Soviet Union, Optimization Problem Solves You”. In: Crooked Timber, May 30. Available 20.04.17 at: [link]

Siefkes, C., 2012. “Beyond Digital Plenty: Building Blocks for Physical Peer Production”. In: Journal of Peer Production 1. Available 20.04.17 at: [link]

Smith, T., 2012. “Is Socialism Relevant in the ‘Networked Information Age’? A Critical Assessment of The Wealth of Networks”. In: Anton, A. & Schmitt, R. (eds). Taking Socialism Seriously. Lanham: Lexington.

Smith, T., 2006. Globalisation: A Systematic Marxian Account. Boston: Brill.

Stallman, R., 2004. Free Software, Free Society. Thissur, India: Altermedia.

Thorburn, E., 2013. “Minoritarian Assemblages: Embodied and Machinic Agencies in the New Cycles of Struggle”. In: Journal of Communication and Critical/Cultural Studies, forthcoming.

von Mises, L., 1935. “Calculation in the Socialist Commonwealth”. In Hayek, F. A. (ed.). Collectivist Economic Planning. London: Routledge.

Weber, S., 2004. The Success of Open Source. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Wiener, N., 1950. Human Use of Human Beings: Cybernetics and Society. Boston: Houghton Mifflin.

Wikipedia, 2013a. TOP 500. Available 20.04.17 at: [link]

Wikipedia, 2013b. Software agents. Available 20.04.17 at: [link]

Williams, A. & Srnicek, N., 2013. “ACCELERATE MANIFESTO for an Accelerationist Politics” (14 May ). In: Critical Legal Thinking. Available 20.04.17 at: [link]

Williams, R., 1983. Towards 2000. London: Chatto & Windus.

 

Примітки

1. англійською — прим. пер.

2. «Точно вчасно» або «точно в срок» (від англ. “just-in-time”) — система організації виробництва і логістики, яка передбачає постачання точно визначеної кількості комплектуючих в точно визначений момент часу — саме тоді, коли вони необхідні у виробничому процесі — прим. пер.

3. Прозьюмер (prosumer, від поєднання англ. Producer — «виробник» і consumer — «споживач») — людина, котра бере активну участь у процесі виробництва товарів чи послуг, якими користується. В контексті сайтів соціальних мереж цей термін потенційно позначає всіх користувачів, адже саме їхня онлайн-активність створює цінність користування сайтами — прим. пер.

4. Peer-to-peer (буквально з англ. — від рівного до рівного) — спосіб взаємодії між агентами системи, заснований на однорівневій та рівноправній кооперації — прим. пер.

Залишити коментар