ПРИЦІЛИ ТЕОРІЙ, БАРИКАДИ ПРАКТИК – ПРИВАТНЕ СТАЄ ПОЛІТИЧНИМ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

  • 01 серпня 2012
  • 77
ПРИЦІЛИ ТЕОРІЙ, БАРИКАДИ ПРАКТИК – ПРИВАТНЕ СТАЄ ПОЛІТИЧНИМ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Чи може приватність знову стати політичною? Сексуальність на пострадянському просторі начебто звільнена від будь-яких обмежень, Україна — клондайк для секс-туристів, постачальниця наречених та повій для близького й далекого зарубіжжя. Як розповів усьому світу Президент Віктор Янукович, жінки тут навесні роздягаються на вулицях, буяють красою, як справжня стихія. Здається усі — від споживачів реклами за схемою «товар+баба» до найвищих посадовців — насолоджуються сексуальністю «найвродливіших жінок Європи». Але чи насолоджуються нею самі українки? Як узагалі складається їх приватне життя? Яким чином комерціалізована сексуальність жіночого тіла співвідноситься з репродуктивною сферою? Зрештою, рівень абортів? Підліткові вагітності? Зґвалтування? Усі ці важливі теми — за межами публічного дискурсу.

Розмову про тілесність у пострадянській Україні складно вести, не згадавши політики тіла у Радянському Союзі. Сексуальність наших матерів була тлом, на якому формувалася наша сексуальність — і я навряд чи помилюся, коли скажу, що основними девізом статевого виховання мого покоління жінок було «порядні дівчата не дають» і «для жінки у цьому немає нічого цікавого» (ця ідеологія успішно репродукує себе й досі, йдучи у парі з комерціалізованою сексуальністю як засобом життєвого успіху). Неможливо вигадати щось більш репресивне щодо жіночої сексуальності, ніж риторика цноти-як-товару, сексу, який жінка дає, а чоловік бере (гомосексуальність узагалі не береться до уваги!). Як і будь-яка ідеологія, ця репродукується самими своїми суб’єкт(к)ами через складний баланс позитивних і негативних практик — наприклад, сценарії залицяння, дарування квітів, дорогих подарунків в якості «дороги до ліжка» сприймаються жінками як однозначно позитивні. Якщо поглянути на цей сценарій з точки зору структурної антропології, ми побачимо типову картину сплати «викупу» за наречену — лишень у модерному світі його отримує сама суб’єктка, а не її батьки.

Російський дослідник Ігор Кон виділяє чотири ідеологічні етапи регулювання приватності у Радянському Союзі: 1917 — 1930 — емансипація жіноцтва та сексуальності, занепад традиційних форм шлюбу; 1930 — 1956 — встановлення контролю над сексуальністю через її заперечення та придушення; 1956 — 1986 — медикалізація і моралізація сексуальності; з 1987 — вульгаризація та комерціалізація сфери приватного, які супроводжувалися моральними паніками. Хоча у 1920-их роках радянське законодавство й політика тілесності були одними з найпрогресивніших у світі (рівні права жінок, державні заклади для дітей та громадське харчування, легальний аборт, відсутність кримінального переслідування за гомосексуальні зв’язки), уже в середині 1930-их років спостерігається різкий поворот в бік репресивно-каральної політики. У 1936 році, коментуючи заборону абортів у СРСР, Лев Троцький  писав: «Ці пани вочевидь забули, що соціалізм має усунути причини, які штовхають жінку на аборт, а не примушувати її до “радощів материнства” за допомогою підлого поліцейського втручання в найбільш інтимну для кожної жінки сферу» (ці слова цілком можна повторити для сьогоднішніх моралізаторів).

Синхронна з криміналізацією гомосексуальності, заборона абортів переросла в офіційну сексофобію. Зняття кримінального переслідування за аборт у 1955 році (під тиском медиків, які вказували на надзвичайно високий рівень нелегальних абортів) не вплинуло на новий консерватизм радянського суспільства та піднесення ідеологеми моногамної сім’ї як основної «комірки суспільства».

Аналізуючи ідеологію сім’ї за капіталізму, Джон Д’Еміліо вказує, що з розвитком виробничих відносин патріархальна сім’я втрачає значення автономної економічної одиниці, всі член(к)и якої залежать одне від одного, що відкриває небачені досі можливості для персональної автономії, поміж іншого, також для вибудовування альтернативних ґендерів. Але в модерну добу сім’я як основна репродуктивна одиниця не зникає – капіталізм має потребу у відтворенні робочої сили, проте не бажає брати на себе відповідальність за це. Змінюється лише ідеологія сім’ї, яка тепер базується не на доксі обов’язку, а на концепті романтичного кохання, що дарує емоційне і сексуальне задоволення, продовжується домінування шлюбної гетеросексуальної моногамії, навіть після того, як вона втратила економічне обґрунтування. Якщо услід за Олександром Тарасовим розглядати радянський економічний лад не як соціалізм, а як суперетатизм, парний до капіталізму за способом володіння власністю (державна versus приватна), то синхронність розвитку сексуальної сфери, збереження моногамної сім’ї — «комірки» та певна демократизація сексуальності у 1960-их не виглядають випадковими процесами. Уже наприкінці  1950-их років більшість населення в СРСР жило в містах, а до кінця 1980-их урбанізувалося вже 75 % населення. Індустріалізація та новий спосіб зайнятості зруйнували традиційну патріархальну сім’ю (з поправкою на контекст окремих радянських республік), створили умови для економічної незалежності, а отже і більшої варіативності ґендерних моделей. Однак патерналістська державна економіка розглядала громадян (робочу силу) як свою власність, виключаючи можливість індивідуальної свободи, ставила усіх у залежну позицію прохач(ок)ів, отримувач(ок)ів матеріальних благ, і рівень доступу до цих благ залежав від відповідності ідеальному образу радянського громадянина, що дозволяло поширювати контроль на всі, також на найінтимніші, сфери життя. У 1970-1980-их роках у СРСР розвинувся моралізаторський дискурс, сутність якого становила риторика стримування і сублімації з метою «вберегти» громадян від сексу, а не допомогти свідомо опанувати цією сферою, розвиваючи свободу чуттєвого самовираження та взаємну повагу. Нічого дивного, що в 1990-их, коли «ланцюги цензури ослабли, совковий секс розірвав їх і постав перед світом у всій своїй нецивілізованій примітивності, наготі і непривабливості» (І. Кон).

Пострадянський ґендерний порядок

Оскільки приватна сфера «закріплена» за жінками, то саме способи конструювання жіночої тілесності, сексуальності і соціальної поведінки задають рамки політики приватного на пострадянському просторі. 1990-ті роки в Україні стали десятиліттям розвитку двох основних риторик приватної сфери, які водночас заперечують та доповнюють одна одну. З одного боку, це консервативний дискурс повернення до коренів, національних традицій, духовності та моралі, найяскравіше виражений у ґендерній моделі «Берегині» та вписаний у державницько-націоналістичну ідеологію. З іншого – прогресуюча комерціалізація та експлуатація жіночого тіла і сексуальності на тлі ринкових реформ (ґендерна модель «Барбі»). Позірна антагоністичність між «Берегинею» й «Барбі» (сексуальність «Берегині» зведена до репродуктивної функції, в той час як для «Барбі» вона є основою ідентичності) зникає, якщо розглядати ці ґендерні моделі крізь призму влади і домінування – основою обох є служіння чоловікам чи обслуговування їх через надання послуг відтворення, догляду та виховання або ж еротизованої насолоди, однак жодна не позиціонує жінку як самоцінну й самодостатню людську істоту.

Обидві риторики (влучно описані у 2002 році Оксаною Кісь) активно присутні у публічному дискурсі, створюючи ситуацію подвійних стандартів у процесі ґендерної соціалізації молодих жінок – адже їм доводиться поєднувати ці суперечливі моделі, вибудовуючи власну ідентичність «супержінки» як матері, плекальниці домашнього вогнища, красуні й водночас – джерела матеріальних ресурсів для власної сім’ї. Остання роль досі залишається поза суспільним осмисленням. Тетяна Журженко описує, як у 1990-их на фоні розриву ґендерного контракту працюючої матері та держави, характерного для СРСР, економічного зубожіння і масового безробіття, риторика «повернення жінки в сім’ю» подавалась як прогресивна, як відновлення «нормального стану речей», порушеного демонічним радянським режимом, насправді ж слугувала витісненню жінок із висококонкуретного ринку праці. У реальності дуже мало українських громадянок могли/можуть дозволити собі безтурботне існування домогосподарки, яку забезпечує чоловік, однак у символічній сфері вони досі мають саме такий статус. На дискурсивному рівні жіноча економічна незалежність позиціонується як небажана і навіть принизлива, що впливає як на рівень мотивації самих жінок, так і можливості працевлаштування та кар’єрного росту.

«Вдале заміжжя» подається у якості основного сценарію жіночого життєвого успіху у 1990–2000-их роках. Тиражовані споживацькою культурою образи «красивого життя» слугують пряником, який змушує молодих жінок вкладати зусилля й енергію не в особистий розвиток чи професійний зріст, а у «товарні» якості – стандартизовану зовнішність, підкреслено еротичний одяг, статусні вміння і хобі (кулінарію, танці тощо). Батогом стає загальна бідність та ґендерна дискримінація у всіх сферах життя. Зворотнім боком ідеологеми «вдалого заміжжя» є високий рівень насильства у сім’ї як наслідок вибудовування любовних стосунків на основі владного й економічного дисбалансу. Сучасні романтичні сценарії в Україні є моделями залежності, підкорення й домінування, які неможливо змінити доти, доки незаміжня жінка сприймається суспільством як неповноцінна, сексуально активна – як розпусна, а економічно незалежна – як нещасна.

Послідовне вилучення ідеалів професійної реалізації та фінансової самостійності з ґендерних моделей жіноцтва безпосередньо впливає на рівень доступу до економічних ресурсів та володіння ними (за різними підрахунками, жінкам належить 5-10% світової власності). Цей доступ є основною автономності життєвих сценаріїв, кращою страховкою від насильства та залежностей, а також єдиним можливим фундаментом для зміни символічного дискурсу, який у психоаналітичній традиції називають відсутністю жінки (лаканівське «жінка не існує» – тобто, існує у статусі відхилення, аномалії від норми людини-чоловіка). Володіння економічними ресурсами є також ключем доступу до влади у системі симульованої демократії.

У сьогоднішній Україні репродуктивна сфера виявляється тісно пов’язаною з економічною дискримінацією, а отже з потенційною залежністю та особистою незахищеністю. Акцент на материнстві як основній жіночій ролі/місії тягне за собою цілий логічний ланцюжок: жінкам (як соціальній групі) платять менше не «бо так просто склалося», а тому що у процесі виховання їх налаштовують на приватну, сімейну сферу, а не публічну професійну діяльність, вони отримують менше навичок конкурентної боротьби та агресивного відстоювання власних прав, у суспільстві побутує думка про непотрібність високої зарплатні і роботи узагалі для жінки й необхідність високих прибутків для чоловіка («йому треба годувати сім’ю»). Жінок менш охоче беруть на роботу і неохоче просувають по службі саме через уявлення, що жінка більше часу присвячуватиме дітям, у той час як чоловік може без проблем працювати понаднормово («зараз міністрам доводиться працювати по 15 годин на добу, і тому я жодній жінці, а тим більше якщо у неї діти, не побажав би таких навантажень», Прем’єр-Міністр Микола Азаров). Таким чином, доки діти «закріплені» лише за жінками, над ними (не залежно від того, є в конкретної жінки діти чи ні) також «закріплена» скляна стеля у всіх сферах, де є доступ до матеріальних і владних ресурсів. Вони також стають подвійно експлуатованими у системі капіталістичної економіки – продаючи свою працю на ринку, а також безкоштовно виконуючи важливу (однак символічно знецінену) репродуктивну та доглядову роботу. Ідеологія «традиційної сім’ї» використовується, щоб здешевити відтворення наступних поколінь робочої сили, тому зв’язок між посиленням консервативних настроїв в українському публічному просторі і неоліберальними «деформами» прямий і очевидний: «повернення жінки в сім’ю», позиціонування материнства як основної, природної місії, яка єдина здатна дати жінці справжнє екзистенційне задоволення, сумісне з її есенціалістською «суттю», є ідеальним прикриттям для демонтажу соціальної держави і покладання відповідальності за репродукцію на самих громадян, вірніше – на громадянок, адже за почесну «місію» дякують похвалами, а не бюджетними виплатами.

Послідовне відчуження жінок від економічних/владних ресурсів є основою їх узалежнення, яке невіддільне від реального та символічного відлучення громадян/ок від їхніх прав та впливу на соціальні процеси. Досвід патерналістської залежності від держави, величезний об’єм непроговорених колективних травм ХХ століття, загальна безправність та економічна нестабільність є більш ніж несприятливим фоном для особистої безпеки та автономії, творення нових ґендерних політик і практикування свободи. «Приватне стає політичним» на пострадянському просторі усупереч домінантному символічному дискурсу. Саме зараз у публічну сферу активно входять громадян(к)и, народжені наприкінці 1980-их – на початку 1990-их років, і опиняються перед вибором: прийняти репресивні правила патріархату, неоліберальної економіки та симульованої демократії чи створювати – шляхом перманентного експерименту – простір низової політики.

Практика – теорія – політика

Українці та українки мають драматичну потребу у нових ґендерних моделях, які відповідатимуть сучасному життєвому досвіду, а також у нелицемірній політиці приватної сфери (романтичних сценаріїв, сексуальності та репродукції). Наразі молоді жінки соціалізуються через одночасне відтворення і заперечення сексистських стереотипів, адже не мають символічних ресурсів для вибудови власної ідентичності та позитивних зразків альтернативного жіночого ґендеру. Більшість успішних, помітних у публічному просторі жінок є варіаціями на тему «Берегині» та «Барбі», котрі вимушені загравати з патріархальними упередженнями заради популярності (з українських політикинь послідовно артикулює феміністичну позицію, також щодо квотування політичної участі жінок, лише Олександра Кужель). Суперечності сучасного ґендерного порядку яскраво демонструє жіночий рух «Фемен», активний останні кілька років. Топлес-протести повсталих «Барбі», які супроводжуються невмілою артикуляцією феміністичних ідей та підкресленою вульгарністю акцій, чи не найкраще демонструють становище молодих жінок, яких не влаштовують нав’язані їм зразки «належної» поведінки та ідентичності, однак власні моделі доводиться вибудовувати навпомацки, в тому числі через бурлескне розігрування, доведення до абсурду патріархатних ідеалів та гетеронормативної об’єктивованої тілесності.

Формування нової традиції – складне завдання для пострадянського суспільства, подвійно відлученого від соціальної творчості через тривалий тоталітарний досвід, а також сучасну комерціалізацію усіх сфер життя, яка спонукає до споживання готових моделей за модними трендами. Новаторським практикам приватного, які зародилися й розвинулися у 2000-их роках, бракувало теоретичного осмислення й політичного вислову. Натомість кінець 2000-их в Україні позначено моральним переполохом – дійсність, що змінюється у напрямку до диверсифікації та емансипації інтимної сфери, вступає у конфлікт з консервативними доксами «традиційної моралі», «сімейних цінностей», «національного характеру» тощо. На тлі економічної кризи та зосередження влади у руках олігархічних груп, зросту невігластва та ксенофобії артикуляція альтернативних риторик приватного є політичним самогубством для сучасних парламентарів. «Високодуховні» розмови і моралізаторський популізм дешевші й безпечніші, адже покладають тягар репродуктивної праці чи етичну відповідальність за аборти на самих жінок і не передбачають жодної відповідальності мовців (переважно чоловіків). Разом з тим, декларація власної прихильності до «традиційних цінностей» зовсім не заважає насолоджуватись дешевою – «дєвушка-стайл» – сексапільністю українок.

Відколи за активної підтримки політичних партій публічний простір України клерикалізується (аж до проведення Хресної Ходи, «присвяченої збереженню України від поширення ґендеру, гомосексуалізму та ювенальної юстиції», Львів, 30.03.2011), формування емансипативних політик приватного стає завданням для нового покоління низових рухів та феміністок. Зусилля науковиць та громадських діячок 1990-их – початку 2000-их років завершилися введенням риторики ґендерної рівності у державну політику (Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» був прийнятий у 2005 році) і поширенням ґендерних студій у науковому середовищі. Однак для першої хвилі фемінізму у незалежній Україні характерна певна (академічна) замкнутість на тлі загальної мізогінії пострадянських суспільств, схильність до компромісів із владними групами, небажання йти на прямий конфлікт із моральними авторитетами (традиція, церква) та позиціонування прав жінок у ліберальному руслі прав людини без аналізу економічного підґрунтя нерівностей та чіткого називання владних дисбалансів.

Нові низові рухи, які стають активними в Україні на початку 2010-их, визнають фемінізм як важливу частину власної ідеології. Хоча «Фемен» найпомітніші у медіа, однак вони не єдині – є ще нові ліві, анархофеміністки, група «Ґендер Львів», студентська профспілка «Пряма Дія», кураторський колектив «Худрада», громадські організації, які мають політичну, а не лише просвітницьку позицію – ГО «Інсайт», Ґендерна експертна платформа ГІАЦ «Крона» та ін. Сепаратистська жіноча активістська група «Феміністична Офензива» за два роки своєї діяльності радикалізувала і політизувала український фемінізм, будучи критичною водночас і до патріархальних суспільних практик, і до андроцентричних тенденцій всередині емансипативних рухів. Серед основних завдань нових ініціатив – створення простору для низової політики та протидія різним формам дискримінації, акцент на подвійній експлуатації жіноцтва у системі патріархального капіталізму, подолання гетеро- та моногамної нормативності, артикуляція новаторських риторик приватного через символічне розділення сексуальної і репродуктивної поведінки, постулювання сексуальних прав і цінності у різноманітті у першій сфері, і спільної (розділеної між зацікавленими соціальними агентами) репродуктивної відповідальності як нової програми дій у другій, підтримка альтернативних сценаріїв материнства та батьківства.

Сексуальність та репродукція: «традиції» й сьогодення

Унікальна фізіологічна здатність жінки – народжувати дітей – досі визначає межі її можливостей у суспільстві. Націоналізм завжди наділяє саме жінок відповідальністю за фізичне та культурне відтворення нації, цінностей та мови, адже розглядає їх як зберігачок традицій. Тому їхню діяльність оцінюють по-іншому, а тіла та мораль перебувають під більш репресивним соціальним контролем. Однак за ринкової економіки репродукція набуває суперечливого статусу – з одного боку, вона необхідна для відтворення нових поколінь працівник(ць)ків та споживач(ок)ів, з іншого, у глобалізованому світі дешевше скористатись робочою силою з інших куточків світу, аніж брати на себе частину репродуктивного тягаря тут і зараз. Без підтримки інших соціальних агентів діти стають розкішшю для індивід(ок)ів, що перебувають під тиском вимог постійного розвитку, мобільності, динамічності як здатності реагувати на нові потреби ринку праці. Крім того, особиста свобода, базована на економічній незалежності, створює фундамент для альтернативних ґендерних моделей та романтичних стосунків, у яких гетеросексуальна моногамна сім’я з дітьми є лишень одним із варіантів.

Нові життєві сценарії, не спрямовані на шлюб та репродукцію (або такі, які передбачають альтернативні форми батьківства і материнства – наприклад, одностатеві чи поліамурні союзи), викликають острах через відсутність достовірної інформації про них. Ґендерні стереотипи активно використовують для розпалювання соціальної ворожнечі та маніпулювання громадською думкою, з ціллю відволікання уваги суспільства від справжніх владних та економічних ієрархій. Замість актуальних політик приватного, сформованих на основі адекватного громадського діалогу, сексуальної просвіти та доступної контрацепції, українкам пропонують (винайдені сьогодні) традиції та пуританський контроль аж до законодавчої заборони абортів. Подібні кроки не мають сенсу у сучасному суспільстві, адже не відповідають реальному життєвому досвіду більшості громадян/ок, і лишень вуалюють важливі проблеми (домашнє та сексуальне насилля, реалії матерів-одиначок, труднощі з поновленням у сфері професійної зайнятості після декрету тощо). Лицемірство консервативної риторики стає помітнішим, якщо врахувати, що цінності, до яких нам пропонують повернутись (ідилія українського села ХІХ століття та «споконвічна» повага до жінок), при притомному розгляді виявляються модерним міфом. Етнографиня Оксана Кісь наводить докази «рівноправ’я» з різних регіонів України: на Бойківщині дружина мусила питати дозволу, щоб кудись піти; у гуцулів жінка завжди йшла за кілька кроків позаду чоловіка, несла тягарі, не могла сісти поруч та вступати у чоловічу розмову; на Чернігівщині жінки й чоловіки їли за різними столами; на Слобожанщині жінки не сідали до столу, а тільки прислуговували та їли стоячи. Марія Маєрчик досліджує дошлюбні сексуальні практики молоді, які руйнують міф про цнотливість та пуританство української традиційної культури.

Етнографічні дослідження Кісь та Маєрчик цінні тим, що демонструють зв’язок між сексуальною й репродуктивною поведінкою та типом економічних стосунків, формами ведення господарства. Маєрчик доводить, що сфери сексуальності та репродукції у традиційній культурі були досить помітно розведені – ігри на вечорницях відзначалися вільною поведінкою та (множинним) вибором партнер(ок)ів, давали можливості еротичного та емоційного задоволення молоді, передбачали перерваний статевий акт чи секс без пенетрації (гра в «притулу»). Однак більшість шлюбів укладалися за рішенням батьків з міркувань економічної доцільності, а необхідність дітей у якості робочої сили для виживання нуклеарної сім’ї зумовлювала тісний зв’язок з репродукцією, у тому числі через негативне ставлення до контрацептивних технік у шлюбному сексі. Через велику кількість дітей у сім’ях (частина яких гинула у малому віці від хвороб та поганого догляду) цінності в очах суспільства і родини дитина набувала лише тоді, коли ставала придатною для виконання домашньої роботи (у 6 – 8 років). Ба більше, з цього віку батьки могли віддати дітей у найми і розпоряджатись заробленими грішми, стверджує Оксана Кісь.

Маніпулювання інформацією та посилання на вигадане ідилічне минуле є основою моральних панік різного ґатунку, які блокують відкриту громадську дискусію про сфери приватного. Типовим прикладом є анти-абортна істерія, яка супроводжується закликами до клерикалізації суспільства та відродження духовності – останнє передбачає лицемірну етику вбереження (молоді) від сексу, який проговорюється через тропи бруду, небажаності, непристойності, як щось, чого слід по можливості уникати. Так, лунають пропозиції замінити програми сексуального виховання в освітніх закладах на пропагування дошлюбної стриманості. Консерватори постулюють нерозривний зв’язок між сексом та репродукцією (особливо, якщо мова про жінок), забуваючи, що не кожен статевий акт має на меті вагітність і що еротичне задоволення є таким самим тілесним (отже «природним») процесом, як і продовження роду.

Чи обов’язково політика приватної сфери має бути маніпулятивною та репресивною щодо громадян/ок? Альтернативні сексуальності та ґендерні ідентичності, не спрямовані (прямо) на репродукцію, маргіналізуються та демонізуються, оскільки суперечать інтересам великих соціальних агентів. Суспільство, що прагне самовідтворюватись та держава-розпорядниця інтересів суспільства, якій потрібні нові платни(ки)ці податків; роботодавці як клас, якому необхідна робоча сила, що вироблятиме додану вартість – потребують репродуктивної праці, однак не бажають брати на себе частину відповідальності за неї. Зв’язка репродукції й сексуальності, супутнє консервативне моралізаторство є риторичними конструктами, які відволікають увагу громадян/ок від матеріальних і соціальних умов їхнього приватного життя, блокують потенціал солідарності у боротьбі за власні права та свободи, отже, слугують покладанню основного тягаря репродуктивної праці саме на індивідів/ок.

Популярне нині зведення репродукції до царини виключно приватної відповідальності (і задоволення) є прикладом «хибної свідомості» – адже сама можливість народження дітей, умови їхнього зростання та якість виховного процесу залежать насамперед від складних комплексів соціальних, економічних та політичних умов. Слід визнати, що основний вплив на демографічну ситуацію чинять не так особисті бажання мати/не мати дітей, як обставини, які сприяють чи заважають репродуктивній активності: умови проживання, матеріальний стан, стан екології, контроль за якістю споживчих товарів та продуктів харчування, доступність, рівень та обсяг соціального страхування, державних медичних та освітніх послуг (також дошкільних закладів), можливості для поєднання кар’єрного росту та відповідального батьківства і материнства тощо.

Реформа репродуктивної сфери, яка мала б відбуватись уже сьогодні, відштовхується від позиціонування репродукції як спільної справи батьків і всього суспільства, у якій кожна сторона має свої обов’язки.  Далі – через ефективні схеми соціальної, фінансової й ідеологічної підтримки материнства і батьківства, які створюватимуть реальні підстави для чоловічої декретної відпустки та швидкого відновлення жінок у власній сфері зайнятості, замість кількарічної ізоляції у материнстві, яка наразі є правилом з рідкісними винятками. Одним із можливих шляхів є закріплення частини декретної відпустки окремо за кожн(ою)им із партнер(ок)ів, яку не можна передати одне одному (подібна схема діє у Швеції – загальна тривалість декретної відпустки там складає 480 днів, по 60 днів належать окремо батьку й окремо матері, решта часу розподіляється за домовленістю). На цьому моменті зазвичай починають висміювати – «феміністки хочуть змусити чоловіків народжувати й годувати грудьми» – забуваючи про всю іншу працю по догляду за дитиною, яка триває набагато довше і займає набагато більше часу, ніж власне пологи та лактація.

Роль держави й суспільства у створенні загальної ситуації, дружньої для дітей, починається з ефективних реформ, які зроблять народження нових громадян/ок сумісним з активним професійним та соціальним життям. Наприклад, з гідної оплати декретної відпустки (коштом держави) та законодавчих норм, згідно яких роботодавці гарантують молодим батькам скорочений робочий день та/або гнучкий графік зі збереженням заробітної плати у повному розмірі, через пристосування публічної сфери до потреб людей з малими дітьми і створення доступних, якісних і сучасних дитячих закладів (ясель сімейного типу, груп раннього розвитку, дитсадочків, гуртків і секцій), доступної освіти тощо. Подібні реформи мають бути продуманими й пристосованими до української ситуації, узгодити інтереси батьків, роботодавців і держави/суспільства, справедливо розподілити репродуктивну відповідальність між усіма зацікавленими сторонами, знявши тягар, який зараз лежить переважно на жінках.

Нові схеми поділеної репродуктивної відповідальності, які передбачають значну участь соціальних агентів – держави, суспільства і роботодавців (і які ще слід витворити всупереч неоліберальним економічним реформам та неоконсервативному наступу) можуть на ділі (а не декларативно) забезпечити реалізацію репродуктивних прав економічно незалежних індивід(ок)ів, які уже давно не потребують патріархальної сім’ї для виживання, а отже мають можливість і право для розвитку унікальних життєвих сценаріїв, вільного романтичного і сексуального самовираження та творчості – поза репресивними ґендерними моделями. Ідею поділеної репродуктивної відповідальності слід відрізняти від державного патерналізму, який узалежнює громадян/ок через створення монополії на доступ до життєво необхідних ресурсів, розподіляє їх лише між тими, хто відповідає репресивному запиту на «нормальність» та диктує форми організації особистого життя, найбільш зручні для контролю та експлуатації («ланка суспільства» дозволяє здешевити репродуктивну та доглядову працю, затиснувши її у нуклеарній сім’ї, не витрачати ресурси на диверсифікацію соціальних програм – економічна доцільність у цій схемі оплачується коштом особистого щастя громадян/ок). На практиці політика поділеної репродуктивної відповідальності має реалізуватись у формі гнучкого реагування на запити громадян/ок – наприклад, жалюгідне фінансування й жорсткий контроль за денним розпорядком та змістом освітніх програм у муніципальних дитсадках (як це відбувається сьогодні) є далеко не єдиною можливою формою державної участі у догляді за дітьми. Держава могла б (фінансово, наданням приміщень тощо) підтримувати приватні дитячі заклади, які існують у форматі неприбуткових громадських організацій та самоорганізований колективний догляд за дітьми у робочих колективах чи житлових комунах, паралельно стимулюючи громадську дискусію про етичні принципи виховання та взаємодії з дітьми. Саме поняття «дитина» потребує переосмислення, адже сьогодні його зміст ближче до приватної власності батьків, ніж до громадянина чи громадянки з невід’ємними правами з моменту народження – так, поширене проколювання вух для сережок маленьким дівчаткам є неосмисленим порушенням права на тілесну недоторканість.

Індивідуальні життєві сценарії складають нову демократичну множинність, яка має знайти позитивне відображення у символічній та легальній сферах. Усупереч остраху, невігластву та політичним маніпулюванням, на часі позбавлення моногамії та гетеросексуальності статусу загальнообов’язкової «норми», переведення їх у формат опцій, рівноцінних поліамурності, різним формам сексуальності, бездітності, репродукції у форматі самотнього, прийомного, розподіленого материнства/батьківства, одностатевих союзів тощо. Подібні нові сценарії організації приватного життя слід репрезентувати у якості повноцінних, повноправних і легітимованих суспільством варіантів, а не небажаної девіації, відкриваючи ширші можливості персональної свободи та самореалізації громадянок і громадян.

***

Актуальна риторика приватної сфери в Україні наповнена сліпими плямами, які лишень приховують нагальні проблеми. Моральні паніки, викликані невідповідністю реального життя та його символічного образу, заважають притомній громадській дискусії стосовно нових способів організації сфери приватного — насамперед сексуальності та репродукції, а консервативний популізм сприяє швидкому демонтажу залишків соціальної держави. У такій ситуації лозунг «моє тіло – моє діло» набуває загрозливого забарвлення, його необхідно доповнити класичним «приватне — це політичне» й чіткими вимогами не лише щодо визнання, але й щодо виконання індивідуальних прав і свобод.

Ідеї репродуктивної праці і репродуктивної відповідальності змушують задуматися над вибудовуванням ціннісних ієрархій у сучасному суспільстві загалом. Уся праця, яка виконується у сфері приватного, зазвичай не визнається «продуктивною» – тобто такою, що приносить прибуток, і не оплачується грішми (отже – не має «вартості»), хоча є суспільно корисною. Мова не лише про народження і виховання дітей чи ведення домашнього господарства – але й про догляд за хворими, людьми похилого віку й з особливими потребами, який також зазвичай лягає на плечі жінок. Неоліберальна логіка позиціонує увесь цей величезний об’єм праці як виключно особисту справу та зводить до мінімуму роль суспільства, держави і, тим більше, роботодавців у її виконанні. Такий спосіб організації приватної сфери є одним з способів капіталістичної експлуатації, який блокує громадянську солідарність. Розуміння власної незахищеності у разі нещасного випадку, хвороби, старості, вагітності змушує індивід(ок)ів дбати насамперед про власний прибуток у конкурентній боротьбі за виживання, а не об’єднуватись і вимагати створення ефективних програм соціального страхування, а також розглядати інших людей (дітей, подружжя) у якості страховки. Лицемірно постульована «особиста свобода» насправді є множиною стосунків залежності – від роботодавців/джерела прибутку, держави, яка обслуговує інтереси панівного класу, родичів тощо. Найбільше від такої ситуації страждають жінки робітничого класу, яким доводиться виконувати увесь об’єм роботи у приватній сфері й працювати поза домом заради забезпечення себе і родини.

Сценарії романтичного кохання та серійної моногамії, які домінують у публічному дискурсі, позиціонують індивід(ок)ів як неповноцінних, як половинки одного цілого, які мають злитися – відмовляючи таким чином людським істотам в автономії. Пропагування «традиційних цінностей», нерелевантних у сучасному суспільстві, обертається потенційними небезпеками для  індивідуальних доль — як через психологічні дисонанси й комплекси, так і через матеріальну залежність, що призводить до насилля. Молоді жінки з дітьми (ті матері, які в нас на «п’єдесталі») опиняються у найбільш непевній та дискримінованій позиції, отримуючи жалюгідне соціальне забезпечення, з більш ніж сумнівними шансами на ринку праці, практично позбавлені підтримки материнства якісними дошкільними установами (справді сучасні та якісні заклади для дітей мало кому по кишені) та можливостей вести активне соціальне і професійне життя (адже мати з малою дитиною на концерті чи у бібліотеці сприйматиметься негативно, не кажучи вже про відсутність інфраструктури на кшталт пандусів для візочків чи пеленальних столиків у громадських туалетах).

Можна зробити висновок, що наразі першочерговим кроком для досягнення ґендерної рівності та емансипації, соціальною вимогою, зрозумілою більшості суспільства, є справедливий і рівномірний розподіл репродуктивної праці, значну частину якої мають взяти на себе великі соціальні агенти (держава, суспільство та роботодавці), а також риторичний розрив сфер репродукції та сексуальності з постулюванням ідеалів свободи та вільного самовираження в останній. Для цього ідеї соціального страхування та спільного піклування громадян/ок і соціальних агентів про ті верстви населення, які цього потребують (діти, люди похилого віку та з особливими потребами) слід повернути до політичного порядку денного.

Написано на замовлення Фонду Бьолля в Україні. Скорочена версія статті доступна українською http://www.boell.org.ua/web/118-444.html та німецькою http://www.gwi-boell.de/web/europa-nordamerika-internationaler-frauentag-ukraine-theorien-barrikaden-praktiken-zlobina-3769.html.

Використані джерела:

Bohachevsky-Chomiak, Martha (1988) Feminists despite themselves: women in Ukrainian community life, 1884-1939. Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta.

D’Emilio John. Sexual Politics, Sexual Communities: The Making of a Homosexual Minority in the United States, 1940-1970. Chicago: University of Chicago Press, 1983.

Yuval-Davis, Nira and Stoetzler, Marcel (2002) Imagined Boundaries and Borders. A Gendered Gaze. In: European Journal of Women’s Studies, Vol. 9, No. 3, pp. 329-344.

Гапова, Елена (2005) О гендере, нации и классе в посткоммунизме. В: Гендерные исследования № 13, с. 101-118.

Журженко Т. Гендерные рынки Украины: политическая экономия национального строительства. -Вильнюс : ЕГУ, 2008. – 256 с.

Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008. – 272 с.

Кісь О. Моделі конструювання ґендерної ідентичности жінки в сучасній Україні

http://www.ji.lviv.ua/n27texts/kis.htm

Кон И. Сексуальная культура в России. Клубничка на березке. М.: ОГИ, 1997. – 464 с.

Маєрчик М. Дошлюбні інтимні стосунки серед молоді в селах і містах Східної та Центральної України на початку ХХ століття // Україна модерна № 6(17).

Тарасов А. Суперэтатизм и социализм. http://scepsis.ru/library/id_102.html

Троцкий Л. Преданная революция: Что такое СССР и куда он идет? (1937). Глава 7: Семья, молодежь, культура. Подглава: Семейный термидор. http://www.marxists.org/russkij/trotsky/1936/betrayed/7.html

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Наші партнери

Анонси